Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Проблема визначення об’єкту судового захисту в цивільному судочинстві

Необхідність дослідження об’єкту судової діяльності при здійсненні правосуддя викликається негативною тенденцію в суспільстві, щодо масового порушення прав людини [1, с. 4], тому актуальною стає ефективна реалізація права на судовий захист. Сучасний етап розвитку світових інте­граційних процесів і глобалізації, загост­рення міждержавних та міжнаціональ­них відносин вимагає наукового обґрунтування концепції подальшого розвитку правової ор­ганізації суспільного життя, зокрема з'ясування механізмів забезпечення прав і свобод грома­дян.

Визначати сутність об’єкту судового захисту необхідно з урахуванням єдності предмету судової діяльності та способів і форми її здійснення.

Відповідно до ст. 1 ЦПК, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вказані положення визначають необхідність дослідження проблеми об’єкту судової діяльності при здійсненні правосуддя, вирішення якої має теоретичне і практичне значення.

Розуміючи сутність права крізь природну здатність лю­дини до певної діяльності, що проявляється че­рез психічне уявлення про рівновеликий масш­таб власної свободи стосовно інших людей [2, с. 45], можна зробити висновок, що предметом судової діяльності при здійснені правосуддя є не лише права, що закріплені у відповідних нормах законів, а також свободи й інтереси особи. Наявність інтересів, свобод і прав повинна визначатися самою особою, для якої їх реалізація є важливою – юридично значимою.

У цьому контексті заслуговує на увагу Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, ра­тифікована нашою країною. З точки зору засто­сування норм цієї Конвенції в ЄС теоретично обґрунтовується та практично застосовується принцип права як «живого інструменту», а не норми-догми[3, с. 57].

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, що повною мірою опанувати своїми правами людина зможе за наявності повноцінної свободи. Повноцінність свободи постає як відсутність будь-якого гноблення й залежності, як фізичної, так і моральної. Ре­алізація прав людини, її рівень, умови, якості є похідними від особистої волі людини. За таких умов реалізація прав є формою відтво­рення самої людний, її духовних, громад­ських, культурних, фізичних особливостей, її усвідомлення себе і оточуючого світу, її став­лення до інших людей, суспільства, держави – всього того, що складає внутрішню свободу людини.

Звідси очевидно, що предмет судової діяльності – це юридичний інтерес особи, який виражається у правовій свободі й нерідко конкретизований у праві. Оскільки першочерговим джерелом права є інтерес, то можливість реалізації такого інтересу є важливо його гарантією, і в цивільному судочинстві ця можливість нерозривно пов’язана із процесуальною формою.

Феномен правосуддя полягає у тому, що суд вирішуючи справу не просто механічно накладає норму закону на спірні правовідносини, а пропускає їх крізь сферу загальних принципів, вимоги моралі, справедливості, деонтології (сукупності прав і обов'язків посадових осіб) і навіть етикету, дотримуючись при цьому регламентованої законом процедури. Таким чином, об’єктом судової діяльності при здійсненні правосуддя в узькому розумінні є захист (а отже форма діяльності суду) порушеного, невизнаного чи оспореного інтересу, права чи свободи (власне предмет судової діяльності), в широкому розумінні – це ліквідація правового конфлікту з максимальною ефективністю.

Підводячи підсумок, визначимо, що об’єктом судової діяльності при здійсненні правосуддя слід вважати захист юридичного інтересу (під яким розуміється свідома рушійна сила на задоволення певних потреб), що проявляється у праві – варіантах поведінки суб’єкта, які визначаються свободою їх реалізації у поєднанні із процесуальною, врегульованою законом формою здійснення цього захисту, тобто процедури розгляду і вирішення правового конфлікту.

Список літератури: 1. Ніна Карпачова. Сучасні виклики правам і свободам людини // Право України – 2008. – №6. – С. 4–7. 2. Темченко В. Право у механізмі забезпечення прав і свобод людини // Теорія держави і права. – 2005. – № 3. 3. Бернхардт Р. Европейский суд по правам человека в Страсбурге: новый этап, новые проблемы // Государство и право. – 1999. – № 7. – С. 57–62.

Гусаров К. В.

Об’єкти касаційного оскарження за правилами ЦПК України

У зв’язку з реалізацією права на апеляційне і касаційне оскарження в межах існуючої регламентації апеляційного та касаційного проваджень цивільного судочинства об’єктивно виникає проблема щодо визначення об’єктів касаційного перегляду і, зокрема, щодо можливості оскарження ухвал суду апеляційної інстанції, постановлених за результатами перегляду ухвал першої інстанції відповідно п.2 ч. 1 ст. 324 ЦПК, як можливих об’єктів касаційної оцінки.

Відповідно до п.1. ч. 2. ст. 324 ЦПК, рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду можуть бути оскаржені у касаційному порядку. Виходячи зі змісту норми, що міститься у даній статті, можна виснувати, що вона передбачає особливе коло об’єктів касаційного оскарження. Власне, ними є ті акти суду, якими вирішуються питання матеріального чи процесуального права відповідно до інстанційних повноважень апеляційного суду.

Поряд з тим п.2 ч. 1 ст. 324 ЦПК передбачає, що у касаційному порядку можуть оскаржуватись також ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 частини першої ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

На наш погляд, ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, – це ті ухвали, які унеможливлюють провадження по справі в силу того, що вони є юридичним фактом правопоглинаючого характеру з точки зору існування цивільного судочинства та цивільно-процесуальних правовідносин в межах того чи іншого судового провадження.

Щодо можливості касаційного оскарження ухвал апеляційного суду відповідно до п.2 ч. 1 ст. 324 ЦПК, то очевидно, що граматичне тлумачення тексту даної статті, на жаль, не може дати однозначної відповіді на це питання, оскільки залишаються можливості як звужувати, так і розширювати зміст даної статті. При вузькому граматичному тлумаченні касаційному оскарженню відповідно до п.2 ч. 1 ст. 324 ЦПК підлягають лише ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі. При широкому – всі ухвали, вказані в 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 ч. 1 ст. 293 ЦПК після їх перегляду в апеляційному порядку, а також власне ухвали апеляційного суду, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, тобто є абсолютними перешкодами для здійснення інстанційних повноважень апеляційним судом в межах апеляційного провадження відповідно до ст. 307 ЦПК.

Уявляється, що є підстави вважати, що самостійними об’єктами касаційного оскарження можуть бути всі ухвали зазначені у п.2 ч. 1 ст. 234 ЦПК з посиланням на відповідні пункти ст. 293 ЦПК, а також ухвали власне апеляційного суду, але за умов, що вони перешкоджають подальшому провадженню у справі в апеляційному порядку.

Варто вказати і на те, що процесуальне законодавство обмежує реалізацію касаційного оскарження судових рішень. Це обумовлюється тим, що ст. 324 ЦПК передбачає можливість оскарження ухвал та рішень суду першої інстанції лише за умови, якщо останні переглядались апеляційним судом. Таке положення законодавства є певним фільтром доступу до касації та обмежує можливість для заінтересованої особи добиватися перегляду незаконного, на її погляд, судового рішення тими судовими установами, до компетенції яких таке повноваження віднесено законодавством. Дане положення цивільного процесуального законодавства підтримується в юридичній літературі та пропонується до доповнення у норми Господарського процесуального кодексу України.[99] Протилежної думки дотримується О.В.Шутенко, яка пропонує віднести судові рішення, що не переглядались апеляційним судом, до об’єктів касаційного оскарження.[100] Слід визнати, що існування даного процесуального фільтру виправдовується функціональною компетенцією суду касаційної інстанції та його процесуально-правовим становищем. Виходячи з цього ми не підтримуємо точки зору, відповідно до якої вважається, що вітчизняне законодавство не обмежує ні за яким принципом доступ судових рішень до касаційного їх оскарження.[101]

Науково-практичний інтерес має проблема оскарження дій (бездіяльності) суду, не викладених у формі рішень або ухвал. Про неоднозначність вирішення вказаної проблема свідчить як дослідження у юридичній науці,[102] так і судова практика.[103]

Вважаємо, що об’єктом апеляційного оскарження можуть бути лише акти правосуддя, визначені у ст. 324 ЦПК та інших нормах вказаного Кодексу. Тому, на нашу думку, не є такою, що відповідає діючим нормам процесуального права, позиція Верховного Суду України з даного приводу. Зазначений орган судової влади зазначає, що листи, записки, постанови, повідомлення та інші документи суду можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом. Правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом процесуального строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює за нею рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність).[104]

Рожнов О. В.

Реалізація представницької функції прокурора в апеляційному провадженні

Цивільне процесуальне законодавство і юридична наука тривалий час традиційно розглядали інститут участі прокурора як найважливіший елемент цивільного процесу і як гарантію законності та правопорядку. Лише в подальшому почала переважати думка, згідно з якою функція прокурора в цивільному процесі як органу, що здійснює нагляд за судовою діяльністю, несумісні з незалежністю судової влади і правом сторін на судовий захист.

Конституція України 1991 року по новому визначила функції прокуратури в цивільному процесі. Так п. 2 ст. 121 Конституції закріплює за прокуратурою здійснення функції представництва в суді інтересів держави або громадянина, якою, як зазначено в Рішенні Конституційного суду від 8 квітня 1999 р. по справі N 1-1/99, треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи окреслені Конституцією та законами України повноваження вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів зазначених суб‘єктів.

Законом України від 12.07.2001 р. були внесені зміни до Закону України «Про прокуратуру», яким законодавець спробував привести названий Закон у відповідність з Конституцією України.

Хоча законодавцю і вдалося знайти, на наш погляд, формулу, що звузила діяльність прокурора в цивільному процесі, до меж сумісних з принципами правової держави і правом сторін на судовий захист, ці зміни не вирішили всіх питань, пов’язаних з регламентацією правового становища прокурора.

Одним з таких спірних питань є право прокурора, який не брав участі у справі подати апеляційну скаргу на рішення суду. Так, згідно ч. 2 ст. 45 ЦПК прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, в порядку встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Пленум Верховного Суду України в Постанові №12 від 24 жовтня 2008 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» зазначає, що органи та особи, які за законом мають право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси (частина друга статті 3, статті 45, 46 ЦПК), але не брали участі в справі, мають право на апеляційне оскарження судових рішень, якщо таке право передбачено законом. Так, згідно зі статтею 37 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» право апеляційного оскарження мають прокурор і заступник прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції, а помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів – тільки у справах, у розгляді яких вони брали участь.

Зазначені положення не повинні дозволяти наповнювати представницьку функцію прокурора закріплену статтею 121 Конституції України , таким змістом, що дозволило б зберегти нагляд прокуратури за судовою діяльністю. Тобто право оскарження судового рішення повинно надаватися прокуророві не як посадовій особі органу, що за чинним законодавством сприяє дотриманню законності в судах, а виключно як суб‘єктові цивільного процесуального права.

Таким чином реалізувати свою представницьку функцію в апеляційному провадженні прокурор має право у формі подання апеляційної скарги у справах в яких він брав участь та подання апеляційної скарги у справах в якій він не брав участі. При цьому право оскарження судового рішення прокурором у справах де він приймав участь не залежить він наявності підстав його участі у справі, таким правом він наділяється згідно зі ст. .292 ЦПК як особа, яка бере участь у справі.

Щодо права оскарження судового рішення прокурором, який не брав у часті у справі, то воно залежить від наявності підстав передбачених ч. 2 ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру», які прокурор повинен самостійно визначити та зазначити їх в апеляційній скарзі.

Право прокурора, який не брав участі у справі, на ознайомлення з матеріалами справи в суді, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної скарги, на наш погляд, виникає при наявності передбачених законом підстав участі прокурора у цивільному судочинстві. Тобто суд може відмовити прокурору в можливості ознайомитися з матеріалами справи в суді, якщо він не обґрунтує наявність підстав його участі у справі.

Світлична Г. О.

Призначення або заміна законного представника судом: підстави, порядок та правові наслідки

Чинним ЦПК закріплені повноваження суду щодо призначення або заміни законного представника при розгляді справи в випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 43 ЦПК у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд мотивованою ухвалою призначає за поданням органу опіки та піклування опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників. У випадку, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня або неповнолітня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд встановлює над нею відповідно опіку або піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників. У разі, якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника.

Реалізуючі зазначені повноваження, суд має на підставі п.5 ст. 201 ЦПК зупинити провадження у справі до залучення до участі у справі законного представника. Після призначення законного представника або його заміни провадження у справі відновлюється за заявою особи, яка бере участь у справі або з ініціативи суду. Після відновлення провадження суд викликає сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, і продовжує судовий розгляд (ст. 204 ЦПК).Отже, призначення законного представника або його заміна судом при розгляді справи тягне одні й ті ж самі процесуальні наслідки.

Зазначені законодавчі положення є новелою у цивільному судочинстві. В порівнянні з чинним цивільним процесуальним законодавством, у п.2 ст. 221 ЦПК України 1963 р. закріплювався обов’язок суду зупинити провадження у справі до вступу або залучення законного представника виключно у зв’язку з втратою стороною дієздатності під час розгляду справи. При цьому питання щодо встановлення опіки або піклування та призначення законного представника (опікуна або піклувальника) вирішувались поза межами судового провадження органами опіки та піклування.

Передусім, звертає на себе увагу певна неузгодженість ч. 2 ст. 43 ЦПК з нормами матеріального права, що регламентують порядок встановлення опіки або піклування та призначення опікуна або піклувальника. Так, встановлення над фізичною особою опіки або піклування та призначення їй опікуна чи піклувальника здійснюється органами опіки та піклування, крім випадків, коли згідно з законом вирішення цих питань віднесено до компетенції суду(ст. ст. 60, 61,63 ЦК). Суд встановлює опіку та піклування і призначає опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування в випадках, передбачених ст. 60 ЦК. Отже, суд встановлює опіку чи піклування не за поданням органу опіки та піклування, а на підставі зазначених у законі фактів. За поданням органу опіки та піклування суд призначає опікуна або піклувальника( ст. 60 ЦК). Таким чином, необхідно внести відповідні редакційні зміни до ч. 2 ст. 43 ЦПК.

Найбільш складним у застосуванні ст. 43 ЦПК є визначення підстав щодо призначення законного представника або його заміни та меж правової дії цієї норми. Закон диференціює підстави щодо здійснення кожної з цих процесуальних дій наступним чином.

Підставою для призначення законного представника є:

 а) відсутність під час розгляду справи у сторони або третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільної дієздатності, законного представника;

б) встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповнолітня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законного представника.

Суд у цих випадках, як зазначалося, має зупинити провадження у справі і за поданням органу опіки та піклування призначити опікуна або піклувальника та залучити їх до участі у справі як законних представників. Втім, таки правові наслідки настають лише за умови законного відкриття провадження у справі, тобто з дотриманням встановленого законом порядку. Якщо, наприклад, зава була подана особою, яка під час звернення до суду не мала повної цивільної процесуальної дієздатності, і суд всупереч вимогам ч. 3 ст. 121 ЦПК її прийняв, то згідно з п.1 ч. 1 ст. 207 ЦПК така заява має бути залишена без розгляду. Тобто, встановлення в цьому випадку при розгляді справи факту відсутності у особи законного представника, не буде підставою для застосування ст. 43 ЦПК.

Заслуговують на увагу положення ст. 50 ЦПК РФ, згідно з якою суд призначає адвоката в випадку відсутності представника у відповідача, місце проживання якого невідоме. Така процесуальна міра, на наш погляд, є обґрунтованою, оскільки належність повідомлення відповідача за таких обставин є правовою фікцією, а тому реальна можливість захистити свої права в суді у нього практично відсутня. Призначення судом представника, певною мірою забезпечує право відповідача на захист проти пред’явленого до нього позову. Тому уявляється доцільним поряд з призначенням законного представника передбачити можливість призначення адвоката (представника за призначенням) при відсутності представника у відповідача, місце перебування якого невідоме, та закріпити це у законі.

Підставою для заміни законного представника є те, що представник не має права вести справу в суді, з підстав, встановлених законом. Як бачимо, достатньо чіткого визначення підстав для заміни законного представника ЦПК не містить. В аспекті цього відмітимо, що за загальним правилом представник не має права на ведення справи в суді в зв’язку з відсутністю у нього належним чином посвідчених повноважень. Втім, правовими наслідками недотримання вимог закону щодо підтвердження повноважень представника в суді є повернення заяви, якщо цей факт був встановлений на момент відкриття провадження у справі (п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК) та залишення заяви без розгляду в випадку встановлення цього під час розгляду справи (п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК), оскільки це свідчить про незаконність відкриття провадження. Отже, при встановленні судом при розгляді справи неналежного посвідчення повноважень представника, що позбавляє його права вести справу у суді, ст. 43 ЦПК за відсутністю підстав застосована бути не може.

Таким чином, по-перше, ст. 43 ЦПК поширюється на випадки відсутності у законного представника права на ведення справи з підстав, які виникли чи встановлені після відкриття провадження у справі, яке відбулося з дотриманням встановленого законом порядку. По-друге, відсутність у представника права на ведення справи може бути обумовлена втратою цих повноважень або звільненням від них. Так, батьки перестають бути законними представниками своїх дітей в зв’язку з позбавленням їх батьківських прав. Усиновлювачи втрачають право бути законними представниками усиновлених дітей у разі скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним. Якщо батьки чи усиновлювачи визнані недієздатними, вони також втрачають можливість здійснювати представницькі функції. Звільнення особи від повноважень опікуна або піклувальника може здійснюватись з наступних підстав:

а)  в зв’язку з їх невиконанням або неналежним виконанням (ст. 75 ЦК);

б) у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’я або закладу соціального захисту (ст. 75 ЦК);

в) якщо між представником та його підопічним склалися стосунки, що перешкоджають здійсненню ним опіки і піклування, або поведінка представника та його інтереси суперечать інтересам особи, що потребує опіки та піклування (ст. 64 ЦК; ст. 251 Сімейного кодексу);

г)  за заявою особи, що є опікуном чи піклувальником (ст. 75 ЦК ) тощо.

Порядок, в якому здійснюється звільнення опікуна або піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, та призначення інших, встановлюється ч. 4 ст. 43 ЦПК, яка є відсилочною, та ч. 2 ст. 241 ЦПК. Згідно з цією нормою суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної опікуном або піклувальником, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє мотивовану ухвалу. Суд розглядає питання про звільнення опікуна та піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.

Сапейко Л. В.

Окремі аспекти стягнення судових витрат в цивільному процесі

Судові витрати мають виняткове практичне значення, оскільки за рахунок них частково компенсуються затрати держави на організацію роботи судів та проведення судом окремих процесуальних дій. Поряд з цим, зазначені кошти покривають затрати, пов’язані із залученням до справи інших учасників цивільного процесу. Крім того, існування судових витрат дозволяє запобігти безпідставним зверненням до суду, та витрачанню часу на розгляд незначних вимог.

Згідно ст. 79 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До другої групи належать: витрати на інформаційно-технічне забезпечення; витрати на правову допомогу; витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду; витрати пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

В порівнянні з ЦПК 1963 року, Кодекс 2004 року запровадив новий вид судових витрат – витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. В ст. 81 ЦПК визначається, що до витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи відносяться витрати, пов’язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов’язані з виготовленням та видачею копій судових рішень. Більш детально про це сказано в п. 11 Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, де зазначається, що кошти від оплати витрат спрямовуються на інформування учасників судових процесів про хід і результати розгляду справ, виготовлення та видачу копій судових рішень, що здійснюються шляхом створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційної системи, веб-порталу судової влади, комп’ютерних локальних мереж, сучасних систем фіксування судового процесу, придбання та обслуговування комп’ютерної і копіювально-розмножувальної техніки, впровадження електронного цифрового підпису та інше.

 Але тоді постає питання – з якою метою стягується судовий збір? Адже цей платіж також спрямовується на забезпечення повідомлення учасників процесу про хід і результати розгляду справи та видачі копій судових документів, про що свідчить ст. 1 та п. «и» ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито». Тобто, як вбачається, за одні і ті ж дії суду існують два різні платежі.

В підтвердження цієї позиції слід зазначити, що за старим законодавством (ЦПК 1963 р.) сплачувалося тільки державне мито (зараз – судовий збір), але цих коштів було цілком достатньо, щоб надсилати судові повістки та повідомлення, копії документів цивільної справи учасникам процесу, виготовлювати та видавати копії судових рішень. Виходячи з цього, призначення витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи має бути іншим. Слід також відзначити, що той шлях, який зазначений в п. 11 Порядку, не може сприяти досягненню поставленої в ньому мети.

Оскільки однією з новел ЦПК 2004 року є повне фіксування судових засідань за допомогою звукозаписувального технічного засобу, то кошти на інформаційно-технічне забезпечення процесу, мають призначатися саме для таких цілей. Ці витрати мають йти на придбання носіїв інформації, на які здійснюється технічний запис судового засідання (диск, касета, дискета тощо), придбання та обслуговування комп’ютерної і копіювально-розмножувальної техніки, створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційної системи, сучасних систем фіксування судового процесу тощо. А за рахунок судового збору має відбуватися інформування учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також виготовлення та видача копій судових рішень.

За цивільним процесуальним законодавством судові витрати покладаються на осіб, які беруть участь у справі. Це є одним з головних обов’язків учасників цивільного процесу, невиконання якого тягне для них несприятливі наслідки. Так, в разі, коли особою не було сплачено судовий збір або витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на момент подання заяви (скарги), то це призводить до залишення заяви (скарги) без руху, про що суд має повідомити зацікавлену особу, та надати їй строк для усунення допущених недоліків. Якщо недоліки у відведений термін не були ліквідовані, заява (скарга) вважається неподаною і повертається особі, що її подала (ст. 121 ЦПК).

Якщо ж суд, враховуючи майновий стан особи, своєю ухвалою відстрочив або розстрочив сплату зазначених витрат на визначений строк і розпочав розгляд справи, але учасник процесу так і не виконав цей обов’язок, заява (скарга) залишається без розгляду.

Судові витрати можуть бути стягнуті за судовим рішенням, тобто в примусовому порядку, коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення рішення. При цьому, як уявляється з аналізу норм законодавства, особа, щодо якої суд застосовував відстрочення чи розстрочення сплати судових витрат, буде зобов’язана їх оплатити тільки у випадку програшу справи. Якщо ж ця особа виграє справу, то ті витрати, які нею не були сплачені, мають бути стягнуті з другої сторони. Іншими словами відбувається перехід обов’язку зі сплати судових витрат від особи, яка довела перед судом факт порушення свого права та отримала відповідний судовий захист, до особи, яка допустила таке порушення.

Саме такий підхід полегшить судову діяльність по вирішенню даного питання тому, що суду не треба буде спочатку стягувати судові витрати з особи, на яку первинно був покладений цей обов’язок, а потім компенсувати їй за рахунок іншої сторони понесені витрати. Але це можливо тільки в справах позовного провадження. В справах наказного та окремого провадження, враховуючи їх специфіку, подібний підхід є неприйнятним. При частковому ж задоволенні позовних вимог, судові витрати, що не були сплачені раніше, присуджуються кожній із сторін пропорційно до задоволеної та відхиленої частини позовних вимог.

Ясинок М. М.

Чи може мати місце стадія примирення на рівні судів першої інстанції

Війна, якою б довгою вона не була, завжди закінчується миром. Мир це природний стан як суспільства в цілому так і кожної людини зокрема. Разом з тим поняття війни в класичному його розумінні пов’язується із нападом, захистом, контратакуючими діями. Все це в мініатюрі має місце сьогодні в позовному провадженні. Звісно така аналогія є доволі умовною, але іноді за напругою процесуальної, психологічної боротьби сторін, останні створюють цілі міжусобні «війни». Такі складові, як правило, кожного разу привносяться в судовий процес і з цих підстав ще більше ускладнюють процедуру розгляду цивільних справ.

Все це має місце тому, що система судового розгляду сьогодні націлена лише на юридичне вирішення цивільно-правового спору де конфліктне питання потребує обов’язкового судового рішення. Така побудова процесуального законодавства як правило призводять до того, що проблема психологічного конфлікту, яка існує між сторонами так і залишається не вирішеною. Звісно можна послатись на те, що це не є правовим питанням, а тому воно знаходиться за межами судової юрисдикції. Разом з тим дана проблема в подальшому переростає у ворожнечу між людьми, яка, особливо у сільського населення, передається і наступним поколінням. В той же час жодне судове рішення, без психологічного його супроводу, який при відсутності в судах судових психологів, спеціалістів конфліктологів, здійснюють судді, не вирішує проблему цивільної справи в цілому.

Таким чином відсутність медіатитвних технологій, а головне їх законодавчого супроводу тягне за собою з однієї сторони непродуктивність роботи судової системи, а з іншої сприяє фінансовим витратам, яких можливо б було уникнути. Як показує практика шоста частина цивільних справ закривається без ухвалення судових рішень. Так із 936 цивільних справ позовного і окремого провадження, які надійшли в 2008 році до Білопільського райсуду Сумської області 120 справ були закриті чи залишені без розгляду [1].

В той же час для організації судового розгляду таких справ в суді була задіяна робота секретарів судових засідань, помічників суддів, інтелектуальна робота самих суддів. Крім того на виклик учасників цивільного процесу було витрачено кошти, час, але в кінці кінців робота цілого колективу стала не зовсім продуктивною. Якщо розглянути дану ситуацію в межах України, то в 2007 році в суди надійшло 8,7 млн. справ із них 1 млн. 705 тис. цивільних справ з яких повернуто позивачам з різних підстав 97,5 тис. справ в тому числі і у зв’язку з не усуненням виявлених в заявах недоліків. Судами було відкрито провадження по 1 млн. 233 тис. цивільних справ, але з ухваленням судових рішень було розглянуто лише 982 тис. 500 справ [2, с. 32]. Тобто 250 тис. 500 справ було закрито як правило за примиренням сторін, а при наявності стадії примирення кількість закритих справ можливо подвоїти. Сьогодні ж суди першої інстанції перетворилися на «конвеєр» з розгляду колосальної кількості справ [3]. За існуючого навантаження судді місцевих судів просто фізично не взмозі вчасно і належним чином виконати всі передбачені законом процесуальні дії. Ось чому введення в цивільний процес стадії «примирення», як окремої, самостійної складової його частини є сьогодні питанням вкрай актуальним. На думку автора стадію повинні проходити всі цивільні справи позовного провадження за виключенням справ щодо окремого провадження позбавлення батьківських прав та справ про видачу судових наказів. З урахуванням того, що дана стадія може займати строк до одного місяця, то стадію попереднього розгляду справ можливо скоротити до 10 чи 15 днів замість місячного строку, який існує сьогодні (ст. 129 ЦПК).

Найдоречніше на посади осіб, які можуть займатися примиренням, можуть призначатися судді, які знаходяться у відставці, оскільки дані особи є найбільш підготовленими до такої роботи. Такі посади не повинні відноситися до державної служби, їх оплата повинна проводитися за рахунок місцевого бюджету.

Разом з тим процедура примирення сторін повинна бути узаконеною на рівні ЦПК України, бо це є один із видів процесуальної роботи.

Таким чином нині діючий ЦПК України доречно було б доповнити новою главою 2 А, розділу 3 ЦПК, яка б мала назву «Стадія примирення».

Стаття 126 1

1. Стадія примирення є першою самостійною обов’язковою стадією цивільного судочинства метою якої є віднайдення шляхом усних чи письмових перемовин компромісних варіантів, які б давали можливість вирішувати спір по суті.

2. При примиренні сторін складається довідкуа–угода про завершення перемовин. Якщо перемовини закінчуються миром, то така довідка-угода підписується сторонами і подальший рух справи закінчується.

3. При недосягненні примирення позовна заява з довідкою-угодою в якій зазначається остаточна позиція сторін направляється до суду.

4. Стадію примирення не проходять справи наказного провадження, справи про позбавлення батьківських прав та справи окремого провадження.

Стаття 126 2 Строки процедури примирення.

1. Строк процедури примирення не повинен перевищувати один місяць.

Стаття 126 3 Особа, яка займається примиренням.

1. Особа, яка займається примиренням повинна мати 30 річний вік, вищу юридичну освіту та п’ятирічний стаж роботи за юридичною спеціальністю.

2. Така особа призначається на посаду рішенням районної державної адміністрації за поданням голови районного суду.

Стаття 126 4 Форма процедури примирення.

1. Процедура примирення проводиться в усній формі. Вона не протоколюється і не фіксується технічними засобами.

2. Перемовини примирення проводяться у формі усного розбору позовної заяви за участі сторін з вислуховуванням їх позицій, виясненням правової точки зору та віднайденням шляхів до примирення сторін.

Стаття 126 5 Форма довідки-угоди

1. Після закінчення перемовин примирення, особа, яка їх проводила зобов’язана скласти довідку-угоду в якій зазначається:

а) час і місце перемовин примирення, прізвище особи, яка здійснювала примирення, найменування сторін, 3-х осіб, назва справи;

б) узагальнена позиція позивача та відповідача, 3-ої особи;

в) висновок особи, яка проводила примирення щодо закінчення спору чи передачі позовної заяви до суду.

Стаття 126 6 Особи, які можуть приймати участь у процедурі примирення.

1. Сторона, 3-і особи їх представники мають право приймати безпосередню участь у стадії примирення.

2. Якщо одна із сторін не з’явиться по виклику для примирення виклик повторюється.

3. В стадії примирення можуть приймати участь як сторони так і лише їх представники відповідно до наданих повноважень.

Вирішення як організаційних так і процесуальних питань щодо ведення в цивільне судочинство першої її стадії – стадії примирення не потребує великих фінансових витрат. Разом з тим наявність такої стадії з однієї сторони буде впливати на оперативність проходження цивільних справ в судах України, а з іншої не буде сприяти збільшенню посад суддів на рівні районної ланки.

Список літератури: 1. Звіт Білопільського районного суду Сумської області за 2008 рік./Архів Білопільського райсуду за 2008 рік. 2. Стан здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції у 2007 р.//Вісник Верховного Суду України. 2008. – № 7. – 32. 3. Із 8 тис. 585 посад суддів укомплектованими були лише 6 тис. 726 посад, вакантними залишилися 1 тис. 859 посад суддів./ Балаклицький І. І. Голова Державної судової адміністрації України//Вісник Верховного Суду України. 2008. – № 5. – 10 с.