Ще раз до класифікації цивільно-правових строків в договорах та особливостей функціонування цього правового інститутуКонституція України заклала серйозні підвалини для розвитку і зміцнення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, в якій утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов'язком держави [1]. Актуальність теми об'єктивно визначена реформою цивільного права в Україні. Предметом дослідження є розгляд однієї з класифікацій строків в цивільних договорах та деяких особливостей функціонування цього правового інституту. Теоретичною базою для висновків стали праці вчених-цивілістів: Ю.К. Толстого, А.П. Сергеєва, В.П. Грибанова, С.М. Корнеєва, О.А. Красавчикова, В.В. Луця, Е., Н.П. Фрідман, О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. Метою роботи є всебічний аналіз чинного законодавства та основних положень цивільно-правової науки щодо визначення видів строків. В науці цивільного права існують різноманітні класифікації строків (Фрідман Н.П., Грибанов В.П., Луць В.В.). При цьому, слід зазначити, що класифікація строків, як така, з’явилась в цивілістиці не так давно. Досить довгий час вчені-цивілісти проводили класифікацію не строків взагалі, а тільки строків позовної давності. На сьогодні, наприклад, глава 18 ЦК також дає тільки визначення строку та терміну, а глава 19 ЦК України конкретно розкриває сутність та види загальної та спеціальної позовної давності [2]. І більше в ЦК окремо ніде не вказується на класифікацію або визначення того чи іншого виду строку (можливо вона й не повинна там бути? (Авт.)). В той же час, в ЦК вона є, але розкидана по різних главах та статтях. Цивільно-правові строки багаточисельні та різноманітні, їх класифікують за різними критеріями. У зв’язку з цим, пропонуємо розглянути, на наш погляд, найбільш сучасну та повну, з точки зору класифікації строків в договірних правовідносинах, класифікацію яку пропонують автори ЦК Н.С. Кузнєцова, О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт [3, с.208]. По-перше, за підставами встановлення строки поділяються на чотири основні групи: а) строки, встановлені законом чи іншими нормативними актами (п. 1 ст. 1270 ЦК передбачає шестимісячний строк для прийняття спадщини); б) строки, встановлені адміністративним актом. Визначаючи цей вид строків, слід зазначити, що в умовах розвитку ринкових відносин значення цих строків втрачається, проте в деяких випадках вони, безумовно, відіграють важливу роль в регулюванні цивільно-правових відносин. Наприклад, строк, встановлений місячним планом перевезення вантажів для залізниці [4, с. 4]. в) строки, встановлені угодою (договором). Наприклад, строк договору оренди житлового приміщення тощо. На наш погляд, саме в можливості сторін в угоді або договорі передбачати строки існування тих чи інших прав та обов'язків проявляється диспозитивність всього цивільного права; г) строки, встановлені рішенням суду, господарського або третейського суду. Наприклад, суд може встановити строк відстрочення виселення наймача з жилої площі на три місяці. По-друге, в залежності від ступеню самостійності учасників цивільних правовідносин у встановленні строків строки в цивільному праві поділяються на дві групи: а) імперативні строки – строки, які точно визначені законом і не підлягають зміні за згодою сторін. Дотримання таких строків є обов'язковим для всіх, вони також не можуть бути змінені судом, який розглядає спір між учасниками цивільних правовідносин. До імперативних строків слід віднести строки позовної давності, претензійні строки; б) диспозитивні строки – строки, які можуть змінюватися угодою сторін. Наприклад, строк оренди житлового приміщення, встановлений в договорі оренди житлового приміщення. Можливість встановлення угодою сторін диспозитивних строків ще раз підкреслює диспозитивні начала всього цивільного права, По-третє, за правовими наслідками строки поділяються на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. Так, до правовстановлюючих строків належить момент передачі речі, з яким законодавство пов'язує момент виникнення права власності (ст. 334 ЦК). Настання чи закінчення правозмінюючого строку тягне за собою зміну цивільних прав та обов'язків. Наприклад, прострочення передачі або прийняття речі призводить до того, що ризик випадкової загибелі речі несе сторона, що прострочила. Правоприпиняючі строки – це строки, які призводять до припинення прав і обов'язків. Наприклад, до правоприпиняючих строків належить строк, встановлений для пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця (ст. 1281 ЦК). Відповідно до ч. 1 п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. № 4 зі змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25.12.92 та № 15 від 25.05.98 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» «встановлений шестимісячний з дня відкриття спадщини строк для пред'явлення претензій кредитора спадкодавця до спадкоємців продовженню не підлягає. Непред'явлення в зазначений строк претензії призводить до втрати належного кредиторові права вимоги по боргах спадкодавця» [5]. По-четверте, в залежності від визначеності строки поділяють на абсолютно визначені, відносно визначені та невизначені. До абсолютно визначених строків належать строки, які вказують на точний момент або період часу, з якими пов'язані юридичні наслідки. Наприклад, строки, визначені календарною датою чи конкретним відрізком часу. Відносно визначені строки – це строки, які характеризуються більш меншою визначеністю і точністю, проте вони також пов'язані з якимось періодом або моментом часу. До таких строків належать строки поставки (квартальні, місячні, декадні), які передбачені в договорі поставки; строк, визначений вказівкою на подію, яка неминуче повинна настати; також строки, передбачені цивільно-правовими нормами як «відповідні», «достатні». Так, ч. 3 ст. 849 ЦК передбачає: «якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник вправі призначити підрядчикові відповідний строк для усунення недоліків», а відповідно до ст. 938 ЦК «якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення». Таким чином, саме «відповідний» і «достатній» строки належать до відносно визначених строків. По-п'яте, за розподілом обсягу прав і обов'язків сторін розрізняють загальний строк і часткові строки. До загального строку слід віднести загальний строк поставки, який збігається по суті зі строком дії договору. Якщо загальний строк поставки є відрізком часу, протягом якого постачальник повинен здійснити поставку всієї передбаченою договором кількості продукції, то окремі строки визначають поставку продукції частинами, окремими партіями у межах строку дії договору. Питання про встановлення окремих строків поставки передане на розсуд сторін. Строки або періоди поставки (квартальні, місячні, декадні тощо) встановлюються в договорі з урахуванням безперебійного постачання покупців, забезпечення ритмічності поставки та особливостей виробництва [6, с. 255]. По-шосте, в залежності від свого значення і розповсюдження розрізняють загальні й спеціальні строки. Загальними строками називаються строки, які мають загальне значення, тобто стосуються такі строки всіх учасників цивільних правовідносин і застосовуються до всіх однотипних ситуацій. Зокрема, відповідно до ст. 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальні строки встановлені як виняток із загального правила і діють лише у випадках, прямо передбачених нормативними актами. Наприклад, ст. 258 ЦК України передбачає спеціальну позовну давність в 1 рік, 5 років, 10 років. Ці строки належить до спеціальних строків, бо стосується окремих випадків як винятків із загального правила. Зазначені вище види цивільно-правових строків не є вичерпними, можна класифікувати строки й за іншими підставами (початкові, проміжні та кінцеві, максимальні і мінімальні тощо). Таким чином, слід зазначити, що в цивільному праві існує різноманіття строків, які групують за різними критеріями. Вони упорядковують цивільний обіг, створюють визначеність правових зв'язків, дисциплінують учасників цивільних правовідносин, забезпечують своєчасний захист прав учасників цивільних правовідносин. За своєю правовою природою строки завжди визначаються часовими межами. В загальній системі юридичних фактів строки не належать ні до дій, ні до подій і не займають самостійного місця серед інших юридичних фактів. Цивільно-правовій науці відомі різноманітні класифікації цивільно-правових строків, які ще потребують додаткового наукового обміркування і законодавчого закріплення. Список літератури: 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141. 2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІУ // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356. 3. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. Книга 1 / Д.В. Боброва, О.В.Дзера. А.С.Довгерт та ін.: За ред. О.В.Дзери. Н.С.Кузнецової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. – 864с. 4. Головатий С. Цивільний кодекс: від політичного до соціального договору в Україні // Українське право. – 1996. – №2. – С.4. 5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.06.1983р. №4 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування». 6. Гражданское право. Часть 1. Учебник. /Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. – М.:Изд-воТЕИС, 1996.-552с. Янишен В. П. Правові підстави одержання виго донабувачем страхових виплат За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі. У більшості випадків одержувачем страхової виплати є сам страхувальник. Проте, досить часто у страхових відносинах приймає участь ще одна особа – вигодонабувач, тобто особа, призначена страхувальником для отримання страхових виплат. При настанні страхового випадку за договором особистого страхування, страховик зобов’язується здійснити страхову виплату незалежно від наявності та розміру матеріальних збитків. Згідно з ч. 4 ст. 3 Закону України «Про страхування» [1] вигодонабувач за договором страхування іншим, ніж договір особистого страхування є особою, яка може зазнати збитків у результаті настання страхового випадку. Страхування (за винятком особистого) побудовано за принципом відшкодування прямих збитків. Тому розмір страхового відшкодування, що виплачується за договором страхування не може перевищувати, за загальним правилом, розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник при настанні страхового випадку. Розміром заподіяних збитків і визначається страховий інтерес страхувальника [2; с.344]. Тому, якщо у разі настання страхового випадку, збитків страхувальникові не було заподіяно зовсім, страховик відмовляє у виплаті страхового відшкодування повністю у зв’язку з відсутністю у страхувальника страхового інтересу. Це правило, у повній мірі, стосується, крім страхувальника, також вигодонабувача. Питання щодо правових підстав одержання вигодонабувачем страхового відшкодування стає досить актуальним у зв’язку з призначенням вигодонабувачами, зокрема, банків, при страхуванні предмета застави, що забезпечує повернення фінансових кредитів. Вказані відносини передбачають укладення кількох взаємопов’язаних договорів: кредитного, в забезпечення належного виконання якого укладається договір застави (іпотеки), предмет якої, в свою чергу, підлягає страхуванню за відповідним страховим договором. При настанні страхового випадку, що пов’язано із пошкодженням або знищенням предмета застави страховики здійснюють страхову виплату вигодонабувачам, тобто банкам, минаючи страхувальника. Проте правовий аналіз чинного законодавства свідчить, що наведена практика не відповідає правовій природі вказаних відносин, а також суперечить положенням Цивільного кодексу України [3] (надалі – ЦК), Законів України «Про страхування», «Про заставу» [4], «Про іпотеку» [3]. Право застави, зазвичай, виникає з моменту укладення договору застави. Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором. У разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених кредитним договором, щодо забезпечення повернення кредиту, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які кредитодавець не несе відповідальності, кредитодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів (ст. 1052 ЦК). Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави лише у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, тобто у разі невиконання кредитного договору. Таким чином можливість звернення стягнення на предмет застави безпосередньо пов’язується з порушенням забезпеченого заставою зобов’язання. До такого порушення правові підстави звернення стягнення на предмет застави – відсутні, а тому в даному випадку заставодержатель не вправі одержати задоволення за рахунок предмета застави. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика щодо виплати страхового відшкодування, а іпотекодержатель має переважне право на задоволення своєї вимоги за основним зобов'язанням із суми страхового відшкодування. Страховик зобов’язаний сплатити страхове відшкодування при настанні страхового випадку згідно з умовами договору страхування в межах заподіяних реальних збитків. Такі збитки заподіюються страхувальнику. При належному виконанні позичальником забезпеченого заставою кредитного договору будь-які збитки у заставодержателя (банка) при настанні страхового випадку щодо предмета застави відсутні. При цьому у заставодержателя (банка) виникає лише право вимагати заміни пошкодженого або знищеного предмета застави новим. І тільки у разі невиконання позичальником цієї вимоги у банка виникає право звернення стягнення на предмет застави і як наслідок цього вимагати від страховика виплати на його користь страхового відшкодування. У інших випадках страховик не має правових підстав виплачувати страхове відшкодування вигодонабувачу, у якого відсутні збитки, заподіяні внаслідок настання страхового випадку. Список літератури: 1. Закон України «Про страхування» від 7.03.1996р. (в ред. Закону України від 4.10.2001р. // Офіційний вісник України. – 2001. – №44. – Ст. 1951 2. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер. – 2004. – Т.2. – 552 с. 3. Цивільний кодекс України //Офіційний вісник України. – 2003. – №11. – ст. 461; 4. Закон України «Про заставу» від 2.10.1992р. // ВВРУ. – 1992. – №47. – Ст. 642. 5. Закон України «Про іпотеку» від5.06.2003р. // Офіційний вісник України. – 2003. – №28. – Ст. 1362. |
| Оглавление| |