Сутність давнісного користування за чинним законодавством

Земля завжди займала визначальне місце у переліку нерухомих речей. Набуття речових прав на землю безпосередньо пов’язане з розвитком земельної реформи, що передбачає якнайширше залучення земельних ділянок у цивільний оборот за допомогою відповідних правових конструкцій. У цьому аспекті досить специфічним є розкриття сутності давнісного користування як прототипу регламентованої ЦК набувальної давності.

Дійсно, у ст. 119 ЗК на відміну від ст. 344 ЦК го­ловною умовою набувальної давності вважається добросовісне, відкрите і безперервне протягом встановленого строку корис­тування земельною ділянкою. Законодавець виділяє стосовно землі саме давнісне користування нею, а не давнісне володіння. Це пов’язано з визначенням поняття користування у нормах Земельного кодексу.

Право користу­вання землею як суб’єктивне право — це юридично закріплена можливість цільового господарського використання землі та видобування з неї кори­сних властивостей юридичною чи фізичною особами [1, с. 310–311]. При цьому це право може бути реалі­зоване безпосередньо самим власником земельної ділянки, однак не виключена можливість, що воно може належати і невласнику, зокрема на підставі адміністративного акту, договору та ін. Право користування може здійснюватися, наприклад, постійним землекористувачем, якому в установленому порядку за рішенням уповноваженого органу для певного цільового призначення надана відповідна земельна ділянка, або орендарем на підста­ві договору оренди. Право користування землею може вини­кати і на основі прямої вказівки закону, коли йдеться про за­гальне землекористування. Тобто, як правило, право землекористування невласника виникає і реалізується за волевиявленням власника зе­мельної ділянки.

Разом з тим можливі випадки, коли фактичне використання землі суб’єктом-невласником може відбуватись всупереч волі власника конкретної земельної ділянки (наприклад, при самовільному використанні ділянки). Тобто користування землею теж можна класифікувати як законне і незаконне. Законне користування землею спирається на певну правову основу та охороняється законом. Наявність такої основи означає, що суб'єкт наділений правом користування землею, і воно належить насамперед власнику як одна з його правомочностей.

З урахуванням викладеного законне право землекористування може належати і здійснюватись іншими осо­бами, які одержали це право за волевиявленням власника. До того ж сама сутність права користування землею різними суб’єктами як юридичної можливості видобування з неї корисних властивостей не змінюється.

Межі законного землекористування за­лежать від цільового призначення відповідної земельної ділянки. Нецільове використання земельної ділянки суб'єктом є незаконним і становить собою правопорушення з боку користувача. Законне землекористування може здійснюватися законним землекористувачем або безпосередньо самим власником земельної ділянки.

Незаконним є самовільне використання землі, яке полягає у самовільному зайнятті земельних ділянок. Воно здійснюється сторонньою особою, яка не є власником земельної ділянки або законним землекористувачем. Такі дії згідно зі ст. 211 ЗК вважаються земельним правопорушенням, яке становить собою заволодіння земельною ділянкою без закон­них на те підстав. Воно може виражатися в огородженні земельної ділянки, будівництві на ній певних об’єктів (наприклад, житлового будинку чи нежитлових споруд), проведенні сіль­ськогосподарських робіт, здійсненні іншої діяльності, яка по­в'язана із фактичним володінням землею [2]. До того ж згідно зі ст. 53-1 Кодексу про адміністративні правопорушення самовільне зайняття земельної ділянки кваліфікується як адміністративне правопорушення з відповідними правовими наслідками [3].

Крім того Верховною Радою було доповнено положення КК ст. 1971, якою встановлена кримінальна відповідальність за самовільне зайняття чужої земельної ділянки, що можна охарактеризувати як негативну тенденцію [4]. Дані обставини, без визначення поняття заволодіння для наслідків застосування набувальної давності, мають негативний вплив на використання положень ст. 119 ЗК.

Таким чином, для самовільного зайняття земельної ділянки достатньо заволодіння нею без законних на те підстав. Суб’єкт може і не здійснювати фактичне користування землею, а виступати лише її незаконним володільцем. Особи, які самовільно зайняли земельні ділянки, незалежно від того, використовують вони їх чи ні, є правопорушниками.

З огляду на те, що фактичне користування земельною ділянкою тісно пов'яза­не із володінням нею, то, як правило, вони здійснюються одночасно.

Характеристика володіння землею як елементу змісту права власності надає підстави визначити його як юридично забезпечену можливість вла­сника мати землю у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Володіння як право фактичного (фізичного чи господарського) пану­вання на певній земельній ділянці робить можливим здійснення з боку власника інших правомочностей – користування та розпорядження ділянкою. Право во­лодіння землею може належати не тільки власнику, а й іншим особам. В останньому випадку воно може бути засноване на законі, договорі з власником землі або адміністративному акті. Перебування земельної ділянки на законних підставах у воло­дінні особи обумовлює обов'язковість використання цієї ділянки за цільовим призначенням. Таке володіння землею визнаєть­ся законним, оскільки воно має певну правову основу (титул). Незаконне володіння вважається безтитульним.

Тому давнісне користування земельною ділянкою може бути охарактеризоване саме як фактичне володіння та користування даним об’єктом за інших, передбачених ст. 119 ЗК обставин.

Водночас чинне земельне законодавство не встановлює якихось обо­в'язкових вимог щодо цільового використання земельної ділян­ки — об'єкта, який перебуває у фактичному (а не юридично­му) користуванні громадянина. Цільове призначення земельної ділянки обов'язково визначатиметься при легалізації фактичного землекористування. Цільове призначення земельної ділянки встановлюється компетентними органами при виникненні земельних прав на цю ділянку за набувальною давністю.

Добросовісність фактичного землекористування — одна із не­обхідних умов набувальної давності. З урахуванням раніше викладеного нами поняття добросовісності спробуємо визначити поняття «добросовісність землекористування».

Добросовісність чи не­добросовісність землекористування, очевидно, необхідно розрізняти залежно від знання чи незнання суб'єк­том тих обставин, які перешкоджають переходу земельних прав до фактичного землекористувача. Питання щодо добросовісності фактичного землекористування є складним і багатогранним. При цьому слід зазначити, що окремими дослідниками визначення добросовісності щодо земельної ділянки відмежовується від добросовісності на інші об’єкти. Так, С.Ю.Чашкова вважає, що система обліку всіх земельних ділянок, їх статусу, власників, користувачів не дає можливості вважати добросовісним суб’єкта, який задовольняє визначені умови [5].

З даною точкою зору не можна погодитись з урахуванням зазначеного автором стосовно добросовісності [6], а також з позиції, що була викладена стосовно самовільного заволодіння земельною ділянкою як виду правопорушення. Тобто коли мова йде про дії суб’єкта, які є неправомірними, то вони розглядатись як добросовісні в жодному разі не можуть. Те ж можна сказати про крадіжку рухомих речей як дію, що є підставою виникнення володіння.

Тому не можна погодитись з позицією М. Шульги, що фактичне землекористування (а отже і фактичне володіння) тягне за собою для особи негативні наслідки, незалежно від того, вважа­ється воно добросовісним чи недобросовісним [7, с. 124]. Адже така думка може мати обґрунтування лише при визнанні особи, яка самовільно заволоділа чужою земельною ділянкою, добросовісною, що не є прийнятним.

Отже, добросовісне ко­ристування земельною ділянкою означає таку експлуатацію ділян­ки та привласнення її корисних властивостей без належних на те підстав, про що особа не знала і не могла знати.

Щодо наступної умови, то відкритим слід вважати таке фактичне землекористування, яке не приховується як від уповноважених органів, так і від будь-яких інших осіб. У процесі відкритого землекористування суб'єкт здійснює привласнення корисних властивостей земельної ділянки і вважає таке користування правомірним. Підтвердженням від­критого землекористування може виступати, наприклад, спла­та земельного податку за ініціативою особи. Доказами відкритого землекористування можуть бути будь-які фактичні обставини, які безперечно підтверджують використання кон­кретної земельної ділянки громадянином.

Фактичне землекористування є безперервним, коли таке використання земельної ділянки продовжується постійно, безперервно в тому вигляді, в якому воно починалося і в тих же межах. Щодо землі це може бути пов'язано з використанням зе­мельної ділянки з певною метою, яка не повинна змінюватися.

При цьому слід погодитись з М. Шульгою стосовно того, що користування земельною ділянкою повинно вважатися безпе­рервним і в тому випадку, коли перерва у використанні земельної ділянки пов'язана з характером її використання [7, с. 125]. До того ж безперервне фактичне корис­тування земельною ділянкою повинно бути стабільним, сталим – здійснюватися протягом певного проміжку часу (мінімум 15 років).

Прикладом добросовісного, відкритого і безперервного кори­стування земельною ділянкою як підстави для на­буття права на цю ділянку може бути використання службових земельних наділів, які надавалися в певний час окремим категоріям працівників у зв'язку з виконанням ними трудової функції на конкретному підприємстві. Громадяни, які до теперішнього часу користуються службовими земельними наділами, мають право на оформлення фактичного землекористування за давністю користування.

Отже, за набувальною давністю можливе виникнення прав на земельну ділянку згідно з чинним законодавством лише за наявності згоди з боку попереднього власника (наприклад, за відсутності належного оформлення правочину), а також за відсутності власника й недопущення самовільного зайняття земельної ділянки. Така точка зору підтримується й окремими російськими юристами [5; с. 69].

Специфічним при застосуванні набувальної давності є питання набуття прав на земельну ділянку при набутті за набувальною давністю права власності на будівлю. В даному разі необхідно звернутись до ст. 120 ЗК, яка визначає порядок переходу права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду. Хоча у розглянутому випадку йде мова скоріше про виникнення права, а не про його перехід, але за аналогією можемо застосувати означені норми земельного законодавства. Однак між положеннями ч. 1 ст. 344 ЦК та ст. 119 ЗК існують розбіжності щодо строків, а також наявності добросовісності протягом всього періоду володіння нерухомим майном й користування земельною ділянкою. Ч. 3 ст. 344 ЦК крім того встановлює особливі умови давнісного володіння, яке виникло на підставі договору, що не передбачено ЗК.

З урахуванням зазначеного можна запропонувати викласти ч. 2 ст. 119 ЗК в такій редакції: «Громадяни та юридичні особи, які набули у власність нерухоме майно за набувальною давністю, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу у власність або надання у користування земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування». При цьому ч. 2 ст. 119 ЗК вважати відповідно частиною 3.

Аналізуючи викладені положення, маємо наступні висновки:

 – го­ловною умовою набувальної давності за ЗК вважається добросовісне, відкрите і безперервне протягом встановленого строку корис­тування земельною ділянкою;

 – особливістю регламентації набувальної давності у земельному законодавстві є те, що сплив зазначеного строку за відповідних умов є підставою для звернення до відповідних органів із заявою про оформлення відповідного права;

– з метою узгодження питання набуття права власності на земельну ділянку у зв’язку з набуттям права власності на будівлю, що на ній знаходиться, запропоновано доповнити положення ст. 119 ЗК відповідною нормою.

Викладеним автор не підводить підсумку у з’ясуванні особливостей виникнення речового права на земельну ділянку за давністю користування, а навпаки надає можливість подовжити подібні дослідження у даній сфері враховуючи багатогранність наукового пізнання.

Список літератури: 1. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.І.Семчика. – К.: Інюре, 2004. – 748 с. 2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 // Офіційний вісник України. – 2002. – №3-4. – Ст. 27. 3. Кодекс України про адміністративні правопорушення за станом на 1 вересня 2004 року. 4. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки» від 11.01.2007 №578-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – №13. – Ст. 131. 5. Чашкова С.Ю. Приобретательная давность как основание возникновения права собственности // Сибирский юридический вестник. – 2001. – №2. 6. Маковій В.П. Добросовісність в юридичному складі, що є підставою виникнення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №5. – С. 83-87. 7. Шульга М. Набувальна давність на земельну ділянку: на шляху з минулого у майбутнє. /Вісник Академії праових наук України – 2002 – №4 – с. 116-125.