Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Основні аспекти правового регулювання укладання шлюбів громадянами україни в німеччині

1. Сьогоднішня «мода» на одруження з іноземцями обертається для багатьох українських громадян досить сумними наслідками. У будь якій державі завжди існують випадки укладення фіктивних шлюбів заради громадянства, примусових шлюбів, примусового використання у домогосподарстві, примусового народження дитини, оскільки торгівля людьми стоїть на третьому місті за рівнем прибутковості (після торгівлі зброєю та наркотиками). Головною проблемою у поширення даного злочину є, на думку працівників Департаменту боротьби з торгівлею людьми є відсутність інформації про легальні способи укладення шлюбу, про юридичні наслідки укладення фіктивних шлюбів, можливості визнання шлюбів недійсними та їхнього визнання в Україні.

2. Правове регулювання укладання шлюбів громадянами України в Німеччині та за кордоном, взагалі ускладнено наявністю іноземного елементу. На цьому тлі виникає ряд проблем пов’язаних з тим, що громадяни України, перебуваючи на території даної держави підпорядковуються одночасно двом правопорядкам – з одного боку – правопорядку України, з іншого – держави перебування, до того ж регулювання додатково здійснюється й міжнародними нормами.

3. Історично першим основним джерелом норм сімейного права з іноземним елементом в європейських державах, вважають цивільні кодекси або їх «вихідні положення» [2 с. 16]. В Федеративній республіці Німеччина даним джерелом є окремий Закон – впровадження до Цивільного Уложення від 25 липня 1986 року (Einfuerungsgesetz zum Buergerlichen Gesetzbuche).

4. Німецький закон «Впровадження до Цивільного Уложення» (ст. 3-46) містить, на нашу думку, найбільш розвинуті колізійні норми. Згідно з цим актом матеріальні умови укладання шлюбу підкорені закону громадянства осіб з використанням зворотної відсилки (renvoi) та відсилки до третього закону. Згідно зі ст. 15 форма шлюбу укладеного в Німеччині підкорена внутрішньому закону: «Шлюб в середині держави може бути укладений лише в приписаній тут формі» [3 с. 194]. У відношенні ж шлюбу, укладеного за межами території Німеччини, повинен бути дотриманий закон громадянства майбутнього подружжя, або закон місця укладання шлюбу.

5. У Німеччині про природу колізійних норм висловлювались ще Вехтер і Савіньї та Франкінштейн [4 с. 84]. Перший зазначав, що колізійна норма містить національний, а не міжнародний характер. Якщо в діючому «внутрішньому» праві немає прямого посилання до іноземного закону, тоді суддя повинен виходити з загального духу вітчизняних законів для того, щоб вирішити справу, ускладнену іноземним елементом. Савіньї, в свою чергу вважав, що для кожного правовідношення потрібно відшукати свою основну частину з певним правопорядком, діючим на певній території. Цей зв'язок він називає «осілістю правовідношення» (Sitz des Rechtverhaeltnisses). Питання дієздатності він вирішує за законом місця проживання осіб. Франкінштейн, в якості основної прив’язки виділив закон громадянства осіб. Саме ідея Франкінштейна lex patriae частково лягла в основу не лише Німецького цивільного уложення, але й вітчизняного законодавства. Так, Сімейний кодекс України, який був прийнятий у 2002 році та набрав чинності 1 січня 2004 року, містив окремий розділ (VI), присвячений регулюванню сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства, застосуванню законів іноземних держав та міжнародних договорів, який і базувався саме на цій основній ідеї. З 2005 року відносини сімейного характеру з іноземним елементом регулюються спеціальним нормативним актом – Законом України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право» [5]. У статті 56 розділу IX «Колізійні норми сімейного права» зазначається, що форма та порядок укладання шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України.

6. У відповідності з § 606 Цивільно-процесуального кодексу Німеччини [6 с. 64]. шлюбні справи є підсудними німецьким судам у тому випадку, якщо один із майбутнього подружжя є громадянином Німеччини якщо постійне місце проживання обох є Німеччина.

7. При укладенні шлюбу в Німеччині від громадянина України вимагаються наступні документи: свідоцтво про народження, актуальна довідка про сімейний стан, довідка з місця проживання або реєстрації, рішення суду про розлучення або свідоцтво про розлучення для попередньо розлучених, та якщо сімейний стан вдівець/вдова – свідоцтво про смерть. При одруженні іноземного громадянина в Німеччині від нього також вимагається «свідоцтво про шлюбоспроможність», яке в цьому випадку повинен пред`явити наречений/a з України. [7]. В Україні, як відомо, не існує подібного документу, натомість є, так звана, «довідка про сімейний стан». Слід звернути увагу на те, що така довідка про сімейний стан часто не визнається у Німеччині. Це буває передусім тоді, коли український наречений/а міняли місце свого проживання, оскільки РАЦС по місцю проживання видає довідку про сімейний стан тільки за період проживання зазначеної особи. За попередній період проживання важко одержати довідку про сімейний стан, через те неможливо перевірити, чи український/а партнер/ка раніше вже був/а одружений/а. Тому в таких випадках, за наявності відповідних передумов, президент Верховного суду федеральної землі, в якій буде реєструватися одруження, може звільнити від обов`язку подачі «свідоцтва про шлюбоспроможність». Така заява подається не безпосередньо президенту Верховного суду, а через РАЦС міста або громади, де відбуватиметься вінчання  [8 с.  37].

8. Для того щоб укласти шлюб у Німеччині, український громадянин повинен подати заяву на відкриття візи на укладення шлюбу. Для відкриття такої візи потрібно попередньо в Німеччині подати заяву на одруження. Якщо заяву на одруження в Німеччині буде подавати один з наречених, то другий повинен дати на це згоду у вигляді так званої «заяви про приєднання».

Список літератури: 1. Противодействие торговли людьми: законодательные и нормативные акты зарубежных государств (информационно-аналитический справочник). – Харьков: Изд-во НУВД , 2003, С. – 13.; 2. Орлова Н.В. Вопросы брака и развода в международном частном праве / Н.В. Орлова. – М.: 1960 – с. 50.; 3. Германское право. Часть I. Гражданское уложение: Пер. с нем./Серия: Современное зарубежное и международное частное право. — М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1996. – 552 с.; 4.Шапп Ян. Система германского гражданского права; Ученик / Пер. с нем. – 2006. – 360 с. 5. Закон України «Про міжнародне приватне право» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005. – № 32. – С. 422.; 5. Гражданский процесс зарубежных стран. Учебное пособие//подред.А.Г.Давтяна.-Москва.-Проспект. – 2007.С.480.;6.www.olg.­stuttgart.de/htm/leitfaden/laender/Ukraine.pdf;7.Савельев В.А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институты). М., 1994. С. 86.

Нор Ж. В.

Право на недоторканість ділової репутації ОВС як особисте немайнове право

Органи системи МВС України є юридичними особами публічного права, заснованими на державній формі власності, вони наділені спеціальною правосуб’єктністю, що відповідає виконанню завдань, для вирішення яких вони створюються.

 При виконанні своїх функцій ці органи вступають також у відносини, які регулюються цивільним правом, виступаючи в якості юридичних осіб. Саме в цій якості органи ОВС і стають суб’єктами особистих немайнових прав, оскільки в цивільно-правових відносинах вони рівні з іншими суб’єктами цивільного права. Тому все, що можна сказати про особисті немайнові права юридичних осіб, відноситься також і до особистих немайнових прав підрозділів ОВС.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міліцію» міліція є єдиною системою органів, що входять до системи Міністерства внутрішніх справ України. Проаналізувавши структуру ОВС, можна дійти висновку, що юридичними особами органів внутрішніх справ виступають: Міністерство внутрішніх справ, а також головні управління, управління МВС в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління і відділи МВС на транспорті, районні, районні у містах, міські управління і відділи.

Розглядаючи питання про право на недоторканість ділової репутації органів внутрішніх справ, необхідно перш за все з’ясувати саме поняття ділової репутації. Потрібно зазначити, що законодавець не дає визначення «ділової репутації», а лише вказує в ст. 94 ЦК України, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Ми поділяємо позицію Ярешко О.В., який вважає, що розуміти під діловою репутацією оцінку лише господарської чи підприємницької діяльності суб’єкта необгрунтовано звужує коло суб’єктів, які набувають ділової репутації та мають право звернутися до суду за захистом їхнього порушеного права на недоторканість ділової репутації, оскільки ділова репутація набувається шляхом здійснення будь-якої корисної діяльності, в тому числі службової, професійної, господарської тощо, як фізичними, так і юридичними особами. Дана діяльність не обов’язково повинна бути здійснювана з метою отримання прибутку чи іншої матеріальної вигоди. Отримання прибутку як ознака в даному випадку відіграє другорядну роль. Більш важливою є поширеність інформації про професійні здібності особи, що безпосередньо здійснює певну соціально значущу діяльність, її популярність серед реальних і потенційних споживачів результатів її праці. [8, с. 327]

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає поняття «репутація» як громадську думку про когось чи про щось; а «ділова репутація» як оцінку професійних якостей [5]. Вважаємо, що зазначене поняття ділової репутації розкрито неповно, оскільки в ньому відмічено лише одну з істотних ознак ділової репутації, а поняття ж «ділової репутації», що використовується в юриспруденції є значно ширшим, і передбачає оцінку не лише професійної, а й інших видів діяльності.

Деякі автори зазначають, що ділова репутація – це суспільно-позитивна оцінка трудових, професійних якостей особи, виконання взятих на себе зобов’язань, почуття відповідальності за виконану роботу. Тобто, під діловою репутацією з юридичної точки зору розуміється суспільно-позитивна оцінка специфічних якостей юридичної особи. А саме – якостей, що не лише індивідуалізують її серед інших юридичних осіб, але й визначають рівень довіри до неї в її суспільно-виробничій діяльності (професійність, надійність, діловитість, обов’язковість у ділових стосунках тощо) з боку людей. Поняття «ділової репутації» і «суспільно-позитивної оцінки» в цьому визначенні прямо пов’язані. Беззаперечним є те, що саме через наявність та рівень суспільно-позитивної оцінки юридичні особи набувають високої ділової репутації. [7] Не можна погодитися з автором і цього визначення поняття ділової репутації, оскільки це дійсно оцінка якостей особи (фізичної чи юридичної), але вона не обов’язково має бути суспільно-позитивною. Також вважаємо не доцільно до ознак ділової репутації включати почуття відповідальності за виконану роботу, яке є лише суб’єктивною оцінкою виконавцем своєї роботи і ніяк не відбивається на оцінці цієї роботи іншими.

Як вважає Малеіна М.М., ділова репутація – це сукупність якостей і оцінок, з якими їх носій асоціюється в очах контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі, прихильників (для шоу-бізнесу), виборців (для виборних посад) і персоніфікується серед інших суб’єктів в цій сфері. Формується вона на підставі поведінки її носія; ставлення до інтересів других осіб, суспільства, держави; сприйняття його поведінки, образу. [6, с. 18] Дане визначення є досить вдалим, хоча на нашу думку його слід дещо розширити, додавши до переліку суб’єктів оцінювання ще один – громадськість.

На сьогодні поняття «ділової репутації юридичної особи» чітко визначено в Постанові Пленуму Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», де зазначається, що під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб – підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин. На нашу думку, дане визначення є досить вдалим, воно чітко та вичерпно визначає поняття ділової репутації юридичної особи.

Аналізуючи все вище вказане, можна дійти висновку, що діловою репутацією підпрозділів органів внутрішніх справ як юридичних осіб публічного права є оцінка їх професійної діяльності, яку вони здійснюють, виступаючи учасниками суспільних відносин.

На підставі права на недоторканість ділової репутації юридичні особи взагалі, і органи внутрішніх справ зокрема, мають право претендувати на те, щоб ділова репутація про них складалась на грунті достовірного сприйняття третіми особами їх поведінки і щоб оцінка їх діяльності була об’єктивною та такою, що відповідає дійсності. Адже ніхто не має ніякого права поширювати недостовірну інформацію.

На етапі докорінної перебудови відносин у сфері державного управління, в тому числі й державних органів, важливе значення має відкритість цих процесів і створення позитивної ділової репутації як самих органів внутрішніх справ, так і їх діяльності, адже без співпраці з широкими верствами населення поставлені перед органами внутрішніх справ завдання виконати вкрай важко.

Високий рівень ділової репутації є досить важливим для діяльності органів внутрішніх справ. Від цього залежить ступінь довіри до них з боку населення, що є запорукою співпраці щодо охорони прав і законних інтересів людини на рівні індивідуальних засобів, колективних і державних. Здебільшого рівень ділової репутації органів внутрішніх справ безпосередньо пов’язаний з професійною і людською репутацією співробітників, їх впливом на суспільні процеси на рівні певного регіону чи країни взагалі. Залучення на службу людей, що мають високий професійний рівень, користуються довірою і повагою населення, є гарантією підвищення авторитету міліції у майбутньому.

На відміну від порушення права на недоторканість ділової репутації юридичної особи, яка займається комерційною діяльністю, яке так чи інакше призведе до того, що ця організація не зможе належним чином реалізовувати свою мету (одержання прибутку), тобто зазнає матеріальних збитків у вигляді упущеної вигоди; у разі порушення права на недоторканість ділової репутації органів внутрішніх справ спричинена шкода не пов’язана з втратами майнового характеру, але можуть постраждати інтереси суспільства в цілому – знизиться авторитет правоохоронних органів, стане нижчим рівень правосвідомості громадян, посилиться атмосфера правового нігілізму в суспільстві тощо.

Отже, можна зробити висновок, що ділова репутація підпрозділів органів внутрішніх справ, під якою розуміється оцінка їх професійної діяльності, яку вони здійснюють, виступаючи учасниками суспільних відносин, та її недоторканість мають велике суспільне значення і вона потребує не меншого захисту, ніж ділова репутація будь-якої юридичної особи.

Список літератури: 1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Атіка, 2007. 2. Закон України «Про міліцію». // https: // zakon. rada.ua. 3. Постанова Кабінету Міністрів України від 04.10.2006 р. №1383 «Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України». // https: // zakon. rada.ua. 4. Постанова Пленуму Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». // https: // www.scourt.gov.ua. 5. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К. – Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. 6. Малеина М.Н. Защита чести, достоинства и деловой репутации предпринимателя. // Законодательства и єкономика. – 1993. – №24. 7. Полудьонний М. Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини. // https:// www.khpg.org . 8. Ярешко О.В. Право на недоторканість ділової репутації в системі особистих немайнових прав. // Держава і право. 2004. – №24.