Відповідальність за договором оренди майна державних підприємствДля того, щоб забезпечити стабільність орендного правовідношення, забезпечити належне виконання сторонами своїх обов'язків, а, також, відновити, порушене боржником, право кредитора в орендному зобов'язанні, відновити його майнове положення|становище|, що постраждало від порушення його права, застосовується механізм відповідальності за договором оренди майна державних підприємств. Договір оренди майна державних підприємств є|з'являється| одним із підвидів цивільно-правових договорів. Тому на нього в повному|цілковитому| обсязі|обсязі| поширюються|розповсюджуються| принципи, підстави і умови застосування|застосування| відповідальності, передбачені цивільним|громадянським| законодавством для договірних зобов'язань. За невиконання зобов'язань за договором оренди, в тому числі за зміну або розірвання договору в односторонньому|односторонньому| порядку|ладі|, сторони несуть відповідальність, встановлену|установлену| законодавчими актами України і договором (стаття 29 Закону України «Про оренду державного та комунального майна») . Законодавством України, встановлені|установлені| наступні|слідуючі| правові наслідки за порушення зобов’язань, у тому числі і орендних: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК). Важливою|поважною| особливістю майнової відповідальності в цивільному|громадянському| праві є можливість|спроможність| встановлення відповідних заходів не лише|тільки| в законі, але і угодою сторін. На жаль, доводиться констатувати факт відсутності в законодавстві положення|становища| про стягнення неустойки (штрафу, пені) за конкретні порушення сторонами орендного правовідношення своїх обов'язків. Як форма відповідальності сторін за договором оренди, неустойка може застосовуватися лише в тих випадках, коли її застосування|застосування| обумовлене в договорі. На практиці поширені такі порушення, для запобігання|попереджати| яким потрібне встановлення заходів майнової відповідальності. Загроза|погроза| стягнення збитків досить часто|часто| виявляється|опиняється| недостатньо ефективною мірою, оскільки виявляється|опиняється| украй|надто| важко, а в деяких випадках і просто неможливо визначити конкретний розмір збитку|шкоди| від правопорушення. Мова йде про такі неналежні дії, як ухилення від укладення|ув'язнення| договору оренди, затримка передачі відповідного майна і так далі. Відсутня можливість|спроможність| передбачити санкції за них в договорі між сторонами, оскільки порушення допускаються до| укладення|ув'язнення| або на стадії укладення договору. Досить часто|часто| перешкоди розвитку орендних відносин створюються з боку державних органів. Вони виражаються|виказують| в ухиленні від укладення|ув'язнення| договору оренди, порушенні встановлених|установлених| Законом термінів розгляду відповідних пропозицій|речень|, що надходять|надходять| від потенційних орендарів|орендаторів| і так далі. Як міра, яка стимулює орендодавців своєчасно розглядати|розглядувати| проекти договорів оренди, що надходять|надходять| від заявників, доцільно встановити відповідальність за необгрунтовану|необгрунтовану| затримку укладення|ув'язнення| або ухилення від укладення|ув'язнення| договорів, в певній сумі за кожен день прострочення. Ця сума підлягає стягненню на користь орендаря|орендаторя|, права якого порушені. Орендодавець несе відповідальність за невиконання суб'єктивного обов'язку з передачі майна у строк. У разі невиконання зобов’язання передати майно у користування орендареві, останній має право вимагати відбирання об'єкту оренди у орендодавця і передачі його йому, а також відшкодування збитку, заподіяного затримкою передачі, або відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитку, заподіяного йому невиконанням договору оренди. Дане положення закріплено в ст. 766 ЦК. Однотипним (триваючим) є і порушення орендарем обов'язку по внесенню орендних платежів своєчасно і в повному обсязі. До категорії поширених порушень з боку орендаря відносяться також втрата або погіршення його якості в результаті неналежного використання. Орендар несе відповідальність за шкоду, заподіяну орендованому майну в результаті безгосподарного ставлення до нього. Так, із ст. 779 ЦК випливає, що наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків. Наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зношення або упущень наймодавця. Звідси витікає висновок, що вина орендаря в погіршенні майна презюмується і на ньому лежить обов'язок по доведенню її відсутності. Орендар також несе відповідальність за шкоду, заподіяну орендованому майну діями його працівників, оскільки вина працівників – це вина орендаря. Основним засобом боротьби з подібного роду порушеннями є стягнення заподіяних збитків. Будучи заходами цивільно-правової відповідальності, наведені вище правові засоби виступають і в інших значеннях. Вони є також і способами захисту прав, а неустойка (штраф, пеня) виступають ще і як спосіб забезпечення виконання зобов'язань. У сукупності їх функцій, вони є одним із головних інструментів зміцнення договірної дисципліни, що, у свою чергу, представляє важливий резерв піднесення економіки, прискорення перетворень в господарській і соціальній сферах. Жидкова О. С. Особливості реалізації права на життя Відповідно до ст. 27 Конституції України, кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Аналогічне положення знаходиться і в ст. 281 ЦК, що є свого роду однією з юридичних гарантій реалізації вищенаведених конституційних положень. Право на життя – це багатогранне суб’єктивне право, тому окремі його проблеми розроблялися і продовжують розроблятися фахівцями різноманітних галузей знань: філософії, медицини, загальної теорії держави і права, конституційного, цивільного, кримінального права тощо. Незважаючи на те, що в науковому світі досягнуто певних результатів дослідження цієї проблематики, воно є відносно новим явищем у сучасних реаліях розвитку суспільства, адже змісту права на життя властивий постійний розвиток, як справедливо зазначає І. Чиндін впродовж всього існування особа переживає різні психосоматичні і духовні метаморфози. Найбільш значущі супроводжуються перетворенням самої природи людини – для особи відкриваються нові форми існування, виявляються нові можливості для свого самоздійснення [1]. Сьогодні у правовій наці існує вже багато поглядів стосовно проблеми, що досліджується, розглянемо окремі з них. Право на життя, на думку О.П. Золотих, це природне, невід'ємне від особи й таке, що гарантується нормами внутрішнього законодавства та міжнародно-правовими актами можливість охорони і захисту недоторканності життя [2, с. 202]. Згідно з уявленнями О.І. Мацегоріна право на життя є багатоаспектним комплексом правових можливостей людини. Оскільки, як він вважає, до нього входить право на народження, право на збереження життя народженої дитини, право на розпорядження життям, право давати життя іншим персонам [3, с. 103]. В.І. Макринська право на життя зводить до права на гідне людське існування. Під останнім, цей автор пропонує розуміти цілий ряд так званих суміжних прав (на освіту, на охорону здоров'я, на свободу від принизливого або нелюдяного звернення, на пошану до приватного і сімейного життя тощо) [4]. Найбільш оптимальним є наукове визначення права на життя, зроблене О.С. Резнік. Яка стверджує що, це міра свободи індивіда визначати в своїх інтересах власну поведінку по збереженню та розпорядженню життям, котра є складовою змісту правовідносин, об'єктом якого є життя, а також вимагати від третіх осіб певної поведінки або утримується від неї [5, с. 6]. Ту же думку висловлює О. Никонов, коли пише, що право на життя – це і право розпоряджатися своїм життям. У якості приклада цей автор приводить – відмову від нього [6]. Далі він уточнює, що право на життя – це право на смерть. Так само, як право говорити правду (принцип свободи слова) є ні що інше, як право говорити брехню. Просто тому, що правда одного – брехня для іншого: у суспільстві багато точок зору і всі рівноправні, оскільки юридично рівноправні їх носії [6]. В аспекті права людини розпоряджатись своїм життям, потребує наукового осмислення її добровільний відхід з життя і допомога йому в цьому з боку інших осіб (евтаназія) та самогубство. Проблема легалізації евтаназії привернула до себе увагу багатьох учених різних галузей знань та країн, проте її дослідження не може бути визнана закінченим. Під евтаназією розуміється допомога у смерті, мистецтво лікаря полегшити вмираючому смерть або прискорити смерть, щоб позбавити вмираючого від мук [7, с. 529] О.І. Мацегорін визначаючи евтаназію як будь-яку дію, котра спрямована на припинення життя людини за її власним проханням у разі нестерпних і жорстоких страждань, підкреслює, що виконана вона повинна бути незаінтересованою особою [3, с. 104]. Аналіз судової практики свідчить про те, що вже зустрічаються спори, які стосуються досліджуваної проблеми. Так, у 1999 р. розглядалась справа, яка отримала назву «доктор Смерть», коли лікар Кеворкян із штату Мічиган допомог піти з життя відносно здоровій, хоча і хворій на хворобу Альцгеймера 54-літній жінці. З тих пір він допомог піти з життя 130 бажаючим цього хворим. Однак його не було визнано винним у вбивствах [8]. Безумовно таке рішення суду є дуже сумнівним, адже загальновизнаним джерелом що концентрує етичні переконання людства з багатьох питань, є клятва Гіппократа, складена на рубежі V і IV ст. ст. до н.е. і яка є зразком гуманного ставлення до людей для безліч поколінь. Але судячи з цієї справи, багато її норм виявляються недосяжними й до теперішнього часу, бо ще в Стародавній Греції лікар присягався: «Нікому не піднесу ліків смертоносного, навіть якщо про це попросять, також не дам такої поради іншому» [9, с. 141–142]. Логічним, з точки зору моральних та етичних поглядів, і заснованим на законі представляється рішення Європейського суду з прав людини по справі громадянки Сполученого Королівства пані Діани Прітті (Diane Pretty) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Заявниця – 43-річня жінка, яка проживає зі своїм 25-річним чоловіком, дочкою та онучкою уражена хворобою рухових нейронів (MND). Хвороба характеризується прогресуючою м’язовою слабкістю, яка уражає м’язі, що довільно скорочуються. Смерть настає, як правило, внаслідок слабкості м’язів, які забезпечують дихання, а також м’язів, які контролюють мовлення та ковтання; слабкість дихальних м’язів призводить до зупинки дихання та пневмонії. Жодне лікування не в змозі запобігти прогресуючому перебігу цієї хвороби. Судом було встановлено, що хоча, згідно з англійським правом, вчинення самогубства не є злочином, заявниця, внаслідок своєї хвороби, не в змозі вчинити такий крок самотужки. Проте, відповідно до п. 1ст. 2 Закону 1961 р. про суїцид, допомога іншій особі у вчиненні самогубства вважається злочином. З огляду на бажання пані Прітті дістати таку допомогу від свого чоловіка, соліситор заявниці звернувся до генерального прокурору, апеляційного відділу Високого суду правосуддя, до Палати лордів з листом в якому від її імені попросив надати гарантії не притягати чоловіка заявниці до суду, якщо він, за її бажанням, допоможе їй вчинити самогубство, однак їй відмовили у наданні таких гарантій посилаючись на Закон про суїцид. Розглядаючи цю справу Європейським судом було зазначено, що немає жодного конвенційного прецеденту. Більше того, будь-який прецедент, що має відношення до справи пані Прітті, навпаки, спростовує її аргументацію. Судом було визнано, що з огляду на ст. 14, існують схожі переконливі підстави, які вимагають відмовитися від розмежування тих, хто спроможній, і тих хто неспроможний учинити самогубство без сторонньої допомоги. Межа між цими двома категоріями часто виявлятиметься надто тонкою, і намагання передбачити в законі привілей для тих, кого вважать неспроможними вчинити суїцид, відчутно підірвало б гарантію права на життя, захищати яке був призначений Закон 1961 р., і це значно посилило б небезпеку зловживань [10, с. 170–221]. Вітчизняний законодавець у ч. 4 ст. 281 ЦК України закріпив, що забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. Отже цієї нормою введена абсолютна заборона на евтаназію. Узагальнюючи вищесказане слід відмітити, що в будь-якої особи, у подібній ситуації, є тільки два можливих варіанти поведінки: або самостійно добровільно піти з життя (самогубство), або продовжувати жити. Список літератури: 1. Чиндин И. Жизнь человека: эмбрион, младенец, личность (философско-антропологический аспект) \ https://demographia.ru|. 2. Золотых А.П. Содержание категории «жизнь» в философии права // Правоведение. – 2008. – № 2. – С. 190–202. 3. Мацегорін О.І. Цивільно-правова природа права на життя // Часопис Київського університету права. – 2008. – № 1. – С. 101–105. 4. Макринская В.И. Право на жизнь и система смежных прав личности // 5. Резник Е.С. (Елена Сергеевна) Право на жизнь: гражданско-правовые аспекты: Автореф. … канд. юрид. наук. 12.00.03 / Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург. – 2007. – 27 с. 6. Александр Никонов Право на жизнь – это право на смерть // https://blacklight.h1.ru/socio05.htm. 7. Философский энциклопедический словарь. М., 1997. – С. 529. 8. Доктора Смерть посадят на электростул? // Комсомосльская правда 1998, 8 декабря. 9. Цит. по: Голубев К.И. Компенсация морального вреда как способ защиты неимущественных благ личности. – СПб, 2004. – 327 с. 10. Прітті проти Сполученого Королівства // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. 2003. – № 2. – С. 170–221. 11. Вавилин Е.В. Некоторые проблемы механизма защиты субъективных гражданских прав // Правоведение. – 2002. – № 3. – С. 178–185. |
| Оглавление| |