Проблемні питання функціонування інвестиційних банків

Поняття інвестиційного банку є далеко не новою дефініцією в науці практиці, яке розглядається в різних роботах вітчизняних та зарубіжних учених. Однак на сучасному етапі економічних реформ в Україні зростає необхідність більш повного і детального вивчення особливостей цього виду спеціалізованих банківських інститутів – саме інвестиційні банки можуть стати одним із механізмів вирішення довготермінових проблем соціально-економічного розвитку країни й забезпечення стійкого економічного зростання через збільшення темпів зростання інвестицій у реальний сектор економіки й підвищення конкурентоспроможності підприємств.

Отже, правове становище інвестиційного банку потребує детального вивчення, розвитку та обґрунтованої розбудови не стільки самого поняття «інвестиційний банк», скільки необхідної бази законодавства України, що регулювало б саму діяльність таких спеціалізованих банків.

Тож, по-перше, визначимось з поняттям «інвестиційний банк»:

У англо-російському банківському енциклопедичному словнику Б.Г.Федорова, інвестиційний банк – банк, що спеціалізується на організації та випуску, гарантуванні розміщення та торгівлі цінними паперами; що також здійснює консультації клієнтів за різними фінансовими питаннями, орієнтований в основному на оптові фінансові ринки (США), чи як не кліринговий банк, що має спеціалізацію на середньо – та довгострокових інвестиціях у дрібні та середні компанії (Великобританія).

Також є таке визначення інвестиційного банкірського дому – підприємства, що займається торгівлею корпоративними та державними цінними паперами, на сам перед у формі купівлі значного пакету та подальшого продажу цих паперів інвесторам; корпоративним фінансуванням у формі залучення капіталу під цінні папери, що випускаються у формі надання довгострокового інвестиційного кредиту.

Відтак, варто відзначити, що спеціалізація інвестиційних банків має функціональний характер, тобто принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, побудову балансу банку тощо.

Інвестиційні банки опосередковують рух значної долі ринку позичкових капіталів. Активи великих інвестиційних банків набагато менші від активів провідних комерційних банків. Проте значення інвестиційних банків визначається не тільки їх ресурсами, що особливо важливо для сучасної України, й власними вкладами, скільки професійною організацією своєї діяльності.

Традиційним видом діяльності цього виду фінансових інститутів у світі був андерайтинг – придбання цінних паперів, випущених корпораціями або державою, що потребували капіталу, й продаж їх кінцевим інвесторам. У яких є вільні кошти. Виходячи з цього, інвестиційні банки визначались як фінансові інститути, що гарантували емісію і розміщення цінних паперів. Спектр різносторонньої інвестиційно-банківської діяльності має переваги, на які можуть претендувати клієнти, звертаючись за професійною допомогою до інвестиційних банків.

– інвестиційні банки спеціалізуються на розміщенні цінних паперів, тому у них є можливість здійснити операції з розміщення швидше, ефективніше з найменшими затратами, ніж у компаній-емітентів. Юридична особа, яка бажає розмістити пакет цінних паперів змушена буде створити окрему структуру – відділ зі збуту цінних паперів, що стане дорогим і неефективним способом продажу цінних паперів. Інвестиційні банки володіють, з однієї сторони, постійним підготовленим персоналом, здатним займатися розміщенням цінних паперів, а з іншого, – спираються у своїй діяльності на розгалужену мережу брокерсько-дилерських організацій. Крім цього, якщо інвестиційний банк відомий як суб'єкт, що «відбирає» хороші компанії і встановлює розумні ціни, то репутація допоможе йому з часом створити широку мережу клієнтури, перш за все інвестиційну, і таким чином підвищити ефективність його андерайтингової діяльності.

– далеко не кожна юридична особа, що вирішила залучити додатковий капітал через випуск цінних паперів, спроможна здійснити необхідні дослідження на всіх етапах підготовки і проведення емісії в тих сферах і на тому рівні, як це здатні зробити відповідні підрозділи інвестиційно-банківських інститутів.

– багато молодих компаній, що розгортають свою діяльність, гостро потребують професійної підтримки інвестиційних банків. Причина полягає в тому, що такі форми вимагають створення вторинного ринку для своїх акцій. Тому їм не обійтися без послуг інвестиційного банку. Відомо, що інвестиційні банки виконують посередницькі функції не тільки на первинному, а й на вторинному ринку цінних паперів. При проведенні брокерсько-дилерських операцій особливу увагу вони звертають на ті папери, у випуску й розміщенні яких брали участь. Від того, як будуть змінюватися ціни на папери цього випуску на вторинному ринку, залежить репутація інвестиційного банку, а відповідно, й кількість його клієнтів.

– необхідність залучення професійних послуг інвестиційних банків постає особливо очевидною, коли мова заходить про такі ключові моменти в процесі підготовки емісій, як: проектування, визначення часу емісії, встановлення ціни випуску, конструювання випуску. При конструюванні випуску інвестиційний банк допомагає емітенту вибрати тип цінних паперів, сформувати їх характеристики й умови емісії. Головна ідея при цьому – досягти компромісу між інтересами емітента й інвесторів, тобто врахувати потреби і побажання компанії-емітента і забезпечити привабливість випуску в очах потенційних інвесторів.

– інвестиційний банк відіграє головну роль у визначенні часу найбільш сприятливого для емісії. Найбільш цікавим для сучасної української економіки в цьому контексті є аналіз ролі інвестиційних банків при виході з кризи в США в період 1929-19ЗЗ рр. Потреба в розгляді цього досвіду обумовлена тим, що, по-перше, це період гострої нестачі інвестиційних ресурсів, по-друге, саме до цього часу відноситься виділення інвестиційно-банківських інститутів у самостійний елемент фінансового ринку. Важливо також не забувати й про відмінності в економічній ситуації сьогоднішньої України і США періоду великої депресії, що полягають у: різних причинах кризи; неоднакових масштабах інвестиційного спаду; різній поведінці цін; різному рівні розвитку фондового ринку.

Оскільки загальний економічний стан погіршився, посилився тиск на всю банківську систему. Загальний обсяг банківських кредитів і інвестицій різко скоротився, як і доходи клієнтів банків. Рівень банківських банкрутств обраховувався тисячами. Ставки процента чітко показували вплив банківської кризи. Обидві ставки – довготермінова і короткотермінова – знижувались. Одночасно виникла велика різниця в доходах по низькосортних акціонерних облігаціям і по облігаціях уряду. Доходи за акціонерними облігаціями різко зросли, а по урядовими – продовжували падати. Причина була очевидною: в пошуках ліквідності банкам довелося позбутися від низькосортних облігацій. Усі заходи щодо покращення ситуації в банківській сфері можна розділити на три етапи: 1) банківські реформи, які проводились адміністрацією Гувера; 2) прийняття надзвичайних банківських законів на початку правління Рузвельта; 3) «новий курс» Рузвельта.

На першому етапі Федеральна резервна система почала проводити політику побічного тиску на банки, щоб стабілізувати економічну ситуацію. Вона продовжувала проводити кредитну політику, спрямовану на умови «легкого» кредиту. Федеральні резервні банки знижували процентні ставки і ціну купівлі векселів й проводили додаткові торги на відкритому ринку з продажу урядових цінних паперів. У зв'язку з різким скороченням банківських кредитів й інвестицій було створено Національну кредитну корпорацію, що привело до тимчасового скорочення кількості банківських банкрутств. Ще одним кроком у вирішенні кредитної проблеми було створення Реконструктивної фінансової корпорації – потужної організації з достатньою кількістю ресурсів для того, щоб покращити стан із банківськими кредитами. Дана корпорація створювалася не для надання допомоги великому бізнесу і великим банкам, оскільки вони могли самі про себе подбати, а для підтримки невеликих банків і фінансових інститут в, а також для надання їм ресурсів для сприяння малому бізнесові.

Наступним заходом для покращення кредитної ситуації було прийняття закону про лібералізацію процентної ставки. Він мав показати громадськості, що гроші стали у вільному доступі і що банківський кредит більш доступний. В перші дні приходу до влади Рузвельта було проголошено закриття всіх банків і розпочато ряд важливих заходів:

1. Прийнята надзвичайна програма, згідно з якою вирішення проблем у банківській сфері передбачалось шляхом відкриття «здорових» банків, реорганізація тих банків, які мають таку можливість як ліквідація абсолютно безнадійних.

2. Затверджено урядові гарантії по банківських депозитах. У зв'язку з цим паралельно розроблялись два плани, один з яких передбачав 5-відсоткову гарантію незаморожених банківських активів, а інший – гарантію по змінній шкалі, здійснюваній на окремих активах в окремих банках.

3. Важливе значення мав і Надзвичайний закон про банки, який широко обговорювався банківським співтовариством. Основна увага спрямовувалася на взаємини, які розвивались між комерційними і інвестиційними банками. Законодавці прийшли до висновку, що розмежування цих видів банківської діяльності було необхідним. Комерційним банкам не дозволялось розміщувати ніяких цінних паперів, за винятком цінних паперів уряду штатів і місцевого уряду. Приватні банки мали визначитись, чи будуть вони займатись залученням вкладів, чи інвестиційним бізнесом.

Закон про створення Федеральної корпорації страхування депозитів був найбільш спірним серед нового банківського законодавства. Він був розроблений для того, щоб знищити лазівки в банківській системі США. Він вводив більш жорсткий контроль за обов'язковими резервами й інвестиційною політикою банків, що контролюються. Основним пунктом «Нового курсу» Рузвельта стало введення зобов'язання Реконструктивної фінансової корпорації інвестувати в привілейовані акції банківських інститутів. Адміністрація вирішила використати нові можливості, надані Реконструктивною фінансовою корпорацією, й проводити політику, при якій погана структура неліцензованих банків могла би бути покращена. Протягом 1934 р. було прийнято три закони, які мали спеціальне значення для банківського світу. Перший – забезпечував річне розширення Тимчасового фонду страхування депозитів, другий – давав право Реконструктивній фінансовій корпорації й Федеральним резервним банкам надавати прямі позики промисловості, третій – стосувався регулювання фондових операцій. Основний висновок, що можна зробити з вищевикладеного, полягає в тому, що розглянуті шляхи вирішення проблеми нестачі інвестицій в США можуть бути вдало використані і в сучасній Україні, оскільки існуюча банківська система не справляється із завданням забезпечення економіки фінансовими ресурсами. Діюча в Україні система комерційних банків не справляється із завданням мобілізації капіталу й фінансування інвестицій в реальний сектор економіки. Очевидно, що без створення спеціалізованого кредитно-банківського механізму неможливо буде мобілізувати довготермінові заощадження, нагромадження та спрямувати їх на інвестиції в реальний сектор. Варто відзначити, що в багатьох країнах держава бере безпосередню участь в створенні і функціонуванні необхідних у період економічних криз і нестачі інвестиційних фінансових інститутів, наприклад, банків розвитку. Існуючі банки займались, переважно, наданням кредитів на комерційні потреби (комерційні ощадні банки), або у випадку центрального банку – контролем і регулюванням грошової маси. Крім цього, існуючі банки надавали кредити на таких умовах, які були неприйнятними для новостворених підприємств або для фінансування великих проектів.

Рання концепція діяльності банку розвитку, в якій основна увага зосереджувалась на розподілі зовнішніх ресурсів, була замінена таким чином, щоб в ній зверталась увага на інші істотні функції інститутів розвитку як самостійних фінансових посередник в, зокрема на інтеграцію в національний фінансовий сектор, оцінку проектів й ефективне управління портфелем інвестицій. Крім цього, не дивлячись на незначну долю банків розвитку в загальному обсязі інвестицій, потрібно мати на увазі, що якщо банк розвитку надає кошти як кредитор останньої інстанції, то важливість цих кредитів значно зростає. В іншому випадку виробництва, створені завдяки цим кредитам, могли б взагалі не появлятися, хоча вони й мають велике значення для країни.

Отже, в Україні на сучасному етапі економічних реформ держава повинна спрямувати значні зусилля на вирішення проблеми нестачі інвестицій. Це може бути здійснено як через безпосередню участь в інвестиційних проектах, так і через стимулювання населення до вкладення збережень.

З наведеного вище можна зробити такі висновки:

1. На нашу думку, держава повинна не тільки створювати такі інститути, а й активно стимулювати їх розвиток і брати активну участь у їх діяльності. Це проявляється у купівлі як цінних паперів інвестиційних банків для успішного функціонування останніх, так і цінних паперів компаній, які розміщаються інвестиційними банками.

2. Крім цього, держава могла б узяти дольову участь у фінансуванні інвестиційними банками пріоритетних проектів, у наданні синдицьованих кредитів (тобто, це група банків-кредиторів, що об’єднують на строк свої тимчасово вільні грошові ресурси для кредитування великомасштабного заходу, що не під силу здійснити одному банку внаслідок недостатності ресурсів або резервів ліквідності), наданні гарантій при розміщенні вітчизняних цінних паперів на зовнішніх ринках тощо.

3. У період економічної та інвестиційної кризи держава повинна взяти на себе ініціативу з узгодження кредитної політики і стимулювання створення інвестиційно-банківських інститутів, що підтверджується досвідом багатьох розвинутих країн і країн, що розвиваються, які в різний час зіткнулися із аналогічними проблемами.

4. Необхідно створити інвестиційно-банківські інститути, які за своєю формою власності не будуть державними, однак отримуватимуть на початковому етапі функціонування різні форми державної підтримки.

5. І на останок, найголовніше: на законодавчому рівні закріпити механізм процесуального впровадження в дійсність існуючих матеріальних норм, пов’язаних з особливостями створення, діяльності, ліквідації, прав та обов’язків, компетенції та повноважень інвестиційних банків. Та крім того, важливим є прийняття ряду нормативно-правових актів, що точно, повно та структуровано регламентували б правове положення інвестиційних банків.

Список літератури: 1. Андросов А.М. Бухгалтерский учет и отчетность. // М., 1992. 2. Данилов Ю.А. Создание и развитие инвестиционного банка в России.// М., 1998. 3. Доунс Дж., Гудман Дж.Э. Финансово-инвестиционный словарь. // М., 1997. 4. Константинова А.Ю. Принципы и организация деятельности американских инвестиционных банков. Диссертация на соискание ученой степени кандидата экономических наук. // М., 1994. 5. Миловидов В.Д. Инвестиционные фонды и трасты: как управлять капиталом? (опыт США). // М., 1992. 6. Осипова О.А. Инвестиционные фонды: формирование и перспективы развития. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата экономических наук. // М., 1995. 7. Рид Э., Коттер Р., Гилл Э., Смит Р. Коммерческие банки. // М., 1991. 8. Федоров Б.Г. Англо-русский банковский энциклопедический словарь. // Спб, 1995. 9. Bloch E. Inside Investment Banking. 2nd ed. // Homewood, Illinois, 1989. 10. Carosso V.P. Investment Banking in America. A History. // Harvard University Press. Cambridge, Massachusetts, 1970. 11. CFA Research Foundation. A.P.Ferretti (editor). Investment Company Portfolio Management. // Ontario, 1970. 12. Investment Bankers Association of America. Fundamentals of Investment Banking. // New York, 1949. 13. https://www.fos.ru/economy/table3494.html. 14. https://www.protgu.ru/files/view/812/

Беспала М. Г.

Захист прав споживачів: кредитні договори

Перші уроки виживання в умовах фінансової кризи позичальникам українських банків довелося брати вже навесні цього року – саме тоді пройшла перша хвиля масового підняття банками процентних ставок по виданих у минулі роки кредитах. Потім ця хвиля дещо відлинула, але восени знов накотилася з такою масовістю, якої ніхто не міг очікувати. Процедура укладення договору про видачу банківського кредиту для позичальника була не надто складною, оскільки йому відводилась абсолютно пасивна роль: банк диктував умови, на яких він згоден видати кредит, а позичальник міг погодитись та підписувати все, що банк визнає за необхідне, або не погодитись і, відповідно, кредит не отримати. Зі свого боку банки передбачили можливість введення в кожен кредитний договір права банку в односторонньому порядку змінювати процентну ставку по кредиту. Тобто банк направляє позичальнику лист-попередження про необхідність внесення змін до договору, до якого додається примірник додаткової угоди щодо цього. У разі, якщо позичальник у встановлений термін не передасть банку підписану ним додаткову угоду, кредитний договір вважається розірваним, а позичальник повинен повернути кредит у повному обсязі. Саме тоді гостро постало питання про захист прав споживачів при укладенні кредитних договорів.

При таких обставинах необхідно співвідносити ті обставини, що вказані у банківському повідомленні, що містяться у кредитному договорі. Скажімо, в договорі чітко вказано, що процентна ставка може бути переглянута у випадку збільшення облікової ставки НБУ. Однак, банк у своїх листах посилається не на це, а керуються іншими причинами. Зрозуміло, що у випадку, якщо при укладенні договору не була передбачена дана причина, вимоги банку внести такі зміни на цій підставі є протиправними. На зміні облікової ставки НБУ слід зупинитись окремо. Більшість кредитних договорів дійсно прив'язують до неї можливість підвищення процентної ставки по договору. Але тут необхідно взяти до уваги те, що востаннє Нацбанк змінював процентну ставку наприкінці квітня минулого , а причини внесення відповідних змін саме сьогодні, після майже року, повинні мати хоча б якесь пояснення. У будь-якому випадку варто знати, що Нацбанк своєю славетною постановою №319 від 13.10.2008 фактично заборонив вносити до кредитного договору зміни, які відповідають змінам облікової ставки Національного банку. Тобто, право банків вимагати внесення змін до кредитних договорів у зв’язку із змінами облікової ставки Нацбанку може бути реалізоване тільки тоді, коли цю ставку буде підвищено вже після 13 жовтня 2008 року. Тому у випадку отримання листів такого характеру варто звернутись до Нацбанку з метою адекватного реагування. На захисті прав споживача може виступити не тільки НБУ, але й Державний комітет України з питань технічного регулювання і споживчої політики. Комітет здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, забезпечує реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів, може вимагати від банку усунути з кредитного договору так звані несправедливі умови, а також вправі звертатись до суду з відповідними вимогами.

Проблемним є реальний захист прав вкладників і кредиторів банку. Глава 49 ЦК передбачає такі способи забезпечення належного виконання зобов’язань як: неустойка (§2), порука (§3), гарантія (§4), завдаток (§5), застава (§6) та утримання (§7). Однак меті забезпечення виконання кредитних зобов’язань може слугувати застосування не лише способів, визначених ЦК, а й інших правових заходів, передбачених законом або договором, які сприяють виконанню обов’язків боржника за договором чи обов’язків, які випливають з інших підстав виникнення зобов’язань. Зокрема, може застосовуватися такий спосіб забезпечення виконання кредитних зобов’язань, як страхування. Відносини страхування регулюються Законом України «Про страхування».

Необхідно зазначити, що окрім усіх нормативно-правових актів захист прав банків забезпечується безпосередньо самими банками як суб’єктами кредитних правовідносин саме у процесі укладання кредитного договору та шляхом створення ними як найбільш ефективних, на їхню думку, умов кредитування. Захист же прав пересічних громадян здійснює лише законодавство України, так як споживач не має права вносити зміни та пропозиції до кредитних договорів. Натомість, держава забезпечує ефективний механізм захисту порушених прав. Зокрема, найповніше дане питання розглянуте у Законі України «Про захист прав споживачів». Перш за все необхідно звернутись до статті 11 вище зазначеного закону, який говорить, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками, передбаченими у договорі. Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Як висновок необхідно зазначити, що законодавство України приділяє досить таки багато уваги захисту прав споживачів, але залишаючи тим самим право за банками створювати умови кредитних договорів. Таким чином, на мою думку, необхідно створити нормативний акт, який би надавав громадянам певні повноваження при укладенні кредитних договорів або який би встановив певний зразок кредитного договору, що буде загальним для всіх банків та який буде затверджений Національним Банком України та Державним комітетом з питань технічного регулювання і споживчої політики.

Список літератури: 1. Крашенинников П.В., Маслов Н.В. Кондоминиумы. Общая собственность в многоквартирных домах. М.: Спарк, 1995. С. 5. 2. Щенникова Л.В. Вещное право: Учебное пособие. Пермь: Изд-во Пермского университета, 2001.- 50 с. 3. Скловский К.И. Собственность в гражданском праве: Учеб.-практ. пособие. – 2-е изд. – М-: Дело, 2000. – 428 с. 4. Седугин П.И. Жилищное право: Учебник. М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. С. 320. 5. Борисенко А. Квартира как объект права собственности // Законность.- 2003.- №10- с.39-42. 6. www. glossary.ru 7. Саватьє. Теория обязательств с.- 74.

Шевченко Т. Ю.

Особливості інституту спадкового договору

1. Особливе місце серед норм цивільного права, які регулюють відносини спадкування, посідають ті норми, що стосуються спадкового договору, який є абсолютною новелою чинного ЦК, оскільки не був передбачений ні Цивільним кодексом Української РСР 1922 p., ні Цивільним кодексом Української РСР 1963 p., ні іншими законодавчими актами в галузі регулювання спадкових відносин.

2. Багато дискусійних питань виникає, коли йдеться про місце спадкового договору в структурі ЦК України. Очевидно, що як і будь-який інший договір, спадковий договір, у випадку його укладення, передбачає виникнення певних зобов’язань між його сторонами. В той же час, незважаючи на договірний характер зобовʼязання, спадковий договір включений до Книги шостої, що регламентує спадкові відносини.

3. Слід погодитися із позицію окремих дослідників (наприклад, Н.П. Шама) про те, що спадковий договір є інститутом договірного, а не спадкового права, незважаючи на його розміщення у Книзі шостій ЦК – «Спадкове право». До спадкового договору не застосовуються норми спадкового права в силу відсутності юридичного складу спадкового правонаступництва. Такий висновок ґрунтується на тому, що: 1) відчужувач не може розпорядитися майном, яке є предметом спадкового договору, на випадок смерті; 2) майно, яке є предметом спадкового договору, не включається до складу спадщини; 3) набувач може оформити право власності на майно, яке є предметом спадкового договору, негайно після смерті відчужувача, а не по спливу шестимісячного строку, встановленого для оформлення права на спадщину; 4) майно, яке є предметом спадкового договору, не може бути предметом заповідального відказу; 5) на таке майно після смерті відчужувача не можуть претендувати особи, які мають право на обов’язкову частку у спадщині; 6) майно, яке є предметом спадкового договору, на момент його укладення визначене конкретно і не може бути відчужене.

4. Право власності на майно за спадковим договором набувач набуває в разі смерті відчужувача, що фактично і обумовлює розміщення інституту спадкового договору в Книзі шостої ЦК. На набувача може бути покладено зобов’язання вчинити певну дію після відкриття спадщини, і, відповідно, постає питання відносно забезпечення виконання цієї дії. Тому в договорі уявляється доцільним обумовити, що право власності на майно до набувача переходить лише з моменту вчинення такої дії.

На майно, яке є предметом спадкового договору, нотаріус встановлює заборону відчуження, про що робиться напис на всіх примірниках договору. Встановлення заборони відчуження майна реєструються нотаріусом в реєстрі для реєстрації заборон.

5. Предметом спадкового договору може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і належить відчужувачеві на праві власності. Якщо йдеться про рухомі речі як предмет спадкового договору, то виникають певні проблеми практичного характеру щодо забезпечення збереження об’єктів рухомого майна, оскільки на сьогоднішній день немає нормативно-правового акту, який би регулював дане питання.

6. Право власності на майно, у тому числі і транспортні засоби, до смерті відчужувача залишається за ним, але він не має права відчужувати транспортний засіб. До набувача право власності на транспортний засіб переходить після смерті відчужувача. Відносно транспортних засобів виникає питання щодо їх зняття з обліку, реєстрації та постановки на облік. Враховуючи, що за життя відчужувач користується транспортним засобом, то зняття з обліку стає актуальним після його смерті. Так, в органах ДАІ можуть виникнути питання щодо права набувача на зняття транспортного засобу з обліку та реєстрації права власності. Тому слід визнати обґрунтованим окремим пунктом в спадковому договорі передбачити право набувача після смерті відчужувача зняти транспортний засіб з обліку та здійснити державну реєстрацію.

7. Після смерті відчужувача нотаріусу повертається первинний правовстановлюючий документ на нерухоме майно, що було предметом договору, який приєднується до примірника спадкового договору, що зберігається у справах нотаріуса. На повернутому примірнику правовстановлюючого документу нотаріус робить відмітку про перехід права власності до набувача у зв’язку зі смертю відчужувача за спадковим договором.