Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Елементи позову у цивільному судочинстві

Позов – складне структурне правове утворення. Тому при розгляді поняття позову важливим є дослідження його елементів.

Так само як і категорія «поняття позову», «елементи позову» знаходяться «в центрі» дискусії. У Російському праві 19 століття в кожному позові розрізняли три елементи:

1. його юридична підстава або те право, судовим проявом якого він служить – causa proxima actionis;

2. фактична підстава позову, або ті правостворюючі факти, які ведуть до виникнення права, а з ним позову – causa remota actionis;

3. предмет позову або зміст позовної вимоги, що становить як би проект бажаного рішення позивача[106].

В даний час, різні дослідники виділяють наступні елементи позову: предмет позову; підстава позову; зміст позову; юридична кваліфікація позову; сторони позову. Якщо предмет, підстава, зміст або суб’єкти позову в теорії процесуального права визнаються більшістю дослідників, то наявність таких елементів як юридична кваліфікація позову та об’єкт позову не є загальновизнаними.

Дослідник – Амосов З. відносить до елементів позову юридичну кваліфікацію. Проте, віднесення юридичної кваліфікації до самостійного елементу позову, як правильно відзначає Г.Л. Осокина, ускладнить конструкцію позову. Проте, на користь підвищення ефективності судового захисту, враховуючи реалії судової практики, що склалася, на які переконливо посилався Амосов З., виказуючи свою пропозицію, напевно, було б доцільним піти на деяке ускладнення процесуальної конструкції. Тим паче, що, з часом, позовні форми цивільного і господарського процесів, на наш погляд, все більше зближуватимуться, взаємно доповнюючи і збагативши один одного.

Осокина Г.Л. разом з підставою і предметом позову виділяє також такий елемент, як сторони позову. При цьому автор посилається на Коміссарова К.І. який відзначає, що предмет і підстава позову придбаває необхідну визначеність тільки за умови, що йдеться про конкретних носіїв суб'єктивних прав і обов'язків. ЦПК у ст. 206 зазначає про те, що тотожними позовами є ті, що виникли з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Таким чином, укладачі ЦПК також визнавали зазначену трьохелементність позову.

Рожкова М.А. до складу предмета позову відносить об’єкт позову: грошова сума, конкретне майно, майнове право и т.п. Об’єкт позову також , наряду з іншими елементами, дозволяє конкретизувати позов. Коли виникає питання про збільшення або зменшення розміру позовних вимог, то ідеться про зміну лише розміру (кількісної сторони) матеріального об’єкту[107]. Але коли позивачем змінюється предмет позову, одночасно змінюється й об’єкт позову (якісна сторона). Разом із тим, у складі предмету позову можлива зміна первісного об’єкту позову на інший. Так, позивач звертається із позовом про відшкодування завданої шкоди шляхом передачі речі того ж самого роду та кількості, виправлення зіпсованої речі, а потім клопоче про зміну позовних вимог, вимагаючи відшкодування завданої шкоди у грошовому вигляді [108].

Таким чином, є достатньо обґрунтованим у складі предмета позову виділити таку складову як об’єкт, який має значення при індивідуалізації позовів.

Главчев Р. Ф.

Діяльність ОВС пов’язана із захистом суміжних прав

У період переходу країни до ринкових відносин система законодавства зазнала кардинальних змін. Це стосується і правових норм, що регулюють відносини з приводу створення та використання результатів інтелектуальної творчої діяльності. Проте, аналіз криміногенної ситуації на ринку інтелектуальної власності України свідчить, що незаконне відтворення розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм шляхом тиражування і продажу аудіо, відеокасет, музичних компакт-дисків, та незаконна трансляція цих творів через радіо і телевізійний ефір, мережами кабельного телебачення нажаль набули величезних масштабів. Останнім часом неправомірне використання об’єктів суміжних прав має місце ще й через те, що не всі користувачі усвідомлюють її протиправний характер. На одну музичну композицію, яку завантажено легально, в 2008 році припадало 20 піратських, повідомляється у звіті Міжнародної федерації звукозаписної індустрії (IFPI). За даними IFPI, у 2008 році з Мережі було нелегально завантажено майже 95\% композицій. При цьому легально було придбано лише 1,4 мільярда треків — це менше 5\%.

Спеціальним органом, завданням якого є виявлення та припинення фактів порушення прав інтелектуальної власності, є Державна служба боротьби з економічною злочинністю Міністерства внутрішніх справ України. Відповідно до підпункту 6 пункту 4 Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю[109] підрозділи цієї служби виконують оперативно-пошукові заходи, в тому числі пов’язані з виявленням фактів порушення суміжних прав. Останнім часом ефективність у 2008 році їхньої роботи зросла приблизно на 30\% щодо виявлення порушень права інтелектуальної власності.

Лише на протязі 2008 органами МВС складено 2540 адміністративні протоколи за фактом порушення права інтелектуальної власності та незаконного розповсюдження аудіо – та відеокасет, компакт-дисків. Вилучено 584 тис. екземплярів аудіовізуальної продукції на суму більше ніж 9,4 млн. грн. та фальсифікованої продукції з незаконним використанням торговельних марок на суму 1,7 млн. грн.

Крім того, для налагодження ефективної взаємодії щодо забезпечення належного рівня захисту прав інтелектуальної власності Міністерством внутрішніх справ спільно з Асоціацією музичної індустрії України підписано Меморандум про взаєморозуміння. Створено спільну робочу групу, яка розробляє План скоординованих заходів щодо вдосконалення чинного законодавства, а також практичних заходів з реагування на правопорушення у сфері авторського права та суміжних прав.

Не зважаючи на постійно зростаючий обсяг кримінальних справ, які порушуються щодо прав на об’єкти інтелектуальної власності, кількість справ, які фактично доходять до суду залишається невеликою, а число осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, взагалі одиниці. Біля 70\% правопорушники, отримали покарання у вигляді виправних робіт або з відстроченням виконання вироку (тобто умовно), в 27\% випадків засуджені сплатили штрафи приблизно від 2 000 до 4 000 тисяч гривень. Такі судові вироки навряд чи зупинять злочинність у цій галузі. Правопорушники заплативши незначний штраф, або взагалі відбувшись умовним покаранням не припинять свою діяльність. Оскільки незаконне використання та поширення результатів інтелектуальної діяльності дозволяє отримувати колосальні прибутки.

На основі викладеного можна зазначити, що практична діяльність оперативних підрозділів ОВС щодо боротьби з посяганнями на інтелектуальну власність повинна бути націлена на попередження та викриття правопорушень. Тільки детальний аналіз фактичного правопорушення, правильна кваліфікація порушення, знання загального, процесуального, а особливо спеціального законодавства в галузі охорони права інтелектуальної власності, дозволить вибрати вірну стратегію і тактику захисту порушених прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Як висновок можна зазначити, що причинами порушення авторських та суміжних прав на мою думку є низький рівень правової культури суспільства, недостатня кількість та компетентність фахівців в галузі охорони та захисту авторських та суміжних прав, низький рівень економічного розвитку держави, та ін. Саме тому, необхідно забезпечити інформування суспільства про сучасний стан та розвиток охорони та захисту інтелектуальної власності через засоби масової інформації або через мережу Інтернет. За допомогою ЗМІ потрібно роз’яснювати суспільству про шкоду порушення авторських прав та суміжних прав, та про переваги правомірно виготовлених екземплярів творів, товарів, продукції, які містять об’єкти авторського права чи суміжних прав. Також необхідно збільшити кількість та забезпечити належну професійну підготовку кадрів які б займалися розкриттям та попередженням правопорушень в галузі інтелектуальної власності.

Параций Е. Р.

Правовые последствия недействительности сделок

Актуальность исследования правовых последствий недействительности сделок обусловлена тем, что распространенными способами защиты гражданских прав и интересов судом являются как требования о признании сделки недействительной, так и требования о применении последствий недействительной сделки, которые достаточно часто применяется участниками гражданских правоотношений. Основную цель, которую преследуют лица, предъявившие иски о признании сделок недействительными, это ненаступление юридических последствий по сделке. ГК Украины в отличие от ГК УССР более детально урегулировал общие правовые последствия недействительности сделки в ст. 216, однако некоторые положения законодательства вызывают дискуссию в современной цивилистике.

Гражданско-правовое регулирование сделок и особенностей признания их недействительными исследовали такие ученые как Д.М. Генкин, А.В. Дзера, О.А. Красавчиков, И.Б. Новицкий, М.Н. Сибилев, О.С. Иоффе, Н.В. Рабинович, О. Эрделевский и другими.

В статье 216 ГК Украины сформулированы общие правила относительно правовых последствий недействительности как ничтожных, так и оспоримых сделок. Определяющим здесь является принцип, согласно которому недействительная сделка не создает для сторон или других лиц правовых последствий [1, с. 16]. Согласно ч. 1, 2 ст. 216 ГК недействительная сделка не создает юридических последствий, кроме тех, которые связаны с ее недействительностью. При недействительности сделки каждая из сторон обязана возвратить другой стороне в натуре все, что она получила во исполнение этой сделки, а в случае невозможности такого возврата, в частности тогда, когда полученное заключается в пользовании имуществом, выполненной работе, оказанной услуге, – возместить стоимость полученного по ценам, действующим на момент возмещения. Если в связи с совершением недействительной сделки другой стороне или третьему лицу причинены убытки и моральный вред, они подлежат возмещению виновной стороной.

Указанные правовые последствия применяются, если законом не установлены особые условия их применения или особые правовые последствия отдельных видов недействительных сделок. Таким образом, можно сделать вывод, что общими последствиями недействительности сделок является двусторонняя реституция, возмещение убытков и морального вреда. Законодатель отказался от такого правового последствия недействительности сделок в отдельных случаях, предусмотренного ГК УССР, как взыскание в доход государства полученного по сделке виновной стороной.

Совсем иной подход законодателя в Российской Федерации. В отдельных случаях закон предусматривает санкцию за совершение недействительной сделки в виде взыскания полученного в доход государства. Эта санкция касается только виновной стороны, умышленно совершающей недействительную сделку, потерпевшей же стороне возвращается все полученное виновной стороной либо присуждается компенсация при невозможности возврата в натуре. Такая санкция предусмотрена в отношении виновной стороны за совершение сделки под влиянием обмана, насилия, угрозы, злонамеренного соглашения представителя одной стороны с другой или стечения тяжелых обстоятельств (п. 2 ст. 179 ГК Российской Федерации). Если виновны в совершении противоправной сделки с целью, заведомо противной основам правопорядка или нравственности, обе стороны, то в доход Российской Федерации взыскивается все полученное сторонами либо причитающееся к исполнению. Если виновно действовала только одна сторона, то виновная обязана возместить другой стороне все полученное по сделке, а причитающееся виновной стороне взыскивается в доход государства (ст. 169 ГК Российской Федерации) [2, с. 255].

В то же время ч. 1 ст. 208 Хозяйственного кодекса Украины предусматривает, если хозяйственное обязательство признано недействительным как такое, которое совершено с целью, заведомо противной интересам государства и общества, то при наличии умысла у обеих сторон – в случае исполнения обязательства обеими сторонами – в доход государства по решению суда взыскивается все полученное ими по обязательству, а в случае исполнения одной стороной с другой стороны взыскивается в доход государства все полученное ею, а также все принадлежащее от нее первой стороне в возмещение полученного. В случае наличия умысла лишь у одной из сторон все полученное ею должно быть возвращено другой стороне, а полученное последней или принадлежащее ей в возмещение выполненного взыскивается по решению суда в доход государства.

Представляется, что отказываясь от санкции за совершение недействительной сделки в виде взыскания полученного в доход государства, гражданское законодательство Украины не реализует воспитательную функцию гражданского права, поскольку, совершив по сути своей гражданское правонарушение, например, заключив сделку под влиянием обмана, насилия, злонамеренного соглашения представителя одной стороны с другой или стечения тяжелых обстоятельств, виновная сторона претерпевает негативные последствия, но они должны быть значительно больше, чем предусмотрены действующим ГК Украины, с целью воспитания уважения и соблюдения закона у всех участников правоотношений.

Особые правовые последствия недействительности сделки находят свое проявление, в частности, в возложении на лицо обязанности возместить убытки в двойном размере в случае совершения им сделки, применив обман (ч. 2 ст. 230 ГК), применив физическое или психическое насилие к другой стороне (ч. 2 ст. 231 ГК) [3, с. 51] .

Согласно ч. 4-6 ст. 216 ГК правовые последствия недействительности ничтожной сделки, установленные законом, не могут изменяться по договоренности сторон. Требование о применении последствий недействительности ничтожной сделки может быть предъявлено любым заинтересованным лицом. Суд может применить последствия недействительности ничтожной сделки по собственной инициативе. Итак, рассматривая то или другое дело, суд в случае выявления признаков ничтожности сделки может применить соответствующие правовые последствия по собственной инициативе, то есть даже тогда, когда таких требований нет в иске.

Следует обратить внимание, что согласно ч. 4 ст. 258 ГК к требованиям о применении последствий ничтожной сделки применяется специальная исковая давность в десять лет. Причем согласно ст. 261 ГК течение исковой давности по требованиям о применении последствий ничтожной сделки начинается со дня, когда началось ее исполнение. Тем не менее, в соответствии с п. 7 Переходных положений ГК к искам о применении последствий недействительности ничтожной сделки, право на предъявление которого возникло до 1 января 2004 г., применяется исковая давность, установленная для соответствующих исков законодательством, которое действовало ранее (три года).

Таким образом, на наш взгляд, законодатель преждевременно отказался от санкции за совершение недействительной сделки в виде взыскания полученного в доход государства. Такую санкцию следовало бы предусмотреть в ГК Украины при заключении сделки под влиянием обмана, насилия, злонамеренного соглашения представителя одной стороны с другой или стечения тяжелых обстоятельств.

Список літератури: 1. Юрловська Г.В. Правочини як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків // Адвокат. – 2004. – №4. – С.15-18. 2. Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого.—М.:ПРОСПЕКТ, 1998.—632 с. 3. Сібільов М.М. Недійсність правочинів (договорів): новели Цивільного кодексу України // Проблеми законності. -2002. – Вип. 54. – С.47-52.

Корнієнко А. А.

Визнання нікчемного правочину дійсним за рішенням суду

Якщо звернутися до судової практики, то з кожним роком збільшується кількість договорів відчуження нерухомого майна, які замість нотаріального посвідчення визнаються дійсними в судовому порядку. Деякі причини росту такої популярності цих справ були озвучені на ІХ з`їзді суддів України, а саме – встановлення судовим рішенням факту передачі у власність нерухомості та земельної ділянки за договором без нотаріального посвідчення дає змогу сторонам уникнути сплати державного мита; зустрічається визнання дійсними завідомо незаконних договорів тощо, але більшість причин пов’язана з неможливістю або небажанням сторін з тих чи інших причин посвідчити договір у нотаріуса.

Варто зазначити, що на сьогоднішній день питання визнання нікчемного правочину дійсним за рішенням суду недостатньо досліджені в українській юридичній науці. Так, положення щодо визнання договору дійсним були предметом дослідження таких науковців як Н. Хатнюк, В. Кучер та інших, проте як в науці, так і в судовій практиці немає єдиної думки з приводу тлумачення й застосування норм про визнання договору дійсним. Немає єдиної точки зору стосовно багатьох спірних питань визнання нікчемного правочину дійсним за рішенням суду, що негативно позначається на механізмі захисту прав та законних інтересів сторін нікчемних правочинів, а також стабільності договірних відносин. Це потребує не тільки формування законодавчих приписів, а й має вплив на правозастосовчу практику.

Метою цього дослідження є визначення чинників, за наявності яких можливе застосування норм цивільного права про визнання нікчемного правочину дійсним.

Стаття 220 ЦК передбачає: якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Проте загальним правилом цієї норми є її універсальність: вона розповсюджується на всі договори, які потребують нотаріального посвідчення, так як в ній не має виключень. Тобто законодавець бажав, щоб ця норма стосувалася всіх видів договорів, тому її гіпотезу сформулював таким чином щоб охопила всі види договорів.

Але судова практика розширила використання цієї норми і у резолютивній частині рішення суду вирішує одразу декілька питань: визнає договір дійсним і одночасно визнає за набувачем право власності на отримане за таким договором майно. Якщо звернутися до Узагальнень Верховного Суду України від 24.11.2008 «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», то в них зазначено, що правила ст. 220 ЦК не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов'язки. З цього вбачається, що в даному випадку Верховний Суд України по суті вносить зміни до діючої норми та із загальної робить її спеціальною. Таким чином, узагальнення Верховного Суду України суперечать не тільки ч. 2 ст. 220, яка передбачає право суду визнати за певних умов нікчемний договір дійсним, ч. 3 ст. 334 ЦК, яка проголошує виникнення права власності на майно за договором з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, але й п. 2 ч. 2 ст. 47 та п. 6 ч. 2 ст. 55 Закону «Про судоустрій України», де вказано, що Верховний Суд України має право надавати роз’яснення з приводу тлумачення норм законодавства, тобто він вийшов за межі своєї компетенції, про що свідчить невиконання багатьма судами України рекомендацій стосовно ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Якщо детально проаналізувати на прикладі нікчемного договору купівлі-продажу судовий порядок визнання його дійсним, то ніяк не може визнаватися право власності, як це в багатьох випадках робиться. Відповідно до ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу нерухомості укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Як видно з цієї норми, закон вимагає дві умови для договорів по відчуженню нерухомості – нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію. Тобто рішення суду за ч. 2 ст. 220 ЦК про визнання нікчемного правочину дійсним виступає альтернативою нотаріального посвідчення. Проте це не знімає вимог ст. 657 ЦК відносно обов’язкової державної реєстрації будь-якого договору купівлі-продажу нерухомості, в тому числі визнаного судом дійсним. Також необхідно звернути увагу на те, що умовою переходу права власності за договором, відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК є момент державної реєстрації такого договору. Вимоги статті 334 ЦК не мають диспозитивного характеру, тобто право власності на майно, яке є предметом визнаного дійсним договору купівлі-продажу, виникає виключно з моменту державної реєстрації договору.

Зі всього вищевикладеного можна зробити один узагальнювальний висновок: навіть визнання судом дійсним не посвідченого нотаріусом договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості не є підставою для виникнення права власності на цей об'єкт. Нотаріальне посвідчення такого договору є необхідною умовою, проте само по собі воно не є правовстановлюючим чинником для такого договору за відсутності державної реєстрації. Іншими словами: немає державної реєстрації договору — немає прав, які могли б на його підставі виникнути, у тому числі й права власності. Але якщо прийняти формулу: «немає державної реєстрації договору — немає права власності», то виникає питання іншого порядку: чи може суд визнавати право власності на нерухоме майно за покупцем за нікчемним договором, який визнаний судом дійсним, проте, в Державному реєстрі правочинів про нього інформації немає?

Згідно зі ст. 392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, або відсутні документи, які засвідчують його право власності.

Відповідно до вищевикладеного не можна погодитися з існуючою практикою визнання права власності покупця за договором, який не був ні нотаріально посвідчений, ні належним чином зареєстрований. Якщо слідувати логіці закону, покупець нерухомого майна за не посвідченим нотаріусом договором повинен спочатку визнати цей договір дійсним, потім внести необхідні дані до Державного реєстру правочинів, і лише після цього у нього виникає право власності, яке може отримати судовий захист, у тому числі і шляхом визнання права власності. Правда, на цьому шляху виникає перешкода, пов'язана з тим, що, згідно з пунктом 6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 18 лютого 2002 року, державна реєстрація правочинів здійснюється шляхом внесення нотаріусом запису до реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. У листі Міністерства юстиції України № 31-50-5172 від 30 листопада 2007 року вказано, що договір купівлі-продажу нерухомого майна, який замість нотаріального посвідчення визнаний судом дійсним, може бути зареєстрований в Державному реєстрі правочинів.

Така позиція Міністерства юстиції України підтверджує позицію, яка зазначена вище, про необхідність державної реєстрації визнаних судом дійсними нікчемних правочинів про відчуження нерухомого майна, отже, і про неможливість задоволення позовів про визнання права власності за незареєстрованими договорами.

Григоренко Д. В.

Щодо визначення мінімального розміру аліментів на дитину

Одним з найголовніших та найважливіших обов’язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й з чинного законодавства, є моральне виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні дитини мінімально необхідними благами, що необхідні для її життя та виховання. Законодавче закріплення цих обов’язків спрямоване на забезпечення захисту життя та здоров’я дитини. Останнє випливає з того, що сама дитина в силу свого віку та розумових здібностей нездатна забезпечити собі принаймні мінімальний рівень проживання, тому логічним і справедливим є покладення на її батьків обов’язку з утримання дитини (аліментування).

Проблему визначення мінімального розміру аліментів на дитину досліджували Фурса С., Ромовська З., Жилінкова І., Тимчик Г. та інші правники, проте існуюча на сьогодні практика ще має багато нарікань щодо застосування ст. 182 СК України, що і викликає інтерес до подальших досліджень.

Визначення розміру аліментів в українській законодавчій системі вже має свою певну історію. Безперечно, Сімейним кодексом України зроблено «значні» кроки порівняно з попереднім КпШС УРСР, де в ст. 82 було встановлено мінімальний розмір аліментів – не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину. Цей розмір було введено Законом України «Про внесення змін і доповнень до КпШС УРСР» від 23 червня 1992 року. Отже, дуже тривалий час КпШС УРСР 1969 року взагалі не містив такого мінімального розміру. Якщо врахувати, що розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян вже протягом тривалого строку визначається як 17 грн, а мінімальний прожитковий мінімум постійно збільшується, можна дійти висновку, що ця норма не мала жодного практичного сенсу. І на погляд Тимчик Г., норми, які визначають мінімальний розмір аліментів, мають анекдотичний характер, і нічого, крім саркастичної посмішки, викликати не можуть [1].

З 1 січня 2004 року набрав чинності СК, яким було встановлено, що розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. До речі, у Верховній Раді України був проект Закону України «Про внесення змін до статей 182 і 272 СК України», за яким пропонувалося неоподатковуваний мінімум доходів громадян замінити на десять відсотків розміру мінімальної заробітної плати. Та доклавши мінімальних зусиль і зробивши відповідні розрахунки, стане зрозуміло, що цей проект практично не змінював законодавчий мінімум розміру аліментів. Зрозуміло, що за 17 грн. дитину не можна утримувати, та, навіть, якщо виходити з того, що батьки несуть рівні обов’язки щодо утримання дитини, то й 34 грн. – це не та сума, якою можна було б забезпечити належний фізичний, духовний розвиток дитини, нагодувати, одягнути та вивчити її.

Законом України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо збільшення розміру аліментів на дітей» від 22 вересня 2005 року № 2901-IV було встановлено новий мінімальний розмір аліментів на дитину – мінімальний розмір аліментів на дитину не може бути меншим ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Ст. 54 Закону України «Про державний бюджет України на 2009 рік» від 26.12.2008 № 835-VI щодо прожиткового мінімуму на одну особу встановлює, що він складає розмір, який діяв у грудні 2008 року. Відповідно до ст. 58 Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік прожитковий мінімуму н7а дітей віком до 6 років становить – 557 грн, дітей віком від 6 до 18 років – 701 грн. Тобто мінімальний розмір аліментів для дитини віком до 6 років не може бути меншим ніж 167грн. 10 коп., а для дитини віком від 6 до 18 років – 210 грн. 30 коп.

Все ж таки виникає питання: чому саме 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку встановлено як мінімальний розмір аліментів на дитину? Ця норма суперечить ст. 180 СК, у якій зазначається, що батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення повноліття. Отже, батьки у рівних частках зобов’язані утримувати дитину. А тому встановлені 30 відсотків прожиткового мінімуму з одного з батьків, як мінімального розміру аліментів, передбачають автоматичне встановлення таких же 30 відсотків з другого. Залишається 40 відсотків, які не покладаються на жодного з батьків. А якщо їх покласти на одного з батьків, то рівний обов’язок батьків по утриманню дитини не може здійснюватися. Тому, доречніше було б встановити 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку як мінімальний розмір аліментів на дитину. До того ж, такий розмір буде більш відповідати вимогам сьогодення.

Як зазначає С. Я. Фурса, ця загальна норма ст. 180 СК не розкриває всіх аспектів утримання дитини, а саме – не розподіляє обов’язків між батьками, не враховує їх матеріальний стан та стан дитини. Тому її можна і потрібно сприймати з різних позицій. Зокрема, також можна стверджувати, що коли батьки не проживають спільно, то кожен з них може мати власний обов’язок по утриманню дитини. Проте встановити його наперед практично неможливо, оскільки невідомо, у кого з батьків суд залишить дитину на виховання. Крім того, обов’язок по утриманню дитини може змінюватися залежно від зміни матеріального стану батьків, потреб дитини та інших факторів [2, с. 457]. З. В. Ромовська вказує, що обов’язок утримувати дитину є рівною мірою обов’язком як матері, так і батька, причому обов’язком особистим, індивідуальним, а не солідарним [3, с. 362].

З цього приводу на практиці також виникають серйозні проблеми, пов’язані з питанням дії норм сімейного законодавства у часі. Змінена ст. 182 СК поширюється на всі аліментні відносини, що розпочалися й продовжують існувати після набрання чинності нового Закону, однак виключно – з часу набрання ним чинності, тобто наперед. Нова норма не змінює тієї частини аліментного правовідношення, яка існувала до набрання чинності новим законом. У зв’язку з цим рішення відносно сплати аліментів, що були вчинені раніше, до змін у законодавстві, не переглядаються, вони визнаються правильними, перерахунок платежів неможливий. В цьому випадку має місце не зворотна, а саме негайна дія сімейного закону у часі.

На жаль, такий теоретичний висновок не завжди знаходить логічне підтвердження. Якщо, наприклад, один з батьків одержував аліменти на малолітню дитину в розмірі менш ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (що відповідало строму закону),то набрання чинності новим законом не спричинило автоматичного підвищення розміру аліментів. Зацікавлена особа знову змушена звертатися до суду з вимогою про встановлення в судовому рішенні нового розміру аліментів. При цьому суди не зобов’язані самостійно переглядати свої рішення [4, с. 114].

Не може змінити розмір аліментів і виконавча служба. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавчу службу» від 4.03.1998 № 202/98-ВР відділ ДВС здійснює практичне виконання рішень суду, а державний виконавець на підставі ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом. Дії по перерахуванню державним виконавцем заборгованості по аліментам на підставі змін у СК України, які не зазначені у виконавчому документі, можуть кваліфікуватися як перевищення його повноважень.

Одержувач аліментів, як сторона виконавчого провадження, має право на звернення до суду із заявою, враховуючи зміни, внесені в СК України Законом України «Про внесення змін до СК України щодо збільшення розміру аліментів на дітей». Після винесення судом відповідного рішення одержувач аліментів має право пред’явити виконавчий лист до відділу ДВС для подальшого примусового виконання згідно чинного законодавства. Але на практиці існує проблема, що одержувачі аліментів звертаються за зміною розміру аліментів у зв’язку зі змінами 2005 року саме до відділів ДВС.

Зазначені вище положення свідчать, що варто змінити норму, яка ганьбить наше законодавство, і встановити мінімальний розмір аліментів, що відповідатиме сучасним реаліям. Для цього необхідно встановити мінімальний розмір аліментів на дитину у розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, що, по – перше, у більшій мірі буде відповідати вимогам сьогодення і в більшій мірі забезпечить потреби дитини відповідного віку, та, по – друге, на законодавчому рівні закріпить рівні обов’язки батьків по утриманню дитини.

Список літератури: 1. Тимчик Г. Аліментні зобов’язання за новим Сімейним кодексом [Електронний ресурс]// Юридичний журнал. – 2004. – № 7. – Режим доступу до журн. : https://justinian.­com.ua/article.php?id=1297. 2. Сімейний кодекс України: Науково – практичний коментар / За заг.ред. С. Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2008. – 1248 с. – (Серія «Цивілістика») . 3. Ромовська З. В. Сімейний кодекс України: Науково – практичний коментар. – К: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 532 с. 4. Жилінкова І. Дія норм сімейного законодавства у часі // Вісник Академії правових наук України. – 2006. – № 4 (47). – С. 108–118.