Щодо спеціальної цивільна правоздатність органів внутрішніх справ як юридичних осіб публічного права

В сучасних умовах установи МВС України як суб’єкти цивільних правовідносин як і всі інші юридичні особи наділені правами та обов’язками, передбаченими цивільним законодавством. На даний момент в умовах розвитку ринкової економіки зростає необхідність участі МВС України та його структурних підрозділів в цивільному обороті.

 Однією із ознак МВС України та його структурних підрозділів як юридичних осіб публічного права являється набуття та здійснення цивільних прав та обов’язків від свого імені. Перш за все важливо сказати, що набуття та здійснення цивільних прав здійснюється внаслідок наділення юридичної особи (в нашому випадку МВС України та його структурних підрозділів) цивільною правоздатністю та дієздатністю, які виникають з моменту створення, а не реєстрації, і засновником може виступати лише державний орган, а не будь-яка особа.

 Згідно ст. 91 ЦК правоздатність юридичної особи – це її здатність мати такі ж цивільні права та обов’язки як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

 В науці цивільного права прийнято розрізняти загальну та спеціальну цивільну правоздатність. Тосунян Г. та Вікулін А. відмічають, що принцип спеціальної правоздатності заключається в тому, що відповідні юридичні особи можуть здійснювати тільки такі юридичні дії, які відповідають меті їх діяльності, передбаченій в установчих документах, розпорядчих актах органів влади.

 Деякі автори говорять, що спеціальна правоздатність означає співвідношення видів діяльності організації не тільки завданням та меті її діяльності, але і предмету, який повинен вказуватись в установчих документах. Вони вважають, що закріплення правоздатності через предмет найбільш ефективний і дозволяє оцінювати здатність установи відповідним чином здійснювати свою діяльність. Визначення спеціальної правоздатності через предмет діяльності означає, що в установчих документах повинен міститись повний перелік всіх видів діяльності, якими вправі займатись установа. Проаналізувавши дані положення, можна дійти висновку, що визначення спеціальної правоздатності через предмет утруднить виконання поставлених перед установою цілей або взагалі зведе їх до мінімуму та існування такої установи чи організації буде недоцільним.

 Установи МВС України як юридичні особи публічного права наділені спеціальною цивільною правоздатністю, виходити за межі якої не мають права. Спеціальна правоздатність МВС України та його структурних підрозділів проявляється в тому, що вони мають обмежений обсяг прав та обов’язків, які необхідні виключно для досягнення основних ціле, передбачених їхньою компетенцією.

 Можна визначити, що спеціальна цивільна правоздатність МВС України та його структурних підрозділів підпорядкована меті та завданням, задля виконання яких вони саме були створені.

 Слід відмітити, що спеціальна правоздатність установ системи МВС України включає в себе можливість володіти майном на праві оперативного управління(засноване на праві власності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником) і використовувати його згідно з метою створення установи. Але потрібно зауважити, що майно на праві оперативного володіння не можна закладати, вносити в якості частки в створюване підприємство.

 Спеціальна правоздатність включає в себе також можливість виступати учасником договірних зобов’язань, якщо це не суперечить закону. А також спеціальна правоздатність юридичних осіб публічного права включає в себе здатність займатись діяльністю, що приносить прибуток, якщо вона не суперечить основним цілям установи в порядку встановленому законом. Саме ці положення визначають характер спеціальної цивільної правоздатності.

 Слід відмітити, що на даний час в Україні відсутнє спеціальне законодавство про юридичних осіб публічного права, навіть у ЦК законодавець чітко не розмежував правовий статус юридичних осіб різних видів, не визначив основні положення поділу права на приватне та публічне. Також із нового Цивільного кодексу України не можливо дізнатись чим же відрізняється порядок створення юридичних осіб приватного та публічного права, адже і ті і інші створюються на підставі розпорядчого акту засновника або договору між учасниками.

 Отже, питання щодо визначення поняття юридична особа публічного прав на даний час залишаються не вирішеними і потребують подальшого обговорення та аналізу.

Сербова А. В.

Вдосконалення цивільного законодавства необхідна умова становлення житлово-комунальної сфери

Становлення України як незалежної країни та розвиток ринкових відносин потребує чіткого законодавчого регулювання не тільки політичних та зовнішньоекономічних відносин але і відносин які відбуваються в самої державі.

Тільки за умови чіткого законодавчого регулювання відносин яки виникають у суспільстві можливо здійснювати рух у розвитку ринкових відносин, та побутової правової держави.

            Важливим показником стабільності розвитку економіки країни є не тільки стан її галузей виробництва споживчих товарів але і стан її житлово-комунального господарства, тому що від вартості та якості наданих послуг залежить не тільки її внутріполітичний стан держави але і її фінансове, соціальне становище.

Недосконалість законодавства та системи управління житлово-комунальним господарством України, зволікання з його реформуванням призвели до того, що підприємства галузі неспроможні ефективно працювати в ринкових умовах і надавати споживачам послуги належних рівня та якості.

Тому законом України «Про загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004-2010 роки» було затверджено загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства, визначені основні принципи, напрямки, завдання та заходи з виконання програми.

Державна політика реформування житлово-комунального господарства базується на таких основних принципах:

– забезпечення сталого функціонування і динамічного розвитку сфери житлово-комунального господарства;

– удосконалення системи управління житлово-комунальним господарством;

– забезпечення доступу всіх верств населення до житлово-комунальних послуг, які відповідають вимогам державних стандартів;

– запровадження державних соціальних стандартів (норм та нормативів) у сфері житлово-комунального обслуговування;

– стимулювання інвестиційної діяльності у сфері житлово-комунального господарства;

– забезпечення ефективного використання грошових, людських та матеріальних ресурсів виробниками/виконавцями та споживачами житлово-комунальних послуг;

– пріоритетності інноваційного розвитку в життєзабезпеченні населених пунктів, сприяння науково-технічному прогресу у сфері житлово-комунального господарства;

– гласності, громадського контролю та прозорості у прийнятті рішень з питань житлово-комунального господарства органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень;

– відповідальності органів місцевого самоврядування за ефективне використання майна територіальної громади та забезпечення населення житлово-комунальними послугами відповідно до державних соціальних стандартів;

– створення однакових умов для всіх суб'єктів підприємницької діяльності у сфері житлово-комунального

Виконання Програми, та дотримання основних ідей на яких базується ця програма потребує не тільки нормативно-правового забезпечення, вдосконалення існуючого законодавства, та науково-технічного забезпечення, але і фінансування цієї програми у повному обсягу.

Що до нормативного забезпечення варто визначити, що система законодавства існує але вона потребує вдосконалення відповідно до потреб ринкових відносин.

Аналізуючи чинні Закони України («Про житлово-комунальні послуги» «Про теплозабеспечення», «Про електроенергетику», «Про природні монополії»)  варто вказати на те що ці закони потребують змін тому що регулюють відносини між суб’єктами не в повному обсягу, особливо при надання житлово-комунальних послуг побутовому споживачеві тобто громадянам, та не відповідають основнім принципам проголошеними державою, на яких базується процес реформування.. Так порядок постачання (надання) побутових послуг з постачання теплової, електричної енергії побутовому споживачеві у законах не врегульовані, відсутні не тільки технічні параметри енергоносію але і порядок відключення від постачання (надання) послуг, та умови, порядок повторного підключення до мережі.

 В зв’язку з тим що Законі яки регулюють відносини що до надання побутових послуг не відповідають потребам часу, та не регулюють де які відносини що виникають при надані побутових послуг, державні виконавчі органі на яких покладено Конституцією забезпечити нормальні умови існування суспільства, прийняттям підзаконних нормативних актів доповнюють ці Закони. Але нормативні акти підзаконного характеру (Постанови Кабінету Міністрів України, розпорядження міністерств та відомств), яки призвані доповнювати вказані закони повністю їх підміняють, а враховуючи те що міністерства та відомства здійснюють загально галузеве керівництво, то ці підзаконні акти завжди стоять на захисті галузевих інтересів. Так останнім часом у більшості містах України (Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк та ін.) порушуються положення Закону «Про природні монополії», що до відключення побутового споживача від енергопостачання. При відключені від тепло енергомережі постачальники енергії посилаються на Правила користування електричною та тепловою енергією розроблені та затверджені наказом міністерства енергетики та електрифікації СРСР. В цьому випадку варто відмітити що ці правили були розроблені та впроваджені у 1977 році в колишньому СРСР, з врахуванням специфіки розвитку економіки СРСР та командно-адміністративного методу регулювання суспільних відносин, що виникають при надані побутових послуг. Таким чином в вочевидь що регулювання цих відносин відбувається без врахування потреб ринкових відносин. Що призводить до конфліктів між споживачами, виробниками, виконавцями (постачальниками).

Тому відключення побутового споживача від тепло енергомережі повинно відбуватися в першу чергу з урахуванням положень законів «Про теплозабеспечення», «Про електроенергетику», «Про природні монополії», а враховуючи те що відносини між суб’єктами при ринкові економіки будуються на підставі договору, з урахуванням положень закріплених у договорі.

Положення вище зазначених Законів чітко визначають, що постачання (надання) послуг повинні відбуватися тільки при наявності укладеного між суб’єктами договору. При чому враховуючи те що по своєї суті відносини з надання побутових послуг є цивільними правовідносинами, варто звернути увагу на порядок укладання договору, та надати можливість сторонам у договорі врегульовувати свої відносини на підставі повноцінного договору, а не використовувати типові договори яки порушують на наш погляд права однієї сторони – споживача.

Але держава в особі міністерств та відомств не зважаючи на те що порядок укладання, (розірвання) договору чітко визначений у ЦК, шляхом прийняття розпоряджень та затвердження положень про порядок надання побутових послуг, останнім часом в практику регулювання відносин між постачальником (виконавцем) ввело укладання типового договору. Але і такі договори, що опосередкують угоди між сторонами, укладаються з порушенням, або іноді зовсім не укладаються.

Типовий договір, (що до теплопостачання, енергопостачання) розробляється відповідним міністерством, відомством, та вводиться в дію на підставі відповідного розпорядження, та порушує не тільки права споживча визначені у Законі «Про захист прав споживачів», але і положення ст. 627 ЦК, що до свободи договору та 630 ЦК яка визначає що тільки де яки умови договору визначаються відповідно до типових умов визначеного типу договору оприлюдненого у встановленому порядку. Тоді враховуючі положення ст. 630 ЦК інші умови у договорі сторони повинні узгоджувати між собою, але постачальник (виконавець) пропонує укласти угоду тільки на умовах яки пропонує він, що надає відповідні преваги постачальникові або виконавцеві і таким чином порушує права споживача.

Для вирішення проблем між постачальником (виконавцем), відповідно до ЦК відносини між суб’єктами цивільних правовідносин мають бути врегульовані на підставі повноцінного договору з врахуванням положень чинного законодавства, що до порядку його укладання, зміни та розірвання. Так відповідно до ст. 638 ЦК договір вважається укладеним, як що сторони у належній формі досягли згоди з всіх істотних умов договору. Тут варто визначити що де які істотні умови встановлюються імперативно, та повинні враховуватися сторонами. Але при укладанні договору постачання теплової, електричної енергії, гарячої та холодної води для побутових споживачів, постачальник розробляє типовий договір і крім суттєвих умов які встановлені імперативно встановлює свої яки не узгоджує з контрагентом тим самим порушує його права, та положення ЦК. Особливо на мій погляд потребують узгодження умови що до якості та гарантії якості постачання (виконання) теплової, електричної енергії, гарячої та холодної води для побутових споживачів. Так відповідно до ст. 673 ЦК продавець повинен передати покупцеві товар якість якого відповідає умовам договору, а відповідно до ст. 675 ЦК товар який продавець (постачальник, виконавець) передає або зобов’язаний передати покупцеві (споживачеві) повинен відповідати відповідної якості встановленої законом, якщо інше не встановлено самим договором. Але при досліджені порядку укладення договору що до постачання теплової, електричної енергії, гарячої та холодної води, якісні характеристики не вказані, а у договорі постачання теплової енергії взагалі вказано що постачальник сам встановлює температуру теплоносію відповідно до графіку з врахуванням температури навколишнього середовища. Виходячи з вище вказаного споживач не зможе захистити свої права в разі порушення якісних характеристик теплоносію, а постачальник завжди буде правий. Таким чином очевидно що законодавство яке регулює відносини з приводу постачання теплової, електричної енергії, гарячої та холодної води для побутових потребує вдосконалення з врахування потреб часу, а Закони які регулюють ці відносини повинні максимально охоплювати всі відносини які виникають при здійснені постачання або виконання побутових послуг, що привило б до зменшення впливу на процес формування договірних умов галузевих міністерств та відомств.

Останнім часом в Україні, не вважаючи на те, що в основному законі України чітко визначено про верховенство права, закону, панує підзаконній нормативний акт, який приймається як було зазначено вище галузевим міністерством та направлений на захист галузевих інтересів, а не інтересів суспільства.

 Положення, правила, інструкції яки мають підзаконний характер, повинні поліпшувати стан відносин при тепло енергопостачанні та не можуть суперечити Закону так як в цьому випадку вони ні є дійсними. Але деякі положення підзаконних актів прямо суперечать законам і підприємства яки надають побутові послуги та місцеві органі державної влади надають перевагу підзаконному нормативному акту.

Вважаючи те, що з моменту проголошення незалежності України, вона почала розвиток економіки з побутової ринкових відносин, то варто визначити, що і відносини з приводу надання побутових послуг, постачання електричної та теплової енергії повинні будуватися на ринкових засадах, тобто на підставі договору з урахуванням положень чинних законів («Про житлово-комунальні послуги» «Про теплозабеспечення», «Про електроенергетику», «Про природні монополії») . Так відповідно до законів України «Про житлово-комунальні послуги», «Про теплозабеспечення», «Про електроенергетику» відносини між постачальником (виконавцем) та споживачем, мають бути в обов’язковому порядку оформлені договором який підписується сторонами та скріплюється печатками. На практики договір укладається не з всіма споживачами, що останнім часом негативно відображається на інтересах споживачів. Судами України захищаються інтереси постачальника, (виконавця), виробника і виносять вони свої рішення посилаючись не на Закон як того потребують процесуальні норми, а на постанови Пленуму Верховного суду та підзаконні нормативні акти.

В практику судів (Харків, Донецьк, Дніпропетровськ та ін.) увійшло порушення провадження у справах про несплату комунальних платежів за відсутністю повного пакету необхідних документів, що передбачені ЦП Кодексом, та в порядку наказного провадження. Відповідно до ст. 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Як відомо судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочинні, вчиненому у письмовій формі ст. 96 ГПК. Але як вказувалось вище у більшості випадків відносини між постачальником (виконавцем) та споживачем не оформлені договором, звідси можливо зробити висновок що рішення на підставі наказного провадження неможливо прийняти. Враховуючі те що місцеві суди отримують від місцевих громад додаткове фінансування вони лобіюють інтереси місцевих органів влади, та порушують провадження в справах про не сплату житлово-комунальних послуг без додержання процесуальних норм.

Не можливо також розуміти дії судів що до лобіювання інтересів постачальника (виконавця) побутових послуг, через спонукання укласти договір про реструктуризацію заборгованості з надання побутових послуг, яка нібито мала місце ще в 1992 – 1999 році.

По-перше варто визначити що суд повинен враховувати те що договір між постачальником (виконавцем) і споживачем не укладався, що свідчить про відсутність зобов’язання. По-друге при порушені справи суд має врахувати строки позовної давності, тому що вирішується справа за 1992-1999 роки коли діяв ще старий ЦК України.

Таким чином з вище зазначеного стає очевидно, що при регулюванні відносин з приводу постачання газу теплової, електричної енергії, гарячої та холодної води для побутових держава має:

 Вперше, зменшити вплив галузевих міністерств та відомств на процес формування договірних відносин для чого в Законах максимально врегулювати виникаючі відносини що до якісних характеристик товару, відповідальності сторін.

 Вдруге, надати можливість формування договірних відносин між постачальником (виконавцем) повноцінним цивільним договором, для цього в Законі вказати ті умови які не підлягають узгодженню сторонами, а включаються в тому виді що вказані в законі, інші умови мають бути узгодженні сторонами. Що приведе до підвищення відповідальності як з боку постачальника (виконавця) так і споживача.

Список літератури: 1. Конституція України. – Харків: Одисей, 2003. -56 с. 2. Цивільний Кодекс України: Коментар, – Харків: Одисей, 2003. -832 с. 3. Цивільно – процесуальний кодекс України. – Харків: Одисей, 2003. -224 с. 4. Закон України «Про житлово-комунальні послуги» Сервер Верховної ради України // www.rada.gov.ua. 5. Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р. // ВВР України, – 1998, – №1. – ст. 1. 6. Закон України «Про теплозабеспечення « Сервер Верховної ради України // www.rada.gov.ua. 7. Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. (у редакції Закону № з161-ΙV від 1 грудня 2005 р.// www.rada.gov.ua

Старіцина С. О.

Публічно – та приватно-правовий порядок регулювання обігу зброї

1. Аналізуючи різні дослідження з питання поняття зброї, можна зробити висновок, що вчені у загальному вигляді визначають зброю як пристрій, прилад і предмет спеціально виготовлений та конструктивно призначений для ураження живої та іншої цілі, яка не має іншого виробничого чи побутового призначення, а також як засіб, який використовується для знищення живої сили супротивника, його техніки і споруд[93]. Деякі автори до зброї відносять також основні частини, що визначають її функціональне призначення[94].

Зброя може бути оцінена з різних точок зору. Як технічно складний виріб вона є об’єктом виробництва і технологічних процесів. У зброї звичайно знаходять своє матеріальне відображення нові вироби і інші результати інтелектуальної діяльності. Зброя є також об’єктом адміністративно-правових відносин, оскільки вітчизняна доктрина передбачає необхідність контролю за зброєю та її володільцями, а у випадку скоєння правопорушень відносно зброї чи з її використанням вимагається застосування адміністративно-правових чи кримінально-правових санкцій.

2. З точки зору традицій правознавства зброя являє собою річ, тобто об’єкт матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст. 179 ЦК).

Як річ зброя характеризується також наступними характеристиками:

– зброя є здатною до обігу, проте в силу ст. 178 ЦК – обмежена в обігу, оскільки Постанова Верховної Ради України N 2471 від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна»[95] і Додаток № 2 до цієї Постанови відносить певні види зброї саме до об’єктів обмежених в обігу, тобто встановлює спеціальний порядок придбання права власності громадянами на зазначений об’єкт;

– це рухоме майно, тобто правовий режим майна на нього не розповсюджується, не діє відносно нього і система правил про державну реєстрацію (ст. 181-182 ЦК );

– що ж стосується визнання зброї подільною чи неподільною річчю, то єдиний сумнів в даному випадку пов’язаний з тим, що зброя (коли йдеться наприклад, про вогнепальну зброю) являє собою багатоелементну річ, елементи якої можуть бути відділені без втрати основних функцій. Втім, зброю слід визнавати саме як неподільну річ, оскільки ст. 183 ЦК визнає неподільними речі, які не можна поділити без втрати їх цільового призначення. За загальним правилом вогнепальна зброя (тим більш холодна) конструюється з мінімальною вагою та мінімальним набором складових частин; саме тому втрата практично будь-якого з елементів, з яких складається зброя, тягне і втрату первинних якостей, навіть якщо вона і зберігає здатність до пострілу. А такі об’єкти як набої, чохли, додаткові стволи, приклади, мушки, оптичні пристрої та ін. повинні бути кваліфіковані як самостійні речі; саме тому частіше за все вони можуть бути визнані приналежностями до зброї (ст. 186 ЦК);

– зброя зазнає (як річ) індивідуалізації ще на стадії виробництва, де застосовується система засобів, які надають кожній одиниці зброї (включаючи вогнепальну) свою унікальність. Тому, зброя відноситься до речей, визначених індивідуальними ознаками. Але остаточну індивідуалізацію зброя набуває з втягненням її у цивільний оборот. З точки зору споживчих якостей зброя з тими ж самими характеристиками розглядається як рівнозначна;

– зброя, звісно ж зношується, а також застаріває у так званому моральному плані, але все ж таки незважаючи на її неодноразове використання вона зберігає свій первісний вигляд, що й дозволяє визначити зброю як неспоживну річ (ст. 185 ЦК України).

Зазначені юридичні властивості зброї як речі є принципово важливими, оскільки дозволяють встановити необхідний правовий режим.

3. Відносини по користуванню, володінню, розпорядженню речами, і у тому числі зброї, регулюються нормами, що входять до інституту права власності. При цьому це є комплексний інститут права, до нього включені не тільки цивільно-правові норми. Він охоплює усі норми права, які закріплюють (визнають), регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам.

Зброю, як об’єкт власності, можна придбати за цивільно-правовими підставами, але з урахуванням адміністративно-правових правил.

Цивільно-правові підстави придбання речі у власність визначені в ЦК: виготовлення речі, договір про відчуження майна, у тому числі договір купівлі-продажу майна, дарування, а також отримання речей у спадщину.

На сьогодні, нормативними актами, які регулюють обіг зброї, не визначено порядку придбання зброї вищевказаними засобами.

У зазначеній Постанові «Про право власності на окремі види майна», визначений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна (додаток № 2), згідно з яким, громадяни набувають права власності на вогнепальну зброю, після досягнення 21-річного віку. На вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) – при досягненні 25-річного віку, а також на холодну, пневматичну зброю, газові пістолети та револьвери.

Окрема категорія громадян, а саме народні депутати України та окремі посадові особи апарату Верховної Ради України, з метою забезпечення особистої безпеки, мають право на придбання зброї, яка видається їм міністерством внутрішніх справ у тимчасове користування. Підставою для цього є відповідна постанова Президії Верховної Ради України.[96]

4. Неоднозначним є питання застосування зброї як предмета самооборони (самозахисту). Для основного числа громадян заборонене носіння вогнепальної зброї та її використання як засобу самозахисту, а тим більше короткоствольної. Із цією метою вони можуть придбати спеціальні засоби сльозоточивої та подразнювальної дії (пістолети й револьвери).

Для забезпечення безпеки й з метою збереження майна з урахуванням ступеню загрози працівникам правоохоронних органів, суду (у період, коли вони безпосередньо не виконують своїх обов’язків), суду та їх близьким родичам можуть видаватися зброя, спеціальні засоби індивідуального захисту й оповіщення про небезпеку.[97]

Ігнатенко В. В., Суров С. О.

Окремі проблемні питання юридичного критерію недієздатності особи

Цивільне законодавство України передбачає можливість визнання громадянина недієздатним. Згідно ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними [1]. Такий стан може бути встановлений лише шляхом проведення судово-психіатричної експертизи (далі – СПЕ), що ґрунтується на відповідних правових нормах.

Недієздатність містить медичний і юридичний критерій.

Вважаємо за необхідне розглянути дані критерії недієздатності, звернувши основну увагу на юридичний критерій, адже в сучасній судовій практиці проявляється неоднозначне бачення судовими експертами змісту та меж юридичного критерію, особливо під час проведення посмертної СПЕ [2, с. 3].

За аналогією із кримінальним правом в цивільному праві до медичного критерію відноситься узагальнений перелік хвороб, які можуть зумовити нездатність усвідомлювати значення своїх та (або) керувати ними, а саме: а) хронічне психічне захворювання; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

На відміну від медичного, юридичний критерій являє собою судово-психіатричну оцінку захворювання, тобто визначення глибини (ступеню, тяжкості) встановлених розладів психіки (хвороби). Юридичний критерій неосудності обґрунтовується за допомогою клінічних психіатричних даних, джерелом для яких є медичний критерій.

Юридичний критерій являє собою визначення того, як вплинуло психічне захворювання на психічну діяльність. Це означає, що застосування юридичного критерію в кожному конкретному випадку здійснюється шляхом психіатричного аналізу психічних порушень, розпізнаних відповідно до медичного критерію, і, отже, входить у компетенцію психіатрів-експертів [3, c. 33].

Разом із тим, як свідчить практика проведення СПЕ, висновок судового експерта в частині юридичного критерію завжди має характер констатуючого. Вказане має місце навіть у тому випадку, коли клінічні дані, які характеризують медичний критерій різняться часом із моментом проведення експертизи (особливо під час проведення посмертної СПЕ). Як наслідок, експерт робить висновок про стан дієздатності фізичної особи типово, орієнтуючись на методичні рекомендації від 1973 р. та на парадигму психіатрії, що не базується на принципах доказовості та обґрунтованості.

Як стверджує Ілейко В.Р. типовими недоліками при аналізі об’єктів експертизи (медичної документації і свідчень свідків) були, зокрема: а) відсутність ідентифікації опису та окремого дослідження медичних документів; б) аморфне викладення усіх даних з медичних документів, без їх розподілу на первинні та вторинні та без відповідних посилань щодо походження цих даних; в) підміна опису психічних розладів, що мали місце у підекспертного приведенням лише діагнозів (нозологічних, синдромологічних); вибіркове цитування даних з медичної документації; г) повне ігнорування свідчень свідків; д) наведення лише тих з них, які підтверджують діагноз та експертні висновки; е) піддавання свідчень власній інтерпретації з викривленням їх змісту порівняно з наявними в матеріалах справи тощо.

Необхідно наголосити, що недостатня обґрунтованість та необґрунтованість експертних висновків відзначилась при посмертній СПЕ відповідно у 66,7\%, при очній СПЕ – у 62,8\% [2, c. 13].

Як видно із вищезазначеного практика проведення СПЕ дійсно є далекою від досконалості. Вона спричинена не тільки суб’єктивним фактором, але й об’єктивним – недосконалістю норм процесуального законодавства та положень клініко-діагностичних стандартів та інструктивно-методичних вимог.

З метою усунення даних недоліків переконані, що в межах процесуального законодавства необхідним є закріплення положення, згідно якого суд буде зобов’язаний по цивільних справах, у яких необхідним є призначення СПЕ, особливо посмертної, виявляти свідків, в т.ч. нотаріуса, які володіють інформацією, що характеризує психічний стан особи. Також, передбачити можливість призначення судом СПЕ лише за умови надання судовому експерту матеріалів справи, що містять таку інформацію.

В іншому випадку, якщо такі дії не будуть проводитись, висновок СПЕ повинен визнаватись виключно вірогідним, що ставитиме під сумнів законність прийнятих у цивільних справах рішень.

Список літератури: 1. Цивільний кодекс України-К.: Видавничий дім «Скіф», 2007. – 260 с. 2. Ілейко В.Р. Посмертна судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі (питання теорії і практики): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора мед. наук : спец. 14.01.16 «Психіатрія» / В.Р. Ілейко – Київ, 2005. – 27 с. 3. Марчук А.І. Судова психіатрія. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2003. -240 с.

Хімченко С. В.

Цивільна відповідальність нотаріуса: загальні підходи

Останнім часом питанням цивільно-правової відповідальності приділяється все більше уваги, оскільки здійснення майнових прав фізичних осіб потребує існування розвинутого механізму їх охорони, виховування правомірної поведінки учасників цивільних відносин, недопущення порушення прав осіб. Через це потрібною є система цивільної відповідальності, що не лише дозволяє особі, що потерпає від неправомірних дій одержати майнову компенсацію, а також сприяє вихованню правомірної поведінки учасників цивільних відносин.

Теоретичні проблеми цивільної відповідальності останнім часом на концептуальному рівні розглядалися І.С.Канзафаровою. Втім, ця дослідниця приділила увагу більш загальним питанням цивільної відповідальності та менш уваги – особливостям цивільно-правової відповідальності при здійсненні особами професійної діяльності. Більшість робіт з цієї проблематики виконані ще за радянські часи та не відповідають в повній мірі сучасному стану суспільних відносин, не враховують зміни, що відбулися останнім часом у цивільному праві.

Окремої уваги на рівні дисертаційних досліджень цивільної відповідальності, що наступає у зв’язку з професійною діяльністю особи на цей час не приділено. Цивільна відповідальність нотаріуса майже не розглядалася на науковому рівні. Існують лише окремі праці (Є.О.Мічурін[98]), які присвячені цивільній відповідальності нотаріуса, які загалом не вирішують існуючу проблему в цілому.

На законодавчому рівні питанням цивільної відповідальності нотаріуса приділяється обмаль уваги. При цьому норми Закону України «Про нотаріат», присвячені цьому питанню не розкривають повною мірою підстави відповідальності нотаріуса, залишаються питання щодо визначення її обсягу: чи вона є повною як для фізичної особи, чи у розмірі страхового фонду нотаріуса.

Такий стан наукової розробленості проблеми та законодавчого закріплення положень про цивільну відповідальність нотаріуса заважає нормальному здійсненню цивільних прав. Невизначеність окремих питань цивільно-правової відповідальності нотаріуса заважає як нормальному вчиненню нотаріальних дій через нерозуміння нотаріусом дій, через які він може понести відповідальність, так і охороні прав фізичних осіб, що звертаються до нотаріуса для вчинення нотаріальних дій, оскільки невизначеність компенсації збитків, що відбулися через дії нотаріуса заважає здійсненню компенсаційної функції цивільного права. Отже, питання, пов’язані з професійною діяльністю нотаріуса мають бути ретельно регламентованими, розроблені теоретичні її основи, що не в останню чергу стосується цивільно-правової відповідальності нотаріуса.

Зокрема, невизначеними як на науковому рівні, так і на рівні правовозастосування залишаються такі аспекти цивільно-правової відповідальності нотаріуса як обсяг відшкодування шкоди нотаріусом; випадки, через які відшкодовується шкода нотаріусом; види матеріальної коди, які підлягають відшкодуванню нотаріусом, якщо шкода спричинена ним при здійсненні ним професійної діяльності.

Тому питанням професійної відповідальності взагалі та цивільної відповідальності нотаріуса зокрема має приділятися ретельна увага, законодавче регулювання цього питання є недостатнім, втім, воно має спиратися на теоретично розроблені положення, виходити з обґрунтованих цивілістичною теорією відповідальності основ.

Тертишніков В. І.

Проблеми доказового права у юридичній  науці  та судовій практиці

 Особливу увагу питанням доказового права приділяли і приділяють вчені і практики у науках цивільного процесуального та кримінального процесуального права, оскільки саме при розгляді та вирішенні цивільних та кримінальних справ однією з головних складових процесуальної діяльності була, є і буде доказова діяльність.

На певному рівні галузевих досліджень виникла проблема порівняльного та комплексного аналізу галузевих норм, які регулюють доказову діяльність, докази, місце суда у доказовій діяльності і т. ін. Тому саме у зазначених науках і з’явилось поняття доказового права. Причинами виникнення цього поняття є певна єдність принципів доказової діяльності, подібність або тотожність певних правових інститутів цивільного процесуального, господарського процесуального, адміністративного процесуального та інших процесуальних галузей права: поняття доказів та засобів доказування, предмету доказування, доказової діяльності, її суб’єктів , загальність мети доказування і ін. Об’єктивність появи зазначеного поняття підтверджується і появою порівняно нових галузей процесуального права, які таким же чи подібним чином регулюють доказову діяльність у конституційному судочинстві, третейських судах, нотаріальному провадженні і ін.. Тому одним з важливих спільних завдань процесуальних наук та, безумовно, і загальної теорії держави і права, конституційного права є дослідження діючих норм доказового права у зазначених галузях і пошуки шляхів подальшого їх зближення та гармонізації.

Зазначена проблема є актуальною для усіх видів судочинства в Україні. Тому багато вчених-процесуалістів (Комаров В.В., Грошевий Ю.М. і ін.) справедливо стверджують про необхідність гармонізації окремих процесуальних інститутів, тяжіння судової процедури до певної універсальності, уніфікації процесуального регулювання, у тому числі і основних положень теорії доказів та прийняття уніфікованих законодавчих актів. Дійсно, для будь-якої правозастосувальної діяльності характерним є те, що вона здійснюється: передбаченими в законі органами чи особами; на певних правових принципах; у відповідності і у встановленій законом процесуальній формі, структурою якої є часткові процесуальні форми, процесуальні форми окремих стадій і проваджень.

З огляду на зазначене вважаємо за необхідне розробку та прийняття в Україні загального нормативного акту, який регулював би процедуру діяльності усіх органів по застосуванню правових норм чи хоча б тих, які уособлюють собою форми захисту суб’єктивних прав. У такому нормативному процесуальному акті необхідно було б передбачити такі інститути, як загальні принципи організації і діяльності певного кола органів і осіб, що застосовують норми права, принципи та критерії визначення компетенції, доказування і докази, головні вимоги до доказів і засобів доказування та до підсумкових актів застосування права, право та порядок оскарження цих документів та порядок їх перегляду і ін. В галузевих же процесуальних документах необхідно було б врегулювати лише окремі питання процедури, що є специфічними саме для цього органу чи особи.

 Завдання судових органів виконуються шляхом розгляду і вирішення цивільних, господарських і адміністративних справ при додержанні відповідних процесуальних форм. Підсумковим актом захисту суб’єктивного права повинно бути законне і обґрунтоване судове рішення. Досягнення цієї мети можливе лише за тих умов, якщо при розгляді справи буде досягнуте вірне знання про фактичні обставини даного спору, яке досягається в процесі і в результаті певної процесуальної діяльності учасників судового процесу, і яку можна у загальному вигляді вважати судовим доказуванням. Вона складається з двох груп процесуальних судових дій: 1) процесуальних судових дій сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, і 2) процесуальних дій суду.

Визначення судового пізнання в юридичній літературі є доволі не однозначним і суперечливим. Першою проблемою юридичних досліджень вважається проблема природи юридичного пізнання: одні автори вважають, що пізнавальна діяльність суду підкорюється законам пізнання, діалектики, логіки (О.Т. Боннер), а інші – що пізнавальна діяльність суду підкорена і правилам логічного мислення, і правовим нормам, що встановлені волею законодавця (М.К.Треушников). Такі протиріччя у науці і судовій практиці виникають тому, що автори не завжди відрізняють судове пізнання і пізнавальну діяльність суду. Пізнання взагалі – це обумовлений розвитком практики процес відбиття і відтворення дійсності у мисленні, тобто нове знання у суб’єкта пізнання є результатом взаємодії його з об’єктом пізнання. Тому знання суду про обставини справи досягається, формується по законам пізнання, діалектики, логіки у процесі доказової діяльності, у доказуванні, яке здійснюється у визначеному процесуальними нормами порядку, тобто у процесуальній формі, а доказуванням є розумова і процесуальна діяльність відповідних учасників судочинства по встановленню обставин судової справи за допомогою судових доказів. Особливостями судового пізнання є його цілеспрямований характер, особливість суб’єкта судового пізнання, здійснення його в межах судового провадження, тобто в процесуальній формі, воно є за загальним правилом опосередкованим і спрямованим на встановлення об’єктивної істини у справі.

В юридичній літературі і судовій практиці метою судового пізнання вважають досягнення судом вірного знання про обставини справи, що розглядається. Лише за таких умов рішення суду буде правильним, істинним і будуть виконані завдання судочинства. Однак проблема досягнення істини в правосудді та уявлення її характеру достатньо довго у теорії і практиці викликає багато неоднозначних поглядів.

Так, деякі автори вважають, що обґрунтованість рішення взагалі не пов’язана з можливістю чи неможливістю досягнення вірного знання про факти, які мають юридичне значення для справи (І.В.Рєшєтнікова). Підставою таких тверджень є постулат, що суд встановлює лише формальну істину, оскільки його рішення базується лише на тих фактах, які досліджені в судовому засіданні. Заперечити такому погляду слід тому, що суд повинен встановити дійсне право, а не формальне. Формальна істина є правовою фікцією, фантомом, яким підміняють матеріальну істину, якщо не можуть встановити останню або її досягти складно. Тому доречним вважаємо перифраз О.Т. Боннером класика світової літератури в тому напрямку, що слухи про смерть об’єктивної (судової) істини у сучасному цивільному процесі явно перебільшені. Ще більш доречним є вислів англійського філософа 17-18 сторіччя Джона Толанда, який відмітив, що істина-то без людей обійдеться, але як їм без неї?

Білоусов Ю. В. 

До питання правового регулювання взаємовідносин державних та третейських судів

Коли заходить мова про взаємовідносини між третейським та державним (відповідно до законодавства про третейське судочинство — компетентним) судом, то головно мається на увазі оскарження рішення третейського суду та звернення рішення третейського суду до виконання. Водночас з точки зору загальної теорії правовідносин власне правовідносин між державним та третейським судом у цьому випадку не виникає. Елементами будь-яких правовідносин є суб’єкт, об’єкт та зміст. У наведених випадках не виникає правовідносин між судами, оскільки визнаючи їх потенційними суб’єктами процесуальних правовідносин, відсутній як об’єкт, так і їхній зміст (немає ні односторонніх, ні взаємних прав й обов’язків).

З огляду на це між вказаними судами можуть виникати тільки ситуативні відносини, які можуть мати місце з ініціативи державного суду. Так, наприклад ч. 2 ст. 56 Закону України «Про третейські суди» [1] передбачає обов’язок компетентного суду витребувати справу із постійно діючого третейського суду, в якому зберігається справа. При цьому водночас покладено обов’язок на відповідний третейський суд направити цю справу протягом п’яти днів від дня надходження вимоги.

Тому доцільно говорити про випадки, коли діяльність третейського суду та державного суду перетинається, тобто коли процесуальна діяльність третейського суду має відношення до суду як органу правосуддя.

Якщо розглядати такий контекст, то приходимо до висновку про те, що питанням оскарження рішення третейського суду та звернення його виконання така суміжна діяльність третейського та державного суду не вичерпуються. До таких моментів слід віднести, крім наведених, укладення договору про передачу справи на розгляд третейського суду (до або під час провадження), що істотно впливає на можливість відкриття провадження у справі, а також розвитку цивільного процесу у справі.

Встановлення третейського способу вирішення спорів має як позитивні, так і негативні наслідки. Так, він безперечно є проявом принципу диспозитивності як визначальної засади приватного права та розгляду спорів, які виникають із приватних правовідносин. Водночас може зачіпати такі проблемні питання, як поширення судової юрисдикції на усі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124 Конституції ), забезпечення головного обов’язку осіб, які беруть участь у справі, — добросовісне здійснення процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч. 3 ст. 27 ЦПК). Відповіді на перше питання остаточної чинне законодавство нам не дає. Для цього ми тільки частково можемо використати зміст Рішення Конституційного Суду України у справі про досудове врегулювання спорів, відповідно до якого встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції суду і права на судовий захист [2]. Аналізуючи це рішення, можна звернути увагу на ключові у нашому випадку слова — «за волевиявленням суб’єктів правовідносин». Тому слід говорити про можливість за волевиявленням сторін передачу справи на розгляд до третейського суду, що не означатиме виведення справи із судової юрисдикції, оскільки питання оскарження та звернення рішення третейського суду до виконання залишаються у рамках юрисдикції державного суду. Ці питання, на жаль, визначено лише у Законі України «Про третейські суди». Відповідних норм у процесуальному законодавстві не існує. І мова йде не про дублювання норм законодавства про третейське судочинство у цивільному процесуальному (як варіант господарсько-процесуальному) законодавстві, а про встановлення процесуальної форми одного із видів проваджень у цивільному процесі — провадження щодо оскарження рішень третейського суду та звернення рішення третейського суду до виконання.

У процесуальних нормах щодо цього виду провадження повинні бути передбачені норми щодо об’єкта оскарження, строку оскарження, строку подання заяви про звернення рішення третейського суду до виконання та можливості їхнього поновлення, процесуальний порядок звернення до суду із скаргою про скасування рішення третейського суду, процесуальний порядок відкриття провадження, підготовки справи до розгляду, форми та законної сили судового рішення за результатами вирішення справи.

Список літератури: 1. Про третейські суди Закон від 11.05.2004 № 1701-IV // ВВР. – 2004. – № 35. – Ст. 412. 2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 року, № 15-рп/2002 Справа № 1-2/2002 // ОВУ. – 2002. – № 28. – Ст. 1333.