Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Предмет віндикаційного позову

Останнім часом у корпоративній юридичній практиці намітилася тенденція щодо віднесення до предмету віндикаційного позову традиційно невластивих йому вимог – про витребування бездокументарних цінних паперів або часток у статутному капіталі акціонерних товариств. Одним із приводів до подібного, на наш погляд, «непорозуміння» є переконання володільців зазначених прав, що предметом віндикаційного позову може бути будь-яке майно. Нормативно правовою базою подібним міркуванням виявляється ст. 387 ЦК, відповідно до якої: «власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним». А також, ст. 190 ЦК у якій наводиться визначення майна: «майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживчою річчю. Майнові права визнаються речовими правами». Таким чином, деякі правники переконані, що предметом віндикаційного позову окрім індивідуально визначених речей також можуть бути й майнові права.

Очевидно, що одним із приводів до побудови таких «неоригінальних» юридичних конструкцій виявилися зазначені нормативні положення чинного Цивільного кодексу України. Їх невиправдано широкий юридичний зміст у поєднанні з непрофесіоналізмом окремих практикуючих юристів обумовлюють необхідність замислитися над доцільністю використання в поточній редакції ст. 387 ЦК терміну «майно» замість терміну «річ». Застосування його в редакції ст. 190 ЦК як родового поняття по відношенню до речей, а також майнових прав і обов’язків з огляду на теорію об’єктів цивільних прав виглядає цілком слушним та заслуговує на підтримку. Чого не можна сказати по відношенню до ст. 387 ЦК з огляду на загальне вчення про речові права та теорію права власності.

По-перше, загальновідомо, що об’єктом права власності як одного з найповніших речових прав завжди виступає індивідуально визначена річ – предмет зовнішнього матеріального світу створений самою природою або працею людини. Об’єктом права власності може бути й майно, тоді, коли під ним розуміється сукупність речей (наприклад, домоволодіння з розташованими на земельній ділянці об’єктами нерухомості). І аж ніяк не можуть бути об’єктом права власності майнові права та обов’язки, перші з яких відповідно до ч. 2 ст. 190 ЦК визнаються на додаток ще й речовими правами[54].

По-друге, одне із значень терміну «майно» як сукупності речей не тотожне значенню даного терміну як майнових прав та обов’язків. У зв’язку із тим на необхідність розмежування вказаних понять необхідно звернути особливу увагу. Під майном як сукупністю речей розуміється будь-яке їх поєднання в залежності від їх господарського призначення. Об’єктом такого майна завжди виступають індивідуально-визначені, тілесні речі. Під майном як майновими правами і обов’язками розуміються відповідно або права вимоги або зобов’язальне правовідношення (ст. 509 ЦК) майнового змісту. Об’єктом даного виду майна є певна поведінка (дії) учасників зобов’язальних цивільних правовідносин з приводу визначеного майнового надання. Очевидно, що сукупність речей та поведінка учасників зобов’язальних цивільних правовідносин – це різні юридичні поняття, що одночасно не заважає розглядати їх в якості узагальнюючого для них і для всіх інших майнових об’єктів цивільних прав – понятті майна. Таким чином, поняття майна як особливого об’єкту цивільних прав (ст. 190 ЦК) в якості речей, сукупності речей та як майнових прав і обов’язків відрізняються одне від одного.

По-третє, хибною видається думка, що захист абсолютно всіх майнових прав можливий речово-правовими засобами захисту цивільних прав. Речово-правовий захист цивільних прав можливий лише по відношенню до речей. Своєю метою він має відновлення фактичного панування особи над річчю, повернення речі до її господаря, усунення перешкод у здійсненні ним речового права на неї. У той час, як фактичне панування (володіння) особи над майновим правом не можливе через його безтілесність, неоречевленість у вигляді матеріального об’єкту. Все над чим панує уповноважена особа в якої є майнове право, так це над поведінкою зобов’язаної сторони в цивільному правовідношенні. Вона може вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, а в разі її відмови від обов’язку вимагати його примусового виконання, тобто захищати своє майнове право від порушення. Отже захист майнового права можливий лише зобов’язально-правовими засобами.

По-четверте, безспірним в теорії цивільного права більше а ніж дві тисячі років залишається підхід до визначення предмету віндикаційного позову. Переважна більшість цивілістів ще з римських часів вважає, що ним може бути лише індивідуально визначена річ, яка збереглася в натурі на момент пред’явлення віндикаційного позову. Або навіть речі визначені родовими ознаками, які були належним чином індивідуалізовані. Предметом віндикаційного позову може бути також сукупність індивідуально визначених речей – майно (наприклад, головна річ і приналежність і, т. ін.). Лише в цьому розумінні в теорії цивільного права прийнято розглядати майно як предмет віндикаційного позову. Ті правники, які вважають по-іншому діють всупереч теорії цивільного права, з наміром досягти своїх тимчасових приватних інтересів у розріз усталеній юридичній практиці, яка відточувалася й складалася віками.

З усього сказаного ми схильні зробити наступний висновок. Диспозиція ст. 387 ЦК України в якій вживається термін «майно», маючи на увазі термін «річ», не дивлячись на її теоретичну обґрунтованість є одночасно юридично не точною, оскільки з практичної точки зору предмет віндикаційного позову завжди індивідуалізується у вигляді конкретної речі або їх сукупності (майна). Тому, щоб у подальшому запобігти необґрунтованому включенню до предмету віндикаційного позову інших майнових вимог, пропонуємо внести зміни до змісту ст. 387 ЦК України в якій термін «майно» замінити на термін «річ». Такі зміни видаються виправданими, оскільки дозволяють більш точно збалансувати теоретичні та практичні погляди правників на предмет віндикаційного позову.

Євко В. Ю.

Охорона особистих немайнових прав фізичних осіб при проведенні судово-медичних та психолого-психіатричної експертиз у цивільному процесі

Висновки експертів є одним з засобів доказування у цивільному процесі. Необхідність проведення судової експертизи виникає в разі потреби з'ясувати обставини, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо.

Судова експертиза грає важливу роль у отриманні доказів, які здатні допомогти сторонам та суду встановити необхідні юридичні факти, які сприятимуть справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенню цивільних справ. Разом з тим, деякі види експертиз можуть бути використані судом для перевірки інших доказів – пояснень сторін та третіх осіб, показань свідків.

Нове розуміння суті та призначення цивільного процесу – як надання державної гарантії захисту порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права – робить актуальним питання дотримання прав фізичної особи як при здійсненні правосуддя в цілому, так і при реалізації окремих інститутів , в тому числі судової експертизи. Особливого значення це положення набуває тоді, коли експертиза призначається щодо людини – учасника процесу.

Зокрема, це стосується проведення різних видів судово-медичних експертиз, судово-психологічної та судово-психіатричної експертизи. Особливістю цих експертиз є те, що об’єктом дослідження при їх проведенні може бути людина, яка має власну волю та інтереси, які можуть бути порушені при проведенні медичних досліджень.

Чинне цивільно-процесуальне законодавство України регламентує статус експерта у цивільному процесі, порядок призначення та проведення судової експертизи, а також права осіб, які беруть участь у справі, під час призначення та проведення експертизи. У ст. 146 ЦПК передбачені наслідки ухилення особи від участі в експертизі та від подання експертам необхідних матеріалів чи документів. Крім того, процесуальний закон передбачає два випадки, коли суд має право постановити ухвалу про примусовий привід чи направлення особи на судову експертизу (ч. 2 ст. 146 та ч. 2 ст. 239 ЦПК ).

Проте, ЦПК ніяким чином не охороняє прав особи, яка досліджується експертом. Разом з тим проведення медичної, психіатричної та психологічної експертиз пов’язано з обмеженням деяких особистих немайнових прав фізичної особи.

Перш за все, це стосується обмеження права особи на особисту недоторканність. Відповідно до ст. 274 ЦК обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених ЦК та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними. Норми ЦК не містять підстав для обмеження права особи на особисту недоторканість. Крім того, відповідно до ст. 43 Основ законодавства про охорону здоров’я для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода пацієнта. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. Це свідчить про неможливість медичного втручання до організму людини без її згоди. Щодо особи, яка має бути досліджена шляхом проведення щодо неї судових експертиз ніяких подібних вказівок не існує, в той час як судові експертизи здійснюються методами, які передбачають втручання у організм людини або до її психіки.

Вказана проблема потребує вирішення на рівні чинного процесуального закону шляхом визначення правового статусу особи щодо якої здійснюється експертне дослідження. Зокрема необхідно надати такій особі наступні права:

– право на отримання достовірної і повної інформації про в доступній формі інформацію про мету проведення досліджень і інших заходів, що здійснюються з метою експертного дослідження;

– право на отримання компенсації за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять, а також витрат, пов’язаних з переїздом;

– право малолітньої, неповнолітньої особи, особи, дієздатність якої обмежена та особи, яка визнана недієздатною, на присутність під час проведення експертних досліджень законного представника;

– право на збереження в таємниці стану здоров’я у зв’язку з цим право на клопотатися про проголошення висновку експерта у закритому судовому засіданні;

– право на ознайомлення з висновком експерта;

– право у разі незгоди з висновками експертизи вимагати проведення альтернативної експертизи. При цьому особа має право самостійно обирати експертну установу та експертів.