Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Значення колізійного методу для регулювання цивільних правовідносин

Одним із найбільш складних явищ, як в теорії права, так і в окремих галузевих науках, є правові колізії. Термін «колізія» походить від латинського «collisio» – зіткнення. Якщо при регулюванні правовідносин, що не ускладнені іноземним елементом, наявність колізій в праві є негативним явищем, то наявність іноземного елемента у будь-якій формі (іноземний суб’єкт, іноземний об’єкт чи іноземний юридичний факт) обумовлює необхідність застосування колізійного методу. Саме цим обумовлюється актуальність дослідження значення колізійного методу для регулювання цивільних правовідносин.

Колізій в міжнародному приватному праві поділяються на три види: інтерперсональні, інтертемпоральні та такі що виникають із дії законів у просторі.

Інтерперсональні колізії виникають у зв’язку із належністю фізичних осіб до певної національності, релігії, тощо. Тобто, це – колізії, що існують між нормами права та нормами моралі, релігійними нормами і звичаями. Такі колізії пов’язані із визначення статусу осіб в сімейних, спадкових, деліктних та інших приватноправових відносинах.

Інтертемопальні колізії виникають у разі необхідності визначення дії нормативних актів у часі. Вказані колізії недостатньо вивчені в міжнародному приватному праві і, на думку вчених, потребують подальшого вдосконалення [1, с. 171-179].

Найбільше значення в міжнародному приватному праві мають колізії, що виникають із дії законів у просторі. Вони виникають у разі необхідності визначення права, що підлягає застосуванню для регулювання правовідносин.

Метою дослідження є визначення ролі колізійного методу в процесі регулювання цивільних правовідносин, сфери його застосування та головних ознак цього методу.

Колізії, що виникають із дії законів у просторі, поділяються на два види – внутрішні та міжнародні колізії.

Внутрішні колізії характерні для держав з федеративним державним устроєм і виникають у тих випадках, коли необхідно зробити вибір між законодавством різних суб’єктів федерації, або між федеративним законодавством та законодавством суб’єктів федерації. Міжнародні колізії мають місце у випадках, коли виникає необхідність зробити вибір між правом різних держав, тобто, якщо у правовідносинах наявний іноземний елемент.

Вважаємо, що внутрішні та міжнародні просторові колізії мають як відмінні, так і спільні риси.

Їх відмінність полягає у тому, що централізоване, федеративне право встановлює коло відносин, що винесені за межі централізованого регулювання, тільки щодо цих відносин може відбуватися правотворча діяльність суб’єктів федерації. В різних державах ступінь такої централізації може бути різною. Наприклад, в Російській Федерації цивільне законодавство віднесено до федеративного відання. Тим самим виключена правотворча діяльність суб’єктів Російської Федерації в сфері цивільного законодавства та можливість виникнення внутрішніх колізій в цій галузі. Сімейне законодавство віднесено до сумісного відання Російської Федерації та її суб’єктів. Однак нормативні акти суб’єктів федерації не можуть протирічити федеральним законам. Найменшою можна вважати централізацію правового регулювання в праві Канади, оскільки має місце наявність в межах однієї держави різних правових систем – континентальне право в провінції Квебек та загальне право в інших провінціях держави. Це тягне за собою додаткові труднощі в процесі застосування правових норм.

На відміну від внутрішніх, міжнародні просторові колізії не підлягають централізованому регулюванню, спільні для кількох держав норми можуть міститися в міжнародних договорах та в актах міжнародних організацій, що ратифіковані державами. Однак більшість норм таких міжнародних документів є колізійними, тобто централізоване регулювання, як правило, такими актами і договорами не здійснюється. Спробою централізованого регулювання міждержавних відносин можна вважати створення Модельних кодексів. Зокрема, під егідою Науково-консультативного центру приватного права СНД був розроблений проект Моделі Цивільного кодексу для держав СНД, в який були включені і колізійні, і матеріально-правові норми [2, с. 5]. Однак практичного втілення цей проект не здобув. Діючим Модельним кодексом можна вважати Кодекс Бустаманте, однак в ньому уніфіковані лише колізійні норми. Як зазначає О.Перепелинська, Кодекс Бустаманте до цього часу залишається неперевершеним уніфікаційним нормативним актом, котрий здійснив суттєвий вплив на розвиток колізійного права в усьому світі. По суті, він є сьогодні єдиною досить повною уніфікацією колізійно-правових норм [3, с. 21].

Вважаємо, що спільною рисою, яка з урахуванням вказаних вище розбіжностей, є характерною і для внутрішніх, і для міжнародних колізій, є застосування спеціального колізійного методу та його головного інструменту – колізійної норми. Пункт 3 статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що колізійна норма – це норма, що визначає право якої держави може бути застосоване до правовідносин з іноземним елементом [4]. Відповідно, для внутрішніх просторових колізій колізійною є норма, яка визначає, централізоване право чи право суб’єкта федерації підлягає застосуванню для регулювання правовідносин, або норма, що дозволяє зробити вибір між правом різних суб’єктів федерації. Тобто колізійною за своєю правовою природою є, наприклад, норма Конституції Російської Федерації, якою цивільне законодавство віднесено до федеративного відання, оскільки ця норма не регулює відносини, а лише встановлює, яке право (федеративне чи суб’єкта федерації) підлягає застосуванню.

Слід зазначити, що в деяких державах, наприклад, в США вирішення внутрішніх (міжштатних) та міжнародних колізій в цілому характеризуються однотипним підходом, винятки встановлюються в Конституції США [5, с. 19–20].

Отже, можна зробити висновок про те, що колізійний метод є обов’язковим для застосування у разі необхідності вибору права, що підлягає застосуванню для регулювання цивільних правовідносин. Колізійний метод можна визначити як сукупність прийомів і способів регулювання правових відносин, що застосовуються у разі необхідності зробити вибір норми для регулювання таких правовідносин. В державах із федеративним устроєм можуть мати місце внутрішні колізії, які виникають у разі, якщо суб’єкти, об’єкти або юридичні факти в цивільних правовідносинах, що підлягають врегулюванню, належать до юрисдикції різних суб’єктів федерації. Міжнародні колізії мають місце у разі, якщо суб’єкти, об’єкти або юридичні факти в цивільних правовідносинах належать до юрисдикції різних держав. Для вирішення і внутрішніх, і міжнародних просторових колізій застосовується колізійний метод, який за допомогою колізійної норми визначає право, що підлягає застосуванню. По-перше, колізійний метод є первинним, на його підставі визначається, яке саме матеріальне право підлягає застосуванню. По-друге, колізійний метод не застосовується для регулювання відносин по суті, а лише дозволяє обрати необхідну правову систему. По-третє, колізійний метод є обов’язковим у разі необхідності врегулювання цивільних правовідносин, що ускладнені «іноземним елементом».

Список літератури: 1. Международное частное право: современные проблемы. – Книга 2. – М.: Наука, 1993. 2. Маковский А.М. Новый этап в развитии международного частного права в России //Журнал российского права. – 1997. – № 1. 3. Перепелинська О. Уніфікація міжнародного приватного права у Латинській Америці //Юридичний журнал. – 2005. – № 8. 4. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Раді України. – 2005. – № 32. 5. Звеков В.П. Международное частное право: Курс лекций / Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. – М.: Изд. группа НОРМА – ИНФРА. – 1999.

Любчик О.

Веб-сайт як об’єкт авторського права

1. Об'єктами авторського права є твори. Це положення закріплено ст. 433 ЦК, ст. 8 Закону України «Про авторське право та суміжні права», ст. ст. 1, 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, ст. 1 Всесвітньої конвенції про авторське право.

Законодавство не дає ні легального визначення твору, ні повного переліку об’єктів авторського права. Це положення обумовлено тим, що життя в своєму розвитку може породжувати нові форми виразу творчої діяльності людини, а їх будь-яке нормативне закріплення може виключити їх з кола об’єктів правової охорони.

Саме таким новим виразом творчої діяльності людини є веб-сайт, веб-портал. Загальне положення авторського права дозволяє зробити перший висновок: відсутність у законодавстві про авторське право визначення відповідних понять не може бути перепоною у правовій охороні «веб-сайту», «веб-порталу» як об'єктів авторського права, якщо вони є творами.

2. При визначенні інформаційного наповнення та технічного забезпечення нормативними актами можуть давати визначення веб-сайту та веб-порталу. Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 25 листопада 2002 року № 327/225 «Про затвердження Порядку інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади та Порядку функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади» надано визначення веб-сайту та веб-порталу. Згідно з п. 1.3 Порядку інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади, який затверджений вищевказаним наказом, веб-сайт визначено як сукупність програмних та апаратних засобів з унікальною адресою у мережі Інтернет разом з інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певного суб'єкта і забезпечують доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів та інші інформаційні послуги через мережу Інтернет; веб-портал – веб-сайт, організований як системне багаторівневе об'єднання різних ресурсів та сервісів для забезпечення максимальної можливості доступу до інформації та послуг.

Зазначене визначення дозволяє звернути увагу на складові веб-сайту та веб-порталу: а) програмні засоби; б) апаратні засоби; в) унікальна адреса у мережі Інтернет; г) інформаційні ресурси.

3. З зазначених складових веб-сайту та веб-порталу з точки зору авторсько-правової охорони не підлягають розгляду програмні та апаратні засоби.

Зазначена теза ґрунтується на тому, що апаратні засоби відносяться до галузі техніки, а не літератури або мистецтва.

Програмні засоби дозволяють володільцю сайту настроювати структуру та відображення інформації на веб-сайті, але за допомогою програмних засобів можливо створення різних веб-сайтів. Сама по собі програма для створення веб-сайту відноситься до об’єктів авторського права – комп’ютерних програм. Однак створений за її допомогою веб-сайт є самостійним об’єктом.

4. З точки зору авторсько-правової охорони можливо розглядати унікальну адресу у мережі Інтернет та інформаційні ресурси веб-сайту.

Унікальною адресою у мережі Інтернет є доменне ім'я, тобто символьне позначення, призначене для ідентифікації інформаційних ресурсів і адресації запитів в мережі Інтернет та зареєстроване в реєстрі доменних імен відповідно до загальноприйнятого порядку та звичаїв ділового обороту, наділене, з технічної точки зору, властивістю унікальності.

Доменне ім’я може розглядатись як охороноздатна частина веб-сайту, за умови його оригінальності у відповідності до ст. 9 Закону України «Про авторське право та суміжні права».

5. Інформаційні ресурси веб-сайту складаються з тексту, графіки, звуків, відеосюжетів. Підбір, розташування, упорядкування інформаційних ресурсів веб-сайту може мати творчий характер. При визначенні творчого характеру автора веб-сайту можливо застосування поділ мислення на продуктивне та репродуктивне. Відсутність вигаданого самим автором критеріїв підбора та розташування матеріалу не може розглядатись як продуктивне мислення та не дає підстав для виникнення авторського права. За таких умов, веб-сайт слід розглядати як складений твір, який повинен захищатись незалежно від того, чи є об’єктами авторського права його складові.

Головатенко О. В.

Правова природа акцій як об’єкту відносин акціонерної власності

Суб’єктний і об’єктний склади права власності визначають і правомочності власника, якими можна продовжувати маніпулювати в характеристиці приватної власності (володіння, користування і розпорядження). В акціонерній власності натомість відбувається поділ суб’єктного складу (акціонерне товариство (далі – АТ) і акціонери), так і видозміна об’єктів (матеріальна власність – у АТ, а права на акції – у акціонерів), що пов’язані найтіснішим чином, але в той же час сутнісно різні. Особливе місце серед загальних понять про власність в акціонерних правовідносинах займають положення про об’єкти відповідної власності. Це зумовлено специфікою, пов’язаною з комплексним розумінням категорії «акціонерна власність», що містить у собі власність АТ як самостійного учасника цивільних правовідносин та власність кожного окремого акціонера на акції, емітовані цим товариством.

У відповідності до ст. 177 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) [2] об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права …, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Слушно виникає питання про можливість віднесення зазначених об’єктів до об’єктів акціонерної власності. Під час утворення АТ його засновники (акціонери) формують статутний капітал за рахунок майна, що передається у власність самого товариства (ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» [3], ст. 115 ЦК України). Натомість на заміну цього отримують у власність акції як іменні цінні папери (ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» [4]), тобто акції визнаються у якості об’єкту цивільних прав. При цьому виникають деякі спірні питання стосовно відповідного твердження, оскільки у відповідності до ст. 20 Закону України «Про акціонерні товариства» [5] акції АТ існують виключно у бездокументарній формі. Виходячи із зазначеного у якості об’єктів акціонерної власності, в залежності від суб’єктного складу, можна визнавати:

а) акції, власниками яких визнаються акціонери;

б) майно, власником якого є АТ у відповідності до ст. 115 ЦК України.

У науковому плані актуальним є розробка чіткої позиції щодо акції як об’єкта цивільного обороту стосовно сучасного рівня розвитку АТ і ринку цінних паперів, з урахуванням інших, ніж раніше, засобів і способів фіксації посвідчуваних акцією прав, тобто переходу на бездокументарні акції.

Юридичне визнання бездокументарних акцій об’єктом права власності означає, що стосовно них повинні діяти конституційні принципи про недоторканість власності, положення ст. 41 Конституції України [1], які передбачають, що ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше ніж за рішенням суду.

З правової точки зору акція не є річчю у траційному розумінні цього слова. Вона відноситься до категорії безтілесного рухомого майна, втіленого у формі цінного паперу. Вона закріплює право акціонера вимагати від АТ, яке емітувало її, виконання низки зобов’язань (стосовно виплати дивідендів, участі в управлінні, отримання частки ліквідаційної вартості майна і т.д.). С.С. Алексєєв зазначає, що в акціях є навіть щось «речове» – сам «папір», документ (або фіксовані ефект при без документарному обороті – також явища об’єктивного порядку) [6, с. 336]. І все ж таки для акцій як для об’єктів власності характерним є не стільки те, що це – «папір з письмовим текстом» (речовий предмет, який можна реально «побачити», «потримати», «скопіювати» і т.ін.), скільки зміст «паперу», його якості і функції, які полягають, головним чином, у тому, що вони є вираженням і носієм тих чи інших юридичних прав.

Дискусія, що виникла, виходить за рамки чисто академічного спору, оскільки певні висновки можуть вплинути на подальший розвиток законодавства, що стосується вказаних питань, та на практику застосування деяких положень чинного законодавства. Виникає питання: чи можливо надати цій моделі юридичне значення об’єкта речового права (з певним ступенем умовності), що забезпечує включення до обороту майнових і інших пов’язаних з ними прав у режимі обороту речей? Іншими словами, чи є можливим замінити попередню форму (паперу), яка також лише умовно визнавалась об’єктом речового права (цінність її як речі визначалась не матеріальними якостями паперового носія, а цінністю посвідчуваних нею прав), іншою, комп’ютеризованою формою, зберігаючи при цьому істотні моменти, характерні для інституту цінних паперів, і раніше прийняту термінологію. Така можливість є. Завдання в наш час полягає у виявленні (а також удосконаленні вже відомих) способів, що забезпечують достатню публічну достовірність бездокументарних акцій, відповідну легітимацію їх власників, захист їх прав на рівні, що не поступається за надійністю тим заходам, які були вже доступними при використанні акцій у документарній формі.

Запропоновані в юридичній науці [7, с. 97; 8, с. 23-26; 9, с. 29, 31; 10, с. 78-79; 11, с. 51-53] підходи до вирішення проблеми, що розглядається можна звести до трьох варіантів.

Перший – безкомпромісний. Виходить із недопустимості будь-якого відступлення від класичного визначення цінного паперу як документа, що має матеріальне втілення у вигляді паперового носія, який відповідає за формою і реквізитами, встановленим законом вимогам.

Другий варіант не виключає використання бездокументарних акцій, але передбачає їх розгляд лише як сукупність зобов’язальних прав, що посвідчуються акцією. Близькою до цього є пропозиція про визнання таких акцій особливим об’єктом права, але не речового. Прийняття цієї моделі призвело б до втрати переваг, пов’язаних з введенням у оборот цінних паперів як спеціальних об’єктів, наділений якостями речей, що сприяло активному включенню до обороту майнових прав з використанням відпрацьованого і достатньо ефективного механізму правового регулювання обороту матеріальних об’єктів. Крім того, досить складні негативні наслідки з’явились би за такого варіанту через зменшення рівня правового захисту власників акцій – через відмову від поняття «право на папір».

Залишається третій варіант – визнання бездокументарних акцій об’єктом речового права у юридичному значенні (умовно, у допустимих для цієї конструкції межах). Необхідно нагадати, що введення у свій час інституту цінних паперів (у формі традиційних для того періоду документів) у якості носіїв майнових прав і наділення їх якостями речей також було умовним. Цінність мав не паперовий носій (матеріальний об’єкт), а права, що ним посвідчувалися. Зазначена модель була загальновизнаною. В наш час актуальним є питання про заміну однієї юридичної форми, умовно віднесеної до об’єктів речового права (паперу), іншою – комп’ютерною, зі збереженням всього того позитивного, що створено в організації і правовому регулюванні цих відносин (відображає характерні для них сутнісні моменти) і з урахуванням сучасних умов і вимог. Позитивним в цьому випадку є усунення перешкод у захисті прав власників акцій.

Виходячи з викладеного можна констатувати, що акціонер втрачає право власності на своє майно (кошти), передане АТ, натомість набуває корпоративних прав, утілених в акції. Внаслідок цього відносини власності з приводу майна (коштів) перетворюються на відносини власності на акції як інший об’єкт права. І все через їх «прив’язку» до АТ, знаходження з ним власників акцій в корпоративних відносинах. Опосередкований зв’язок акціонерів із своїм капіталом через структуру АТ абстрагує їх від капіталу шляхом введення в обіг акцій як сурогатів права власності. Все це викликає потребу у проведенні більш детального наукового дослідження з метою з’ясування сутності та правової природи акції як об’єкту відносин акціонерної власності.

Список літератури: 1. Конституція України [Текст]: за станом на 15 квітня 2009 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 2. Цивільний кодекс України [Текст]: за станом на 15 квітня 2009 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – 28.03.2003. – Ст. 461. 3. «Про господарські товариства» [Текст]: закон України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 49. – Ст. 682. 4. «Про цінні папери та фондовий ринок»[Текст]: закон України від 23 лютого 2006 року № 3480-IV // Відомості Верховної Ради. -2006. – № 31. – Ст. 268. 5. Про акціонерні товариства [Текст]: закон України від 17 вересня 2008 року № 524 – VI // Урядовий кур’єр. – 2008. – № 202. – 29 жовтня. – С. 5–12. 6. Алексеев, С.С. Собственность в акционерном обществе [Текст]. В кн.: Линия права. – М.: Статут, 2006. – С. 332-356. 7. Суханов, Е.А. Объекты права собственности [Текст] / Е.А. Суханов // Законодательство. – 1995. – № 4. – С. 94–98. 8. Белов, В.А. Юридическая природа «бездокументарных ценных бумаг» и «безналичных денежных средств» [Текст] / В.А. Белов // Рынок ценных бумаг. – 1997. – № 5. – С. 23-26. 9. Крылова, М. Ценная бумага – вещь, документ или совокупность прав? [Текст] / М. Крылова // Рынок ценных бумаг. – 1997. – № 5. – С. 28-31. 10. Мурзин, Д.В. Ценные бумаги – бестелесные вещи. Правовые проблемы современной теории ценных бумаг [Текст] / Д.В. Мурзин. – М.: Статут. 1998. – 174 с. 11. Ефимова, Л.Г. Правовой режим бездокументарных ценных бумаг [Текст] / Л.Г. Ефимова // Закон. – 1997. – № 7. – С. 51–53.

Гофельд Г. С.

Правові інструменти захисту інтелектуальних прав науково-культурної спадщини, як засіб вдосконалення освіти у ВНЗ

Епоха технічного прогресу зумовила значні зміни в науково-технічній, соціальній, економічній та політичній сферах. Розвиток освіти поряд з розвитком технічного прогресу сприяє перегляду поглядів, що склалися в Україні на цей час.

Одна з складових частин цивільного права, що захищає інтереси у галузі творчої діяльності є право інтелектуальної власності. Найголовніша мета охорони авторських прав у державі – сприяння збагаченню і зростанню національної культури і наукової спадщини. Такий шлях є одним з засад наукового та культурного прогресу. Для досягнення вищезазначених цілей держава повинна забезпечити високий рівень охорони авторських прав.

Нажаль на сьогодні Україна не належить до прогресивних держав у сфері захисту інтелектуальних прав авторів, що спричиняє не тільки наявність недосконалих інструментів захисту інтелектуальних прав, а й в значній мірі погіршує якість освіти у ВНЗ, бо відсутні методи кваліфікованої і повної перевірки на дійсне авторство наукових робіт та досліджень, відповідність наведених посилань вказаним авторам, та ін. (реферативні дослідження, курсові роботи та проекти, дипломні проекти, наукові дослідження).

Держава повинна забезпечувати: моніторинг освітнього процесу, зростання якості освітніх послуг; формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості.[4] Для захисту інтелектуальних прав авторів, удосконалення навчального процесу в вищих навчальних закладів потрібно розробити концепцію інноваційної моделі перевірки наукових досліджень студентів яка б сприяла організації його самостійної та індивідуальної навчальної діяльності.

З метою зниження вірогідності студентського плагіату до нульової відмітки, у Західних країнах вводяться системи комп'ютерної перевірки студентських робіт на плагіат. Найбільш відома - – розроблена каліфорнійською компанією I-parad-igms спеціальна онлайнова програма (www.turnitin.com) [9].

Дуже швидко допомога викладачам перетворилася на вигідний бізнес, який I-paradigms приносить чималі прибутки — права на використання програми turnitin.com придбали навчальні заклади 80 країн світу і, зокрема, більшість британських університетів. За інформацією компанії-розробника, в окремі періоди за допомогою «анти плагіатора» перевіряється кілька десятків тисяч робіт протягом одного дня, і зацікавленість навчальних закладів у даній програмі та в інших подібних до неї постійно зростає, чому сприяє і сам розвиток плагіату. Варто зазначити, що використовується turnitin.com переважно відкрито, а самі викладачі пояснюють це тим, що так вони спонукають студентів до самостійного опанування наукою [8].

Гармонізація вищої освіти України відповідно до вимог ЄПВО, її розвиток здійснюватиметься за певними принципами, основна увага приділятиметься загальному розвитку особистості, її культурологічній і комунікативній підготовленості, здатності самостійно здобувати і розвивати знання, формувати інформаційні та соціальні навички [7].

Проблема протидії злочинам з посягання на права інтелектуальної власності досить актуальна. Розповсюдження Інтернет – магазинів з продажу готових рефератів, курсових, дипломів, значна кількість організацій, діяльність яких це виконання під замовлення рефератів, курсових, дипломів, відсутність у ВНЗ Україні апарату детальної, повної перевірки робіт на передрук матеріалів без відповідних посилань на авторів, чи перевірки на самостійність виконання роботи – все це має сталу назву плагіат.

Розповсюдження плагіату в світі можна порівняти з епідемією, він підриває якість освіти зсередини, порушує законні права авторів, поширює тіньовий бізнес з виробництва наукових досліджень під замовлення. Діяльність вищенаведених організацій, ставить під сумнів дієвість контролюючих органів держави, бо згідно з КВЕД видом діяльності таких організацій може бути надання послуг населенню[5], в нашій ситуації вірогідніше за все, підприємці вказують надання консультаційних послуг населенню, але перш за все є діяльність саме з продажу готових робіт авторів без їхнього дозволу. Практично всі дисертаційні дослідження українських та російських авторів можна придбати в мережі Інтернет за символічну плату, причому без грошової компенсації і згоди автора.

Підсумовуючи все вищенаведене можна зробити висновок, що значним внеском в систему інструментів захисту інтелектуальних прав і поліпшення якості освіти буде :

1. Створення адаптованої україно – російської бази електронних підручників, наукових праць, статей монографій, дисертаційних досліджень (зі згоди авторів), рефератів, курсових, дипломів, яка була б на рівні МОН Україні впроваджена у ВНЗ і проводила б детальну перевірку на правомірне використання цитувань та досліджень авторів.

2. Проведення комплексних перевірок організацій які займаються продажем готових робіт наукового характеру на правомірність діяльності.

3. Формування відповідальності «студентів – плагіаторів» шляхом відрахування з ВНЗ, або переведенням на попередній курс.

Список літератури: 1. Цивільний Кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV, із змінами вiд 28.03.2009. 2. Закон України «Про вищу освіту». №2984-III, із змінами від 12 березня 2009 р. 3. Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.93 із змінами від 20.11.2003. 4. Наказ Міністерства науки і освіти України. «Про затвердження Плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року» № 612 від 13.07.2007. 5. Наказ Держспоживстандарту «Класифікація видів економічної діяльності» України від 26 грудня 2005 р. N 375. 6. Концепція розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2009-2014 роки. 7. Ключевые компетенции для обучения в течение всей жизни. Рекомендации Парламента и Совета Европы от 18 декабря 2006 г. «О ключевых компетенциях обучения в течение жизни» (2006/962/ЕС). 8. Євген Підлісний «Наука Сорy – Paste» www.ukrjurist.com. 9. www.turnitin.com (Великобританський Інтернет сайт компанії з продажу програми для перевірки студентських робіт на відповідність вимогам ВНЗ: самостійність виконання, відповідність посилань, наявність посилань при цитуванні і т.ін.)