Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Спадкування за законом: деякі спірні питання

Діючий на цей час СК кардинально змінив підхід до врегулювання правових відносин в галузі сімейного права порівнюючи з врегулюванням цих відносин в епоху так званого розвинутого соціалізму.

Це, в першу чергу, стосується прав на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

Проводячи екскурс в історію становлення та розвитку так званих «фактичних шлюбних відносин» , слід зауважити на наступні факти.

Кодекс законів про шлюб, сім’ю та опіку РСФРР 1926 року надав юридичного значення фактичним шлюбним відносинам наслідки яких прирівнювалися до наслідків зареєстрованого шлюбу серед яких – право на майно, нажите спільно. В подальшому і судова практика прирівняла фактичне подружжя, серед іншого, і в правах на спадкування.

Але вже в умовах диспропорції жіночого до чоловічого населення, притаманній післявоєнному періоду, було прийняте рішення про юридичне визнання лише шлюбу, зареєстрованому в органі ЗАГСу.

Це рішення, в подальшому, знайшло своє закріплення в нормах Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року (далі – КпШС України) який не визнавав ніяких правових відносин між чоловіком та жінкою, що проживають разом та ведуть спільне господарство. Статтею 13 КпШС України було передбачено, що лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану породжував особисті і майнові права та інтереси подружжя.

Однак, як зазначає професор Ромовська З.В., те, що проживання жінки та чоловіка разом, без реєстрації шлюбу, було сім’єю не викликало сумніву.

СК України докорінно змінив підхід до врегулювання спільного мешкання та ведення спільного господарства жінкою та чоловіком, які не перебувають у шлюбних відносинах. Статтею 74 СК України передбачено, що, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення СК України які регулюють правовідносини щодо права спільної сумісної власності подружжя. Виходячи з попереднього правового досвіду, як було зазначено вище, вважається, що і в правах на спадкування такі чоловік і жінка повинні бути прирівняні до подружжя.

Але, як свідчать норми чинного законодавства, це далеко не так.

На час дії КпШС Цивільний Кодекс УРСР (далі – ЦК УРСР) в ч. 1 ст. 529 визначав першу чергу спадкоємців за законом, до яких відносив дітей (у тому числі усиновлених), дружину і батьків (усиновителів) померлого. До числа спадкоємців першої черги належала також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Забігаючи вперед, необхідно зазначити, що фактично аналогічний порядок спадкування за законом стосовно спадкоємців першої черги зберігся і в Цивільному Кодексі України 2003 року (далі – ЦК України). Стаття 1261 ЦК України передбачає, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Слід зауважити на таку обставину, що серед подружжя, у згаданій вище статті 529 КпШС, вказана саме дружина померлого. Вважається, що підставою для цього було те, що, як зазначав у свій час проф. Бошко В.І., ці норми, перш за все були спрямовані на захист жінок, які були в сімейних відносинах з представниками експлуататорських класів – непманами та куркулями. Також це можна виправдати необхідністю законодавця стати на захист жінки, менш економічно стійкою чим чоловік.

Що стосується спадкових відносин (в даному випадку мається на увазі спадкування за законом) між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю але не перебувають у шлюбі між собою, то нормами ЦК УРСР їх врегулювання передбачено не було.

ЦК 2003 року значно розширив коло спадкоємців за законом, встановивши п’ять черг таких спадкоємців. І новелою цивільного законодавства є можливість спадкувати особам, які проживали однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини. Так, статтею 1264 ЦК передбачено, що особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, є спадкоємцями четвертої черги. Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Як вважають науковці з інституту юридичних досліджень, ці права та обов’язки не повинні цілком бути обов’язками щодо взаємного утримання. Вони можуть бути цивільно-правовими, наприклад, пов’язані із придбанням, в тому числі створенням спільною працею об’єктів спільної сумісної власності.

Що стосується сьогодення, то на мій погляд, слід погодитися з професором Ромовською З.В., яка вважає, що нинішня ситуація в Україні нагадує повоєнну – економічна криза, низький рівень життя, безробіття основної частини населення. Найбільшої актуальності це набуло насамперед в останній час, при так званій світовій економічній кризі. Нестатки, економічна залежність позбавили багатьох жінок та чоловіків можливості вибору форми організації свого сімейного життя, і щоб вижити, вони згоджуються на будь-які умови. Тому аргументи, використані свого часу професором Бошком В.І. пояснюючі необхідність правового зрівняння майнової сфери відносин у зареєстрованому і незареєстрованному шлюбі, актуальні і на теперішній час.

Різноманітні життєві ситуації дають нам приклади, що при придбанні того чи іншого майна, насамперед такого, що має досить велику вартість (житловий будинок, автомобіль тощо), жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, як правило, власником такого майна встановлюють когось одного, не встановлюючи сумісну дольову власність на майно. З цього приводу, в подальшому, як наприклад в спадкуванні такого майна (в тому випадку коли ними не складений заповіт) виникає ціла низка питань, і не завжди позитивного характеру. Це полягає в тому, що чоловік та жінка, які під час свого сумісного проживання однією сім’єю, але не перебуваючи в шлюбі за рахунок своєї сумісної праці набувають спільної сумісної власності на певне цінне майно, при раптовій смерті одного з них фактично залишаються ні з чим. Підставою для такого висновку є ч. 2 статті 1258 ЦК, де вказано, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Тобто отримати щось у спадок категорії осіб зазначених в статті 1264 ЦК носить досить примарний характер, і порушує правовий принцип справедливості.

Також спірною є позиція строку сумісного проживання – п’ять років. З цього випливає, що, якщо основна маса цінного майна була придбана на протязі до 5-річного сумісного проживання, і хтось із співмешканців помирає не поділив заздалегідь майно або не залишив заповіту на користь особи з якою він проживав разом, то шансів отримати певну частку спільно нажитого майна в спадок за законом у чоловіка або жінки які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю без укладення шлюбу не залишається ніякого.

Виходячи з вищевикладеного вважаю за доцільне переглянути главу 86 ЦК спадкування за законом, а саме статтю 1261. Де в новому читанні викласти її в наступній редакції:

«У першу чергу право на спадкування за законом в рівних частках мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні після його смерті, той з подружжя, або чоловік чи жінка які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, який його пережив, та батьки».

Статтю 1264 ЦК України виключити.

Мороз М. В.

Речево-правові засоби захисту прав орендаря

Вступаючи у володіння майном, яке було отримане на підставі договору оренди від орендодавця, орендар набуває права на захист свого суб'єктивного права на орендоване майно.

Згідно, ст. 28 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендареві|орендатореві| забезпечується захист його права на майно, одержане ним|одержувати| за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим|установленою| законодавством щодо захисту права власності. Орендар|орендатор| може зажадати повернення орендованого майна з|із| будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, заподіяної|спричиняти| майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця.

У ч. 2 ст. 28 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» мова йде, в основному, про захист права на майно, одержане ним (орендарем) за договором оренди, тобто про речово-правовий захист володіння і користування від посягання третіх осіб. У зв'язку з цим, з теоретичної точки зору представляється неточним включення в ч. 2 ст. 28 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» правила про можливість відшкодування заподіяної шкоди як однопорядкового способу впливу разом з віндікацією і негаторним позовом. Вимога про відшкодування шкоди, виникає вона в рамках орендного зобов'язання або позадоговірного грошового зобов'язання, як вірно вказали А.Т. Смирнов і А.А. Собчак, ні за змістом, ні за механізмом впливу не тотожно речово-правовим заходам захисту. Поєднання їх в одній нормі можна пояснити лише особливостями законодавчої техніки.

На власнику лежить обов'язок не порушувати права володіння і користування орендаря. Використання цього обов'язку забезпечується правом останнього на захист права на орендоване майно не тільки від третіх осіб, але і від власника.

Способи захисту прав орендаря|орендаторя| від власника у всіх випадках носять зобов'язально-правовий характер|вдачу|, оскільки в тому випадку, якщо|у тому випадку , якщо| власник порушує права орендаря|орендаторя| на орендоване майно, він тим самим не виконує свій обов'язок за договором оренди – не чинити перешкод у здійсненні права володіння і користування орендарем|орендаторем| орендованим майном.

Способи захисту прав орендаря на орендоване майно закріплені в ч. 2 ст. 28 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Одним із способів захисту прав орендаря є витребування орендарем майна, що орендується з будь-якого незаконного володіння третьої особи, у тому числі і від власника. Не можна змішувати витребування речі орендарем з чужого незаконного володіння від третіх осіб і від власника. У тому випадку, коли майно витребується орендарем від третіх осіб, мова йде про віндікаційний позов, тобто позов речового характеру. У випадку, якщо майно витребується орендарем від власника, наявність між сторонами зобов'язального правовідношення унеможливлює пред'явлення віндикаційного позову про захист цих правовідносин.

Витребувати з|із| чужого незаконного володіння можна тільки|лише| речі, визначені індивідуальними ознаками. Тому, не можуть бути предметом віндікації речі, визначені родовими ознаками, як то: сировина, матеріали та інші оборотні кошти. Від боржника можна вимагати, перш за все|передусім|, сплати|виплати| їх вартості і відшкодування заподіяної|спричиняти| шкоди.

У тому випадку, якщо|у тому випадку , якщо| у майно, що знаходиться|перебуває| в чужому незаконному володінні, були внесені зміни, питання про його вилучення вирішується|розв'язується| залежно від характеру|вдачі| змін. Якщо майно зберегло своє господарське призначення, воно підлягає поверненню орендареві|орендатореві|. Якщо ж первинне|початкове| господарське призначення майна змінилося, орендар|орендатор| має право вимагати відшкодування збитку.

Незаконні набувачі відповідають перед орендарем|орендаторем| у неоднаковій мірі|мірі|, залежно від того, визнаються вони добросовісними або недобросовісними|несумлінними|. Якщо майно придбано|набутий| відплатно у|біля| особи|обличчя|, яка не мала права його відчужувати, про що набувач|покупець| не знав і не міг знати, орендар|орендатор| має право витребувати це майно від набувача|покупця| лише у разі, коли майно загублене орендарем|орендаторем| або викрадено у нього, або вибуло з|із| його володіння не є його волі іншим шляхом|колією|. Тому, вказівка в Законі на будь-яке незаконне володіння слід вважати|лічити| термінологічно невірним, оскільки воно дає підставу|основу| припускати|передбачати|, що майно може бути витребуване у всіх випадках і у добросовісного набувача|покупця|, що придбав|набув| його відплатно. Якщо майно було придбане|набуте| безвідплатно у особи|обличчя|, яка не мала права його відчужувати, то орендар|орендатор| має право витребувати це майно у всіх випадках. Вимоги орендаря|орендаторя| про вилучення майна у недобросовісного|несумлінного|, незаконного набувача підлягають задоволенню у всіх випадках.

Витребуючи майно з|із| чужого незаконного володіння, орендар|орендатор|, також має право вимагати від недобросовісного|несумлінного| набувача повернення або відшкодування всіх доходів, які той отримав|одержував| або міг отримати|одержувати| за весь період володіння; від добросовісного набувача – всіх доходів, які він отримав|одержував| або міг отримати|одержувати| з того моменту, коли він дізнався|упізнавав| або міг дізнатися про незаконність свого володіння, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

До речово-правових способів захисту належить і такий засіб захисту прав орендаря|орендаторя|, як вимога про усунення перешкод в користуванні орендованим майном. У тому випадку, якщо|у тому випадку , якщо| подібний позов пред'являється до третіх осіб, він носить назву негаторного| і є|з'являється| речово-правовим способом захисту прав орендаря|орендаторя| на орендоване майно. Якщо ж позов про усунення перешкод у здійсненні права користування орендованим майном орендар|орендатор| пред'являє до орендодавця, цей позов матиме не речовий, а зобов'язально-правовий характер|вдачу|. Відшкодування збитку орендареві|орендатореві| при цьому проводиться|виробляє| в повному|цілковитому| обсязі|обсязі|.

З метою розвитку орендних правовідносин, піднесення економіки та прискорення перетворень в господарській і соціальній сферах необхідно забезпечити належний захист прав орендаря на орендоване майно.

Карчевський К. А.

Новели Закону України «Про акціонерні товариства» щодо правочинів акціонерного товариства

Однією з новел нового Закону України «Про акціонерні товариства» (надалі – закон про АТ) є встановлення особливих вимог щодо декількох правочинів, які вказане товариство може укладати в процесі своєї діяльності. Так, розділ XIII зазначеного закону присвячений правовому режиму значних правочинів акціонерного товариства (надалі – АТ) та правочинів такого товариства, щодо вчинення яких є заінтересованість. Звернемося більш докладно до значних правочинів АТ.

Надання особливого правового режиму значним правочинам є актуальним питанням діяльності АТ, оскільки належний правовий механізм в даному випадку буде забезпечувати майнові права акціонерів товариства, створить необхідні умови для запобіганню зловживань та злочинів з боку виконавчого органу товариства, які направлені на незаконне заволодіння майна товариства шляхом укладання відповідних угод. За чинним законодавством питання про значні правочини підіймалося через надання загальним зборам повноважень по ухваленню певних правочині, що були укладені виконавчим товариством. Такий підхід породжував певні труднощі, оскільки фактично не обмежував виконавчий орган товариства у здійсненні відповідних дій, а переносив момент погодження на той час, коли угода була укладена. В новому законі підходи значно змінилися. Розглянемо їх докладніше.

Правовий режим значних правочинів АТ закріплюється у ст. 70 вказаного закону. Разом з цим, ця стаття не надає поняття значного правочину, а присвячується регулюванню відносин, пов’язаних з порядком укладання таких правочинів. Саме ж поняття значного правочину надається у ст. 2 закону про АТ, яка закріплює поняття, що використовуються у законі. Зокрема вказується, що значний правочин – це правочин (крім правочину з розміщення товариством власних акцій), учинений АТ, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності.

У зв’язку з зазначеним бачиться доцільним змінити назву ст. 70 на «Особливості укладання значних правочинів», як на таку, що більш точно відображує її зміст. 

Стаття 70 закону про АТ виділяє чотири види значних угод АТ виходячи з її розміру. Останній визначається у відсотках по відношенню до вартості активів товариства за даними останньої фінансової звітності товариства. Перший вид значних правочинів стосується таких правочинів, розмір яких становить від 10 до 25\%, другий – якщо розмір правочину перевищує 25\%; третій – якщо правочин становить від 25 до 50\%; четвертий – якщо розмір правочину перевищує 50 або більше відсотків. При цьому відповідно з ч. 5 ст. 70 закону про АТ прямо забороняється ділити предмет правочину з метою ухилення від передбаченого законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину.

Також зазначається, що статутом АТ можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних правочинів. На жаль, відповідних критеріїв в законі не зазначається. На наш погляд, в даному випадку можливо було б зазначити невиключний перелік таких критеріїв. До їх числа можна було б віднести випадки, коли предметом правочину є основні фонди, майно відокремленого структурного підрозділу, або залучення позичкових коштів (взагалі, чи на певних умовах) тощо.

Зміст ст. 70 закону про АТ дозволяє зробити висновок про те, що в ньому міститься як положення про органи АТ, уповноважені приймати рішення про вчинення значного правочину, так і про те, якою більшістю голосів приймається відповідне рішення. Окрім цього передбачаються деякі процедурні моменти організації прийняття рішення.

Таки чином можна вказати, що до органів, уповноважених приймати рішення про укладання значних правочинів відносяться (а) наглядова рада товариства та (б) загальні збори акціонерів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 70 зазначеного закону рішення про вчинення першого виду значного правочину, приймається наглядовою радою. У разі неприйняття наглядовою радою рішення про вчинення значного правочину питання про вчинення такого правочину може виноситися на розгляд загальних зборів. Частина 2 ст. 70 присвячена визначенню кількості голосів, які необхідно отримати для прийняття рішення загальних зборів про укладення відповідного виду значного правочину, тобто можна зробити висновок, що з останніх видів загальні збори є єдиним компетентним органом, уповноваженим ухвалювати відповідне рішення. Таким чином загальні збори акціонерів можуть приймати рішення щодо будь-якого правочину, який має ознаки значного відповідно до закону та статуту товариства. Разом з цим треба зазначити, що серед питань, які віднесені до виключної компетенції загальних зборів акціонерів (ст. 33 закону про АТ) питання про прийняття рішень щодо укладання значних угод окремо не виділяється. Також, встановлення умови для прийняття загальними зборами рішення щодо укладання першого виду значних правочинів («неприйняття наглядовою радою рішення про вчинення значного правочину»)  є обмеженням компетенції загальних зборів та прямим порушенням загальних принципів управління в АТ, за якими вищим органом товариства є загальні збори акціонерів.

 Згідно ч. 2 ст. 70 закону про АТ щодо другого виду значного правочину вказується, що рішення про його вчинення приймається загальними зборами за поданням наглядової ради. Абзац 2 ч. 2 ст. 70 вказаного закону передбачає, що рішення про вчинення значного правочину третього виду, приймається простою більшістю голосів акціонерів, які зареєструвалися для участі у загальних зборах та є власниками голосуючих з цього питання акцій. Рішення ж про вчинення четвертого виду значного правочину приймається трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості.

Як можна бачити, в даному випадку не зазначається яка кількість голосів повинна бути отримана при голосуванні за значними правочинами перших двох видів. Виходячи з загальних принципів порядку прийняття рішень загальними зборами акціонерів та враховуючи зміст абз.1 ч. 2 ст. 70 закону про АТ, вважаємо за необхідне застосовувати до вказаних випадків правило щодо прийняття рішення простою більшістю голосів акціонерів, які зареєструвалися для участі у загальних зборах та є власниками голосуючих з цього питання акцій.

Говорячи про процедуру прийняття рішення можна вказати на необхідність подання уповноваженим органом відповідного подання. Як вже вказувалося вище згідно ч. 2 ст. 70 закону про АТ щодо другого виду значного правочину вказується, що рішення про його вчинення приймається загальними зборами за поданням наглядової ради. Разом з цим щодо інших видів значних угод питання процедури підготовки прийняття рішення не підіймаються взагалі. Вважаємо, що підготовка укладання правочину першого виду повинна включати розробку та направлення до наглядової ради відповідного подання виконавчим органом товариства. В разі укладення інших видів значних угод проект подання готує виконавчий орган товариства, а саме подання у всіх випадках (а не тільки при укладенні правочину другого виду) подає наглядова рада. Також було б доцільним, щоб разом з відповідним поданням надавався проект відповідного договору з інформаційною запискою про доцільність та можливі наслідки (позитивні та негативні) укладання такого правочину.

Специфіка діяльності вищого органу АТ полягає у плануванні діяльності наперед, в підбитті підсумків вже проведеної діяльності та у терміновому вирішенні деяких важливих питань. Це відображається й на організації прийняття рішення щодо укладання значних правочинів. За змістом ч. 3 ст. 70 закону про АТ якщо на дату проведення загальних зборів неможливо визначити, які значні правочини вчинятимуться АТ у ході поточної господарської діяльності, загальні збори можуть прийняти рішення про попереднє схвалення значних правочинів, які можуть ним вчинятися протягом не більш як одного року, із зазначенням характеру правочинів та їх граничної вартості. Вважаємо, що можливість прийняття такого рішення треба ставити в залежність від виду значного правочину. На наш погляд заочне схвалення можливе для всіх видів, окрім четвертого.

Говорячи про інші процедурні моменти прийняття рішення загальними зборами, треба відмітити, що ст. 47 закону про АТ вказує, що укладення значного правочину є підставою для проведення позачергових зборів. З огляду на можливість укладання першого виду значних угод наглядовою радою та прийняття попереднього рішення про схвалення значного правочину, вказана стаття повинна бути відповідним чином уточнена. Зокрема у ній доцільно вказати про те, що укладення значного правочину є підставою для проведення позачергових зборів (крім випадків, коли такий правочин був укладений наглядовою радою в порядку, визначеному законом, або коли було прийнято рішення про попереднє схвалення значних правочинів).

Частина 4 ст. 70 закону про АТ передбачає, що вимоги до порядку вчинення значного правочину, передбачені цим розділом, застосовуються як додаткові до інших вимог щодо порядку вчинення певних правочинів, передбачених законодавством або статутом АТ. Це може стосуватися правочинів щодо загальних фондів, вартість яких не перевищує 10\% вартості активів товариства за даними останньої фінансової звітності товариства.

Одним з суттєвих недоліків ст. 70 закону про АТ є те, що вона не встановлює наслідків порушення порядку укладання значних угод (як взагалі, так і окремих їх видів). Виходячи зі змісту ст. 203 ЦК випадок укладення значного правочину без відповідної згоди треба відносити до вчинення правочину особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності.