Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Ознаки недостовірної інформації

1. Інформацію сьогодні слід розглядати як стратегічний продукт. Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію, забезпечувати свободу інформаційного обміну є важливою передумовою соціального та технологічного прогресу, чинником національної безпеки, однією з основ успішної внутрішньої та зовнішньої політики. Інформація – це таке правове явище, яке може переходити від однієї особи до іншої будь-яким засобом поширення, але з умовою що ця інформація є правовою, тобто такою, що не завдає шкоду іншій особі. Нажаль інформаційні відносини між учасниками не завжди проходять у правових межах, а отже завдають відповідним особам, на кого спрямована ця інформація певну майнову чи моральну шкоду щодо честі, гідності та ділової репутації. Така інформація Закон трактує, як недостовірну. У тій чи іншій мірі така інформація має свої ознаки яка відмежовує її від іншої інформації та має дискусійні аспекти, щодо змісту такої інформації. А оскільки будь-який зміст того чи іншого правового явища будується на ознаках, тому спробуємо це зробити в нашому дослідженні.

2. Оскільки ст. 68 Конституції зобов'язує кожного неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, тому Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Отже ознакою недостовірної інформації є те, що така інформація ганьбить особу щодо честі, гідності чи ділової репутації.

3. Суди розглядаючи справи щодо недостовірної інформації про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи застосовують у обов’язковому порядку положення Конституції України, Цивільного кодексу України, законів України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та інших нормативно-правових актів, що регулюють вказані суспільні відносини, наприклад Закони України «Про рекламу», «Про державну таємницю», «Про пресу та інші засоби масової інформації», «Про телебачення і радіомовлення», «Про захист суспільної моралі», «Про телекомунікації». Крім того, враховуючи положення ст. 9 Конституції України та беручи до уваги Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також у обов’язковому порядку при захисті честі, гідності та ділової репутації осіб, чиї права порушенні недостовірною інформацією застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права, а також враховувати роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року N 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Тому ознакою недостовірної інформації є те, що вона повинна мати загальні ознаки які притаманні усій інформації та підпадати під дію вказаних законів, а головне під Закон України «Про інформацію» тобто бути інформацією, але в анті позитивному регулюванні.

4. Відповідно до статей 94, 277 ЦК фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Отже наступною ознакою такої інформації э те, що вона може завдавати шкоду як фізичній так і юридичній особі.

5. Оскільки недостовірна інформація має певну специфіку, яка відмежовує її від іншої інформації та згідно Закону передбачає способи захисту особистих немайнових прав фізичної та юридичної особи, такі, як спростування і відповідь чи заборона у поширенні інформації, що порушує особисті немайнові права, тому ознакою такої інформації є право фізичної та юридичної особи при захисті своїх особистих немайнових прав застосовувати спеціальні способи захисту, які притаманні лише недостовірній інформації. При чому ці способи можуть застосовувати лише певні особі у цих правовідносинах. Так при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною та спростувати має право лише та особа, яка її поширила, а при реалізації права на відповідь – особа, стосовно якої поширено інформацію має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною.

6. Недостовірна інформація яка порушує особисті немайнові права фізичної та юридичної особи повинна порушувати ці права, а отже повинна бути доведена до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб. Тобто при вирішенні спорів у суді щодо недостовірної інформації суд повинен встановити факт поширення до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб, а отже ознакою такої інформації є поширення інформації до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб. Тим більше, що при вирішенні питання про відкриття провадження у справі судам він повинен звертати увагу на відповідність позовної заяви (заяви) вимогам ст. 119 ЦПК. Така заява має містити, зокрема, відомості про те, в який спосіб була поширена інформація, що порушує особисті немайнові права позивача (заявника), яка саме інформація поширена відповідачем (відповідачами), із зазначенням часу, способу й осіб, яким така інформація повідомлена, інші обставини, які мають юридичне значення, посилання на докази, що підтверджують кожну з таких обставин, а також зазначення способу захисту, в який позивач бажає захистити своє порушене право.

7. Позивачем відповідно до ст. 94 та 277 ЦК є особа особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, доводячи це у судовому засіданні доказами недостовірності поширеної інформації. Тому наступною ознакою такої інформації є те, що поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача.

8. Аналіз ст. 1 Закону України «Про інформацію», ст. 200 та 277 ЦК України та Постанови пленуму Верховного Суду України N 1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» приводить нас до висновку, що недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Отже ознакою такої інформації є те, що поширена недостовірна інформації не відповідає дійсності або викладена неправдиво.

9. Відповідно до ст. 277 ЦК України та Постанови пленуму Верховного Суду України N 1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила. Тобто право на захист має особа, особисті немайнові права якої порушенні, незалежно від вини тієї особи яка поширила таку інформацію. Отже ознака такої інформації є те, що право на захист , щодо недостовірної інформації виникає у особи незалежно від вини тієї особи яка поширила таку інформацію, чи має відношення до цієї інформації

Вишнивецька В.О.

До питання про визначення сторін за договором перевезення вантажу

Згідно ст. 909 ЦК сторонами у договорі перевезення вантажу є перевізник, відправник та одержувач [1]. Тобто законодавець передбачає трьосторонність цього договору.

Проте деякі вчені-правознавці визначають, що сторонами з договору перевезення вантажу є перевізник та відправник. Так, Ковалевській Н.С. підкреслює, що «сторонами з договору перевезення вантажу є перевізник та відправник. Але в зобов’язанні, що виникає з цього договору, бере участь також уповноважена на отримання вантажу особа (вантажоотримувач). У випадку неспівпадання відправника і отримувача в одній особі, договір перевезення вантажу є договором на користь третьої особи» [2, с. 260]. Її позицію підтримують Довгерт А.С., Елігзаров В.О., Олексіїв С.С., Яічков К.К., Рапопорт Я.І., Тарасов М.О., Малявко О.М. та інші, на думку яких договір перевезення вантажу можна розглядати як договір на користь третьої особи (одержувача), для якої виникають не лише права (вимагати від перевізника видачі вантажу), а й передбачені транспортними правилами обов’язки (прийняти вантаж, здійснити доплату за перевезення тощо) [3, с. 281; 4, с. 52-53; 5, с. 39; 6, с. 144; 7, с. 171 – 173; 8, с. 34; 9, с. 222;].

Дійсно, правове становище вантажоотримувача характеризується тим, що договір перевезення сконструйований за моделлю договору на користь третьої особи, в якому вантажоотримувачу відведена роль вказаної третьої особи, на користь якої відправник та перевізник укладають договір перевезення вантажу. Тому ми дотримуємося думки, що сторонами в договорі перевезення вантажу є перевізник та відправник.

Довгерт А.С. перевізниками вважає ті транспортні організації, які мають права юридичної особи та яким надано право укладати договори безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами (кодексами) [3, с. 281]. Мінченко Р.М. визначає, що перевізники – це транспортні організації, створені у вигляді передбачених ЦК юридичних осіб, для яких діяльність з перевезення вантажів є реалізацією їх правоздатності [10, с. 619]. До них відносяться залізниці, автогосподарства, річкові та морські пароплавства, авіаційні підприємства.

Відповідно ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» надання послуг з перевезення вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним транспортом, автомобільним транспортом загального користування належать до видів підприємницької діяльності, для здійснення яких потрібне отримання ліцензії [11]. Такий метод державного регулювання господарської діяльності застосовується Верховною Радою України для забезпечення інтересів споживачів та державного регулювання ринку транспортних послуг.

Таким чином, перевізниками є транспортні організації (залізниці, автогосподарства, річкові та морські пароплавства, авіаційні підприємства), що мають статус юридичних осіб відповідно законодавства України та отримали ліцензію на здійснення перевезення вантажів.

Особливої уваги потребує правове становище транспортних організацій, що не приймали участі в укладенні договору перевезення вантажів, але також вступають у правовідносини з отримувачем вантажу чи приймають участь у його транспортуванні. У юридичній літературі існують дві точки зору щодо цього питання. На думку Олександрова-Дольникова М.К., Медведєва Д.А., Смирнова В.Т. та інших, усі перевізники, що приймають участь у транспортуванні вантажу в процесі перевезення представляють собою єдиного перевізника [12, с. 104; 13, с. 383]. Прихильники іншої позиції підкреслюють, що у «проміжних» перевізників на відміну від першого перевізника, який має договір з вантажовідправником, та останнього, що має правовідносини з вантажоотримувачем, відсутні будь-які права та обов’язки як відносно вантажовідправника, так і вантажоотримувача [8, с. 135; 4, с. 380].

Але на погляд Брагінського М.І., Вітрянського В.В., правове становище транспортних організацій, що приймають участь у перевезенні вантажів, що прямують у прямому чи змішаному сполученні, характеризуються тим, що вони є третіми особами, на які боржником (перевізником) покладено виконання зобов’язань з договору перевезення. Ця позиція імпонує нам найбільш.

Відправниками вантажів можуть бути як організації (юридичні особи), так і громадяни, яким вантаж належить на праві власності, або на праві повного господарського відання, або на праві оперативного управління, або на іншій основі, передбаченій законом чи договором, що мають право – та дієздатність. Звичайно, найчастіше відправниками виступають комерційні організації, що здійснюють відправлення своїх товарів. Відправник безпосередньо укладає договір з перевізником і є його стороною.

Вантажоодержувач, як правило, перебуває у договірних відносинах з вантажовідправником і вже на основі цього договору повинен прийняти доставлений йому перевізником вантаж, тобто відправник не приймає участі в укладанні договору перевезення вантажу і не є стороною цього договору. В той же час законодавство надає йому визначені права, пов’язані з перевезенням вантажу і покладає рід обов’язків, що випливають з договору перевезення вантажу. Визначені обставини створили, як вже визначалося, різні погляди на правове становище отримувача у правовідносинах з перевезення вантажів. Своє ставлення до цього питання ми вже висловили, але бажаємо підкреслити ще раз, що сам договір перевезення вантажу не покладає на отримувача зобов’язань, отримувач приймає їх в силу закону, виявивши намір скористуватися правами, що надає йому визначений договір, що повністю відповідає моделі договору на користь третьої особи, тобто одержувача не можна вважати стороною за договором.

Список літератури: 1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435// Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 18. – Ст. 17–18. 2. Бушуев А.Ю., Городов О.А., Ковалевская Н.С. Коммерческое право: Учебник/ Под ред. В.Ф.Попондопуло, В.Ф. Яковлевой. – СПб., 1997. – 630 с. 3. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; за ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнецової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 2. – 640 с. 4. Елигзаров В.А. Гражданское право. – Ч. 2. – Обязательственное право: Курс лекций. – 490 с. 5. Алексеев С.С. Гражданская ответственность за невыполнение плана железнодорожной перевезки грузов. – М., 1959. – 520 с. 6. Яичков К.К. Договор железнодорожной перевозки грузов по советскому праву. – М., 1958. – 491 с. 7. Раппопорт Я.И. Правовое положение грузополучателя в договоре железнодорожной перевозки// Научные записки Харьковского института советской торговли. – Вып. 4. – Х., 1957. – 310 с. 8. Тарасов М.А. Договор перевозки по советскому праву. – Иркутск, 1972. – 619 с. 9. Советское гражданское право: Учебник. – Т.2. – Л., 1971. – 563 с. 10. Цивільний кодекс України: Коментар. Вид. 2-ге зі змінами станом на 15 січня 2004р. – Х.: Одіссей, 2004. – 856 с. 11. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000//Доступ до ресурсів електронної мережі Інтернет www.rada.com.ua 12. Александров-Дольник М.К. Содержание договора грузовой перевозки// Советское государство и право. – 1954. – № 4. – 226 с. 13. Медведев Д.А., Смирнов В.Т. Транспортные обязательства// Гражданское право: Учебник/ Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – Ч. 2. – М., 1997. – 567 с.