Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Ознаки юридичних послуг

1. Визначення ознак будь-яких послуг, у тому числі й юридичних, є одним із проблемних питань у цивілістиці. Незважаючи на достатню кількість існуючих у науці позицій, описові ознаки послуг залишаються бути спірною матерією.

Практичне значення вирішення означеного проблемного питання полягає в тому, що встановлення описових ознак послуг (загальноприйнятого варіанту) дозволить визначити тим самим критерії належності виконання зобов’язань з надання послуг.

2. Юридичні послуги є різновидом послуг як таких і їм притаманні родові ознаки цих об’єктів цивільно-правових відносин. Переважна більшість дослідників вказують на такі ознаки юридичних послуг:

– юридичні послуги (їх результат) є видом майна;

– юридичні послуги являють собою активну поведінку зобов’язаної особи (виконавця), що має вигляд операції або навіть операцій;

– результат юридичної послуги не має оречевленого характеру;

– юридична послуга має бути здійсненою у фактичному та юридичному аспектах;

– результат послуги є невідокремлюваним від самої дії виконавця;

– належність надання послуги не піддається формалізації.

3. Проблема встановлення критеріїв належності надання юридичних послуг тісно пов’язана з вирішенням питання про те, що вважати предметом даного виду послуги.

4. Домінуючою у науці цивільного права є позиція, у відповідністю з якою будь-яка послуга (у тому числі юридична) за своїм предметом має вигляд дії (операції, діяльності) виконавця здійснюваної на користь замовника. На наш погляд, дана позиція має бути скоригована або уточнена.

5. Сама по собі дія виконавця не може бути предметом інтересу замовника, адже замовника цікавить ефект здійснюваної виконавцем поведінки. А тому послугою слід вважати не поведінку виконавця, а її ефект (результат), який і підлягає, умовно кажучи, споживанню з боку замовника.

За моментом прояву ефекту (тобто власне послуги) можна розрізняти дві групи юридичних послуг: 1) послуги, які створюють ефект з самого початку та за ходом здійснення відповідних дій виконавцем (наприклад, консультування); 2) послуги, що породжуватимуть цей ефект наприкінці або після завершення дій, визначених договором (наприклад, винесення позитивного для замовника рішення суду). Даний диференційований підхід дозволяє по-різному кваліфікувати належність поведінки виконавця.

Належність поведінки для другої групи юридичних послуг визначається настанням (або ненастанням) певного факту. Для першої групи юридичних послуг ні цивілістична наука, ні практика ще не виробила більш-менш задовільних критеріїв оцінки якості поведінки зобов'язаної особи (виконавця). Найчастіше така якість визначається рівнем професійної кваліфікації самого виконавця. Однак цей критерій є достатньо сумнівним, бо один і той же виконавець (навіть якщо він найвищої кваліфікації) буде у різних випадках надавати послуги різної якості. Отже, дослідження щодо вироблення адекватних критеріїв оцінки належності виконання обов'язків виконавцем (за першою групою послуг) ще попереду.

Вінниченко Н. В.

Придбання та відчуження акцій як корпоративні способи захисту прав акціонерів

Нормальна динаміка корпоративних правовідносин передбачає відповідність реальної поведінки їх суб’єктів ідеальній моделі, втіленій у правовій нормі. Відхилення від такої моделі поведінки одними суб’єктами корпоративних правовідносин може завдати негативних наслідків для інших суб’єктів, що має вираз у порушенні належних їм корпоративних прав і охоронюваних законом інтересів. З метою недопущення або усунення таких наслідків суб’єкти корпоративних правовідносин наділяються правом на захист. Право на захист, яким володіє суб’єкт корпоративних правовідносин, є однією із правомочностей, що надається суб’єктивним корпоративним правом. Разом з тим воно може досліджуватися і у якості самостійного суб’єктивного права уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість останньої використовувати спеціальні способи правоохоронного характеру. Захист прав, свобод і законних інтересів – це форма їхнього забезпечення, що відображає дію даного механізму, спрямованого на: призупинення порушення суб’єктивних прав; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їхньому здійсненні; поновлення порушених прав; притягнення осіб, винних у здійсненні правопорушення до відповідальності.

Значення права на захист як елемента змісту суб’єктивного цивільного права складно переоцінити. Так, В.П. Грибанов зазначав, що суб’єктивне право, що надається особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише «декларативним правом» [3, с. 104]. Засоби або способи захисту суб’єктивних цивільних прав є передбачені законом правоохоронні заходи, за допомогою яких здійснюється попередження порушення права або усунення наслідків його порушення [4, с. 421-422].

На відміну від товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) і товариства з додатковою відповідальністю система корпоративних способів захисту прав акціонерів є значно складнішою. Аналізуючи засоби захисту прав акціонерів, І.О. Ємцева приходить до висновку, що не існує якого-небудь єдиного, універсального засобу захисту прав акціонерів, у кожному конкретному випадку акціонери повинні обирати ті чи інші засоби захисту своїх прав, або – використовувати їх комбінації [5, с. 26].

Перелік способів захисту в ст. 16 ЦК України [1], не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатись не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права прямо визначений спеціальним законом. В той же час перелік корпоративних способів захисту є достатньо широким. Аналіз кожного із них не є метою нашого дослідження, тому зупинимося на найбільш часто застосовуваних корпоративних способах захисту прав. У основі корпоративних способів захисту прав акціонерів лежать дві протилежні можливості: придбання акцій у порядку реалізації переважного права придбання і відчуження акцій на користь акціонерного товариства (далі – АТ) або третіх осіб, які придбавають або викупають цінні папери.

Перша можливість надається акціонерам з метою збереження за ними у незмінному вигляді частки участі у статутному капіталі АТ. Акціонеру надається право переважного придбання акцій додаткової емісії з метою збереження його частки участі від зменшення. Переважним правом придбання акцій наділені також акціонери приватного АТ у випадку відчуження одним із них акцій на користь третьої особи. Приватне АТ має значно більше спільних рис з ТОВ, ніж з публічне АТ. Хоча ТОВ і виступає об’єднання капіталів, але значення особистісного елементу у ньому досить істотна. Тому і у ТОВ, і у приватному АТ переважне право придбання відчужуваної на користь третьої особи частки участі (акції) у статутному капіталі товариства слугує не стільки гарантією від зменшення частки участі суб’єкта переважного права, скільки способом недопущення до участі у товаристві третіх осіб.

Друга можливість, навпаки, передбачена для тих випадків, коли акціонер не зацікавлений у збереженні своєї частки участі у статутному капіталі товариства. Ці випадки можуть бути викликані різними обставинами. Наприклад, виводом активів товариства, що санкціоновано загальними зборами акціонерів, які підтримали значний правочин або правочин, щодо вчинення якого є заінтересованість (ст. ст. 70, 71 Закону України «Про акціонерні товариства» [2]). Концентрацією значної кількості акцій в одних руках, що може потягнути за собою встановлення повного контролю над товариством одним акціонером (ст. ст. 64, 65 Закону України «Про акціонерні товариства») . За таких обставин реальна значущість майнової і немайнової участі у діяльності товариства, обумовлена наявною кількістю акцій, може бути значно обмежена. В такій ситуації акціонеру значно вигідніше провести відчуження належних йому акцій і отримати за них відповідний грошовий еквівалент. В цьому разі припинення корпоративних прав і отримання у зв’язку з цим майнового відшкодування є більш доцільним, ніж збереження правовідносин участі (членства). Чинне законодавство виділяє два основні випадки, пов’язані з можливістю відчуження акцій як корпоративного способу захисту прав акціонерів. У першому випадку мова йде про відчуження акцій на користь АТ, а у другому – на користь третіх осіб. У свою чергу відчуження цінних паперів може проводитися у формі придбання акцій і у формі їх викупу [4, с. 436].

Так, М.С. Корабльова досліджує право акціонерів вимагати викупу належних їм акцій у якості різновиду такого універсального способу захисту суб’єктивних цивільних прав, як припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення[65] (ст. 12 ЦК РФ) [6, с. 78-79]. На жаль, зазначає Д.В. Ломакін, автор не пояснює, чиї дії попереджаються викупом акцій [4, с. 422]. Дійсно, законодавець пов’язує право акціонера вимагати викупу належних йому акцій зі здійсненням деяких дій (ст. ст. 66-68 Закону України «Про акціонерні товариства») . Разом з тим ні вимога акціонера про викуп акцій, ні здійснення права вимагати такого викупу ніяк не впливає на пойменовані у законі дії. Викуп акцій не може припинити ні реорганізацію АТ, ні вчинення ним значного правочину, ні внесення до статуту товариства змін і доповнень, що обмежують права акціонерів.

Список літератури: 1. Цивільний кодекс України [Текст]: за станом на 15 квітня 2009 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – 28.03.2003. – Ст. 461. 2. Про акціонерні товариства [Текст]: закон України від 17 вересня 2008 року № 524 – VI // Урядовий кур’єр. – 2008. – № 202. – 29 жовтня. – С. 5-12. 3. Грибанов, В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав // Осуществление и защита гражданских прав [Текст] / В.П. Грибанов. – М., 2000. – 399 с. 4. Ломакин, Д.В. Корпоративные отношения: общая теория и практика ее применения в хозяйственных обществах [Текст] / Д.В. Ломакин. – М.: Статут, 2008. – 511 с. 5. Емцева, И.А. Защита корпоративных прав в Российском гражданском праве [Текст]: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / И.А. Емцева; Государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования «Саратовская государственная академия права». – Саратов, 2004. – 26 с. 6. Кораблева, М.С. Защита гражданских прав: новые аспекты [Текст / М.С. Кораблева / Актуальные вопросы гражданского права / Под. ред. М.И. Брагинского; Исследоват. центр частного права. Российская школа частного права. – М.: Статут, 1998. – С. 76–108.

Пономарьов М. В.

Особливості правового становища замовника за договором про надання фумігаційних послуг

Говорячи про особу замовника послуги (послугоотримавача) слід виходити з загального твердження про те, що кредитором в зобов’язаннях про надання послуг можуть бути будь-які учасники цивільного обороту. Разом з цим в залежності від типа (виду) зобов’язань про надання послуг можна припустити і наявність певних обмежень суб’єктного складу, які випливають із сутності зобов’язання або передбачені законами чи іншими правовими актами. Стосовно зобов’язань про надання фумігаційних послуг можна зазначити, що законодавство не встановлює обмежень щодо особи – замовника послуги. Так Закон України «Про карантин рослин» прямо не вказує на те, хто саме може виступати в якості замовника фумігаційних послуг. Висновки про таких осіб треба робити на підставі аналізу його загальних норм. Так, зокрема, ст. 12 вказаного закону мова ведеться про права осіб щодо карантину рослин. При цьому ч. 1 цієї статті уточнює, що до таких осіб відносяться особи, які здійснюють господарську діяльність, пов'язану з виробництвом, переробкою, зберіганням, транспортуванням і торгівлею рослинами та рослинними продуктами. Відповідно до ст. 28 зазначеного вище закону до таких осіб треба відносити тих, що мають відношення до рослин, що ростуть на землях сільськогосподарського призначення, у розсадниках, садах, лісах, відкритому ґрунті, теплицях та в інших місцях, включаючи місця для зберігання, переробки і транспортні засоби для переміщення об'єктів регулювання. В ст. ст. 35 та 36 Закону України «Про карантин рослин» ведеться мова про осіб, які здійснюють імпорт чи транзит територією України так званих об’єктів регулювання (тобто згідно ст. 1 цього закону об’єкт регулювання – це будь-яка рослина, продукт рослинного походження, місце зберігання, упаковка, засоби перевезення, контейнери, ґрунт та будь-які інші організми, об'єкти або матеріали, здатні переносити чи поширювати регульовані шкідливі організми), а у ст. 46 вказаного вище закону – про осіб, що здійснюють експорт об’єктів регулювання. Взагалі ж ст. 1 Закону України «Про карантин рослин» відносить до числа осіб фізичних та юридичних осіб.

Оскільки експорт, імпорт чи транзит є певними операціями у галузі зовнішньоекономічної діяльності, то стосовно з’ясування їх суб’єктного складу буде необхідно звертатися й до законодавства, яке регулює зовнішньоекономічну діяльність. Основними законами, які регулюють порядок її здійснення, є Господарський кодекс України та Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Відповідно до ст. 378 ГК суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є суб’єкти господарювання, визначені п.1 та 2 ст. 55 ГК.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить більш широкий перелік її суб’єктів. Так, зокрема, відповідно до його ст. 3 суб’єктами ЗЕД, поряд з субєктоми господарювання відносяться й фізичні особи, які не є підприємцями, відокремлені підрозділи іноземних юридичних осіб та деякі інші.

 З одного боку таке широке коло суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності буде відповідати й змісту ст. 12 Закону «Про карантин рослин», про яку вже йшлось вище, оскільки остання веде мову про всіх осіб, які здійснюють відповідну господарську діяльність. Остання ж, згідно ст. 3 ГК може бути як підприємницькою, так і некомерційною господарською діяльністю. І якщо підприємництвом мають право займатися лише підприємці, то некомерційна діяльність може здійснюватися й звичайними фізичними особами.

Разом з цим, говорячи про документальне забезпечення відповідних зовнішньоекономічних операцій відповідними карантинними дозволами, 35, 36 та 46 Закону України «Про карантин рослин» закріплюють в якості підстави для відмови у видачі таких дозволів й відсутність реєстрації особи яка здійснює господарську діяльність, пов'язану з виробництвом та обігом об'єктів регулювання в порядку, передбаченому ст. 27 вказаного закону. Остання ж в свою чергу передбачає, що реєстрації у відповідних державних інспекціях з карантину рослин Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя підлягають особи, які: здійснюють господарську діяльність з обігу об'єктів регулювання у карантинній та регульованій зонах; виробляють насіннєвий та садивний матеріал; здійснюють біологічний контроль з використанням біологічних контрольних організмів; здійснюють господарську діяльність з виробництва та маркування дерев'яного пакувального матеріалу; здійснюють зберігання та переробку зерна.

Таким чином для того, щоб з’ясувати, хто саме може виступати замовниками фумігаційних послуг, слід звернутися до нормативних актів, які регулюють відповідні види діяльності (зберігання та переробку зерна, вироблення насіннєвого та садивного матеріалу тощо).

Згідно ст. 7 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» суб’єктами зберігання зерна є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприємства), суб’єкти виробництва зерна, які зберігають його у власних або орендованих зерносховищах, та інші суб’єкти господарювання, які беруть участь у процесі зберігання зерна. При цьому ст. 6 вказаного закону відносить до суб’єктів виробництва зерна власників, орендарів та користувачів земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна. Взагалі ж зміст вказаних норм (у тому числі п. 15 ст. 1 цього закону про те, що зерновий склад — це юридична особа, що має на праві власності зерносховище та сертифікат на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки) і, зокрема, посилання ст. 7 на «інших суб’єктів господарювання» дозволяє зробити висновок про те, що суб’єктами зберігання зерна є суб’єкти господарювання, тобто фізичні особи-підприємці та юридичні особи.

Суб’єкти переробки зерна прямо законом не визначаються. Але виходячи з визначення поняття «інфраструктура ринку зерна» до якого вказаним вище законом (п.19 ст. 1) віднесений комплекс виробничих і невиробничих формувань, які забезпечують умови виробництва зерна, його заготівлі, зберігання, переробки, реалізації, страхування, кредитно-фінансові та інші послуги, можна зробити висновок про те, що переробку зерна здійснюють суб’єкти господарювання (фізичні особи-підприємці та юридичні особи).

Говорячи про осіб, що здійснюють виробництво насіннєвого та садивного матеріалу, Закон України «Про насіння і садивний матеріал» відносить до суб’єктів насінництва та розсадництва фізичні та юридичні особи, яким надано право займатися виробництвом, реалізацією та використанням насіння і садивного матеріалу відповідно до законодавства України (ст. 3). Відповідно до ст. 15 зазначеного закону суб’єкти насінництва та розсадництва підлягають державній аттестації, за наслідками якої одержують паспорт на виробництво та реалізацію насіння і садивного матеріалу відповідних категорій, та заносяться до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу. Згідно назви та змісту Порядку проведення атестації суб’єктів господарювання на право виробництва та реалізації насіння і садивного матеріалу право на проведення виробництва та реалізації насіння і садивного матеріалу надається саме суб’єктам господарювання, тобто фізичним особам-підприємцям та юридичним особам.

Говорячи про осіб, які здійснюють господарську діяльність з виробництва та маркування дерев'яного пакувального матеріалу необхідно зазначити, що фітосанітарні правила ввезення з-за кордону, перевезення в межах країни, експорту та виробництва дерев'яного пакувального матеріалу поширюються на осіб, які займаються ввезенням з-за кордону, перевезенням в межах країни, експортом, виробництвом (переробкою, використанням та реалізацією) пакувального матеріалу (п. 1.2). Правила не визначають чітко статусу таких осіб. Разом з цим виходячи зі змісту п. 1.5 про те, що кожній особі, яка включена до Реєстру осіб, Укрголовдержкарантин видає посвідчення про реєстрацію особи згідно з додатком, який засвідчує, що особою виконані усі вимоги, встановлені цими Правилами, та присвоєний їй персональний чотиризначний код, а також з господарського характеру відповідної діяльності, можна зробити висновок про те, що вказані особи повинні мати статус суб’єктів господарювання, тобто бути зареєстрованими в якості фізичної особи-підприємця або юридичної особи.

Особи, які здійснюють господарську діяльність з обігу об'єктів регулювання у карантинній та регульованій зонах також передбачаються як відповідні суб’єкти господарювання, тому що обіг будь-яких об’єктів (майновий обіг) передбачає не тільки виробництво а і їх обмін (в тому числі на гроші). Вказівка на те, що такі дії відносяться до господарської діяльності тільки підтверджують необхідність наявності у вказаних осіб статусу суб’єкта господарювання.

Нарешті, говорячи про осіб, які здійснюють біологічний контроль з використанням біологічних контрольних організмів Порядок проведення атестації відділів біологічного контролю підприємств-виробників ветеринарних імунобіологічних препаратів відносить не всіх суб’єктів господарювання, а лише підприємства (тобто – юридичних осіб).

На підставі викладеного вище можна зробити висновок про те, що на боці замовника фумігаційних послуг повинні виступати виключно суб’єкти господарювання: фізичні особи-підприємці та юридичні особи.

Гужва А. М.

Інтерес наймача в уявленнях римських юристів

Договір найму у Стародавньому Римі був досить розповсюдженим у господарському житті суспільства. Одразу ж слід зауважити, що цим договором (locatio-condutio) охоплювались відносини, які у наш час регулюються трьома договорами: орендою, підрядом та договором про надання послуг. Визначення договору locatio-condutio у джерелах права ми не знаходимо, але у багатьох фрагментах вказується на схожість цього договору з купівлею-продажем (напр., D.19.2.2.1; Inst. Gai. 3.24). За словами римських юристів Феста і Гая, вирази locare-conducere и emere-vendere вживалися як синоніми. Спираючись на це положення, інтерес наймача можна розглядати у тих самих аспектах, що й інтерес покупця. Так, наймач, як і покупець зацікавлений у якості об’єкту, який передається за договором, у правомірності титулу володіння і т. д. Однак, римський договір найму (locatio-condutio) має свої особливості, на які, на наш погляд, слід звернути увагу. Предметом розгляду головним чином буде найм речей, оскільки саме у цьому відношенні римський договір найму отримав найбільше розповсюдження.

Так само як покупцю надавався позов до покупця, так і наймач міг подати позов до наймодавця, якщо третя особа стверджуватиме, що право на річ належить їй, і витребує річ у наймача. Тож поняття «евікція» можна застосовувати у рівній мірі як до купівлі-продажу, так і до найму, оскільки і продавець і наймодавець повинні були надати контрагенту річ у безперешкодне володіння (vacua possessio). Вимоги наймача за позовом з найму визначалися формулою id quod interest, тобто треба було визначити межі інтересу наймача у здійсненні свого права найму (D. 19.2.15.1). При цьому, як стверджує Р. Цімерман, не має значення, чи була у наймача добра совість чи йому можна приписати недбалість. Оскільки позов з найму, як і позов з купівлі-продажу, був позовом bonae fidei (доброї совісти), то приймаючи рішення суддя був вільний у визначенні інтересу наймача у кожному конкретному випадку. Що розуміли римські юристи під інтересом проілюстровано у фрагментах Дігест 19.2.7 і 19.2.8[66]: за думкою Павла, позовна вимога орендаря, який віддасть дім у суборенду, у разі якщо власник подасть позов до суборендаря, визначається не за ціною оренди, а за ціною суборенди, оскільки за ціною суборенди відповідатиме і сам орендар (якщо суборендар подасть позов до нього у разі втрати речі внаслідок витребування її власником). У наступному фрагменті іншим юристом вказується, що позов орендатора повинен бути не у розмірі ціни оренди чи суборенди, а у розмірі інтересу у користуванні річчю[67].

Римський юрист Юліан вважав за потрібне вимагати у розмірі всього інтересу наймача навіть у тому випадку, коли наймодавець взагалі не міг бути винуватим. Ці межі відповідальності (у розмірі інтересу наймача) базуються на припущенні гарантії того, що річ у наймача взагалі не буде вилучена.

Якщо наймодавець замовчував про право третьої особи на річ, то наймач, який був обмежений у користуванні чи взагалі позбавлений його, міг вимагати за позовом з найму у розмірі інтересу[68]. Умов В. О. вважає, що і добросовісний наймодавець і недобросовісний відповідає у розмірі інтересу, оскільки він особисто зобов’язується надати наймачеві користування, не кажучи вже про те, що від наймодавця при придбанні права на річ слід очікувати більшої обачливості, ніж від наймача при укладенні договору найму[69].

Слід також зазначити, що специфіка відношень майнового найму така, що наймач має інтерес у більшості випадків не лише у безперешкодному володінні річчю, але й у реалізації тієї господарської мети, задля якої річ було отримано у найм: отримання плодів, використання для зберігання інших предметів, отримання прибутків від суборенди і т. д. Тому у разі неможливості використання речі за її призначенням з причини її втрати або недоліків самої речі збиток наймача буде перевищувати вартість плати за найм. Цим і пояснюється, що позовна вимога наймача буде у розмірі його інтересу, тобто у розмірі того, що він би отримав, якщо б річ залишилась у нього у володінні або була настільки якісною, що її можна б було використовувати за призначенням.

Німецький дореволюційний романіст Б. Віндшейд, розглядаючи питання виявлення недоліків речі, переданої за договором найму, розрізняє ступінь відповідальності наймодавця в залежності від наявності у нього вини. На його думку, якщо наймодавець винен у тому, що не може надати володіння річчю, він відповідає у розмірі інтересу, в іншому випадку – він відповідає у розмірі плати за найм. Під виною вказаний автор розуміє і злий умисел і недбалість. Також винуватість наймодавця для його відповідальності у розмірі інтересу вимагається, якщо надана за наймом річ має такі недоліки, які виключають можливість користування нею. Тобто наймодавець відповідає у розмірі інтересу, якщо він стверджував, що недолік є відсутній, або не сказав про нього. Звертаючись до цього питання, не можна не згадати про один фрагмент з Дигест Юстиніана, де враховується різне ставлення до вини наймодавця у неякісності речі[70]. Маємо очевидну неузгодженість: у випадку з бочками, які протікають, не має значення для визначення розміру відповідальності, чи знав наймодавець про несправність (nec ignorantia ejus erit excusata); в іншому ж випадку з пасовиськом, на якому росла ядовита трава, якщо наймодавець не знав про шкідливі рослини на пасовиську, яке він віддавав у найм, то його відповідальність буде не у розмірі інтересу, а у розмірі плати за найм: наймач не повинен йому її платити. Незнання наймодавця про бочки, які протікають, передбачається, оскільки він їх вибирав перед тим, як передати у найм, і наймач не мав можливості ознайомитися з придатністю бочок для зберігання вина. Незнання ж про те, що на пасовиську є ядовиті рослини, враховуються при визначенні відповідальності: він вважається винуватим лише у тому випадку, коли знав про ядовиті рослини на пасовиську. Тож обачливість наймодавця вимагається лише у другому випадку: наймодавець бочок повинен був знати про їх дефекти, а наймодавець пасовиська міг і не знати про ядовиті рослини.

Вказане протиріччя розглядається упродовж всього часу вивчення римського права. Так, ще з часів Глоси Акурсія так пояснювали цей фрагмент Дигест: як правило, наймодавці мешкали у Римі і не могли очікувати, що рослини на пасовиськах, які вони віддають у найм десь за містом, виявляться ядовитими, у той час як власники бочок могли легко визначити, що їх бочки протікають. В літературі також є думка, що наймодавці пасовиськ належали до вищого класу і юристи не вважали доцільним розширювати коло їх відповідальності.

За думкою дореволюційного романіста Умова В. О., наймодавець звільняється від відповідальності у розмірі всього інтересу у двох випадках:

1) якщо договір найму було укладено відносно родових речей, оскільки наймодавець відповідає у цьому випадку за вибір;

2) якщо за договором найму віддано дім, який через недоліки буде зруйнований, що завдасть наймачеві збитки.

Якщо ж недолік виник після передачі, треба прийняти до уваги, чи є вина наймодавця у тому, що з’явився недолік. Якщо є, то стягується інтерес, але в обох випадках наймач звільняється від плати за найм. Об’єм інтересу складають збитки і шкода, яку зазнав наймач внаслідок недоліків речі.

Наймодавець звільняється від відповідальності за недоліки речі, якщо про це було обумовлено при укладенні договору або якщо наймач, укладаючи договір, знав про існування недоліку.

Таким чином, договір найму (locatio-condutio) у римському праві передбачав для наймача захист за допомогою відповідного позову. Римськими юристами були детально розроблені питання, які стосувались меж відповідальності наймодавця, в яких враховували характер речей, які передавалися у найм, ступінь вини наймодавця, а також шкоду, яку зазнав наймач внаслідок пред’явлення третьою особою прав на річ і внаслідок недоліків самої речі. Оскільки позови з договору (locatio-condutio) належали до позовів bonae fidei (доброї совісти), то стягнення у разі задоволення цих позовів не було фіксованим, а дорівнювало інтересу наймача (in id quod interest). Однак питання про визначення інтересу наймача у разі порушення наймодавцем договору і до сьогодні є дискусійним у науковій літературі, що є підставою для подальших досліджень

Детально розроблені римськими юристами критерії, за якими визначається відповідальність наймодавця у разі пред’явлення третьою особою прав на річ або у разі виявлення неякісності речі, не представлені докладно у сучасному законодавстві. Так, статтею 767 ЦК України встановлюється обов’язок наймодавця попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, але, якщо наймач у момент передання речі не переконається у її справності, річ вважається такою, що передана йому у належному стані. Тобто перевірка якості речі є обов’язком наймача. Можна дійти висновку, що незнання наймодавця про недоліки речі і необачність наймача при переданні речі взагалі виключають відповідальність наймодавця. Врахування розміру відповідальності наймодавця в залежності від ступеню його вини у разі виявлення недоліків речі взагалі не передбачено, як і у разі неповідомлення наймача про всі права третіх осіб на річ. Отже, дослідження цього питання у римському праві надасть змогу заповнити прогалини у регулюванні визначення розміру відповідальності наймодавця у сучасному цивільному праві.

Линдюк В. С.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Одне із основних завдань будь-якої демократичної держави створення ефективної системи захисту прав і свобод людини.

Конституція України, як основний закон, закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої, насамперед, на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. В Конституції України відображається надзвичайно цінна ідея про те, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки.

На забезпечення ефективного захисту прав та свобод людини направлені норми Конституції України про розповсюдження юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, а також на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, як результат порушених прав фізичних та юридичних осіб.

Відшкодування шкоди – один з найважливіших інститутів сучасної правової науки. У законодавстві України передбачено два види шкоди, що підлягає відшкодуванню – шкоду матеріальну і шкоду моральну.

Так, в поняття матеріальної шкоди входять – втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Проблема відшкодування моральної шкоди, як одного із видів шкоди, яка може бути спричинена фізичній або юридичній особі існує вже багато років. На сьогодні, існує досить розширена законодавча база, яка закріпила право громадянина на відшкодування моральної шкоди, а саме: Конституція України; Цивільний кодекс України, Кодекс законів про працю України та ряд законів, зокрема: «Про захист прав споживачів»; «Про інформацію»; «Про телебачення і радіомовлення»; «Про авторське право і суміжні права». Слід звернути увагу на те, що існує і судова практика з порушеної проблеми, зокрема: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»; Методичні рекомендації «Відшкодування моральної шкоди» (лист Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 р. № 35-13/797), та інші.

Проте, із введенням зазначеного способу захисту прав громадян, виникло багато проблем і питань. Головне з них – розмір відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Законодавці залишили за судом право вирішувати належність та розмір відшкодування моральної шкоди, оскільки в чинному законодавстві чітких меж такого розміру не передбачено. У зв’язку з чим у потерпілих виникає упереджена оцінка своїх понесених страждань, що породжує виникнення нових спорів.

Особи, які зазнали порушення своїх, гарантованих Конституцією України прав, нерідко перебільшують ступінь своїх страждань. Тому розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди слід визначати залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховувати стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Вважаю, що з огляду на це, необхідно розробити принципи мінімальної та максимальної межі визначення розміру оцінки моральної шкоди. Це дасть можливість судам реально оцінити та призначити потерпілому відшкодування моральної шкоди.

Розмір відшкодування моральної (нематеріальної) шкоди, відповідно до чинного законодавства України, може бути як в грошовій, так і в іншій матеріальній формі.

Відшкодування моральної шкоди в грошовій формі виплачується тільки в грошовій одиниці України – гривні. Але положення статті 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» передбачає, що іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов’язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відповідно до законодавства України. Компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок зазначених дій, визначається на час фактичного здійснення рішення про відшкодування збитків. Сума компенсації повинна виплачуватись у валюті, в якій були здійснені інвестиції, чи в будь-якій іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до законодавства України.

В поняття «інша матеріальна форма» відшкодування моральної шкоди входить придбання певних матеріальних благ чи надання послуг, що дає можливість компенсувати хвилювання з приводу втрати певних можливостей.

Однак при будь-якій формі відшкодування моральної шкоди буде лише частковим, так як точно визначити ступінь заподіяної шкоди і відповідно розмір його відшкодування неможливо.

Тому, щоб уникнути помилок при вирішені зазначеного питання, Пленум Верховного суду України (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 року № 5) закріпив певні критерії оцінки розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Разом з цим, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Вважаю за необхідне звернути увагу на правову неосвідченість громадян України з приводу реалізації свого права на відшкодування моральної шкоди. Так, при порушенні будь-яких прав, закріплених законами України, громадяни рідко використовують своє право на відшкодування моральної шкоди, оскільки не знають яким нормативно-правовим актом воно врегульовано та заздалегідь не впевнені в його реалізації.

З огляду на те, що в законодавстві України поступово вдосконалюється інститут відшкодування моральної шкоди, необхідно прийняти такі нормативно-правові акти, які будуть чітко та прозоро встановлювати зазначений спосіб захисту прав людини. Також необхідно довести до громадськості, що свої права слід відстоювати.

Коли права людини дійсно стануть пріоритетом нашого суспільства, тоді ми зможемо себе з впевненістю називати громадянами незалежної і демократичної Держави.