Об’єкт судового доказування і його зміст

В юридичній літературі і судовій практиці те, що потрібно доказати у ході розгляду судової справи називають то об’єктом доказування, то його предметом. Як уявляється застосування обох термінів можливе, оскільки в науці вони вважаються взаємопов’язаними. Об’єкт (objectum) це ім’я предмета, на який направлена дія. Об’єкт (предмет) доказування в судочинстві визначається то через факти (ст. 179 ЦПК), то через обставини (ст. ст. 178–179 ЦПК). У судовій справі він формується наступним чином.

 Інструментом судового пізнання є доказова діяльність суду та інших її суб’єктів. Першим елементом її у формуванні об’єкта доказування є посилання осіб, які беруть участь у справі, на юридичні факти. Так, ст. 119 ЦПК, ст. 106 КАС та ст. 54 ГПК передбачають у якості обов’язкового реквізиту позовної заяви виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Відповідач повинен посилатися на обставини, якими він обґрунтовує зазначені заперечення. На певні обставини можуть посилатися і інші суб’єкти доказової діяльності.

 Знання суду про вказані обставини у даній стадії буде вірогідним. Якщо яка-небудь із сторін не послалась на необхідний для вирішення спору факт, суд вправі і зобов’язаний поповнити об’єкт доказування необхідними для вирішення спору обставинами. Така його поповнювальна функція прямо передбачена, наприклад, п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК: суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору. Поряд з цією функцією суда є і його уточнювальна функція щодо обов’язків суб’єктів доказової діяльності. Тому, по-перше, суд повинен вирішити питання про факти, які згідно ст. 61 ЦПК, ст. 72 КАС та ст. 35 ГПК є підставами звільнення від доказування: 1) визнані факти, наявність яких зазначається одним з суб’єктів доказової діяльності і визнається іншими; 2) загальновідомі факти (notoria), тобто такі факти, наявність яких настільки очевидна, що їх спростування протирічить здоровому глузду; 3)преюдиціальні факти, тобто такі, які вже встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, і не доказуються при розгляді даної справи за умови, що у неї беруть участь ті саме особи або особа, щодо яких (якої) встановлені ці факти;4) презюмовані факти – у ст. 61 ЦПК не вказані, але вони передбачені на користь однієї з сторін спору іншими законами. Другим елементом формування об’єкту доказування є те, що суд повинен вирішити питання про інші факти, які мають значення для ухвалення рішення у справі (ст. 179 ЦПК). Так, окремої уваги потребує, як уявляється, дослідження специфічних фактів, тобто таких, що необхідні для суспільно-правової оцінки обставин справи.

Зазначені юридичні факти можуть бути класифіковані наступним чином: 1) правопороджуючі; 2) факти активної легітимації, тобто факти зв’язку позивача із заявленою вимогою; 3) факти пасивної легітимації – факти зв’язку відповідача із заявленою вимогою; 4) факти приводу до позову. Їх можна поділяти також на позитивні (напр., дитина проживає з матір’ю) і негативні (напр., посилання відповідача на те, що він не знав і не міг знати, що придбав річ у недієздатної особи). Важливим є поділ фактів на релевантні, тобто такі, що прямо відносяться до спірного предмету або від існування яких можна зробити висновок відносно спірного факту, та іррелівантні, тобто такі, зв’язок яких із спірними пунктами занадто слабий, щоби з нього можна було вивести певний висновок. Тому з урахуванням вимоги частини 3 ст. 60 ЦПК про те, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі, суд повинен виключити із складу об’єкта доказування ті обставини, які не мають належного зв’язку з підставами вимог чи заперечень і не мають значення для ухвалення рішення у справі.

Доказові факти, на відмінність від матеріально-правових юридичних фактів, мають не лише матеріально правове, але і процесуальне значення. Не кожен сам по собі, а у своєї сукупності вони свідчать про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту. В юридичній літературі їх інколи називають вивідними доказами, оскільки в механізмі доказування вони займають проміжне місце між доказами і юридичними фактами, тобто маючи доказове значення, вони самі повинні бути доказані.

Процесуальні юридичні факти також входять у склад об’єкта доказування. Це такі юридичні обставини, з якими процесуальний закон пов’язує настання певних процесуальних юридичних наслідків. До таких юридичних фактів процесуальний закон відносить, наприклад, пропущення процесуальних строків (ст. 72 ЦПК, ст. 100 КАС), невідомість місцеперебування відповідача в справах за певними позовами (ст. 78 ЦПК), вчинення процесуального правопорушення (ст. 90-91 ЦПК), наявність підстав для закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК), наявність підстав для забезпечення позову (ст. 151 ЦПК) і ін. Так, у заяві про забезпечення позову повинні бути зазначені, крім всього іншого, перш за все, причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов.

 Факти, які необхідні для виконання виховних і попереджувальних завдань правосуддя, також повинні досліджуватись судом. До цієї групи фактів відносяться обставини, що свідчать про наявність причин та умов, які сприяли вчиненню цивільного правопорушення, і свідчать про необхідність вжиття відповідними особами чи органами заходів щодо усунення цих причин та умов (ст. 211 ЦПК, ст. 166 КАС, ст. 90 ГПК).

Таким чином, з урахуванням викладеного об’єкт доказування можна уявити у вигляді наступного рівняння: об’єкт доказування = (факти підстави позову + факти підстави заперечень проти позову + факти додані судом + доказові факти +процесуальні факти та факти для виконання виховних та попереджувальних завдань) – (визнані факти + загальновідомі факти + преюдиціальні факти + презюмовані факти + іррелівантні та такі, що взагалі не мають значення для ухвалення рішення).

Калініченко Л. М.

Повноваження щодо скасування помилкового рішення судом, який його ухвалив

1.Однією з найважливіших гарантій передбаченого ст. 55 Конституції України права на судовий захист є ухвалення судами законних та обґрунтованих судових рішень. У переважній більшості випадків суди ухвалюють правосудні рішення. Але в судовій практиці ще нерідко зустрічаються судові помилки. Можливо, що після набрання рішенням законної сили виникнуть чи будуть виявлені факти, в світлі яких рішення, яким вирішено правовий спір, стає несправедливим. Для того щоб перебороти подібні ситуації, необхідно змінити або скасувати такі рішення. Для усунення подібних судових помилок існує три варіанти.

2. Рішення суду, яке вступило в законну силу є незмінним, а заінтересовані особи на підставі нових фактів пред’являють позов щодо нейтралізації дії такого рішення. Так, згідно ч. 1 ст. 169 СК мати, батько, позбавлені судом батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і ухвалює нове рішення, яким нейтралізує дію першого рішення щодо позбавлення батьківських прав. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може ухвалити рішення про повернення дитини (ч. 3 ст. 170 СК). Крім цього рішення про відмову в задоволенні вимог, що виникають із триваючих відносин, не є перепоною для повторного звернення до суду суб’єктів, чиї права не були захищені. Так, при відмові виселити, розірвати шлюб і ін. Заінтересовані особи мають право знову звернутися до суду з таким же позовом, але з зміненим фактичним чи правовим обґрунтуванням.

При задоволені таких вимог буде нейтралізована дія першого рішення про відмову в наданні захисту. Перше рішення припиняє свою дію, незважаючи на те, що воно не скасоване. Його правова сила не зачіпається новим рішенням, оскільки воно ухвалене по нетотожному позову.

3. В окремих випадках суд першої інстанції наділений повноваженням «пристосовувати» рішення, яке набрало законної сили, до обставин, які виникли після його ухвалення. Так, згідно ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них. В цьому і інших випадках нове рішення пов’язане з первісним, дію якого воно корегує. Перше рішення залишається незмінним в частині оцінки доказів і задоволені позову, а висновки суду переносяться в нове рішення без змін. В ньому суд аналізує лише ті факти, які впливають на розмір платежу і на протязі якого терміну вони будуть сплачуватися.

В цьому і інших випадках «пристосовування» до появи нових обставин рішення не було помилковим. Воно повністю відповідало вимогам законності і обґрунтованості на момент їх ухвалення, а тому вони і не скасовуються.

4. Суди наділені повноваженням скасовувати своє рішення, яке набрало законної сили у зв’язку з нововиявленими обставинами. Нововиявлені обставини – це факти, що існували в момент вирішення справи, а не виникли після ухвалення судового рішення. Виявлені обставини мають бути не просто новими – вони повинні мати таке значення, що якби вони були надані суду, який розглядав справу по суті, то суд, вірогідно, виніс би інше рішення, Тобто, очевидність помилковості прийнятого рішення має бути достатньо високою.

Даний порядок перегляду передбачає, що спочатку в судовому засіданні має бути підтверджено достовірність ново виявленої обставини, а потім оцінено рішення суду й суттєвість даної обставини для його прийняття.

Подібний і порядок діяльності суду, який переглядає особисті рішення: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Відмінними головним чином є тільки наслідки скасування таких рішень: при скасуванні рішення у зв’язку з ново виявленими обставинами справа розглядається судом спочатку, а при скасуванні рішень про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою – провадження по справі закінчується.

В сучасній правовій теорії та практиці перегляд справ вважається доцільним у випадках: а) прийняття нових законів, що покращують положення особи, права, свободи та інтереси якої були обмежені судовим рішенням відповідно до раніше чинного законодавства; б) винесення судами рішень загальнообов”язкового характеру (рішення Конституційного Суду України, рішення Європейського Суду з прав людини), зміст яких передбачає покращення положення особи, права, свободи та інтереси якої були обмежені відповідним судовим рішенням. Такі обставини можна назвати новими, а тому здійснювати перегляд за цими обставинами доцільно було б виключно в апеляційному порядку за заявою апелянта.

Антонюк О. І.

Особливості оскарження судового наказу

За ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України, і тому вважаються законними та обґрунтованими, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом.

За загальним правилом, суд, який прийняв рішення, не має права його скасовувати – він може лише приводити рішення у відповідність до вимог щодо точності, ясності та повноти. Із цього загального правила є й винятки.

Так, суд може скасувати прийнятий ним судовий наказ (ст. 106 ЦПК), ухвалу про призначення судової експертизи (ч. 2 ст. 86 ЦПК), заочне рішення (ст. 232 ЦПК), рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ч. 3 ст. 241 ЦПК), рішення про визнання фізичної особи недієздатною (ч. 4 ст. 241 ЦПК), рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою (ст. 250 ЦПК), рішення про усиновлення (ч. 5 ст. 255 ЦПК).

Щодо реалізації можливості оскарження судового наказу у тому ж суді, який його видав, виникають й деякі проблемні питання.

Підстави для скасування судового наказу визначаються у ч. 2 ст. 104 ЦПК, за якою боржникові роз’яснюється його право у разі заперечення проти вимог стягувача подати заяву про його скасування. Отже, підставою для скасування судового наказу є наявність спору про право. При цьому, право подати заяву про скасування судового наказу в суд, який його прийняв, надається лише боржнику.

Законодавець не зобов’язує суддю під час скасування судового наказу перевіряти наявні матеріали справи, тобто єдиною підставою для скасування є відповідна заява боржника.

Проте, у літературі зауважується, що, якщо боржник не надав жодних доказів того, що вимоги стягувача для нього мають спірний характер, суд повинен відмовити у скасуванні судового наказу [1, с. 241].

Більше відповідає змісту ч. 2 ст. 104 ЦПК позиція Верховного Суду України, викладена у Листі від 01.07.2007 «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні», за якою оскільки у ЦПК не міститься жодних вимог щодо форми і змісту заяви про скасування судового наказу, а також необхідності супроводження її документами в обґрунтування заперечень, то є правильним скасування судового наказу незалежно від обґрунтованості заперечень боржника, оскільки на стадії розгляду заяви про скасування судового наказу суд не повинен досліджувати докази. Вже наявність заяви про скасування судового наказу свідчить про незгоду боржника з цим наказом, а отже, – про наявність спору.

Такий висновок певною мірою підтверджує й зміст ст. 105 ЦПК, за якої судовий наказ набирає законної сили у разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу. Ця норма не містить зауваження про момент набрання судовим наказом законної сили, щодо скасування якого була подана заява, проте суд відмовив у скасуванні, хоча п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК містить посилання на те, що апеляційному оскарженню підлягає ухвала про відмову у скасуванні судового наказу.

Виникає питання щодо можливості оскарження судового наказу у апеляційному та касаційному порядку. У літературі така можливість заперечується. Так, В.І.Бобрик зауважує, що судовий наказ, який набрав законної сили, може бути скасований лише у порядку провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами. Оскаржити це судове рішення в апеляційному (а потім і в касаційному) порядку не можуть ні боржник, ні інші особи, які брали участь у справі наказного провадження. У разі ж, коли в судовому наказі вирішено питання про права та обов’язки осіб, які не залучалися до участі у справі, такі особи набувають право на апеляційне (касаційне) оскарження судових рішень, на підставі ч. 1 ст. 292 (ч. 1 ст. 324) ЦПК [1, с. 241].

Оскільки ухвалення судового наказу пов’язане з задоволенням вимог стягувача безспірного характеру, то і скасування судового наказу судом, який його видав, пов’язане з наявністю спору про право. Враховуючи це, для скасування судового наказу був визначений спеціальний порядок – розгляд цього питання у тому суді, який його ухвалив, а у разі відмови у скасуванні, апеляційному (касаційному) оскарженню підлягає ухвала про відмову у скасуванні судового наказу.

Проте у боржника можуть існувати заперечення, що стосуються не вимог стягувача, а, наприклад, порушення під час прийняття судового наказу норми ст. 96 ЦПК, тобто законності прийняття заяви та видачі судового наказу.

Окрім цього, як зауважує Верховний Суд України у Листі від 01.07.2007 «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні» у судовій практиці виникають також інші перешкоди для прийняття заяви про видачу судового наказу. Наприклад: заява про видачу судового наказу може бути подана недієздатною особою; у провадженні суду вже є аналогічна справа наказного або позовного провадження між тими ж особами, про той же предмет та з тих же підстав; заява може не підлягати розгляду в суді через непідвідомчість; у спорі між тими ж особами про той же предмет і з тих підстав вже видавався судовий наказ або ухвалено судове рішення; після смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, спірні відносини з якими не допускають правонаступництва тощо. У випадках наявності не передбачених ст. 100 ЦПК перешкод для прийняття заяви про видачу судового наказу, судам необхідно застосовувати за аналогією загальні положення (зокрема, ст. 122 ЦПК для позовних заяв) та відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу. Проте, якщо суд цього не зробив та видав судовий наказ, то яким має бути порядок оскарження судового наказу у цьому випадку.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК апеляційному оскарженню підлягають ухвала про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу та ухвала про відмову у скасуванні судового наказу. Ухвала про прийняття заяви про видачу судового наказу, як і ухвала про скасування судового наказу, оскарженню не підлягають.

З одного боку, за ч. 2 ст. 104 ЦПК боржникові роз’яснюється його право подати заяву про скасування судового наказу у разі заперечення проти вимог стягувача. Проте оскільки відповідно до ст. 105 ЦПК у разі неподання такої заяви судовий наказ набирає законної сили і видається для пред’явлення до виконання, то у зазначених вище випадках, якщо суд видав судовий наказ, боржник також має подати заяву про скасування судового наказу. Такий висновок підтверджується й тим, що у наведеній нормі не йдеться про те, що судовий наказ не набирає законної сили у разі його апеляційного оскарження. У цьому випадку ст. 105 ЦПК є спеціальною відносно загальної норми ст. 223 ЦПК.

Список літератури: 1. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С.Бичкова, Ю.В.Білоусов, В.І.Бірюков та ін.: За заг. ред. С.С.Бичкової. – К.: Атака. 2008. – 840 с.

Сліпченко С. О.

Особливості доказування при розгляді справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди

Поява особливої категорії цивільних справ про відшкодування моральної шкоди завдячує потребам практики.

Необхідно зазначити, що доказування в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди є складною проблемою, оскільки цивільне законодавство України тривалий час узагалі не містило поняття «моральна шкода» і не передбачало можливості її компенсації.

Зокрема немає однозначності в тому, що є предметом доказування. Практична цінність правильного визначення предмета доказування полягає в тому, що це дозволяє більш точно встановити межі судового доказування та визначити належні та допустимі докази. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК можна стверджувати, що предметом доказування є будь-які фактичні дані, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим, суперечливою є й класифікація фактів, які становлять предмет доказування. Слід зазначити, що весь процес доказування спрямований на встановлення не однотипних за матеріально-правовим і процесуальним значенням фактів. У зв’язку з цим можливо виділити чотири групи різних за своїм значенням фактів, які є об’єктом пізнання суду.

І. Юридичні факти матеріально-правового характеру. Їх встановлення необхідне для правильного застосування норми матеріального права, якою врегульовані спірні правовідносини, і правильного вирішення справи по суті. Наприклад, у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», роз’яснено, що спори про відшкодування фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема:

 – коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає із її положень;

 – у випадках, передбачених статтями 23, 1167 ЦК та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад: ст. 49 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ «Про інформацію», ст. 44 Закону від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права») ;

 – при порушенні зобов’язань, які підпадають під дію Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-ХІІ), чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування моральної шкоди. Наприклад, вирішуючи спори про відшкодування моральної шкоди, суд зобов’язаний зазначити у рішенні, чи доведено факти, з якими закон пов’язує наявність або відсутність правовідносин. Так, апеляційний суд Київської області, скасовуючи 1 липня 2006 року за апеляційною скаргою міського Парку культури і відпочинку рішення Білоцерківського районного суду у справі за позовом С. про відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому внаслідок спричинення його малолітній доньці тілесних ушкоджень середньої тяжкості внаслідок несправності атракціону, виходив із того, що зазначену шкоду позивачеві заподіяно з вини відповідача й вона підлягає відшкодуванню на підставі ст. 1167 ЦК. Однак із матеріалів справи вбачається, що правовідносини між сторонами виникли в 2003 році, коли зазначена норма матеріального права ще не була чинною. Позивач просив задовольнити вимоги про відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 1023-ХІІ. Вирішуючи спір, суд належним чином не з’ясував, чи мали місце обставини, з якими закон пов’язує відшкодування заподіяної позивачеві моральної шкоди, чим підтверджується факт заподіяння йому моральних страждань, за яких обставин чи якими неправомірними діями (бездіяльністю) вони були заподіяні та з чого позивач виходив, визначаючи розмір моральної шкоди.

2. Доказові факти. Це обставини, які встановлені судом і дозволяють дійти висновку про наявність або відсутність юридично значущих фактів. У п.11 постанови Пленуму від 31 березня 1995 року № 4 зазначено, що при вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності і порочать її честь, гідність та ділову репутацію, необхідно враховувати роз’яснення, які Пленум дав у постанові від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій». Зокрема, у п. 3 останньої зазначено, що при розгляді цивільних справ, порушених у порядку, передбаченому п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК, суди повинні з’ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред’явлений позов, чи порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності. При цьому суди мають виходити з того, що позивач повинен довести факт поширення відомостей, які порочать його честь, гідність або ділову репутацію, саме відповідачем, а той зобов’язаний довести, що ці відомості відповідають дійсності. Відмову в позові про спростування відомостей і відшкодування моральної шкоди суд повинен мотивувати відповідно до вимог ст. 215 ЦПК.

3. Факти, що мають значення для руху процесу і здійснення окремих процесуальних дій. Це такі обставини, з якими пов’язано право особи на пред’явлення позову, дії судді при попередньому розгляді цивільних справ, прийняття судом зустрічного позову, заперечення позову (ст. 3, 11, 123, 128, 130 ЦПК).

4. Факти, встановлення яких необхідно суду для виконання виховних і профілактичних завдань, наприклад для винесення окремої ухвали. Будь-який із зазначених фактів, перш ніж суд прийме його за істинний, потрібно довести за допомогою судових доказів.

У правовій літературі предмет доказування визначено як сукупність обставин, встановлення яких є необхідним для ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення. Ці обставини називають фактами, що підлягають встановленню. Склад фактів, які належать до предмета доказування, визначається з урахуванням змісту заявлених вимог і заперечень, а також норм матеріального права, що повинні бути застосовані у кожному конкретному випадку.

Сакара Н. Ю.

Окремі аспекти реалізації права на правосуддя

1. Статті 55, 124 Конституції України гарантують кожній особі право на звернення до суду з метою захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів, тобто право на правосуддя. Однак, ані вищезазначені конституційні норми, ані норми міжгалузевого та галузевого законодавства не дають однозначної відповіді на те, що слід розуміти під діями, які пов’язані зі здійсненням правосуддя, та хто має нести цивільну відповідальність за порушення порядку їх здійснення. Хоча їх вирішення має не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки, по-перше, впливає на виконання Україною взятих на себе згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов’язань щодо забезпечення ефективного юридичного захисту. По-друге, як свідчить судова практика, кількість позовів, які пред’являються до суду з приводу неналежного здійснення правосуддя, відповідачами в яких виступають судді або суди, постійно збільшується, а суди по-різному вирішують питання щодо відкриття провадження у таких справах .

2. Визначення поняття «правосуддя» намагався дати Конституційний суд України. Так, в абз. 3 п. 4 мотивувальної частини рішення у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абз. 7, 11 ст. 2, ст. 3, п. 9 ст. 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду) від 10.01.2004 р. № 1-рп/2008 він зазначив, що під правосуддям слід розуміти самостійну галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. Аналогічне визначення було сформульовано й в науці цивільного процесуального права.

Поява Постанови Конституційного суду Російської Федерації від 25.01.2001 р. № 1-П у справі про перевірку конституційності положення п. 2 ст. 1070 ЦК РФ у зв’язку зі скаргами громадян І.В. Богданова, А.Б. Зернова, С.І. Кальянова та М.В. Труханова змусило замислитися над питанням, чи вся процесуальна діяльність суду є такою, що пов’язана зі здійсненням правосуддя. Так, Конституційний суд РФ виходить з того, що під здійсненням правосуддя слід розуміти не все судочинство, а лише ту його частину, яка полягає в прийнятті актів судової влади по вирішенню підвідомчих суду справ, тобто судових актів, що вирішують справу по суті.

3. В науковій літературі склалося два підходи щодо вирішення окресленої вище проблеми. Так, перша група вчених вважає, що правосуддя та правосудна діяльність зводяться лише до прийняття судових актів, якими вирішується цивільна справа, тобто реалізуються юрисдикційні повноваження. Інші вчені не погоджуючись з таким «вузьким» підходом, зазначають, що вся судова діяльність щодо захисту, що відбувається в цивільній процесуальній формі, охоплює поняття «правосуддя».

4. На наш погляд, з позицією, викладеною в Постанові Конституційного суду РФ, а також з «вузьким» підходом щодо правосуддя та правосудної діяльності важко погодитися. По-перше, з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про судоустрій України», яка встановлює, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя в формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства, вбачається, що законодавець не обмежує правосудну діяльність суду лише постановленням судового рішення. Розглядаючи та вирішуючи справи в порядку цивільного судочинства, суд здійснює правосуддя. По-друге, рішення суду може виконати свою функцію захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів за умови, якщо воно є правосудним, тобто законним і обґрунтованим. Додержання лише частини процесуальних норм, які регулюють порядок прийняття та проголошення судового рішення, не зробить його законним, якщо суддею або судом було, наприклад, порушено закон під час відкриття провадження у справі, провадження у справі до судового розгляду або навіть під час судового розгляду. По-третє, аналіз прецедентної практики Європейського суду з прав людини дає можливість зробити висновок, що вся діяльність суду, починаючи зі звернення заінтересованої особи до нього і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання, має відбуватися в певній процесуальній формі, яка повинна відповідати вимогам справедливості, публічності, забезпечувати розгляд справи в розумні строки незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону.

На підставі викладеного, на наш погляд, під діями, які пов’язані зі здійсненням правосуддя, слід розуміти врегульовану нормами процесуального права діяльність суддів, пов’язану з відкриттям провадження у справі, підготовкою, розглядом справ у всіх судових інстанціях та зверненням судових рішень до виконання. При цьому, мова йде не про окремі процесуальні дії, які оформлені у вигляді судових рішень, а про їх сукупність, тобто всі процесуальні дії з моменту звернення заінтересованої особи до суду і до моменту виконання судового рішення.

5. Не зупиняючись на питаннях щодо функціональної та предметної юрисдикції судів розглядати вимоги щодо відшкодування шкоди, спричиненої під час здійснення правосуддя, в тому числі права на справедливий судовий розгляд, а також конструкції таких позовів, оскільки вони вимагають окремого наукового дослідження, хотілося б відмітити, що такі вимоги не можуть пред’являтися безпосередньо до суддів, оскільки це призводить до порушення принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону, а також до втручання у процес здійснення правосуддя. Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні у справі Рингейзен проти Австрії, в контексті п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, судовий орган має бути незалежним як від виконавчої влади, так і від сторін у справі.

Аналіз Основних принципів незалежності судових органів (п. 16), схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.85 р. та 13.12.85 р., Європейської хартії про закон «Про статус суддів» (п. 5.2) від 10.07.98 р., висновку «Відповідальність суддів», підготовленого першою експертною комісією Міжнародної асоціації суддів (Туніс, 24-25 жовтня 1980 р.), висновку № 3 (2002) Консультативної Ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про принципи і правила, що регулюють професійну поведінку суддів, зокрема етичні норми, несумісну з посадою поведінку та неупередженість (Страсбург, 19.11.2002 р.) дає можливість зробити висновок, що незадоволена сторона може пред’являти позови про відшкодування шкоди, спричиненої під час здійснення правосуддя, лише до держави в особі відповідних органів державної влади, якими, на наш погляд, можуть виступати суди, оскільки саме на них покладена функція здійснення правосуддя. При цьому, підставами для відшкодування такої шкоди є ч. 5, 6 ст. 1176 ЦК. До речі, така конструкція позову вже знайшла своє закріплення, наприклад, в проекті Федерального конституційного закону РФ «Про відшкодування державою шкоди, спричиненої порушенням права на судочинство в розумні строки та права на виконання в розумні строки судових актів, які набрали законної сили», підготовленому Пленумом Верховного суду РФ, однак, в ньому, в якості органу державної влади, який діє від імені Російської Федерації, визначене Міністерство фінансів Російської Федерації.

Жушман М. В.

Класифікація виборчих спорів

Питання пов’язані з правовою природою справ, які вникають з виборчого законодавства дедалі викликають обґрунтований інтерес з боку науковців. В дискусіях про правову природу справ, які досліджуються, потрібно виходити з змісту поняття «виборчі спори» [1, с. 100]. Розуміння саме цього поняття дає змогу точніше визначити правову природу справ, які виникають з застосування виборчого законодавства. Однак у правовій науці не розроблений чіткий понятійний апарат виборчих спорів як правового явища.

Позовне провадження, незалежно від виду судочинства в якому відбувається розгляд спору, нерозривно пов’язане з вирішенням спору про право. Виділення трьох елементів спору про право - суб’єктів, предмета та підстав - має практичне значення. Як зазначає М. Д. Матієвський, лише з урахуванням названих елементів конструкція правового спору має теоретичне та практичне значення: за допомогою елементів спору визначають їх тотожність, що необхідно для розв’язання питань, які виникають при прийнятті позовної заяви суддею, зупинення провадження по справі та залишення позову без розгляду [2, с.5]. Дослідження спору про право дозволяє зрозуміти такі питання цивільного процесуального права, як предмет судової діяльності в цивільному процесі, поняття цивільної справи та осіб, які беруть у ньому участь. У сфері суспільних відносин, які регулюються галузями матеріального права, постійно виникають правові питання. Законодавство передбачає різні шляхи їх вирішення. Одним з таких способів є розв’язання правових питань через спір, сторони в якому наділені рівними можливостями обґрунтування своєї правової позиції, мають правову свободу. Вирішення правових питань за допомогою спора про право можливе не лише в тих матеріальних відносинах, де сторони наділені рівними правами та обов’язками, але й в тих відносинах де така рівність відсутня [2, с.6].

Представник науки конституційного права В. П. Іщенко визначає поняття виборчого спору таким чином : «Виборчий спір - це розбіжності, пов’язані з порушенням виборчих прав громадян при проведенні виборів до державних та місцевих органів влади, а також при проведенні референдумів, які вирішуються в адміністративному або судовому порядку”[3, 408 – 409]. Як видно з цього визначення, воно застосовується як в адміністративному, так і в судовому порядку вирішення цих спорів. Ю. А. Попова визначає виборчий спір, як «правові конфлікти, які виникають між суб’єктами виборчих правовідносин у зв’язку з порушенням виборчих прав заявника і які підлягають розгляду в адміністративному або судовому порядку» [2, с. 101]. Для більш чіткого виявлення особливостей процесуальних засобів, які застосовуються судом при вирішенні конкретного виборчого спору, певне значення має їх класифікація.

Що стосується виборчих спорів слід зазначити на існування різних підходів щодо їх класифікації. Так, М. К. Треушников вважає можливим класифікувати виборчі спори залежно від стадії розвитку виборчого процесу:

– про формування виборчих округів;

– про правильності списків виборців;

– про висунення та реєстрацію кандидатів у депутати;

– проведення передвиборчої агітації;

– проведення голосування та підрахунку голосів;

– закріплення результатів голосування [4, с. 14].

Така класифікація виборчих спорів, безумовно, заслуговує на увагу, але, як здається, не може вважатися вичерпною через з різноманітність виборчих спорів як за суб’єктом захисту, так і за об’єктом спору.

Більшість розробників класифікаційних ознак не торкаються та не включають ті ознаки, які в більшості своїй традиційно вважаються дослідженими вченими-процесуалістами. Здається, що такі кваліфікаційні ознаки, як сторона, яка заявляє спір, порядок вирішення спору, причини виникнення спору, навряд чи можуть розглядатись як підстави для класифікації виборчих спорів, що мають значення для судочинства. Скоріше це має значення при проведенні узагальнення по результатах розгляду виборчих спорів.

Стосовно судочинства може бути прийнята така класифікаційна ознака, як предмет виборчого спору. Предмет виборчого спору, який підлягає вирішенню в суді, - це завжди спірне правовідношення, яке регулюється нормами виборчого законодавства. Предмет спору визначається в заяві, яку подає заявник, звертаючись до суду, в якій він конкретизує, з приводу якого саме порушення виборчого права він просить суд розглянути його вимогу [2, с. 103].

На наш погляд, класифікацію виборчих спорів можна здійснювати за різними ознаками, які безпосередньо пов’язані з сутністю спорів.

Виборчі спори, на нашу думку, можна класифікувати таким чином:

1. За об’єктом судового захисту:

- спори про захист активного виборчого права;

- спори про захист пасивного виборчого права;

2. За предметом виборчого спору:

- спори пов’язані з неправильностями з списках виборців;

- спори, пов’язані з порядком утворення виборчих комісій відповідних рівнів;

- спори, пов’язанні з порушеннями в ході проведення передвиборчої агітації;

- спори пов’язані з порушеннями при проведенні процедури голосування по виборах представників до органів місцевої влади та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, виборів народних депутатів України, виборів Президента України; спори пов’язані з встановленням результатів виборів та референдуму;

3. За суб’єктами виборчого спору:

- спори за участю суб’єктів, які реалізують виборче право (виборці, кандидати на виборні посади);

- спори за участю суб’єктів, які наділені владними, в тому числі розпорядчими повноваженнями (виборчі комісії різних рівнів, органи влади та місцевого самоврядування, посадові та службові особи цих органів);

- спори за участю суб’єктів, які сприяють реалізації виборчих прав (довірені особи кандидатів, засоби масової інформації, виборчі блоки та об’єднання, громадські організації, ініціативні групи виборців).

Список літератури: 1. Попова Ю. А. Судопроизводство по делам, возникающим из публично-правовых отношений (теоретические проблемы). Краснодар: КГАУ, 2001. – 247 с. 2. Матиевский М. Д. Научное наследие (сборник научных трудов).- Кубанский государственный университет.- Краснодар,-2002. – 143 с. 3. Избирательное право и избирательный процесс в Российской Федерации: Учебник для ВУЗов /Отв. редактор- д.ю.н. А. В. Иванченко. – М.: Норма, 1999. – 856 с. 4. Треушников М. К. Судебная защита избирательных прав в России // Вестник Моск. ун-та, Серия 11. Право.-2000. – №1. – С.5-14.