Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Проблемні питання компенсації немайнової шкоди

Кожне право закріплене в законодавстві має реальне значення лише тоді, коли воно може бути захищено як діями самого управомоченого суб’єкта – носія даного права, так і діями державних та інших уповноважених органів. Захист цивільних прав є одним з важливих понять цивільного та цивільного процесуального права, вивчення якого має вагоме значення для аналізу цивільно-правових санкцій, механізму їх реалізації та інших питань, що виникають в разі порушення цивільних прав. Надзвичайно проблемним у захисті цивільних прав є питання визначення кола суб’єктів, що мають право на компенсацію немайнової шкоди.

Проблема суб’єктного складу осіб, які мають право вимагати захисту порушених цивільних прав шляхом компенсації немайнової шкоди виникла ще 6 травня 1993 року коли відповідними змінами до ЦК УРСР 1963 р. [1] встановлювалось, що громадянин або організація, відносно яких поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. Тобто, вперше встановлювалась можливість юридичної особи вимагати відшкодування моральної шкоди. Підтримав таку можливість і чинний ЦК [2], в якому вказано про можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди як фізичним, так і юридичним особам. Проте, тут виникає запитання: яким чином забезпечити однаковий захист особистих немайнових прав для всіх учасників цивільних відносин? Адже для надання законом публічно-правовим утворенням менших, порівняно з фізичними і юридичними особами, можливостей для захисту немайнових прав немає ґрунтовних підстав, а також, таке положення не відповідатиме ст. 1 ЦК [2], де вказано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності їх учасників.

Нажаль чинне законодавство залишає дане питання не вирішеним. Проте такі особисті немайнові права як право на найменування, право на репутацію належать і публічно-правовим утворенням, а тому вимагають відповідного захисту нарівні з іншими суб’єктами цивільного права – фізичними та юридичними особами. В сьогоднішній час дане питання стало особливо актуальним, адже критикуючи державні органи особи часто виходять за межі справедливої критики, спираючись на недостовірні факти та переходячи на відверті образи.

У світовій практиці щодо захисту репутації держави, її органів та посадових осіб, можна виділити два підходи:

 – перший – це надання такій репутації особливого статусу, де за посягання на неї встановлена більша відповідальність, порівняно з не публічними фізичними та юридичними особами, аж до кримінальної відповідальності.

 – другий підхід – щодо надання репутації держави, її органів та посадових осіб меншого захисту, ніж не публічним фізичним та юридичним особам.

На нашу думку, для надання державі чи іншим публічно-правовим утворенням якихось привілеїв щодо захисту власної репутації, чи, навпаки, для обмеження такого захисту немає ніяких підстав. Так, наприклад, застосування кримінальної відповідальності щодо захисту репутації глави держави, зазвичай, веде до зловживання такими можливостями, та обмеження демократичних принципів та права на інформацію. Тобто, свободі поширення інформації такі норми протиставляють звання чи престиж положення, якому і віддають перевагу. А тому, захист репутації глав держав, посадових осіб та органів державної влади повинен здійснюватися лише цивільним законодавством. Адже саме цивільний процес може встановити баланс між свободою висловлювання думки та правом на захист репутації. Проте і обмеження права на захист репутації публічних осіб слід визнати помилковим. І хоча справді, плюралістична демократія і свобода політичної дискусії вимагають, щоб суспільство отримувало інформацію з усіх питань життя суспільства, що передбачає право засобів масової інформації поширювати негативну інформацію і критичні думки про органи державної влади, а також право суспільства ознайомитися з ними. Проте відомості, що поширюються, не повинні містити фактичного вираження зневаги або словесної образи, чи непідтверджених звинувачень будь-якого характеру, які зачіпають немайнові права публічно-правових утворень в рамках виконуваних ними повноважень.

Истомин Ю. В.

Содержание и сущность правосубъектности в гражданском праве

Более полувека в науке гражданского права активно исследуется категория «правосубъектность». Можно говорить о сложившейся системе взглядов, их сущности. Однако единства мнений по данной проблеме как не было, так и нет. К тому же, исследования ведутся таким образом, что волна количества публикаций захлестывает волну качественного обоснования существа правосубъектности. Обсуждение ведется, по крайней мере, по следующим направлениям.

Во-первых, утверждается, что правоспособность и дееспособность объединяются в единую категорию правосубъектность. Такая позиция, впрочем, не заняла господствующего положения, так как авторы, ее проводившие, оказались в невольной роли простых статистов. Возникает вопрос. Нужна ли новая категория правосубъектность, если она поглощает две другие – относительно недавно утвердившиеся понятия – правоспособность и дееспособность?[86]

Во-вторых, многие исследователи, видя недостаточную убедительность складывающейся ситуации, сделали попытку расширить границы правосубъектности. Они стали утверждать, что правосубъектность – это совокупность трех составляющих: правоспособности, дееспособности и деликтоспособности. Однако и такая точка зрения не стала преобладающей.

В-третьих, многочисленную группу исследователей составили ученые, которые в понятие правосубъектности включают разнообразные элементы, позволяющие, по их мнению, выяснять ее сущность и содержание.

Целью данного исследования является уяснение сложившихся позиций о сущности правосубъектности и предложить авторское видение данной правовой категории.

В свое время участвовал в обсуждении этой проблемы и А.А.Пушкин. Он утверждал, что правосубъектность есть единство правоспособности и дееспособности. Однако качество правосубъектности создает лишь правоспособность. А сама правоспособность – это право быть субъектом прав и обязанностей[87].

О.А. Красавчиков говорил о моделях гражданской правосубъектности, квалифицируя их как общую, специальную и универсальную[88].

В последние годы в науке высказаны и иные, достаточно общие, а часто и весьма абстрактные представления. Они к тому же весьма разнообразны и многовекторны. Ведутся исследования о содержании семейной правосубъектности ребенка[89], отдельных хозяйствующих и государственных субъектов[90], и самого государства[91]. Эти обстоятельства особенно подчеркивают и актуальность, и значимость данной проблемы.

Между тем Н.И. Матузов сделал попытку увязать идею правосубъектности с категорией «правовой статус», которая, по его мнению, объединяет известные категории, характеризующие субъекты права. Речь идет о правовой норме, правосубъектности, основании ответственности, правовых принципах, правоотношении общего (статутного) типа[92].

Достаточно плодотворное суждение. Однако в полной мере с ним согласиться вряд ли можно. Этот сложный комплекс суждений, очевидно, следует рассматривать, с одной стороны, как законодательную регламентацию субъекта права, а с другой стороны, как механизм реализации в рамках правового статуса, которые и составляют правосубъектность. Правосубъектность в этих условиях является критерием правообладания.

Изложенные соображения дают право утверждать, что правосубъектность – исключительно научная категория. Она лишь дает нам полное представление о сущности субъекта права, его правомочиях, возможностях и пределах осуществления прав и обязанностей, их охране и защите.

Шишка І. Р.

Права та обов’язки дослідника та клієнта за договором на виконання маркетингових робіт

Міжнародний кодекс практики маркетингових та соціологічних досліджень, що затверджений Всесвітньою асоціацією соціологічних та маркетингових дослідників «ESOMAR», Амстердам, 1948 року. (З переробками і доповненнями 1976, 1986 та 1994 років). Встановив ряд правил, які мають приватно-правове значення і є корисними для формування правового становища сторін за договором на проведення маркетингових досліджень Зокрема, його загальні правила визначають, що: 1) маркетингове дослідження повинне завжди виконуватися об’єктивно та у відповідності до встановлених наукових принципів; 2) маркетингове дослідження повинне завжди відповідати національному та міжнародному законодавству, яке застосовується у тих країнах, що охоплені такою науково-дослідною роботою. Відповідно, за відсутності в Україні спеціального правового регулювання відносин зо виникають за договром на проведення маркетингових досліджень слід керуватися загальними положеннями про договори взагалі та, як ми вважаємо, договори на виконання робіт.

За цим кодексом передбачені права респондентів, зокрема:

– співпраця респондентів у маркетинговому дослідженні є повністю добровільною на усіх стадіях. Вони не повинні бути введеними в оману, коли запрошувались до співпраці;

– анонімність респондентів повинна бути суворо збережена. Якщо респондент на запит дослідника дав дозвіл надати дані у формі, яка дозволяє особисто ідентифікувати того респондента, то:

(а) респондента обов’язково мали повідомити, кому будуть передані такі дані, як і цілі, в яких такі дані будуть використовуватися; а також

(b) дослідник повинен гарантувати, що інформація не буде икористовуватися у жодних не-дослідницьких цілях і, що отримувач інформації погодився з вимогами цього Кодексу;

– дослідник повинен здійснювати всі застережні заходи, аби гарантувати, що респондентам жодним чином безпосередньо не заподіяно шкоди, або вони не потрапили під несприятливий вплив у результаті їх участі в науково-дослідній маркетинговій роботі;

– дослідник повинен виявляти особливу обережність під час інтерв’ювання дітей та молоді. Для проведення інтерв’ю з дітьми, спочатку повинна бути отримана згода батьків або відповідальних дорослих (опікунів);

– респонденти повинні бути поінформовані (зазвичай, на початку інтерв’ю), чи використовуються під час такого інтерв’ю якісь методи спостережень і обладнання для реєстрації відповідей, за винятком випадків, коли вони використовуються у громадському місці. Якщо респондент так забажає, таке обладнання повинно бути знищеним або видаленим. Анонімність респондентів не повинна порушуватись за використання таких методів;

– респонденти повинні мати можливість без труднощів перевірити ідентичність та добрі наміри Дослідника.

На правове стоновище сторін за договром на проведення маркетингових досліджень також впливає передбачені зазначеним кодексом професійні обов’язки дослідників. Вони зводяться до наступного:

– дослідники не повинні свідомо чи несвідомо діяти жодним способом, який міг би дискредитувати професію маркетингового дослідника, або призвести до втрати дослідниками довіри громадськості;

– дослідники не повинні робити неправдивих тверджень стосовно їхніх навиків та досвіду або такого ж стосовно їхніх організацій;

– дослідники не повинні без підстав критикувати або принижувати інших дослідників;

– дослідники повинні завжди намагатися розробити дослідження, яке мало б ефективну ціну й адекватну якість, а потім довести його до специфікацій, узгоджених з клієнтом;

– дослідники повинні гарантувати безпеку усіх звітів (записів) дослідження, що є у їх власності;

– дослідники свідомо не повинні дозволити розповсюдження висновків з науково-дослідної маркетингової роботи, які не підтримані відповідними даними. Вони завжди повинні бути готовими надати технічну інформацію, необхідну для оцінки обгрунтованості будь-яких опублікованих результатів;

– діючи як дослідник, останній не може застосовувати жодних не-дослідницьких заходів, наприклад, маркетинг бази даних із залученням даних стосовно окремих осіб (з числа респондентів), що можуть бути використані для прямого маркетингу та діяльності з просування товарів чи послуг. Будь-які такі не-дослідницькі заходи повинні завжди по ходу їх організації та здійснення бути диференційовані від дій власне маркетингового дослідження.

Досить цікавіими для формування правового становища сторін за договром на проведення маркетингових досліджень є передбачені цим кодексом взаємні права та обов’язки дослідників та клієнтів. Кодекс встановив, що ці права та обов’язки звичайно регулюються у відповідності до письмового контракту (угоди) між дослідником та клієнтом. Сторони можуть виправляти умови поданих нижче Правил 19-23 цього Кодексу, якщо вони попередньо погодилися на це у письмовій формі; але інші вимоги цього Кодексу не можуть бути змінені таким чином. Маркетингове дослідження повинне також завжди проводитися у відповідності до принципів справедливої конкуренції (чесного змагання), як це загально визнано.

До спеціальних обовязків відноситься:

– дослідник повинен повідомити клієнта, чи робота, яка буде виконана для цього клієнта, буде об’єднаною або використаною в одному і тому ж проекті з роботами для інших клієнтів. За таких обставин не може бути розкритою ідентичність таких клієнтів;

– дослідник повинен повідомити клієнта якомога раніше наперед, коли будь-яка частина роботи для цього клієнта є підзаконтрактована деінде поза власною організацією дослідника (включаючи використання будь-яких зовнішніх консультантів). На запит клієнта необхідно вказати ідентичність будь-якого такого субпідрядника;

– клієнт не має права (без попередньої домовленості між залученими сторонами) на виняткове (ексклюзивне) використання послуг дослідника або його організації ані повністю, ані частково. Виконуючи роботу для різних клієнтів, дослідник, однак, повинен прикласти зусиль для запобігання можливих зіткнень інтересів у послугах, наданих таким клієнтам;

– такі звіти (записи) зберігають власність клієнта і не повинні бути розкритими дослідником будь-які третій стороні без дозволу клієнта: a) стан бізнес-проблеми клієнта, яка може бути полегшена завдяки проведенню маркетингового дослідження, специфікації на іншу інформацію клієнта; b) дані дослідження і результати науково-дослідної маркетингової роботи (крім випадків синдикованих /розповсюджуваних багатьом/ або замовлених багатьма клієнтами проектів або послуг);

– клієнт, однак, немає жодного права знати імена або адреси респондентів, якщо явний дозвіл останніх на це не був попередньо отриманий дослідником (ця специфічна вимога не може бути змінена згідно з Правилом 16);

– якщо попередньо не було узгоджено іншого, наступні звіти (записи) залишаються власністю дослідника: a) пропозиції маркетингових досліджень і розцінки вартості (якщо вони не були оплачені клієнтом). Вони не повинні бути розкритими клієнтом будь-якій третій стороні, іншій, ніж консультант, що працює для клієнта у цьому ж проекті (за винятком будь-якого консультанта, який працює також і для конкурента дослідника). Зокрема, вони не повинні використовуватися клієнтом для того, щоб впливати на пропозиції досліджень або розцінки їх вартості від інших дослідників; b) зміст звіту у випадку синдикованих /розповсюджуваних багатьом/ та/або замовлених багатьма клієнтами проектів або послуг, де одні й ті ж дані доступні більш, ніж одному клієнтові і, де ясно зрозуміло, що остаточні результати доступні для загальної закупівлі або передплати. Клієнт не може розкрити результати такого дослідження будь-якій третій стороні (іншій, ніж його власні консультанти та радники з використання у його бізнесі) без дозволу дослідника; c) усі інші звіти (записи) дослідження, підготовлені дослідником (за винятком не-синдикованих проектів, а також таких розробок і анкет (опитувань), затрати на які були оплачені клієнтом);

– дослідник повинен відповідати узгодженій на сьогодній професійній практиці, що стосується зберігання таких звітів (записів) протягом відповідного періоду часу після закінчення проекту. На запит дослідник повинен забезпечити клієнта дублікатами таких звітів (записів) за умови, що такі дублікати не порушують анонімності і вимоги конфіденційності (Правило 4); що запит зроблено у межах узгодженого строку для зберігання звітів (записів); і, що клієнт платить прийнятні кошти для забезпечення його такими дублікатами;

– дослідник не повинен розкривати ідентичність клієнта (за умови, що немає жодного юридичного і законного зобов’язання робити так), або будь-якої конфіденційної інформації стосовно бізнесу останнього, будь-якій третій стороні без дозволу клієнта;

– дослідник повинен на запит дозволяти клієнтові вживати заходів перевірки якості робіт і підготовки даних за умови, що клієнт оплачує будь-які додаткові витрати, направлені на це. Будь-які такі перевірки повинні задовільняти вимоги Правила 4;

– дослідник повинен забезпечити клієнта усіма відповідними технічними деталями будь-якої науково-дослідної роботи, виконаної для цього клієнта;

– при повідомленні результатів науково-дослідної маркетингової роботи дослідник повинен робити чітке розмежування між власне результатами, власною інтерпретацією таких результатів і будь-якими рекомендаціями, що на них грунтуються;

– коли будь-яка частина результатів науково-дослідної роботи видана клієнтом, останній несе відповідальність або гарантує, що вони не вводять в оману. З дослідником необхідно консультуватися і погоджувати заздалегідь форму і зміст публікацій, і необхідно вжити заходів, або виправити будь-які твердження, що вводять в оману стосовно дослідження і його результатів;

– дослідники не повинні дозволяти використовувати їхні імена (назви) у зв’язку з будь-якою науково-дослідною роботою як гарантія, що остання була виконана у відповідності з цим Кодексом, якщо вони не впевнені, що проект у всіх відношеннях задовольнив вимоги цього Кодексу;

– дослідники повинні гарантувати, що клієнти знають про існування цього Кодексу і потреби виконати вимоги.