К вопросу о признаках и некоторых чертах юридического лицаВ науке, чем глубже и основательнее исследуется какая – либо проблема, чем значительнее и многочисленнее высказываются мнения, о ее сущности и содержании, тем весомее и продуктивнее, как правило, бывают теоретические выводы. Это свойственно и юридической науке. Здесь одной из фундаментальных проблем является сущность юридического лица. Несмотря на то, что понятие юридического лица прошло через ряд кодификаций, но сущность за это длительное время осталась неизменной. Десятилетия, авторы, исходили из его легального определения в законе, говорили о четырех признаках юридического лица (организационное единство, самостоятельность как форма участия в гражданском обороте, наличие обособленного имущества и самостоятельная ответственность). Правда, в последние годы ситуация явно изменилась. Некоторые исследователи делают попытки расширить отмеченный перечень основных, так сказать, конститутивных признаков. Дополнительно включаются признаки: наличие самостоятельного интереса и воли, процессуальная правоспособность, легализация и др.[9]. Целью данного исследования является уяснение некоторых из научных направлений, формирующих сущность юридического лица и определение существенных показателей, которые имманентны ему как субъекту права. Причастным к данной проблематике был в свое время и А.А.Пушкин. Правда, оставляя незыблемыми четыре конститутивных признака, он пытался в их круге выделить признаки двух видов. Солидаризируясь с Д.М. Генкиным, он отмечал, что одни имеют значение предпосылок других[10]. Такое суждение имеет право на существование. Однако надо иметь в виду, что оно не получило должной поддержки. Сегодня, в общем плане, надо признать допустимой тенденцию к такому расширению особенностей характеризующих сущность юридического лица. Здесь есть рациональное зерно. Оно будет заслуживать внимания, если для этого есть либо законные основания, либо веские теоретические обоснования. Однако, этого исследователи, как правило, не особенно добивались. Вместе с тем есть одно примечательное обстоятельство. В легальных определениях сущности юридического лица содержится указание, что «юридическим лицом признается» и далее перечисляются известные признаки. Данное положение есть не что иное как признание нового и вполне самостоятельного признака, который именуется как «легализация». На этом основание следует утверждать, что отсутствие легализации субъекта делает невозможным его существование. Очевидно, это обстоятельство следует считать существенным и оно должно восприниматься как пятый конститутивный признак юридического лица. Вместе с тем исследования настолько углубились и к тому же высказаны убедительные доводы о наличии иных особенностей, характеризующих юридическое лицо, что этих четырех известных существенных признаков явно недостаточно. Есть еще некие черты, которые присущи юридическому лицу. Что касается иных, возможных дополнительных якобы черт, о которых идет постоянная дискуссия в юридической литературе, то относительно их уместна следующая аргументация. Во-первых, юридическое лицо это всегда инструмент обособления имущества, его целевого использования для удовлетворения целей и задач, стоящих перед его организаторами. Они, в силу принадлежности им этого имущества, принимают целый ряд действий, обеспечивающих четкие пределы, средства и способы его охраны и преумножения. Вся эта деятельность, в конечном счете, позволяет выделять определенные черты и специфические особенности, дает основание говорить об их реальном наличии, Для этого и предусматриваются выделение и формирование ряда черт и особенностей, которые в определенной мере позволяют характеризовать субъекта правоотношения, как юридическое лицо. К таким чертам, очевидно, надо относить свойства, так сказать, атрибутивного плана. Это наименование юридического лица, принадлежность ему печатей, штампов, фирменных наименований, фирменных бланков, товарных знаков (знаков обслуживания) и др. Во-вторых, следует иметь в виду и целый набор специфических черт и особенностей, которые характеризуют юридическое лицо с точки зрения его организационно – правовых форм: юридические лица доступные (открытые) и ограниченно – доступные (закрытые); коммерческие и некоммерческие; бюджетные и автономные; государственные и частные и т.п. В-третьих, черты, характеризующие содержание самого функционирования юридического лица: формирование органов управления (избираемых и назначаемых); обязательность решений органов управления (приказы и рекомендации); осуществление функций (волеобразующие и исполнительные) и т.п. Таким образом, юридическое лицо обладает неким рядом особенностей, которые следует считать их специфическими чертами. Их совокупность позволяет утверждать, что субъект, которому они присущи, действительно является юридическим лицом. Такие черты в обязательном порядке зафиксированы в законе, определяющем статут субъекта права. Кроме того, для юридического лица свойственны и дополнительные черты и особенности, которые имманентны самой сути субъекта права. Они свойственны каждому юридическому лицу. Можно вести речь и об особенностях индивидуального порядка. Борисова В. І. Релігійні організації як непідприємницькі юридичні особи 1. Категорією «юридична особа» обіймаються не тільки організації, які орієнтовані на здійснення підприємницької діяльності, а й організації, мета діяльності яких має зовсім інше спрямування. До таких організацій, зокрема відносяться і релігійні організації, які утворюються з метою сумісного задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (здійснення богослужіння та інших обрядів та церемоній; навчання релігії та релігійне виховання своїх послідовників) і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Причому кожен з видів цих організацій в межах загальної мети виконує чітко визначені функції, внаслідок чого може відрізнятися за організаційною структурою, правовим статусом і навіть порядок заснування. 2. Особливістю функціонування релігійних організацій в Україні є те, що їх діяльність базується на конституційно-правовому принципі відокремлення церкви від держави, зміст і сутність якого характеризується такими взаємовідносинами держави і церкви, при якій держава і її органи та представники не користуються методами державно-правового контролю або будь-якого примусу при визначенні громадянами свого відношення до релігії, не втручаються в релігійну діяльність організацій віруючих, але при умові, якщо останні не порушують законів держави і встановленого в ній правового порядку, займаючись питаннями, пов‘язаними з задоволенням релігійних потреб громадян. 3. Правовий статус релігійних організацій регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон), який між тим не дає загального поняття самої релігійної організації, а лише вказує на її види (релігійні громади, релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні (релігійні) навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій) та мету створення останніх. З погляду на те, що Україна багатоконфесійна держава, в якій існують різні релігійні течії, що мають неоднаковий рівень розвитку, зберігають різні традиції, догматичні уявлення, зазначений підхід є єдино вірним, а тому дати загальне поняття релігійної організації практично неможливо. Тому навряд чи можна погодитися з пропозицією окремих вчених, які прагнуть на рівні ЦК і вищезазначеного Закону закріпити визначення поняття релігійної організації. Інша справа, що визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації віруючих громадян одного і того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, яке знайшло своє закріплення на рівні Закону, цілком виправдано. 4. За організаційно-правовою формою релігійні організації, що мають статус юридичної особи, не можна віднести ні до товариств, ні до установ. Проте, це не свідчить, що релігійна організація, як вважають окремі вчені, – це окрема організаційно-правова форма юридичних осіб. За своєю суттю релігійна організація – це організаційно сформоване утворення, яке є «непрофесійним» учасником майнових відносин, для участі в яких їй тілька і потрібна форма юридичної особи. Тому цілком виправдано існування релігійних організацій як квазісуб’єктних утворень, наприклад, груп віруючих. 5. Релігійні організації є власниками майна, яке їм належить. Так, у власності останніх можуть перебувати будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Зазначене майно має цільове призначення і повинно використовуватися виключно для досягнення, статутних цілей цих організацій, а також тих цілей, які за своїм характером пов’язані зі статутними, а саме спрямовані на досягнення релігійної мети. На майно релігійних організацій не може бути звернено стягнення за вимогами кредиторів. Це пояснюється значимістю для віруючих предметів культу і релігійного призначення як священних, які використовуються в богослужбовій практиці (священні сосуди, ікони, книги), вилучення яких може створити загрозу нормальному функціонуванню релігійної організації. 6. На відміну від інших юридичних осіб, конкретна мета діяльності більшості з яких визначається в установчих документах, мета діяльності релігійних організацій визначається законом – сповідувати і поширювати віру. Зазначеній меті підкорені всі ознаки релігійних організацій і їх правоздатність. Саме тому релігійні організації наділяються спеціальною правоздатністю, яка означає наявність лише тих прав та обов’язків, які закріплені у її статуті та законі, включаючи і норми канонічного права. 7. Відповідно до Закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією, що здійснюється відповідно до її власних настанов. При цьому за рішенням суду діяльність релігійної організації може бути припинена при порушенні нею положень Закону та інших законодавчих актів України лише у чітко визначених випадках: 1) вчинення дій, недопустимість яких передбачена Законом; 2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності з посяганнями на життя, здоров'я, свободу чи гідність особи; 3) систематичного порушення встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужіння, обрядів, церемоній тощо); 4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, що супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права та майно державних, громадських або релігійних організацій. Вважаємо, що на рівні закону може бути встановлений орієнтовний, а не вичерпний перелік підстав припинення цих організацій за рішенням суду, як і орієнтовний перелік умов реорганізації (ліквідації) релігійних організацій згідно з їх власними настановами. Кройтор В. А. Дія принципу усності в цивільному судочинстві при розгляді справ у суді першої інстанції Принцип усності цивільного судочинства — один з тих принципів, якому в науковій та навчальній літературі, на нашу думку, зокрема, в останні роки, приділяється недостатньо уваги. З відомих нам монографічних досліджень, проблемам принципу усності цивільного судочинства присвячено роботи О. Ф. Воронова, М. М. Ясинка, торкався даної тематики і автор цих рядків[11]. В той же час, з огляду на вимоги розділу ІІ Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. дане питання заслуговує на увагу. Право на справедливий судовий розгляд останнім часом стало предметом обговорення багатьох вчених і практиків у різних галузях права. В літературі та на практиці сталою є точка зору, що це право має декілька складових елементів (аспектів): право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною, право допитувати свідків та інші. В останні роки Європейський суд з прав людини визнав, що концепція «публічного розгляду справи», передбачена п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, охоплює також право на «усний розгляд» принаймні на рівні першої інстанції. Зокрема, якщо та чи інша особа вимагає проведення усного розгляду, і відсутні будь-які виняткові обставини, що могли б обґрунтувати відмову в проведенні такого розгляду, поняття «публічний розгляд» відповідно до п. 1ст. 6 включає право на усний розгляд. В історичному аспектів нормативне закріплення усності судового розгляду і звернення до наукових досліджень цього правила пов’язується з прийняттям Уставу цивільного судочинства від 20 листопада 1864 р. (УЦС) та інших Судових уставів 1864 р. В цей же час з’являється поняття «принцип усності». Як вказував Є. О. Нєфєдьєв «…объяснение дела на словах необходимо… чтобы судья мог в одном живом, цельном и непрерывном действии обозреть весь материал, из которого предстоит ему извлечь убеждение в истине всех указанных сторонами событий»[12]. Вченими-процесуалістами ХХ ст. також даний принцип пов’язувався перш за все саме з процесом доказування[13]. Висловлювалися думки, що даний принцип визначає форму доведення до суду та інших учасників процесуальної діяльності фактичного та доказового матеріалу, є принципом інституту судового розгляду і діє лише на стадії судового розгляду цивільної справи в суді першої інстанції[14]. Усність судового розгляду полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно, процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається у словесній формі, завдяки чому судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи [15]. Усна форма спілкування суду з учасниками процесу найкращим чином забезпечує дослідження обставин справи у точній відповідності з об’єктивною дійсністю, правильне й всебічне дослідження й оцінку доказів[16]. Що ж являє собою, з нашої точки зору, принцип усності в даний час, який його зміст та тенденції розвитку? Науковий погляд на цей принцип як допущення в процес доказів як в усній, так і в письмовій формі навряд чи відповідає сьогоднішньому розумінню принципу. Стаття 6 ЦПК закріплює вимоги щодо гласності та відкритості судових процесів, зміст якої зводиться до того, що розгляд справ в усіх судах проводиться не лише усно, але й відкрито. Дана норма хоча і не розкриває зміст принципу усності, але його можливо встановити із диспозиції низки статей ЦПК. Аналіз положень кодексу дозволяє встановити такий зміст принципу усності: 1) спілкування суду з учасниками процесу в судовому засіданні відбувається шляхом судоговоріння, тобто усно. Саме через усну форму спілкування учасники процесу мають змогу досить ефективно розуміти один одного; 2) процесуальні дії суду та інших учасників процесу у судовому засіданні відбувається в усній формі і таким чином вони набувають процесуального значення; 3) повідомлення суду всього доказового матеріалу по справі, його дослідження відбувається в усній формі. Даний принцип діє у всіх судових інстанціях й закріплений в багатьох статтях ЦПК. Уявляється, що цей принцип не пов'язаний лише з процесом доказування, доказування — це лише одна з цілої низки процесуальних дій, в яких знайшов своє відображення цей принцип. Він стосується й надання та дослідження доказів, заявлення клопотань, відводів, оголошення складу суду та інших учасників процесу, й роз’яснення процесуальних прав й обов’язків учасникам процесу , й судових дебатів, й оголошення судових актів, та інших дій. Найбільш повно вимоги принципу усності виявляються на головній стадії цивільного процесу — при розгляді справ у судових засіданнях як суду першої інстанції, так i в апеляційних та касаційній інстанціях. Так, відповідно до ст. 163 ЦПК головуючий в усній формі відкриває судове засідання i оголошує про розгляд справи. Секретар судового засідання усно доповідає суду про явку осіб на судове засідання, чи вручені повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та які є відомості про причини їх неявки. Надалі суд в усній формі шляхом діалогу встановлює особу кожного, хто з’явився на судове засідання, а також перевіряє повноваження представників. У разі участі у справі перекладача роз’яснює йому його процесуальні права та обов’язки, при цьому попереджає його про кримінальну відповідальність відповідно до ст. ст. 384, 385 КК за завідомо неправдивий переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків та приводить його до присяги (ст. 164 ЦПК). Після цього головуючий оголошує склад суду, повідомляючи про те, хто персонально бере участь у розгляді справи в якості судді, експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання. Якщо у справі бере участь прокурор, то оголошується його прізвище. Головуючий роз’яснює сторонам, їх представникам, третім особам право на відвід складу суду (судді), експерта, перекладача, спеціаліста, а також їх процесуальні права та обов’язки (ст. ст. 166, 167 ЦПК). Головуючий у судовому засіданні, керуючи його ходом, виконує від імені суду низку процесуальних дій, до яких, крім вищезазначених зокрема відносяться усне роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов’язків (ст. 167 ЦПК). Неналежне ж роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав може спричинити відміну судового рішення. При цьому, у випадках визначених кодексом, суд зобов’язаний безпосередньо сприяти реалізації цих прав. Так, згідно із ст. 168 ЦПК суд шляхом постановки питань до осіб, які беруть участь у справі, з’ясовує, чи мають вони клопотання або заяви, які розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі. Також, суд обов’язково має заслухати думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість розгляду справи за відсутності свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не з’явилися на судове засідання (ст. 170 ЦПК); у разі заявлення відводу суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 24 ЦПК). Відповідно до ст. ст. 173, 176 ЦПК суд доповідає справу, яка підлягає розгляду, та з’ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою або звернутись для вирішення спору до третейського суду. Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень. Дослідження доказів також відбувається з дотриманням вимог усності. Зокрема, згідно із ст. 180 ЦПК свідків для допиту в судове засідання викликає головуючий, встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання, з’ясовує відношення до осіб, які беруть участь у справі, роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань, попереджаючи свідка під розписку про кримінальну відповідальність за свідомо неправдиве показання і відмову від давання показань, приводить свідка до присяги та пропонує повідомити суду все, що свідку особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Для показань свідків встановлена усна форма, разом із тим внаслідок неможливості з поважних причин явки свідків у судове засідання їхні пояснення можуть надійти до суду в протоколах, зібраних судом шляхом судових доручень, з наступним проголошенням таких протоколів у судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення. Крім того, відповідно до ст. 181 ЦПК при наданні свідчень свідок не може користуватись раніше складеними письмовими нотатками, крім випадків, коли його показання пов’язані з обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Дослідження письмових, речових доказів, а також висновку експерта також здійснюється з дотриманням вимог принципу усності. Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, мають право давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів. Заяви про підробку письмових документів та клопотання осіб про виключення таких документів із числа доказів обговорюються та вирішуються в усній формі з проголошенням у подальшому відповідної ухвали суду (ст. 185 ЦПК). Таким чином, уся інформація про обставини справи, яка міститься у письмових доказах, повинна доводитися до суду лише в усній формі. Не є винятком і закриті судові засідання, які можуть мати місце з метою охорони таємниці особистого листування громадян та телеграфних повідомлень, коли дані особи не дають згоди на проголошення такої інформації у відкритому судовому засіданні (ст. 186 ЦПК). Адже дані обставини не приводять до обмеження принципу усності в судовому процесі, оскільки в даному випадку особисте листування та телеграфні повідомлення підлягають проголошенню і досліджуються, але в межах закритих судових засідань. Щодо огляду речових доказів у судовому засіданні, то особи, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках експерти, спеціалісти і свідки, як правило, супроводжують весь процес відповідними усними зауваженнями та поясненнями щодо даних доказів. Більше того, особи, учасники процесу, можуть ставити питання з приводу речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядали. У разі неможливості доставити в суд речові чи письмові докази, вони можуть бути оглянуті і досліджені за місцем їх знаходження. Протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні (ст. 187 ЦПК). Вимагають оголошення в порядку дослідження доказів і висновки експерта. Висновок оголошується в усній формі. При цьому оголошенню підлягає не лише резолютивна частина експертного висновку, а й дослідницька. При дослідженні експертних висновків у судовому засіданні суб’єкти цивільно-процесуальних правовідносин мають право ставити перед експертами запитання, які б роз’яснювали та доповнювали суть досліджень та отриманих на їх підставі висновків (ст. 189 ЦПК). Під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз’ясненнями (висновками) спеціалістів, після чого суд і особи, які беруть участь у справі, можуть ставити запитання спеціалісту з метою роз’яснення і доповнення висновку (ст. 190 ЦПК). Після з’ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи (ст. 192 ЦПК). Такі доповнення також надаються в усній формі. В усній формі проходять і судові дебати, які дають можливість особам. Які беруть участь у справі підвести підсумок проведених досліджень, висловити своє міркування щодо достовірності зібраних доказів та їх значення для справи, звернути увагу суду на норми права, які належить застосувати, зробити висновок про обґрунтованість і законність вимог та заперечень, висунутих особами, які беруть участь у справі, з наступним викладенням своїх прохань щодо змісту судового рішення. З дозволу суду промовці можуть обмінюватись репліками (ст. 193 ЦПК). Закон не забороняє учасникам судових дебатів надавати суду зміст своїх промов чи їх частину у письмовому вигляді (наприклад, розрахунок сум, що підлягають стягненню, перелік обставин, віднесених до справи, та інше), але незалежно від цього виступи учасників судових дебатів повинні бути лише в усній формі. Після судових дебатів головуючий проголошує про вихід суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення. Ухвалене рішення суду або його вступна та резолютивна частини оголошуються негайно після закінчення судового розгляду прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей громадянами України, які оголошується лише особам, які беруть участь у розгляді справи. Головуючий роз’яснює зміст судового рішення, порядок і строки його оскарження (ст. ст. 195, 218 ЦПК). Таким чином, головною складовою всього судочинства є усна форма спілкування всіх без винятку суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин. Такий висновок ґрунтується на тому, що саме принцип усності покладено в основу всіх норм ЦПК, які регулюють весь хід судового розгляду справ. Крім того, на стадії провадження у справі до судового розгляду згідно ст. 130 ЦПК для з’ясування можливостей врегулювання спору до початку безпосереднього судового розгляду та забезпечення правильного і швидкого вирішення справи проводиться попереднє судове засідання, на якому, зокрема, суддя повинен шляхом усного діалогу з сторонами з’ясувати: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду. У разі неможливості врегулювання спору до судового розгляду суддя знову ж таки шляхом усного спілкування зі сторонами уточнює позовні вимоги, заперечення проти позову; з’ясовує склад осіб, які братимуть участь у справі; факти, які необхідно встановити для вирішення справи і які з них визнаються кожною стороною; якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення тощо. Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому воно відбувається з додержанням загальних правил, встановлених для судового розгляду. Таким чином, можна констатувати, що принцип усності в ЦПК набув ширшого впливу на судовий процес, і його дія тепер розповсюджується не лише на стадію судового розгляду, як це мало місце в ЦПК 1963 р., але й на провадження у справі до судового розгляду. Аналіз цивільного процесуального законодавства свідчить про те, що вимоги принципу усності мають місце на всіх стадіях цивільного процесу і займають на кожній стадії одне із центральних місць. Саме усна публічність, а не письмова таємність є однією із складових сучасного судочинства. Зрозумілість розгляду цивільної справи для всіх присутніх в залі засідання — головний критерій дотримання принципу усності. Сутність даного принципу в тому, що він визначає обов’язковий спосіб передачі інформації між всіма учасниками судового розгляду. Він стосується не лише суду та осіб, які беруть участь у справі, але й осіб, які сприяють здійсненню правосуддя. Принцип усності судового розгляду полягає в тому, що в судовому засіданні передання інформації від одного учасника процесу до іншого (обмін інформацією) здійснюється обов’язково в усній формі, що не виключає передання цієї ж інформації в інших формах (письмовій, речовій, в формі аудіо – і відеозапису), а також письмової та іншої фіксації цієї передачі. Тобто, пред’явлення до суду письмових заяв, заперечень і клопотань, письмових доказів, а також письмове закріплення судових дій, протоколювання, судове діловодство не є виключеннями з дії принципу усності. Виходячи з даного розуміння принципу можна погодитися з О. Ф. Вороновим, про те, що навряд чи можна говорити про «принцип поєднання усності та письмовості» і навіть про «поєднання принципів усності та письмовості». Взагалі, за такого підходу будь-який принцип можна назвати «принципом поєднання» (змагальності та активності суду, гласності та конфіденційності тощо), оскільки з будь-якого принципу існують виключення. Тим не менш як і при дії інших принципів, при дії усності мають дотримуватися розумні межі [17]. Наприклад, при оголошенні довідки не обов’язково вказувати типографію, що виготовила бланк довідки, тираж бланка (якщо це прямо не стосується справи). В той же час, як і інші принципи цивільного судочинства, даний принцип має виключення. Наприклад, згідно частини першої статті 187 ЦПК речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, а також пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Виходячи з принципу усності належало б встановити в законі, що речові докази оглядаються судом й усно описуються. Таким же чином мають досліджуватися аудіо – і відеозаписи: головуючий має усно описати побачене чи почуте, якщо інформація передається не в словесній формі, а в іншій звуковій формі або через зображення. Проте, дане виключення свідчить про певну тенденцію: відхід від обов’язкової усності передачі інформації, якщо інформація про обставини, що мають значення для справи, вичерпно передається у вигляді відео – чи аудіо інформації. Розвиток високих технологій в майбутньому, можливо, дозволить фіксувати (в тому числі і в автоматичному режимі) багато фактів реального життя, в тому числі й факти, що мають юридичне значення. Можливо в подальшому відео – та аудіо відтворення зафіксованих фактів в суді може зробити зайвим обов’язкову усну передачу інформації в судовому засіданні. Крім того, в останній час спостерігається тенденція розвитку принципу усності в бік його обмеження з метою прискорення й спрощення судочинства. Мова йде про запровадження ЦПК 2004 р. інституту судового наказу та наказного провадження. Усність судочинства дозволяє виконувати завдання цивільного судочинства: правильно розглядати й вирішувати справи, оскільки завдяки усності легше оцінити достовірність доказів. Поставити необхідні питання й отримати на них відповіді. Усний процес вчиняє виховний і превентивний вплив на громадян, які присутні на судовому розгляді. Порушення принципу усності — це, звичайно ж порушення процесуального законодавства. Проте формулювання положень ст. ст. 309, 338 ЦПК такі, що їх навряд чи із впевненістю можна назвати гарантіями дотримання даного принципу, особливо з урахуванням положення ч. 2 ст. 308, ч. 2 ст. 337 ЦПК, що не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. З огляду на зазначене уявляється слушною точка зору О. Ф. Воронова, що крім закріплення принципу усності у вигляді окремої норми в ЦПК слід закріпити положення про те, що порушення даного принципу є суттєвим порушенням процесуального законодавства [18]. Обсяг тез доповіді, на жаль, не дозволяє зупинитися на висвітленні всіх проблем розуміння сутності, змісту принципу усності, але всі вони потребують подальшого теоретичного дослідження, належного законодавчого забезпечення та осмислення практики його застосування, із тим, щоб подальші зміни в законодавстві сприяли насамперед подальшому забезпеченню захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, доступності судового захисту. Список літератури: 1. Воронов А. Ф. Принципы гражданского процесса: прошлое, настоящее, будущее. – М.: Издательский Дом «Городец», 2009. – 496 с. 2. Гражданский процесс: Учебник для юрид. ин-тов и ф-тов / Под ред. К. С. Юдельсона. – М.: Юрид. лит., 1972. – 439 с. 3. Нефедьев Е. А. Основные начала гражданского судопроизводства. Казань, 1895 // Избранные труды по гражданскому процессу / Нефедьев Е.А.; Редкол.: Абова Т.Е., Боннер А.Т. и др. – Краснодар: Сов. Кубань, 2005. – 400 c. 4. Советский гражданский процесс: Учебник /Под ред. М. К. Треушникова. – М.: Изд-во МГУ, 1989. — 463 с. 5. Тертышников В. И. Гражданский процесс. Курс лекций., 2-е изд., дополн. – ООО «РИРЕГ», 1995. – 158 с. 6. Цивільне процесуальне право України: [Підручник для юрид. вузів і фак./ В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, Є. Г. Пушкар та ін.]; За ред. В. В. Комарова. — Харків: Право, 1999. – 592с. 7. Шерстюк В. М. Право быть выслушанным и быть услышанным — принцип гражданского процессуального права //Заметки о современном гражданском и арбитражном процессуальном праве / Под ред. М. К. Треушникова. – М.: «Издательский Дом «Городец», 2004. – С.57–64. 8. Штефан М. Й. Цивільний процес: підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 696с. 9. Ясинок М. М., Кройтор В. А. Принципи усності, безпосередності та безперервності у цивільному судочинстві: Монографія. – Х.: Еспада, 2007. – 152 с. Гринько С. Д. Деліктоздатність юридичної особи за римським правом: питання чи факт Відносно деліктоздатності юридичної особи за римським приватним правом, серед романістів відсутній єдиний підхід до вирішення даного питання. Причиною даної проблеми стала відсутність поняття «юридичної особи» та наділення міських громад, державної казни, професійних і релігійних спілок правами приватних осіб. Як відзначав Р. Зом, майно, призначене для здійснення цілей спілки, з формального боку, повинно вважатися майном окремої особи (одного з членів спілки) [1, с. 45]. Відносно деліктоздатності юридичних осіб, найбільш поширеним є тлумачення римських джерел як категоричного її заперечення (Г. Дернбург, Б. Віндшейд, В. Ельяшевич, Й. Покровський та інші). Штучно присвоєна юридичній особі дієздатність, відзначав Б. Віндшейд, не поширюється на правопорушення. Хоча уповноважені представники юридичної особи вчинили правопорушення, виступаючи її представниками, вони не мали права знімати з себе відповідальність за вчинене ними діяння та переносити її на юридичну особу. Даний принцип випливав із суті справи, прямо виражався в римському праві [2, с. 137-138]. Аналогічну позицію займав Г. Дернбург, на думку якого, римські джерела категорично заперечують відповідальність юридичної особи за делікти своїх представників [3, с. 179]. Й. Покровський вважав, що до самого кінця римське право притримувалося позиції, що за делікти своїх представників громада не відповідала [4, с. 288]. Висновок про категоричне заперечення визнання деліктоздатності юридичної особи за делікти, вчинені її представниками був зумовлений змістом сентенції Ульпіана, де він піднімає питання про можливість подання позову про умисел проти громадян муніципії (у розумінні спілки громадян муніципії як юридичної особи). На його думку, на підставі їх умислу, не можна подати позову, так як що можуть зробити громадяни муніципії в силу їх умислу? Якщо що-небудь набули вони внаслідок умислу тих, хто управляє їх справами, то він вважає, що слід подати позов. (Д. 4. 3. 15. 1) [5, с. 443]. «De dolo autem decurionum in ipsos decuriones dabitor de dolo actio», тобто внаслідок умислу декуріонів подається позов про умисел до самих декуріонів (Д. 4. 3. 15. 1) [5, с. 443]. У літературі зустрічається й протилежна позиція романістів про визнання за юридичною особою деліктоздатності (Сінтеніс, Больце, Карлова, М. Суворов та інші). Так, Сінтеніс доводив, що Ульпіан, допускаючи можливість подання позову проти декуріонів, тим самим не заперечує, а стверджує цивільну відповідальність юридичних осіб за делікти, так як терміном «decuriones» в джерелах завжди позначали колегію декуріонів, а не окремих куріалів, подібно тому, як термін «municipes» означав муніципію в розумінні корпорації [6, с. 251]. Обґрунтовуючи відповідальність корпорації декуріонів за недобросовісність, Больце стверджував, що до умисної, обдуманої недобросовісності великі маси настільки мало здатні, наскільки до постійного однакового здійснення прав. Навпаки, більш тісне коло декуріонів у своїй спільноті здатне до недобросовісності та відповідає за таку [6, с. 251]. Із вищенаведеним обґрунтуванням повністю погодитися не можна. Більш переконливим є зміст іншої сентенції Ульпіана, у якій він визнає прояв страху та насилля не лише з боку окремої людини, але й народу, курії, колегії, спілки (Д. 4. 2. 9. 1) [5, с. 415]. Тобто, як відзначав М. Суворов, позов подається щодо примусу не лише проти курії, але й проти самого міста, яке тим самим визнається здатним як до завдання страху, так і до відповідальності за нього [6, с. 253]. Таким чином, за юридичними особами за римським правом визнавалася деліктоздатність як здатність відповідати за дії своїх представників, так як з такими деліктами, як уточнює М. Суворов, пов’язано майнове збагачення юридичних осіб [6, с. 250–254]. Тому волевиявлення посадових осіб юридичної особи у сфері цивільного права зобов’язують її, як у відносинах із контрактів, так і з деліктів. Список літератури: 1. Зомъ Р. Институции. История и система римскаго гражданскаго права / Зомъ Р.; [пер. с нем. Н. Кесслеръ]; Под ред. А. Н. Беликова. – Сергеевъ Посадъ: Типография И. И. Иванова, 1916. – Выпуск 1: Общая часть и вещное право. – 1916. –351 с. 2. Виндшейд Б. Учебник пандектного права / Виндшейд Б.; [пер. с нем. С. В Пахмана]. – С.-Петербург: Изд-во А. Гиероглифова и И. Никифирова, 1874. – Т.1: Общая часть. – 1874. – 355 с. 3. Дернбург Г. Пандекты / Дернбург Г.; [пер. Г. фонъ Рехенберга]; под ред. П. Соколовскаго. – М.: Университетская типография, 1906. – Т.1: Общая часть. – 1906. – 381 с. 4. Покровский И. А. История римского права / Покровский И. А. – Минск: Харвест, 2002. – 528 с. 5. Дигесты Юстиниана / [пер. с латинского Кофанов Л. Л. , Смышляев А. Л. , Щеголев А. В. и др.]; Отв.ред.Л. Л. Кофанов. – М.: Статут, 2002. – Т.І. – 2002. – 584 с. 6. Суворов Н.С. Об юридических лицах по римскому праву / Суворов Н.С. – М.: «Статут», 2000. – 299. – (Классика российской цивилистики). Жорнокуй Ю. М. Виплата дивідендів за акціями чи тиск на міноритарних акціонерів: реалії Закону України «Про акціонерні товариства» В умовах переходу України до ринку відбувається зміна шкали цінностей в суспільстві – на вершину цієї шкали виходить така цінність як приватна власність у різних формах. Історія засвідчує, що говорити про правову та соціальну державу можна лише там, де є суспільство власників, а отже, громадянське суспільство – воно є підвалиною, і суб’єктом творення сучасної держави такого типу [1, с. 3]. Власність – це підстава особистої свободи як необхідної передумови творчої реалізації особистості та засада ствердження гуманістичного суспільного устрою. Проте власність не можна однозначно трактувати як безумовне благо для людини і суспільства. Інтереси вкладення капіталу різними суб’єктами ринкових відносин втілюються у структурі акціонерної власності, що є розподілом статутного капіталу акціонерного товариства на пакети акцій, що належать різним категоріям акціонерів (мажоритарним, міноритарним і т.д.). Структура відповідної власності, на думку І.В. Спасибо-Фатєєвої, безпосередньо позначається на корпоративному управлінні у вузькому розумінні – формуванні органів АТ та їхньої діяльності. Причому це настільки тісний і очевидний зв’язок, продовжує вчений, що відкидати термін «структура власності» з посиланням на деяку його суперечливість недоцільно, оскільки він є допоміжним для розуміння сутності всього комплексу відносин «корпоративна власність – корпоративне управління» [2, с. 240]. Укрупнення капіталу за рахунок залучення масових інвесторів приводить до дифузії особистого інтересу і особистої участі. Причому поступово ця відсутність переростає в повне абстрагування і від управління, і від контролю, що стають для акціонера сугубо номінальними. Залишається лише чистий майновий зв'язок від вкладень в акції – одержати на них доход, а у випадку зниження такого – позбутися акцій, а у випадку відсутності такої можливості – втратити усі вкладені кошти. В цьому і полягає ризик [3, с. 36]. Причому АТ з його численними акціями перетворило тривалий ризик, що лежить в основі будь-якого капіталу при його найбільших сумах, в короткостроковий ризик невеликих сум капіталу. Оскільки ходові корпоративні акції були оборотоздатними за цінами, що котируються щодня (або частіше), їх власники не зв’язані з підприємством (майном), для якого важливо зберегти цілісність і одержувати додаткові фінансові вкладення для свого відновлення. Оборотоздатність акцій перетворила тривалий ризик власника на короткостроковий ризик інвестора. Втім знову ж таки (і про це варто пам’ятати), це стосується дійсно корпорацій з оборотоздатністю їх цінних паперів, чого не спостерігається в Україні. Тоді, мабуть, і корпораціями можна повною мірою назвати лише публічні АТ. Інакше кажучи, право власності визначає і організаційно-правову форму юридичної особи, і навпаки [2, с. 249; 3, с. 36]. З формальної точки зору, власність в АТ не є «розщепленою». Єдиним власником реального капіталу АТ закон визнає саме АТ (ст. 115 Цивільного кодексу України [10]). Разом з тим, багато спеціалістів [4; 5] вважають, що de-facto на один і той же капітал претендують два власника – АТ і акціонери. Статус акціонерів як власників є подвійним. З однієї сторони, вони є повноправними власниками акцій, тобто фіктивного капіталу товариства, з іншої сторони, володіння акціями наділяє їх правами вимог стосовно АТ. Суб’єктний і об’єктний склад права власності визначають і правомочності власника, якими можна продовжувати маніпулювати в характеристиці приватної власності (володіння, користування і розпорядження)[19]. У акціонерній власності відбувається як дроблення суб’єктів (АТ і акціонери), так і видозміна об’єктів (матеріальна власність – у АТ, а права на акції – у акціонерів), що зв’язані найтіснішим чином, але водночас по суті різні. Звідси і видозміна змісту права власності, який не можна звести до тріади правомочностей власника, тому що право власності у акціонерів номінально наповнюється «правами з акції», а реально – акціонер не має ні класичних правомочностей власника, ні тих прав, що йому надаються акцією [7, с. 15-20; 8, с. 77-88], у тому числі контролю і розподілу прибутку. Як тільки-но АТ набуває прав власника на передане йому засновниками (акціонерами) майно або інші цінності, а засновники (акціонери), у свою чергу, права власності на акції, на думку С.С. Алексєєва, в цей момент відбувається свого роду гігантський переворот у змісті і навіть вигляді всього комплексу економічних відносин, у їх побудові і навіть їх дусі, що зачіпає саму сутність економічного життя [9, с. 337]. Аналізуючи структуру зазначеного перевороту вчений має на увазі перехід від речових до зобов’язальних відносин, у тому числі – до відносин особистих, враховуючи систему найманої праці. У зв’язку з цим акцентуємо увагу, що чинне законодавство України про АТ майже не містить положень стосовно відносин власності (особливо це стосується акціонерів), а мова йде лише стосовно конструкцій, що можуть бути використані стосовно зміни власників – договір купівлі-продажу та інші правочини стосовно акцій. Такий стан сучасної законодавчої бази можна пояснити наростаючим домінуванням системи англосаксонського (загального) права, де класичні відносини власності як речового інституту виявились перекритими інститутом довірчої власності. Відокремлене майно АТ, виражене у розміщених акціях, – знак того, що майно товариства функціонує в якості капіталу, покликаного приносити доходи (для акціонерів – дивіденди). У відповідності до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства» (далі – Закон) [11] дивіденд – частина чистого прибутку АТ, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів. Але стосовно таких доходів виникають деякі сумніви, оскільки, як показує корпоративна практика – розподіл дивідендів майже не проводиться, хоча й за ч. 3 ст. 30 Закону рішення про виплату дивідендів та їх розмір за простими акціями приймається загальними зборами АТ. У цьому випадку мажоритарні акціонери мотивують це необхідністю подальшого розвитку діяльності АТ. Як наслідок це зумовлює порушення інтересів міноритарних акціонерів у отриманні частини прибутку, оскільки, фактично, відповідне рішення буде прийнято контролюючим акціонером (акціонерами). У зв’язку з викладеним, ми вважаємо за необхідне внесення до Закону норми, за якою за рішенням загальних зборів акціонерів 50\% від чистого прибутку, отриманого АТ, направлялося на виплату дивідендів, а решта 50\% або на розвиток АТ, або також на виплату дивідендів. Список літератури: 1. Братасюк, М. Власність як чинник розвитку правової реальності [Текст] / М. Братасюк // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 5. – С. 3-7. 2. Корпоративне управління [Текст]: монографія/ І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова; За ред. проф. І. Спасибо-Фатєєвої. – Х.: Право, 2007. – 500 с. 3. Спасибо-Фатєєва, І. Корпоративна власність [Текст] /І. Спасибо-Фатєєва // Українське комерційне право. – № 7. – 2006. – С. 25-41. 4. Кулагин М.И. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо [Текст]. – М.: Изд-во УДН им. П. Лумумбы, 1987. – 176 с. 5. Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории [Текст]: Пер. с нем. – М.: Юрид. лит., 1985. – 192 с. 6. Спасибо-Фатєєва, І.В. Про питання юридичної сутності управління в сучасних умовах [Текст] /І.В. Спасибо-Фатєєва // Проблеми законності. – 2002. – № 53. – С. 122-132. 7. Спасибо-Фатеева И.В. Общая характеристика права собственности акционеров и акционерного общества [Текст] / И.В. Спасибо-Фатеева // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 2. – С. 15-20. 8. Спасибо-Фатєєва І.В. Юридична природа права на управління в акціонерному товаристві [Текст] / І.В. Спасибо-Фатєєва // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 3. – С. 77-88. 9. Алексеев С.С. Собственность в акционерном обществе [Текст]. В кн.: Линия права. – М.: Статут, 2006. – С. 332-356. 10. Цивільний кодекс України [Текст]: за станом на 15 квітня 2009 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – 28.03.2003. – Ст. 461. 11. Про акціонерні товариства [Текст]: закон України від 17 вересня 2008 року № 524 – VI // Урядовий кур’єр. – 2008. – № 202. – 29 жовтня. – С. 5–12. |
| Оглавление| |