Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Порівняльний аналіз способів забезпечення позову за цпк та гпк україни

Дуже часто для захисту своїх порушених або оспорюваних прав та законних інтересів зацікавлені особи звертаються за допомогою до суду. Одна з основних гарантій забезпечення інтересів позивача – це забезпечення позову [1, с.711].

 З цього приводу, необхідно зазначити, що сутність інституту забезпечення позову найбільш повно виявляється в способах, які застосовуються судом з метою гарантування належного виконання судового рішення.

 Отже, під час судового розгляду часто виникає необхідність забезпечити позов мірами, передбаченими в процесуальному законодавстві. Така можливість закріплена в ст. 152 ЦПК та в ст. 67 ГПК. Зміст відповідних положень про міри забезпечення позову різний залежно від спеціалізації судочинства, що пояснюється особливостями конкретних правовідносин, регульованих тим або іншим процесуальним законом [2, с.15].

Як відомо, способи забезпеченню позову грають немаловажну роль в процесі здійснення цивільного та господарського судочинства України. Але, між тим, даному питанню не уділено достатньої уваги в науці цивільного та господарського процесуального права. Отже, актуальною залишається проблема способів забезпечення позову в цивільному та господарському процесуальному праві України.

Аналізу цього явища присвячені роботи Синичкіної Л., Опадчого І., Комарова В.В., Тертишнікова В.І. та інших вчених.

 На нашу думку є актуальним і перспективним з точки зору подальших наукових досліджень є порівняння способів забезпечення позову за ЦПК та ГПК.

 Як відомо, ГПК в ч. 1 ст. 67 передбачає чотири способи забезпечення позову, а саме накладання арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; заборона відповідачеві вчиняти певні дії; заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку і цей перелік способів є вичерпаним.

Однак, слід звернути увагу на те, що господарське процесуальне право україни допускає одночасне застосування кількох способів до забезпечення позову, за умови, що таке забезпечення не перевищить суми заявлених вимог. У процесі судового розгляду можлива заміна одного способу забезпечення іншим. Це питання вирішується в тому самому порядку, що й первісне клопотання про застосування заходів до забезпечення позову [3, с.120].

З цього приводу, на нашу думку, великий інтерес представляє проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень», згідно з яким до ГПК вносяться зміни, а саме ч. 1 ст. 67 ГПК доповнюється ще одним способом забезпечення позову, таким як зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про звільнення майна з-під арешту.

Досліджуючи цю проблему, варто зазначити, що ЦПК в ч. 1 ст. 152 передбачає сім способів забезпечення позову, а саме накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; заборона вчиняти певні дії; встановлення обов'язку вчинити певні дії; заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання; зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. І цей перелік способів не є вичерпаним, тобто згідно з ч. 2 ст. 152 ЦПК у разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову і суд може застосувти кілька способів забезпечення позову одночасно. Більш того, суди, як показує практика, нерідко застосовують такі види забезпечення позову, які законами не передбачені. Тобто неконкретність ч. 2 ст. 152 ЦПК викликає питання, що саме мається на увазі: 1) чи ті види забезпечення позову, які передбачені іншими законами; 2) чи будь-які інші, які просить заявник із доцільністю яких погодиться суд, незалежно від того, передбачені вони в законі чи ні (тобто постає питання, чи передбачив законодавець відкритий перелік) [4, с.651]. З цього випливає, що ЦПК представляє більше можливостей по забезпеченню позову ніж ГПК.

 Як зазначалося раніше, згідно до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень» до ЦПК, як і до ГПК вносяться ссутєві зміни, згідно з цим проектом Закону, до одного із способів забезпечення позову, який міститься в п.5 ч. 1 ст. 152 вносяться зміни, а саме цей спосіб звучатиме так «позов забезпечується зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про звільнення майна з-під арешту». Отже, на наш погляд, якщо цей законопроект вступить в діє, то це будуть дуже ссутєві зміни, які стосувалися інституту забезпечення позову за останній час.

 Втім, природа даного інституту процесуального права єдина для всіх приведених вище підсистем. І це цілком природно. Пояснюється це в першу чергу тим, що всі загальні і спеціалізовані суди відносяться до єдиної системи судів загальної юрисдикції і відповідно підкоряються єдиним принципам судочинства на Україні [2, с. 15].

 Однак, необхідно зазначити, що досліджуючи практику застосування заходів до забезпечення позову свідчить, що у переважній більшості випадків судами правильно застосовуються ці заходи. Разом з тим виявлені непоодинокі факти помилкової оцінки як дійсної необхідності застосування заходів до забезпечення позову, так і того, який саме захід найбільш доцільний у даному конкретному випадку, на якій стадії процесу він має бути застосований тощо [5].

 У цивільному та господарському процесуальному законодавстві не міститься вказівки на те, які конкретно види забезпечення позову і по якій позовній вимозі можуть застосовуватись, не вказано на приоритетні заходи забезпечення позову. Саме тому суд повинен керуватися конкретними обставинами справи, враховуючи також і обгрунтування своєї заяви ініціаторам забезпечення позову. Разом з тим, вони повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами [4, с.651].

Таким чином, проаналізувавши статті ЦПК та ГПК з визначеного питання, а саме які стосується способів забезпечення позову, можна дійти до висновку, що деякі положення статей цих кодексів співпадають, а в деяких існують певні розбіжності, на які на наш погляд треба звернути увагу з метою вироблення єдиних підходів.

Список літератури: 1. Лопатнюк Ю.О. Забезпечення позову в господарському процесі / Ю.О. Лопатнюк // Збірник тез наукових робіт учасників IV Міжнародної цивілістичної наукової конференції студентів та аспірантів / Упорядн. : Чанишева А.Р., Матійко М.В., Садовенко О.Л. і ін. // Одеська національна юридична академія. – О. : Фенікс, 2009. – С. 711-713. 2. Синичкина Л. Обеспечение иска в кассации / Л. Синичкина // Юридическая практика. – 2006. – №4 (422) от 23.01.2006. – С. 15. 3. Опадчий І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба вдасконалення / І. Опадчий // Юридичний журнал. – 2003. – №12(18). – С. 120-123. 4. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства : Монографія / [В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В.В. Баранкова та інші] ; за заг. ред. професора В.В. Комарова. – Х. : Харків юридичний, 2008. – 928 с. 5. Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову : Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 23.08.1994 № 02-5/611.

Жеребной І. О.

Особливості судового розгляду щодо справ про усиновлення

Однією із найважливіших проблем сучасного українського суспільства є питання покинутих дітей, дітей, які виховуються з неповних сім’ях. Дана проблема є настільки соціальною і в той же час правовою, що не приділення їй уваги ще п’ять, десять років, призведе до криміналізації цілих поколінь українських дітей. Сьогодні в Україні налічується більше 100 тисяч дітей-сиріт. При тому, що протягом року як правило в 12673 селах не реєструється народжуваність, в 2595 селах немає дітей віком до 5 років, у 1948 селах відсутні діти віком від 6 до 15 років [ 1, c.58].

Що ж таке усиновлення? Гайков В.Т. в цьому зв’язку зазначає: «Усиновлення (удочеріння) є акт, який породжує виникнення батьківських прав і обов’язків на підставі закону [2, c.651].

Маслов В.Ф. під усиновленням розумів юридичний факт, з яким закон пов’язує виникнення між особою, яка прийняла дитину в сім’ю (усиновителем) та дитиною (усиновленим) правових відносин, які прирівнюються до правових відносин, які здійснюються між родичами за походженням [ 3, c.169].

Як бачимо, усиновлення це перш за все юридичний факт, на підставі якого і виникають правовідносини між усиновленим і усиновлювачем. Усиновлення є складним правовим інститутом, який складається із його двох частин: допоміжно-технічної і судової. Допоміжно-технічна частина складається із дій майбутніх усиновлювачів, які пов’язані із наявністю неповнолітньої дитини як центрального суб’єкта, навколо якого вибудовується предмет судового розгляду, збір необхідних документів, які пов’язані з анкетними даними усиновителів та усиновлюваного, житлово-матеріальними умовами усиновлювачів, їх станом здоров’я, та здоров’я усиновлюваного, висновки органу опіки і піклування, згода другого з подружжя на усиновлення дитини, засвідчена нотаріально, письмові згоди опікуна, піклувальника, в необхідних випадках закладу охорони здоров’я, або навчального закладу, батьків дитини. Такі документи являються письмовими доказами по даній категорії справ і є як належними та допустимими доказами у таких справах. При цьому такі дії майбутніх усиновлювачів носять виключно добровільний характер.

Другу частину усиновлення складає судова процедура і її кульмінаційний момент – судове рішення. Без цих безумовних складових сам акт усиновлення неможливий. Перш ніж досліджувати дані складові, необхідно окреслити те коло осіб, які можуть бути заявниками в цивільному процесі. При цьому потрібно зазначити, що усиновлення відноситься до безспірних справ, в яких відсутній спір про право. Мова в даній категорії справ йде про встановлення юридичного факту, який ґрунтується на інтересі неповнолітніх дітей і полягає в тому: можливий чи ні факт усиновлення (удочеріння) та на скільки він відповідає інтересам дитини. Інтерес дитини є визначальним в даному питанні. Тому усиновлення є винятковим актом. Враховуючи винятковий характер права на усиновлення неповнолітньої особи, суди мають установлювати при розгляді справ цієї категорії додаткові обставини, зокрема необхідність усиновлення і неможливість оформлення іншого правового зв’язку між особою, яку бажають усиновити, та особою, яка хоче це зробити. При цьому звернення до суду із заявою про усиновлення не повинно бути зумовлене бажанням досягти іншого правового наслідку, ніж юридичне оформлення родинного зв’язку [4, c. 7]. Усиновлювачами можуть бути особи обох полів за виключенням осіб, які: визнані недієздатними чи обмежено дієздатними. Така вимога закону є загальною, і стосується тих випадків, коли особа, яка мешкає сама визнана недієздатною чи обмежено дієздатною. Але якщо один із подружжя є недієздатним чи обмежено дієздатним, а інший ні?. Автор вважає, що в такому разі останній не можу бути заявником у справі про усиновлення, бо сама сімейна атмосфера буде сприйматись дитиною в негативному її ракурсі. Тому інтереси дитини можуть бути притиснені за рахунок недієздатних чи обмежено дієздатних осіб, які також потребують за собою окремого піклування.

 Не можуть бути усиновлювачами особи, позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені чи були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване, або визнане недійсним з їхньої вини. Дане питання є дискусійним. Так, Дячкова Н.А. зазначає, що є зрозумілим, що особа, яка припустилася серйозних порушень своїх батьківських прав та обов’язків щодо рідної дитини, не зможе належним чином забезпечувати нормальні умови існування для дитини усиновленої [5, c. 228]. Такої ж думки дотримується і Баранова Л.М., яка вказує на те, що потрібно заборонити бути усиновлювачами особам, які були позбавлені батьківських прав, незалежно від того, поновлені вони у цих правах чи ні на момент подачі заяви про усиновлення [ 6, c. 201].

 Автор також підтримує дану точку зору і вважає, що не дивлячись на те, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 212 СК таке право у особи є, але суд повинен скрупульозно дослідити доказову базу щодо питань позбавлення та поновлення в батьківських правах. Доречним було б призначення судово-медичної експертизи щодо наявності чи відсутності захворювання на алкоголізм, чи наркоманію, що стали підставою до позбавлення батьківських прав. Такий обережний підхід до питань усиновлення в даному випадку пов'язаний в першу чергу з охороною інтересів усиновлюваної дитини, з вияснення питань щодо необхідності ЦПК відповідно до якої, суд зобов’язаний перевірити законність підстав для усиновлення. Крім того суд зобов’язаний особливу увагу звертати на виявлення індивідуальних якостей осіб, які претендують на виховання дітей через інститут усиновлення [ 7, c. 15].

 Як бачимо, питання, пов’язані із усиновленням неповнолітніх дітей є складним питанням, як в теоретичному, так і в практичному плані яке потребує удосконалення процесуально-технічної процедури при розгляді справ про усиновлення, а тому дані питання будуть досліджуватися автором і в майбутньому.

Список літератури: 1. Карпенко О. Законодавче забезпечення сімейних форм утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за законодавством України // Цивільне право, 2001.-№3.-58с. 2. Гайков В.Т. Основы государства и права / Ученик 4-е изд., доп. и перераб. За ред. Гайкова В.Т., Ржевского В.А. – Ростов – н/Д.: Феникс, 2003. – 704с. 3.Маслов В.Ф. Действующее законодательство о браке и семье. Изд. Объед. « Вища школа». Изд. при Харьковском гос.университете. Х., 1974 – 169с. 4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007р. № 3 « Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» // Вісник Верховного Суду України 2007. – №5.-7с. 5. Дячкова Н.А. До питання про правовий статус усиновлювача / Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої памяті О.А.Пушкіна – Проблеми цивільного права та процесу . Х., 2008. – 228с. 6. Баранова Л.М. Сімейне право України. Підручник / заг ред. В.І.Борисова, І.В.Жилінкова та інших. За заг. ред. В.І. Борисової та І.В.Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 201с. 7.Федченко В.М., Фролов В.И. Рассмотрение судами дел, связанных с воспитанием детей. Защита гражданских, трудовых и семейных прав в суде (сборник статей). Юрфакт Кубанского гос.университета. Краснодар. 1976. – 119с.

Ігнатенко В. В., Худан Б. Ю.

Судово-експертна діяльність у цивільних справах: окремі аспекти

У чинному цивільно-процесуальному законодавстві України призначення експертизи розглядається як один із з трьох способів використання спеціальних знань у судочинстві. Вона є способом збору доказів, а саме тих фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення спору.

На стадії підготовки справи до судового розгляду експертиза сприяє об’єктивному, повному та всебічному встановленню обставин справи.

На теперішній час на теренах Кіровоградської області, особливо в районних центрах області, в ході розгляду судами цивільних справ зустрічаються випадки, коли останні призначають проведення судово-експертного дослідження (далі – експертизи), в т.ч. товарознавчої експертизи, не тільки судовим експертам, але й іншим фахівцям з відповідних галузей знань.

Разом із тим, як показало усне опитування респондентів – суддів, провадження зазначеної судової дії на стадії залучення таких фахівців здійснюється по-різному, відсутній єдиний підхід до визначення особи експерта та перевірки можливості здійснення ним експертизи.

Зокрема, в одній із цивільних справ за ухвалою суду здійснення товарознавчої експертизи було доручено фізичній особі – суб’єкту підприємницької діяльності, в якої строк дії ліцензії сплив. При цьому, судом висновок такого експерта визнано дійсним та покладено в основу проголошеного судового рішення.

Від себе вважаємо, що дана практика є неналежною, так як суперечить нормам цивільно-процесуального законодавства України, та спричинена недосконалістю останнього.

Більшої актуальності дана тема набуває через те, що подібна судова практика призводить до порушення процесу доказування, чим ставить під сумнів законність судового розгляду та прийнятих у справі рішень.

Так, дійсно згідно ч. 1 і 4 ст. 7, ч. 2 ст. 9, ч. 3 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» (далі – Закон № 4038) судово-експертну діяльність можуть здійснювати державні спеціалізовані установи, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ (інші фахівці з відповідних галузей знань), у випадках і на умовах, визначених цим Законом [1].

З огляду на роз’яснення Пленуму ВС України № 8 від 30 травня 1997 р. (абз. 3 п. 19) [2] можна стверджувати, що Законом № 4038 встановлено єдину для двох видів судових експертів вимогу – наявність у спеціаліста свідоцтва про присвоєння йому кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю.

При цьому, суд (враховуючи положення ст. ст. 53, 143-148 ЦПК [3]) зобов’язаний встановити особу експерта, перевіривши чинність зазначених вище документів.

Необхідно зазначити, що згідно п.п. 4.22. та 4.23. Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів, затв. Наказом Мінюсту України 09.08.2005 р. № 86/5 (у редакції наказу Мінюсту України від 07.11.2007 р. № 1054/5) [4] свідоцтво дійсне протягом трьох років для фахівців, що не є працівниками державних спеціалізованих установ. Якщо строк дії свідоцтва не продовжений, свідоцтво вважається недійсним, а кваліфікація судового експерта втраченою.

З наведеного вище прикладу видно, що судом зазначений вище обов’язок не виконується. Відтак, результати таких експертиз мають визнаватись недійсними через те, що суб’єкти їх виконання є неналежними фахівцями з відповідних галузей знань, тобто не мають кваліфікації судового експерта.

Враховуючи ту обставину, що випадки проведення таких експертиз непоодинокі, підставно буде стверджувати, що зазначена вище практика спричинена рядом факторів, головним із яких є недосконалість чинного процесуального законодавства. При цьому, на нашу думку, недосконалими є як Закон № 4038, так і ЦПК України, норми яких не узгоджені між собою.

Відповідно в подальших наукових дослідженнях необхідним є докладний аналіз положень означених правових актів, та приведення їх до належного регулятивно-спроможного рівня.

Список літератури: 1. Закон України «Про судову експертизу»: станом на 15 квітня 2009 року // ВВР України. – 1994. – № 28. – Ст. 232. – Режим доступу до закону: https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=4038-12. 2. Постанова Пленуму ВС України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 р.: станом на 15 квітня 2009 року – Режим доступу до постанови: https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0008700-97. 3. Цивільний процесуальний кодекс України: станом на 15 квітня 2009 року. – Режим доступу до кодексу: https://zakon.nau.ua/doc/?uid=1011.32.12&nobreak=1. 4. Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів, затв. Наказом Мінюсту України 09.08.2005 р. № 86/5 (у редакції наказу Мінюсту України від 07.11.2007 р. № 1054/5) // Офіційний вісник України. – 2005 р.. – № 33. – 02.09.2005 – Ст. 1996 – Режим доступу до положення: https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0882-05.

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО