Поняття об’єкта цивільного права за цк україниЦивільне законодавство України не дає легального визначення об’єкта, в точному розумінні цього слова. Воно лише розкриває його обсяг, перераховуючи, у ст. 177 ЦК, те що розуміється під об’єктом. Тому існує нагальна потреба з’ясування сутності об’єкта цивільного права, яка відображена діючим законодавством, як для теорії, так і для практики. 1. Застосовуючи до ст. 177 ЦК такий метод тлумачення, як перетворення шляхом спрощення, приходимо до того, що об’єктами цивільних прав є блага (матеріальні та нематеріальні), тобто законодавець розкриває поняття об’єкта через поняття благо. 2. Оскільки термін «благо» є новим для цивільного законодавства, а його легальне визначення відсутнє, то спираючись на правила граматичного методу дослідження зазначимо, що буквальне значення «блага» розкривається як добро, все що є добрим, корисним, дає благополуччя, достаток та задовольняє потреби. Очевидно, що здатність задовольнити потребу, дати благополуччя та достаток можна об’єднати поняттям – корисна властивість. Таким чином, поняття «благо» може бути приведено до наступного вигляду: благо – це все те, що об’єктивно існує та завдяки своїм корисним властивостям, здатне задовольняти потребу. 3. Аналіз поняття «благо» дозволяє вивести його характерні ознаки. По-перше, – це явища об’єктивної дійсності. По-друге, явища об’єктивної дійсності повинні мати корисні властивості, де користь розуміється як полегшення, допомога, підспір’я, покращення, вигода, благополуччя. По-третє, корисні властивості та здатність задовольняти потреби повинні бути усвідомлені людиною (відкриті). По-четверте, явища об’єктивної дійсності можуть бути використані для задоволення потреби тільки тоді, коли вони або вже є, або доступні особі, знаходяться в межах її досягнення. Між тим, встановлені ознаки, є недостатніми для того, щоб визначити поняття благо, як об’єкта цивільних прав. У правовій літературі справедливо відзначається, об’єктами правовідносин ті чи інші блага є не в силу їх фізичних або природних властивостей, здатних задовольняти людські потреби, а тому, що норми права, враховуючи ці властивості, забезпечують можливість існування щодо них суб’єктивних прав і обов’язків. 4. Застосування системного методу наукового дослідження дозволяє стверджувати, що поняття «благо» входить у систему, яка поділяється на поняття вищого, середнього та нижчого рівнів. Співвідношення між ними підкоряються діалектиці загального, особливого і окремого. Використовуючи вказану тріаду діалектичних категорій необхідно визнати, що благо є поняттям вищого рівня (загальне). Законодавець зробив його тотожним поняттю «об’єкт цивільного права». Матеріальні та нематеріальні блага – є поняттями середнього рівня (особливе). А речі, гроші, цінні папери, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, особисті немайнові блага, тощо – це поняття нижчого рівня (окреме). Така система може бути представлена й більш розгорнуто (деталізовано). Наприклад, рухаючись від меншої абстракції до більшої логічно припустити, що честь гідність, ділова репутація, ім’я об’єднуються поняттям особисті немайнові блага. Особисті немайнові блага, разом з інформацією та результатами інтелектуальної, творчої діяльності об’єднуються поняттям нематеріальні блага. В свою чергу, нематеріальні, разом з матеріальними благами об’єднуються поняттям благо. Інший приклад. Речі, тварини об’єднуються поняттям матеріальне благо. Матеріальні блага, разом з нематеріальним, об’єднуються в поняття благо. Враховуючи ту обставину, що загальне містить в собі ознаки особливого, а особливе містить ознаки окремого, то, відповідно до законів логіки, загальне містить ознаки окремого. Вказане дає можливість стверджувати, що, оскільки благо містить в собі загальні ознаки і матеріальних, і нематеріальних благ, а матеріальні блага містять в собі загальні ознаки, наприклад речей і тварин, то блага містять в собі загальні ознаки останніх (речей, тварин). В свою чергу, нематеріальні блага містять в собі загальні ознаки інформації, особистих нематеріальних благ, результатів інтелектуальної, творчої діяльності, а це вказує на те, що благо, як поняття містить в собі загальні ознаки інформації, особистих немайнових благ і т.д. Зроблений висновок дає можливість порівнювати юридичні ознаки будь-якого окремого (речей, тварин, інформації, результатів інтелектуальної, творчої діяльності) із загальним (благом). 5. Завершуючи розкриття поняття об’єкта цивільного права зазначимо, що ЦК України відобразив найбільш розповсюджену теорію – теорію множинності правових об’єктів, тобто, у якості таких розглядаються: речі, в т.ч. гроші та цінні папери, інше майно, нематеріальні блага (результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага), результати робіт, послуги і т.і. Та ж обставина, що законодавець, при визначенні об’єкта цивільного права, відніс до останніх і майнові права свідчить, що поняття «благо», а рівно і об’єкт цивільного права є поняттям збиральним. 5. Завершуючи розкриття поняття об’єкта цивільного права зазначимо, що ЦК закріпив найбільш розповсюджену теорію – теорію множинності правових об’єктів, тобто, у якості таких розглядаються: речі, в т.ч. гроші та цінні папери, інше майно, нематеріальні блага (результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага), результати робіт, послуги і т.і. Та ж обставина, що законодавець, при визначенні об’єкта цивільного права, відніс до останніх і майнові права свідчить, що поняття «благо», а рівно і об’єкт цивільного права є поняттям збиральним, тобто відноситься як до самого блага, так і до прав на них. Розгон О. В. Розпорядження майном та часткою у майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя. Загалом, спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину [1]. СК України встановлює кілька правил щодо розпорядження спільним майном подружжя залежно від особливостей об'єктів права власності (ст. 65 СК) 1. Правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна, які мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (ст. ст. 1304, 1243, 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого роду правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально посвідчена (ч. 3 ст. 65 СК). Така формула закладена в абз. 2 п. 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 p.: «Правочини щодо належного подружжю на праві спільної сумісної власності майна, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також правочини щодо іншого цінного майна можуть бути посвідчені нотаріусом при наявності письмової згоди другого з подружжя» [2]. 2. Правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. З ст. 65 СК для укладення одним р подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які дали б змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна. 3. Правочини щодо майна, яке не є цінним (ст. 65 СК). Згода іншого з подружжя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. Разом із тим, дружина та чоловік мають право на звернення до суду із позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його, було укладено без її (його) згоди (ч. 2 ст. 65 СК). 4. Дрібні побутові правочини щодо спільного майна (ч. 1 ст. 65 СК). Такі правочини мають усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя. З урахуванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, який задовольняє побутові потреби членів сім'ї, та укладається щодо майна, яке має невисоку вартість. Подружжя має право домовитись між собою про порядок користування спільним майном (ч. 2 ст. 66 СК) [3, с. 113–114]. У той же час, спільна сумісна власність зобов'язує співвласника при посвідченні будь-яких угод враховувати інтереси іншого співвласника. Справи про відчуження права спільної сумісної власності мають кардинально відрізнятися від відчуження частки спільної часткової власності за такими критеріями: при відчуженні такої частки законом чітко встановлено, що такі договори мають визнаватися недійсними, але не йдеться про можливість і необхідність переведення права покупця, обдарованого на, на іншого з подружжя; потенційно право спільної сумісної власності конкретизованим і однозначно сформульованим вважати не можна, оскільки воно може збільшуватися або зменшуватися з урахуванням конкретних обставин справи [4, с. 209]. Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільності майна подружжя. Тому кожна річ, яка буде набута після розірвання шлюбу, належатиме до роздільного майна колишнього подружжя. В той же час режим спільності майна набутого за час шлюбу, зберігається і після його розірвання (ч. 1 ст. 68 СК). Іноді один із подружжя може відчужувати спільну власність протягом спільного життя, але без згоди іншого. Наприклад, іноді громадяни виносять з квартири цінні речі, продають їх за ціною значно нижчою реальної, але покупця таких речей встановити складно. Тому нереально визнавати таку угоду недійсною у суді, отже такі речі мають зазначатися іншим з подружжя як спільна сумісна власність і можуть належати до майна, яке переходить до того з подружжя, який таку річ продав, але за ринковою ціною, а не заниженою [4, с. 209]. Узагальнивши всі положення про розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, можна розділити його на розпорядження під час шлюбу і розпорядження після розірвання шлюбу. Сімейний та Цивільний кодекси України в цьому випадку спрощують цивільний оборот майна з участю двох власників, оскільки при укладанні угоди одним з подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя або при укладанні договору одним з подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для іншого з подружжя, якщо майно, отримане за договором, використано в інтересах сім'ї (ст. ст. 66-67 СК України). Таким чином, встановлення режиму спільної сумісної власності подружжя означає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними й здійснюють їх за взаємною згодою. Список літератури: 1. Асаулюк А. Особливості розпорядження об'єктами права спільної власності // Науково-практичний журнал «Мала енциклопедія нотаріуса», №1 (31) лютий 2007 р. 2. Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» № 20/5 від 03.03.2004 р. 3. Сімейне право України: Підручник / За заг. ред. В. І. Борисової та І. В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 264 с. 4. Сімейне право: Наук.-практ. посібник: За заг. ред. С. Я. Фурси, – К.: Видавець Фурса С. Я., 2005. Мандрика Л. М. Теорії права власності Диференціація теорій права власності дасть змогу, по-перше, виробити інструментарій для використання у подальшому та їх місця в системі права власності України, підстав виникнення, суб’єктів. По-друге, це дасть змогу відмежовувати дане поняття від суміжних категорій, що в свою чергу попередить пов’язані з цим негативні наслідки. Розгляд теорій походження власності слід почати з теологічної теорії, яка панувала в період середньовіччя. Традиційно, одним з найяскравіших прихильників теологічної теорії походження права власності вважається Фома Аквінський. У його працях немає окремого вчення про власність та її походження, але це питання прослідковується при обґрунтуванні та філософському поясненні інших категорій та понять. Фома Аквінський будь-яку діяльність людини, держави, пов’язував з діяльністю Бога, і свідченням цьому є його вислів, що Бог є першопричиною всього, в тому числі людського буття та людських дій [1, с. 438]. Наступною теорією походження права власності є трудова теорія, прихильниками якої були такі видатні вчені як Д. Локк, Вольтер, А. Сміт, І.А. Ільїн, які дали її змістовне обґрунтування, через що вона набула поширення. Серцевина цієї теорії полягає в тому, що лише праця людини є основою набуття власності. Чим більше людина працює, тим більше власності вона отримує. В розробці трудової теорії Джон Локк надавав домінуюче значення приватній власності, яка не зводилася до речей чи суми матеріальних благ, а є цілісністю, яка поєднує в собі одночасно життя, волю і майно людини, яка «обладает властью … охранять свою собственность, т. е. жизнь, свободу и имущество» [2, с. 63-65]. Прихильником трудової теорії власності був І.А. Ільїн, який говорив, що «тело человека есть вещь, находящимся среди других вещей и нуждающаяся в них. Для того чтоб жить, человек должен заниматься этими вещами, приспосабливать их к своим потребностям, посвящать им свое время, отдавать им свой труд (телесно-мускульный, нервно-душевный и созерцательно-духовный), совершенствовать их, вкладывать в них себя и свои ценности» [3, с.123]. Важливе значення в філософському та правовому обґрунтуванні власності має договірна (мінова) теорія власності. Здійснюючи вивчення категорії власності Гегель робить розмежування володіння та власності. Володіння виступає зовнішнім актом, який є необхідним для реалізації власності. Заволодіння є тим актом, коли безгосподарний стан речі приводить до господарювання нею, що означає «предвосхищаемое отношение к другим» [4, с. 109]. При заволодінні особа виявляючи волю встановлює зв’язок з іншими суб’єктами, через що суб’єктивність відношення до речі переходить в об’єктивність. К.І. Скловський, аналізуючи вчення Гегеля та розглядаючи договір як форму власності, у якому власність виявляється як безспірна та досконала, протиставляє договору захоплення за зовнішнє володіння, які завше в певній мірі невизначені та недосконалі [5, с. 47]. Заслуговує уваги та розгляду психологічна теорія власності. В її основу покладена воля та свідомість людини, як чинники, які зумовлюють встановлення та існування зв’язку особи та певного матеріального об’єкта. Ця теорія базується на ставленні осіб до речей як до власних чи до чужих. Одним з представників цієї теорії є вчений-філософ дореволюційної Росії В.Ф. Ерн. Основною передумовою, яка зумовлювала існування власності, він розглядав психіку людини. «Существующий признак собственности «мое» в противоположность всякому другому вносится не этими внешними условиями, а психическим моментом, «присвоением», внутренним постановлением предела, границы и препятствий другого», - говорив Ерн [6, с. 197]. Це означає, що зовнішні фактори як явища об’єктивної реальності не визначають приналежності речей одним та їх відчуженості іншим. Усвідомлення «свого» та «чужого», окрім цього, заставляють поважати і не посягати на власність іншого. Однією з найбільш відомих та вивчених є матеріалістична теорія власності. Її прихильниками були та залишаються ряд вчених як радянського періоду, так і сучасної України. Біля витоків розробки цієї теорії були К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, через що саме вона за часів існування Радянського Союзу вважалася панівною та отримувала всебічний розвиток. Основу матеріалістичної теорії складає постулат, що власність – це історично-зумовлена суспільна форма розподілу (привласнення) матеріальних благ, що відображає суспільно-виробничі зв’язки між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання. Але відомо, що володіти та користуватися річчю може і невласник, тому вірно зазначив Ч.Н. Азімов, говорячи, що ставлення особи до речі як до своєї можливе лише в тому випадку, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої, а фактичне панування над річчю особи може відбуватися лише при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми відносно цієї речі [7, с.193]. Саме так яскраво проявляється полярність відносин власності, у яких власнику речі, як центру відносин, з однієї сторони належить право на здійснення з річчю будь-яких не заборонених законом дій, а з іншої - обов’язки невизначеного, неперсоніфікованого кола осіб щодо утримання від посягання на цю ж річ. Економічні відносини власності для їх стабільності та непорушності закріплюються правом як всезагальним нормативним регулятором суспільних відносин і таким чином правова форма відносин власності визначається їх економічним змістом [8, с. 477]. До матеріалістичної теорії в певній мірі подібна соціально-аксіологічна теорія власності, яка була розроблена М.М. Алексєєвим. Ця теорія опирається на догму, що «собственность есть социальным явлением … в том глубоком смысле, что понятие собственности логически включает предположение определенной социальной связи, без которой о собственности нельзя мыслить вообще» [6, с.360]. М.М. Алексєєв висуває припущення про те, що об’єктами власності можуть бути не всі речі взагалі, а лише ті з них, які в природі є обмеженими, і саме тому припущенням ідеї визнається деяке їх позбавлення, бідність на них. Список літератури: 1. Несресянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Изд. Группа Инфра М – Норма, 167. – 652с.; 2. Локк Дж. Избранные философские произведения: В 2т. Т.2. – М.: «Знание», 1988. - 485с. 3. Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности XV-XX вв. – СПб. СП «Ганза», 163. – 512с. 4. Гражданское право: В 2 т. Том 1: Учебник. / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и дополненное. – М.; Изд-во БЕК, 168. – 816с. 5. Скловский К.И. Собственность в гражданском праве: Учебно-практическое пособие. – 2-е изд. – М.: Дело, 2000. – 512с. 6. Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности XV-XX вв. – СПб. СП «Ганза», 1993. – 512с. 7. Цивільне право України. Частина перша (Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти) / Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін. За ред. проф. Ч.Н. Азімова, доц. С.Н.Приступи, В.М. Ігнатенка. – Х.: Право, 2000. – 368с. 8. Гражданское право: В 2 т. Том 1: Учебник. / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и дополненное. – М.; Изд-во БЕК, 1998. – 816с. |
| Оглавление| |