Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Взаємодія договірних і недоговірних зобов’язань у цивільно-правовому регулюванні.

1. Договірні зобов’язання інколи діють паралельно з недоговірними, захищають їх, або в інший спосіб забезпечують їх цілі. Так, п. 2 ст. 335 проекту ЦК України у редакції від 25 серпня 1996 р. передбачав, що той хто знайшов річ має право вимагати від особи, уповноваженої на одержання речі, винагороду за знахідку в розмірі двадцяти відсотків вартості речі. У разі недосягнення домовленості про розмір винагороди спір вирішується судом. Якщо особа, уповноважена вимагати повернення знайденої речі публічно обіцяла винагороду за знахідку, то винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки винагороди. Ч. 2 ст. 339 ЦК закріплює правило про те, що особа яка знайшла загублену річ, має право, вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Прямої вказівки про те, що конкретний розмір винагороди у зазначених межах визначається за домовленістю сторін діюче цивільне законодавство України не містить. Але зрозуміло, оскільки передбачене право на винагороду, то реалізувати його інакше, як через досягнення згоди сторонами, неможливо. Також очевидно,що уразі недосягнення згоди сторонами спір підлягає судовому розгляду.

Ст . 339 ЦК передбачає дві правові ситуації:

а) закріплена в ч. 2 ст. 339 ЦК – право вимоги особи яка знайшла загублену річ до її власника на винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Це право, на нашу думку, реалізується шляхом укладення договору між указаними особами з імперативно визначеною межею його суми;

б) зазначена в ч. 3 ст. 339 ЦК – публічна обіцянка винагороди за знахідку як недоговірне зобов’язання. У такому разі винагорода законодавчо не лімітується і виплачується на умовах публічної обіцянки, тобто визначається в односторонньому порядку особою яка загубила річ. Причому публічна обіцянка винагороди має пріоритет перед правом на винагороду за знахідку речі.

2. Виконання договірного зобов’язання може забезпечуватись такими способами забезпечення, як притримання, що виникає не із договору, а безпосередньо із закону і за правилами, вказаними в законі, а також банківська гарантія, яка породжується одностороннім правочином.

У ситуації з притриманням доречно говорити про право притримання та його реалізацію. Остання відбувається шляхом учинення управомоченою особою одностороннього правочину – волевиявлення про застосування притримання. Внаслідок одностороннього правочину у кредитора і боржника виникають і змінюються певні суб’єктивні права і обов’язки. Так у кредитора, який застосував притримання виникає право легально утримувати річ боржника і до виконання ним обов’язків щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків не передавати річ боржникові навіть усупереч обов’язку по основному зобов’язанню. Просторочення у передачі речі у такому разі буде правомірним. Також кредитор має право задовольнити свої вимоги з притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів за рішенням суду в порядку передбаченому для реалізації предмета застави (ст. 591 ЦК). В той же час у кредитора виникають і нові обов’язки: негайно повідомити про застосування притримання боржника; нести відповідальність за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує; утримуватися від користування річчю, яку він притримує. В силу ст. 560 за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку.

У науці цивільного права неоднозначно вирішується питання про характер підстав виникнення гарантії. Зокрема, існує погляд на гарантію як сукупність трьох правочинів, що утворюють складний юридичний склад: угоди щодо надання банківської гарантії (яка укладається між принципалом та гарантом); одностороннього правочину з видачі банківської гарантії (який здійснюється гарантом на виконання вказаної вище угоди); одностороннього правочину з боку бенефіціара, що свідчить про прийняття гарантії [1, с. 108].

Легальне визначення гарантії засвідчує, що це одностороння дія гаранта. В той же час є підстави розглядати гарантію і як певний юридичний склад з урахуванням юридично значимих дій суб’єктів правовідносин з гарантії, зважаючи на дії, які передують видачі гарантії і слідують за нею.

Тому доцільно розрізняти підстави виникнення зобов’язання з гарантії у вузькому розумінні – видача гарантії – односторонній правочин гаранта і в широкому – юридичний склад: договір про надання гарантії між принципалом та гарантом; односторонній правочин з видачі банківської гарантії; односторонній правочин бенефіціара, що свідчить про прийняття гарантії.

3. Ще одним із аспектів співвідношення договірних і недоговірних зобов’язань виступає так звана конкуренція зобов’язань. Конкуренція від латинського concurrentia, concurrere – стикатися [2, с. 207]. Це питання постає в площині допустимості звернення при порушенні договору до норм про деліктну відповідальність, які в багатьох випадках для потерпілої особи більш сприятливі як за підставами так і за розміром відповідальності. Раніше діюче законодавство виходило із суворого розмежування зазначених сфер цивільних зобов’язань. Цивільне законодавство України закріплює інший підхід. Так, у силу ст. 1209 ЦК продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов’язаний відшкодувати шкоду завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних і технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них. Відшкодування шкоди не залежить від їх вини, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах. Як і будь-який інший делікт, заподіяння шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) створює недоговірне зобов’язання між заподіювачем шкоди та потерпілим. На характер зобов’язання, що виникає не впливає те, що сторони можуть перебувати у договірних відносинах. Таким чином, у цьому випадку пріоритет має недоговірне зобов’язання по відшкодуванню шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).

Норми, що регулюють договірні і недоговірні зобов’язання, конкурують у разі виходу виконання за межі предмета зобов’язання. Це зіткнення отримало визначення – кондикційний позов і вимога сторони в зобов’язанні до другої про повернення виконаного у зв’язку з цим зобов’язанням. Мається на увазі, такі випадки виконання, коли воно явно виходить за рамки змісту зобов’язання причому як договірного, так і недоговірного. Безпідставному збагаченню надано характер загального захисного заходу, який може використовуватися як самостійно, так і доповнювати деякі вимоги із договору, а також і із делікту. Так, в силу ч. 3 ст. 1212 ЦК положення глави «Набуття збереження майна без достатньої правової підстави» застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Список літератури: 1. Цивільне право України: В 2-х томах. Т.2. Підручник / За ред. д-ра юрид. наук. проф. Є.О. Харитонова, канд. юрид. наук Н.Ю. Голубєвої . – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 872 с.; 2. Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова – М.: 1998. – 526с.

Самойленко Г. В.

Предмет договору перевезення: теоретичні питання

Україна, взявши курс на становлення її як правової, демократичної держави, що ґрунтується на засадах громадянського суспільства, знаходиться на етапі, коли на законодавчому рівні основні фундаментальні вектори вже обрані за закріплені. Таким, безперечно, є прийняття нового Цивільного кодексу України 2003 року. Принципи, закріплені в ньому, втілюються в життя.

Цивільно-правовому договору в сфері регулювання відносин відводиться значна роль, оскільки він є гнучкою правовою формою узгодження волевиявлень, за якою встановлювалися різні за характером суспільні відносини. Основне призначення договору зводиться до регулювання в межах закону поведінки людей шляхом указання на їх можливу чи належну поведінку, а також на наслідки порушення відповідних вимог.

Щодо останніх ЦК закріпив принцип свободи договору, який полягає, по-перше, у визнанні громадян і юридичних осіб вільними в укладанні договорів. При цьому примус для укладання договору не допускається, за винятком випадків, коли обов'язок укладати договір передбачений законом або добровільно прийнятим зобов'язанням. По-друге, у наданні сторонам можливості укладати будь-який договір, який передбачений, чи не передбачений законом або іншими правовими актами. У такий спосіб сторони можуть у разі необхідності самостійно створювати будь-які моделі договорів, що не суперечать чинному законодавству. І, нарешті, по-третє, у свободі сторін визначати умови договору, який укладається ними, в тому числі й побудованого за передбаченою в законодавстві моделлю. Єдина вимога до сторін у цьому випадку – щоб обрані умови не суперечили закону або іншим правовим актам.

Тут і постає питання, яке стосується обраного нами кола суспільних відносин – перевезень, – які умови договору, що їх регулює, є істотними і що складає його предмет.

Під предметом розуміють дії сторін, саме матеріальне благо, з приводу якого укладається договір, або дії та матеріальне благо у комплексі. Що стосується договору перевезення, варто зазначити, що досить тривалий час в цивілістиці він самостійним договором не визнавався, тривали спори щодо його правової природи, де висловлювалися думки щодо визнання його договором підряду, кваліфікованим підрядом чи навіть змішаним договором. Цивільний кодекс України відносить договір перевезення до типу договорів надання послуг.

Ми тримаємося позиції, що договір перевезення за своєю сутністю відноситься до підрядоподібних договорів, оскільки за основними рисами схожий на договір підряду, проте відмінний за предметом. Так, предметом договору підряду є матеріальний (речовинний) результат діяльності, а договору перевезення – діяльність (послуга), яка нових речей не створює і споживається в процесі її надання.

Основна відміна робіт від послуг полягає саме в наявності кінцевого матеріалізованого, речовинного результату у перших і споживання в процесі надання для других. Віднесення перевезень виключно до сфери послуг є умовним, оскільки такі послуги, в результаті яких кінцевий результат пов’язується зі зміною стану речей (хоч би й у просторі), займають проміжне місце між роботами та послугами.

Ми не можемо стверджувати, що перевезення не є послугою, оскільки ця послуга споживається в процесі її здійснення (перевезення), але й не можемо стверджувати, що перевезення не є роботою, бо поза цим (результатом – доставкою до пункту призначення) послуга втрачає всякий сенс.

Ця позиція підтверджується і російською цивільно-правовою доктриною. Так, ст. 779 ЦК РФ визначивши договори про надання оплатних послуг як угоди, відповідно до якої виконавець зобовязується за завданням замовника надати послуги (здійснити певні дії чи певну діяльність), а замовник зобов’язується оплатити надані послуги, встановила, що ці правила поширюються до договорів про надання послуг зв’язку, медичних, ветеринарних, аудиторських, консуль­таційних, інформаційних послуг, а також послуг з навчання та туристичного обслуговування за виключенням низки договорів. Серед останніх – глава 40 ЦК РФ, яка регулює відносини з перевезення. Отже, договори перевезення не визнаються послугами в класичному вигляді. Проте, Санктпетербурзькі вчені, все ж таки відносять договори перевезення до договорів на надання послуг. Але вони наголошують на особливому характері такої послуги – економічному ефекті, що створюється в результаті переміщення вантажу чи пасажиру до певного пункту призначення.

Зазначене дає підстави більш чітко осмислити та зрозуміти предмет договору перевезення. Нами доведено, що у договорі перевезення ним є послуга, насичена економічним ефектом, що як вже зазначалося, виникає внаслідок переміщення вантажу чи пасажиру у просторі.

Список літератури: 1. Витрянский В. В. Договор перевозки / Василий Владимирович Витрянский. – М. : Статут, 2001. – 526 с. 2. Шерстобитов А. Е. Обязательства по оказанию фактических и юридических услуг / Андрей Евгеньевич Шерстобитов // Гражданское право : в 4 т. / [Витрянский В. В., Зенин И. А., Козлова Н. В. И др.] ; отв. ред. – Е. А. Суханов. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – 816 с. – Т.4: Обязательственное право : учеб. для студентов вузов, обучающихся по направлению 521400 «Юриспруденция». 3. Молявко О. М. Перевезення / Олена Михайлівна Молявко // Цивільне право України. Академічний курс: Підручник : у двох томах / [Дзера О. В., Жилінкова І. В., Коссак В. М. та ін.] ; за заг. ред. Я. М. Шевченко. – Т.2. Особлива частина. – К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 408 с.