Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Особливості зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині

1. Свобода заповідальних розпоряджень не є безмежною і помилково буде вважати, що розподіл спадкового майна в повній мірі залежить від волевиявлення заповідача, оскільки законом встановлюється право на обов’язкову частку у спадщині. Відповідно до ст. 1241 ЦК малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Право на обов’язкову частку у спадщині не залежить від згоди інших спадкоємців на її отримання, а також від місця проживання спадкоємця, який має таке право. Якщо ж інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на обов’язкову частку або вважають, що розмір обов’язкової має бути зменшений з урахуванням обставин, які мають істотне значення, вони вправі звернутися з відповідним позовом до суду.

2. ЦК містить можливість зменшення судом розміру обов’язкової частки у спадщині з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 1241). Наведене дозволяє зробити висновок про те, що закон прямо не визначає підстави для зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині та містить застереження про невичерпний перелік таких підстав.

Додатково це питання висвітлюється в Постанові пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування». Так, п. 19 зазначеної Постанови встановлюється, що до обставин, які мають істотне значення, слід віднести майновий стан спадкоємця.

Враховуючи зміст п. 2 ч. 1 ст. 1241 ЦК, підстави зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині будуть повністю передані на суддівський розсуд. Складність такої ситуації полягає в тому, що Україна належить до континентальної, а не англосаксонської системи права і тому не визнає прецедент джерелом права. Як наслідок – одна і та ж поведінка спадкоємця у різних судових інстанціях матиме різні правові наслідки. Відтак, доцільно більш детально конкретизувати в законі підстави для зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині.

3. Слід підкреслити, що правовий механізм зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині не був відомий цивільному законодавству радянських часів. Не містив правила щодо зменшення розміру частки обов’язкового спадкоємця і проект ЦК в редакції від 25 серпня 1996 року. Натомість ЦК Російської Федерації передбачає можливість не лише зменшення розміру частки обов’язкового спадкоємця, а й взагалі позбавлення його такого права. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 1149 ЦК РФ, якщо здійснення права на обов’язкову частку у спадщині перешкоджає можливості передати спадкоємцю за заповітом майно, яким спадкоємець, що має право на обов’язкову частку у спадщині, за життя спадкодавця не користувався, а спадкоємець за заповітом використовував його для проживання (житловий будинок, квартира, інше житлове приміщення тощо), або використовував в якості основного джерела існування (творча майстерня тощо), суд може з урахуванням майнового становища спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, зменшити розмір обов’язкової частки або відмовити в її присудженні.

4. Справа щодо зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині розглядається судом за позовом спадкоємця за заповітом, виконавця заповіту, прокурора. Право на пред’явлення вказаного позову виникає лише після відкриття спадщини.

Враховуючи, що зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині може порушити права осіб, які за станом здоров’я або віком потребують матеріальної допомоги, підстави для зменшення такої частки мають бути об’єктивними. На нашу думку, слід виділити дві умови, що мають враховуватися судом при розгляді даної категорії справ, а саме: поведінка спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині та майновий стан такої особи.

5. Розглядаючи окремо кожну з наведених вище умов варто вказати, що поведінка спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, повинна мати аморальний характер. Наприклад, подружня зрада, негідна поведінка в шлюбі, погане поводження із спадкодавцем тощо. Аморальність поведінки спадкоємця в кожному конкретному випадку має встановлюватися судом.

В той же час, підставою в даному випадку є така аморальна поведінка особи, яка не дає можливості віднести її до «недостойних» спадкоємців відповідно до ст. 1224 ЦК. Спадкоємець, який має право на обов’язкову частку у спадщині, може бути позбавлений права спадкування шляхом усунення від спадщини у тому випадку, коли він ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, або за наявності інших підстав, встановлених ст. 1224 ЦК.

При вирішенні питання про зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині, суд повинен враховувати і матеріальне становище такого спадкоємця. Якщо особа, яка має право на обов’язкову частку у спадщині, не потребує матеріальної допомоги в зв’язку із отриманням високої заробітної плати, систематичного прибутку від цінних паперів тощо, ніколи не отримувала матеріальної допомоги від спадкодавця, немає підстав і для надання такій особі обов’язкової частки у встановленому п. 1 ч. 1 ст. 1241 ЦК розмірі. Майнове становище спадкоємця за заповітом обов’язковій оцінці судом не підлягає, оскільки пріоритет в таких правовідносинах має віддаватися волі спадкодавця, викладеної в заповіті.

Тіхонова М. А.

Майно непідприємницьких фізкультурно-спортивних організацій

Розвиток фізкультурного руху в країні в значній мірі визначається політичними, соціально-економічними, правовими процесами, характерними для сучасних умов. Ринкові відносини все активніше впливають на галузь фізичної культури і спорту, на її розвиток і управління. Змінюються умови фінансово-господарчої діяльності фізкультурних організацій, пов'язані з переходом в більшості випадків від бюджетного фінансування до самофінансування, розширенням спектру платних фізкультурно-оздоровчих і спортивних послуг, розвитком комерційної діяльності. У даній статті ми зупинимося на визначенні поняття «майно» непідприємницьких фізкультурно-спортивних організацій (далі – НФСО), тому що основною (визначальною) ознакою непідприємницьких юридичних осіб, є відокремлене майно.

1. Слід відмітити, що: 1) жодна галузь українського національного права, а не лише цивільного, не містить легальної дефініції поняття «майно». ЦК 2003 р. також не містить визначення терміну «майно», а фактично перераховує предмети, що можуть входити до його складу; 2) основна увага законодавця, як і раніше, приділяється таким складовим майна, як речі, про що свідчать наявність ст. ст. 179-189 ЦК, в яких наводяться різновиди речей, та відсутність подібних норм, присвячених різновидам інших складових майна – майновим правам та обов'язкам. Також перелік майна, що знаходиться у власності об’єднань громадян, зокрема НФСО, окреслений в ст. 21 ЗУ «Про об’єднання громадян».

2. Досліджуючи існуючі дефініції поняття «майно» [3, с. 551-552; 4, с. 103; 5, с. 137; 6, с. 95, с. 149-151] ми можемо зробити висновок, що сам термін «майно» – це економічна, юридична, соціальна категорія, під яким можна розуміти будь-які явища об'єктивної дійсності, які мають майнову цінність і можуть бути виражені як у матеріальних, так і нематеріальних формі активах і пасивах.

3. Основним майном непідприємницької фізкультурно-спортивної організації (далі – НФСО) є рухомі (наприклад, спортивне обладнання, автотранспорт, гроші, валютні цінності, цінні папери, а також майнові права та обов’язки) та нерухомі (наприклад, земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення – спортивні споруди, фізкультурно-оздоровчі та спортивно-технічні споруди, до яких відносяться стадіони, палаци спорту, басейни, спортивні майданчики та ін.) речі, оскільки з приводу них і встановлюються права та обов’язки учасників правовідношень (власників та невласників). Речі та інше майно є матеріальним підґрунтям діяльності НФСО для досягнення поставленої перед ним законом, статутом мети – розвитку фізичної культури та спорту, залучення до регулярних занять фізичною культурою i спортом населення України, спрямоване на задоволення та захист їх законних спортивних та інших спільних інтересів, розвиток та розповсюдження відповідних видів спорту.

4. Спортивні споруди (нерухомі речі, до яких відносяться земельні ділянки, фізкультурно-оздоровчі, спортивні та спортивно-технічні споруди) є дуже важливою категорією майна НФСО. Це пояснюється тим, що сучасні світові тенденції в сфері фізичної культури й спорту демонструють необхідність активного розвитку супутньої інфраструктури, і особливо споруд, на яких проводяться як спортивні змагання й тренувальний процес, так і масові видовищні заходи. Безумовно, варто погодитися з тим, що «… важным условием для привлечения к занятиям физкультурно-спортивной деятельностью является наличие физкульурно-спортивных сооружений. Они определяют характер функционирования отрасли и вместе с тем представляют собой элемент долгосрочной политики развития физической культуры и спорта» [7, с. 157-170].

5. НФСО можуть володіти, користуватись та розпоряджатись майном, стосовно якого введено особливий правовий режим, це перш за все стосується земельних ділянок. Відповідно до ст. 50 ЗК та ч. 3 ст. 40 ЗУ «Про фізичну культуру і спорт» НФСО можуть мати у власності землі рекреаційного призначення для проведення спортивних заходів, до яких належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації (ст. 51 ЗК ).

6. Правомочності НФСО як власника земельної ділянки полягають в здатності володіти, користуватися і розпоряджатись даним майном на свій розсуд, в межах повноважень, встановлених засновницькими документами. Проте, кажучи про майно НФСО, слід зазначити, що далеко не всі об’єкти можуть за визначенням або умовами укладеного правочину належати їм на праві власності. Так, згідно зі ст. 57 ЗК за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки лісового фонду можуть надаватись НФСО на умовах оренди, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. До земель лісового фонду відносяться землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (ст. 57 ЗК). А відповідно до ч. 4 ст. 59 ЗК НФСО органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. До земель водного фонду відносяться землі зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів (ст. 59 ЗК ).

7. Статтею 92 ЗК встановлено, що правом постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Таким чином, із усіх видів непідприємницьких організацій, право постійного користування земельною ділянкою залишається лише за громадськими організаціями інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації та за релігійними організаціями України. Але відповідно до ст. 50 ЗК земельні ділянки, які знаходяться в тому числі у державній, комунальній власності та призначені для проведення спортивних заходів, а також відповідно до ч. 3 ст. 40 ЗУ «Про фізичну культуру і спорт», відносяться до земель рекреаційного призначення. У зв’язку з цим, ми вважаємо, що непідприємницькі фізкультурно-спортивні організації повинні входити до того кола суб’єктів, за якими залишається право постійного (безстрокового) користування на земельні ділянки.

Список літератури: 1. Цивільний кодекс України: Офіц.видання: станом на 01 червня 2008 року. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 664с.; 2. Закон України «Про об’єднання громадян»: станом на 01 червня 2008 р. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992. – № 34. – Ст. 504; 3. Юридична енциклопедія. В 6 томах. Том 3. / [Шемшученко Ю.С., Зяблюк М.П., Горбатенко В. П. та ін.]; голова редколегії Шемчушенко]. – К.: «Українська енциклопедія», 2001. – 792 с.; 4. Словарь гражданского права / [Додонов В.Н., Каминская Е.В., Румянцева О.Г. др.]; под общ. ред. Залесского В.В.]. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 304 с.; 5. Советское гражданское право. Т.1. / Под ред. Ю.Х. Калмыкова, В.А. Тархова. – Саратов, 1991 – 560 с.; 6. Лещенко Д.С. Правовий статус установ в цивільному праві України: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 / Лещенко Дмитро Сергійович – К., 2005, – 198 с.; 7. Аристова Л.В. О материально-технической базе физической культуры и спорта / Л.В. Аристова // Физическая культура и спорт в Российской Федерации: Сборник научных статей. – 2000. – Вып. 1. – С. 157-170; 8. Земельний кодекс України: станом на 01 червня 2008 р. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002. – № 3-4. – Ст. 27.