Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Щодо відшкодування збитків як способу захисту суб’єктивних цивільних прав

Одним із найбільш розповсюджених, можна сказати майже універсальним способом захисту суб’єктивних цивільних прав є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, передбачене п.8 ст. 16 ЦК, котрий може застосовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту, як у сфері договірних так і недоговірних відносин.

Отже, відшкодування збитків визначається як: по-перше, спосіб захисту цивільних прав та інтересів; по-друге, один із способів відшкодування майнової шкоди. Це підтверджується і назвою та змістом ст. 22 ЦК: «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди». Під збитками розуміються втрати, які терпить, несе хто-небудь. Термін «збитки» багато в чому схожий з поняттями «утрата», «втрати», «шкода». Цей термін застосовують не тільки в юридичній термінології, в побутовому значенні збиток – це всяка утрата, втрати, які несе особа, як зі своєї вини, так в результаті чужого втручання в свою сферу.

Поняття збитків в цивільному праві має більш широке значення. Збитки можуть бути заподіяні потерпілому і тоді, коли ніякої шкоди його особи або майну не заподіяно. У даному випадку йдеться про збитки, які виникають унаслідок інших обставин, наприклад унаслідок здійснення правочину під впливом обману, помилки і т. п., унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником. Наприклад, постачальник не відвантажив покупцю в строк сировину, з якої останній не зміг своєчасно виготовити товар і відправити його торгуючим організаціям. Торгуючі організації стягнули з виготівника штраф за недопостачання продукції. Ці сплачені торгуючим організаціям штрафи з вини постачальника сировини і будуть збитками для виготівника товару[1, c.330]. Основна ціль відшкодування збитків згідно чинному законодавству – відновлення порушеного права. Обсяг відшкодовуваних збитків складають суми реального збитку і упущеної вигоди. У зв'язку з цим О. В. Фомічева визначає збитки як особливу фінансово-економічну фікцію, суть якої полягає в «прирівнюванні за совїми правовими наслідками передбачуваних або бажаних подій (дій) до аналогічних реальних подій (діям)[3, c.36-37]». Проте, збитки не можуть бути за своєю правовою природою фікцією, оскільки розмір збитків, що зазнав потерпілий, повинен бути доведений позивачем і лише тоді підлягає відшкодуванню.

Необхідно виділяти деяку відмінність тісно зв'язаних між собою понять – «збитків», як таких, і «відшкодування збитків». Це дві сторони одного і того ж явища, причому перше можна визначити як статичний, а друге як динамічний вияв. Виділення статичного і динамічного прояву в понятті збитків, їх розведення через терміни «збитки» і «відшкодування збитків» бачиться необхідним і доцільним. Статична сторона явища починає цікавити право, а значить, і регулюватися його нормами тільки з моменту вимоги про відшкодування збитків. Даний висновок підтверджується і ст. 16 ЦК, що визначає відшкодування збитків як один із способів захисту цивільних прав.

Цікаво також те, що в ст. 16 ЦК серед інших способів захисту названо «відшкодування збитків» і «компенсацію моральної шкоди». «Відшкодування шкоди» як самостійний спосіб цивільно-правового захисту не передбачений. Таке положення цілком зрозуміло. Аналіз норм, присвячених зобов'язанням в результаті заподіяння шкоди (гл. 82 ЦК), дозволяє прийти до висновку, що поняття «шкода», «відшкодування шкоди» використовуються в широкому розумінні: перше – як наслідки порушення майнових прав фізичних і юридичних осіб, а також немайнових прав фізичних осіб (необхідний склад правопорушення), а друге – як загальний спосіб захисту, що включає відшкодування шкоди в натурі, відшкодування заподіяних збитків (ст. 1192) і компенсацію моральної шкоди (ст. 1167 ЦК).

Під «відшкодуванням збитків» розуміються не тільки самі «збитки», але і покладання обов'язку по їх доведенню на потерпілу сторону, а на винну сторону – обов'язки по відновленню порушених нею правовідносин, матеріального положення потерпілої особи. Таким чином, поняття збитків має якусь динаміку, необхідність особам, що беруть участь в матеріальному правовідношенні, вчиняти певні дії.

Відшкодування збитків – встановлена законом міра цивільно-правової відповідальності, вживана як в договірних, так і в недоговірних відносинах. Причому серед форм цивільно-правової відповідальності особливе місце займає саме відшкодування збитків. Обумовлено це тим, що найбільш істотним і поширеним результатом порушення цивільних прав є збитки. Зважаючи на це дана форма відповідальності має загальне значення і застосовується у всіх випадках порушення цивільних прав, якщо законом або договором не передбачено інше (ст. 22 ЦК), тоді як інші форми цивільно-правової відповідальності застосовуються лише у випадках, прямо передбачених законом або договором для конкретного правопорушення.

Отже, можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у фізичних і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, це є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право.

Список літератури: 1. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав / В. П. Грибанов. – [2-е изд., стереотип.] – М. : Статут, 2001. – С. 330. 2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356. 3. Фомичева О. В. Принцип полного возмещения убытков и его реализация в российском гражданском праве: дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук / О.В. Фомичева. – Самара, 2001.

Венедіктова І. В.

Щодо перспектив детермінації послуг

При визначення поняття «послуга» виявляються певні труднощі – в достатньо розробленому радянському цивільному законодавстві цей термін майже не зустрічається. І навіть діючий «флагманський» ЦК України в главі 63, що присвячена загальним положенням про послугу, її тлумачення не надає. При цьому під послугою розуміється дуже широке коло відносин: від будь-якої корисної діяльності до предмету договорів з надання послуг. При цьому в першому випадку наявний економічний зміст послуги. А в другому – навантаження змісту послуги значно обмежується. Поняття послуги в економічному та цивільно-правовому значенні не тотожні. Глибокий та комплексний аналіз цих двох явищ надасть об’єктивне уявлення про природу відповідних правовідносин.

Дуже тісно з послугами пов’язане питання майнового цивільного інтересу: в умовах безоплатності цих правовідносин вони залишаються поза врегулюванням правом. Постає питання конструювання моделі безоплатного надання послуг за аналогією з договірними відносинами дарування або пошуку альтернативних конструкцій.

Послуга – це дія, що приносить користь іншій особі. Але в ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу зазначено, що послуга споживається в процесі вчинення певної діяльності. Таким чином, послуга – це не просто дія, а окремий процес, процедура, соціальне явище, яке врегламентоване правовими нормами. Предметом послуги виступає певне нематеріальне благо.

Згідно ст. 177 ЦК послуга виступає окремим об’єктом цивільних прав серед речей, майнових прав, результатів робіт, результатів інтелектуальної, творчої діяльності, інформації, а також інших матеріальних та нематеріальних благ.

Інститут послуг – комплексний міжгалузевий правовий інститут, для якого характерне поєднання публічно-правових та приватно-правових методів. Ступінь його розвитку відображає якість розвитку громадянського суспільства, є певним лакмусом у визначенні політики в державі. В саме поняття «послуга» покладається здійснення дій уповноваженим суб’єктом для задоволення потреб і прав інших осіб, або все те, що приносить користь іншій особі. Для розуміння цієї категорії необхідно вичленити два пов’язаних елемента – мету, на яку послуга спрямована, та засоби досягнення цієї мети. Послугам, як таким, притаманні наступні загальні риси: 1) надаються, як правило, при безпосередньому прямому контактному спілкуванню; 2) мають нематеріальний характер; 3) невід’ємні від суб’єктів надання послуги; 4) неможливі для накопичення та перерозподілу; 5) виконуються нерозривні дії по її виконанню та споживанню, що здійснюється одномоментно в одному акті; 6) через складний зміст характеризується непостійною якістю; 7) має тривалий характер; 8) характеризується чіткою адресованою спрямованістю. Ці ознаки, як правило, виступають традиційно критеріями розмежування робіт і послуг.

Форма вираження послуг, як правило, договірна. При цьому, вони або зовсім не завершуються визначеним результатом, а лише мають корисний ефект в процесі надання (розважальна, освітня, консалтингова діяльність), або мають неуречевлений результат (як медичні, юридичні, посередницькі, аудиторські послуги). Чинне законодавство розмежовує уречевлені послуги, що виступають об’єктом підрядних зобов’язань, та нематеріальних послуг, що є об’єктами зобов’язань з надання послуг.

Зміст послуг як об’єкту цивільних правовідносин, предмету зобов’язальних відносин, є таким, що динамічно розвивається, а, отже, потребує системного і послідовного аналізу. Із зміною змісту послуг, їх юридичне навантаження залишиться непорушним. Отже, постає питання їх чіткої детермінації, визначенні універсальних ознак й окреслення правової природи.