Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Термінологічні особливості забезпечення виконання зобов’язань

У частині 1 ст. 546 ЦК передбачається, що виконання зобов’язань можуть забезпечувати неустойка, застава, порука, гарантія, притримання, завдаток. Сутність та призначення інституту забезпечення виконання зобов’язань точно охарактеризував Г.Ф. Шершеневич: «Зобов’язання дає право вимагати, але не примушує до виконання дії, що була обіцяна боржником. Якщо з цього боку немає і не може бути ніякого забезпечення в тому, що встановлене зобов’язання буде в точності виконано, то, принаймні, необхідно забезпечити вірителю той майновий інтерес, який для нього пов’язаний із зобов’язанням» [1 , с. 379].

З урахуванням розбіжностей у термінології уявляється доцільним зупинитися на питаннях співвідношення понять «забезпечення виконання зобов’язань» та «забезпечення зобов’язань». Передусім, слід зазначити, що виконання зобов’язань забезпечують лише деякі засоби впливу (неустойка, завдаток), які безпосередньою метою мають стимулювання боржника до виконання зобов’язання. Таким чином, забезпечується саме виконання зобов’язання, або, іншими словами, забезпечуються права кредитора шляхом створення умов, що підвищують ймовірність виконання зобов’язання. Інші види лише стимулюють боржника до виконання зобов’язання та гарантують захист майнових інтересів кредитора (застава, притримання).

Крім того, існують правові засоби, які до виконання зобов’язання прямого стосунку не мають. Їх головним призначенням є безпосередній захист майнового (грошового) інтересу кредитора у випадку несправності боржника. До таких засобів, зокрема, належать порука і гарантія, за наявності яких виплата грошей поручителем (при поруці) або гарантом (при гарантії) не замінює виконання, а лише слугує своєрідним сурогатом виконання. Сутність такої виплати полягає в тому, що кредитор отримує майнове надання замість невиконаного зобов’язання (відшкодування збитків), але не саме виконання зобов’язання. Тому слід мати на увазі умовність найменування «забезпечення виконання зобов’язань» взагалі, і «гарантія – засіб (спосіб) забезпечення виконання зобов’язання», зокрема.

З наведених міркувань більш коректним здається вести мову про «забезпечення зобов’язання», тим більше враховуючи ту обставину, що такий термін достатньою мірою відповідає цивілістичній традиції. Використання терміну «забезпечення зобов’язань» спричиняє потребу його подальшого тлумачення. Проте це поняття, як і сам цивільно-правовий інститут забезпечення зобов’язань, стосується тільки тієї стадії зобов’язання, яку прийнято називати «виконання зобов’язання» і не стосується виникнення цього виду цивільних правовідносин. Зокрема неможливо забезпечити укладання договору, інакше це суперечило б принципу вільного волевиявлення сторін щодо вступу у ці правовідносини, або, іншими словами, одній з головних засад цивільного права – свободі договору, що закріплена в ст. 3 ЦК. Забезпеченню на користь кредитора підлягає тільки здійснення боржником певних дій (утримання від дій), що становлять предмет такого договору.

Формування сучасної концепції забезпечення зобов’язань у вітчизняній цивілістиці почалося відносно недавно, оскільки відповідна проблема не привертала значної уваги юриспруденції Російської імперії, в межах якої розвивалася тоді й українська цивілістика. Тоді її побіжно торкався Д.І. Мейер. Він називав способами забезпечення договорів створені юридичним побутом штучні прийоми для надання зобов’язальному праву тієї твердості, якої йому бракує за його сутністю і виділив шість таких прийомів, однак детально розглядав лише чотири з них (завдаток, неустойку, поруку та заставу), зазначаючи, що все, що може спонукати боржника до точного виконання договору та сумісне з існуючими юридичними визначеннями може слугувати його забезпеченням [2, с. 182]».

В юридичній літературі радянського періоду із цієї проблематики, виконані роботи. При цьому головні положення радянської концепції забезпечувальних правовідносин полягали в наступному: 1) соціалістичні зобов’язання здебільшого виконуються добровільно; 2) на випадок несправності боржника закон передбачає засоби спонукання до виконання. До таких засобів належать: позов про примусове виконання зобов’язання, а також позов про стягнення збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання;3) указані засоби спонукання є заходами загального порядку; 4) оскільки заходи загального порядку не в усіх випадках належним чином забезпечують інтереси кредитора, використовуються додаткові забезпечувальні засоби, що мають спеціальний характер [3, с. 474-475; 4, с. 485].

Професор О.С. Йоффе, завдяки якого якому ця концепція набула поширення популярністю, їх перелік розширив та конкретизував умови. Способи забезпечення зобов’язань він із часом поділив на загальні та спеціальні. Цей підхід поширений досі. Загалом із таким підходом можна погодитися, багато характерних для нього положень, на наш погляд, мають право на існування. Так заслуговує на підтримку конструювання поняття забезпечення зобов’язань шляхом вибудови його на підґрунті поняття забезпечувальних засобів, що застосовуються для охорони прав та захисту законних інтересів учасників будь-яких (а не тільки зобов’язальних) правовідносин.

При такому підході система видів забезпечення зобов’язань виступає як компонент (підсистема) системи забезпечувальних заходів. Відповідно, даній підсистемі притаманні всі суттєві ознаки системи забезпечувальних заходів. Разом із тим, ця підсистема має ознаки, що дозволяють відокремлювати її від інших компонентів системи забезпечувальних заходів. До правових забезпечувальних заходів слід віднести встановлення обов’язків, заборон, введення відповідальності за невиконання обов’язків та порушення заборон, примушення. Правовими забезпечувальними заходами є також юридичні засоби, що гарантують безперешкодне здійснення суб’єктивних прав.

Однак поряд із наведеними вище та іншими перевагами, зазначена концепція має також низку недоліків. Перш за все, викликає сумнів перелік засобів загального порядку (характеру) забезпечення зобов’язань. Як зазначалось, до них віднесені тільки примусове виконання зобов’язання та відшкодування збитків. Однак виконання обов’язків (у тому числі тих, що входять до змісту зобов’язання) забезпечується системою заходів організаційного, економічного, правового та ідеологічного порядку. Так уже саме по собі існування актів законодавства забезпечує виконання зобов’язання. Актами цивільного законодавства встановлено принципи виконання зобов’язань, передбачається неприпустимість односторонньої відмови від зобов’язання або зміни його умов, установлюється можливість примусового виконання зобов’язання тощо. Усвідомлення суб’єктом цивільних відносин факту існування таких забезпечувальних засобів надає йому впевненості у здійсненності його прав, захищеності його інтересів. Разом із тим, вже сама тільки наявність забезпечувальних засобів стимулює осіб, зобов’язаних до виконання своїх обов’язків.

Таким чином слід навести порядок із необачним застосування правничої термінології: вид, спосіб та засіб забезпечення виконання зобов’язань.

Список літератури: 1. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула: Автограф, 2001. – 620 с. 2. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2-х ч. Часть 2.) По исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. – М.: Статут, 1997. 3. Иоффе О.С. Советское гражданское право (курс лекций). – Изд-во Ленинградского ун-та, 1958. 4. Советское гражданское право. Учебник в 2–х томах. / Под ред. О.А. Красавчикова. – Т. 1. – М.: Высш. шк., 1985.

Соломянюк К. П.

Право на відмову від виконання правочину та договору

Надання законом права на одностороннє розірвання правочину і договору повинне ґрунтуватися на вагомих підставах. Йдеться про істотне порушення стороною договору якщо внаслідок завданої ним шкоди другій стороні договору і вона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладені правочину. Здебільше йдеться про вину іншої сторони, а не про зовнішні фактори ринкової інфраструктури: падіння курсу валют, що важливо для договору банківського вкладу в іноземній валюті та різким падінням весною 2008 р. курсу американського долара, осінню – кризою на фінансових ринках тощо. Ці категорії охоплюються ризиком і в умовах ринкової економіки поширюються на всі сфери.

Право на розірвання договору та право відмови від виконання договору спрямовані на припинення зобов’язань але різняться між собою за механізмом їх здійснення: позасудове розірвання договору започатковане на домовленості сторін чи юридичному складі (звернення з позовом в суд та наявність судового рішення про розірвання договору); відмова від виконання договору завжди є одностороннім правочином, що спрямований на припинення зобов’язання у позасудовому порядку.

Проте односторонньою відмовою від виконання зобов’язання припиняються не всі зобов’язання, зокрема акцесорні щодо відшкодування завданого збитку чи шкоди (ч. 5 ст. 653 ЦК). Крім того, чинними є суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що виникли до та внаслідок односторонньої відмови від виконання договору одної із сторін. Так сторона, яка відмовилася від виконання договору повинна відшкодувати іншій стороні завдані збитки, що до речі не прописано чітко в актах цивільного законодавства. У зв’язку з тим, вважаємо доцільним передбачити в ст. 653 ЦК правило про право сторони, яка потерпіла від відмови від договору, вимагати відшкодування завданого збитку та шкоди. Текстуально це може бути поміщене в ч. 6 вказаної статті в редакції: «Сторона, якій відмовою від виконання договору завдано збитки чи шкоду вправі вимагати їх відшкодування».

Таке правило передбачене на рівні окремих видів договорів. Так, при припиненні договору оплатного надання послуг вправі вимагати відшкодування фактично понесених витрат (п. 1 ст. ЦК). Нарешті за ч. 1 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов’язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим. Проте це правило застосовується не тільки стосовно споживчих договорів.

В юридичній літературі чи то спеціально, чи по непорозумінню використовується два терміни: «одностороння відмова від виконання договору» та «одностороння відмова від виконання зобов’язання». О. Г. Комісарова, на наш погляд, справедливо вважає ці терміни рівнозначними [1, c.36][84], а О. Денисевич напроти віднайшла в них відмінності і вважає що між цими категоріями немає чіткої межі в односторонніх зобов’язаннях за яких відмова від виконання означає їх припинення Але інше значення він набуває якщо є два та більше зобов’язань. Тут відмова від виконання чи прийняття виконання в одному зобов’язанні не звільнює сторони від виконання інших зобов’язань. П. А. Мєдєнцев виходить з того, що це прояви відмови від правочину, що передбачена в ч. 2 ст. 214 ЦК та з посиланням на ст. 611 ЦК вважає односторонню відмову від договору та розірвання договору самостійними підставами припинення зобов’язань [2 , c. 303][85] .

Відповідно до чинного законодавства відмова від виконання договору є крайнім засобом і за Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція) таке право надано, якщо: 1) наявна у другої сторони шкода за якої вона в значній мірі втрачає, те, на що могла б розраховувати на підставі договору; 2) суворе виконання та дотримання домовленості має принципове значення; 3) допущене навмисне невиконання зобов’язання; 4) є неспіврозмірними втрати сторони, яка не виконала договір у результаті його припинення, із затратами на його укладення та підготовку; 5) порушено строки виконання договору. А іншою стороною не може бути надано розумний строк для належного виконання зобов’язань; 6) виконання зобов’язання із запізненням призводить до втрати інтересу та значення іншої сторони.

Національне законодавство врегульовує односторонню відмову від виконання зобов’язання на загальному рівні – вразі істотного порушення договору іншої стороною та в інших випадках, що передбачені договором або законом. В такому разі йдеться про спеціальні випадки відмови від договору: а) на підставі договору, що частіше буває передбачене в особливих умовах договору; б) на підставі закону про окремі види договорів, де законодавцем встановлені підвищені гарантії в силу специфіки галузі, правового становища учасника правовідносин, правового режиму предмету договору: за договором на постачання енергетичних ресурсів через приєднану систему абоненту-громадянину (Закон України «Про електроенергію»; для сторін договору дарування (720 ЦК) та на користь обдаровуваного (721 ЦК) чи дарувальника (ст. ст. 724,727 ЦК), платника ренти (739 ЦК), одержувача ренти (740 ЦК), наймача за договором прокату (790 ЦК), за договором найму житла (ст. 825 ЦК), користувача за договором позички (ст. 834 ЦК), замовника за договором побутового підряду (п.2. ч. 1 ст. 872 ЦК) тощо. Це перелік можна продовжувати безкінечно. Основне що зближує вказані та інші в правочини на одностороннє припинення договору – намагання законодавця покращити правову охорону прав сторін договору. Інколи завідомо йдеться про охорону прав слабкої сторони. За цього право на одностороннє припинення договору через відмову від нього здебільше надано стороні, в інтересах якої учиняється дія, що може завдати їй школи чи порушити інші охоронювані законом права та інтереси. Особливо йдеться про право на припинення договору за споживчими договорами, яке передбачене Законом України «Про захист прав споживачів.

Список літератури: 1. Комиссарова Е.Г. Расторжение договора и отказ от договора: законодательное ct опгношение // Российский юридический журнал, 2000. № 4 (28). С. 33-38. 2. Меденцев П.А. До питання про співвідношення понять «одностороння відмова від зобов’язання» і «розірвання договору» //Міжнародна науково-практична конференція «Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Одеса, 30 травня 2008 р.) /ОНУ ім. І. І. Мечникова. – Одеса: Астропринт, 2008. – С.301-304.

Поліщук К. В.

Інформація споживачів за договором побутового підряду

Закону України «Про захист прав споживачів» встановив імператив про обов’язкове повідомлення споживачам всю необхідну інформацію про товари, роботи послуги та їх виготовлювачів. У подальшому в актах цивільного законодавства відповідно до специфіки того чи іншого товару та товаровласника вимоги щодо інформування споживачів уточняються. Так, «Правила побутового обслуговування населення» передбачають певні вимоги до приміщення, де проводиться оформлення договорів побутового замовлення та видача результатів робіт. Тим законодавець намагається ознайомити споживача із вимогами актів чинного законодавства. Згідно п.7 Правил, в цих приміщеннях на видному і доступному для замовників місці повинні розміщуватися: 1) Правила побутового обслуговування населення; 2) витяг із Закону України «Про захист прав споживачів» в частині надання послуг; 3) перелік побутових послуг, що надаються; 4) інформація про повне найменування виконавця, його адреса, номери телефонів, прізвище, ім'я та по батькові керівника (власника); 5) копії свідоцтв про державну реєстрацію, сертифікатів відповідності на послуги, які підлягають обов'язковій сертифікації, а також копії торгових (спеціальних торгових) патентів, спеціальних дозволів (ліцензій) за видами послуг, які підлягають патентуванню, ліцензуванню; 6) зразки матеріалів та затверджених в установленому порядку виробів; 7) ціни і тарифи на послуги, матеріали та вироби; 8) перелік нормативно-технічних документів, вимогам яких повинні відповідати послуги; 9) гарантійні зобов'язання виконавця послуг; 10) інформація про працівників, які обслуговують замовників, номери телефонів місцевих органів виконавчої влади, територіальних органів Держспоживзахисту, перелік категорій громадян, які користуються пільгами в отриманні побутових послуг; 11) книга заяв і пропозицій. Тут йдеться по доведення до відома споживача таких даних, які надають йому можливість визначитися із своїми можливостями та доцільністю укладення договору саме з цим підрядником.

У разі надання послуг поза межами приміщення виконавець повинен забезпечити умови для ознайомлення замовника з «Правилами побутового обслуговування населення», надання замовнику на робочому місці виконавця інформації про найменування, розташування, номер телефону виконавця, що організував надання послуг, номер свідоцтва про державну реєстрацію та назву органу, що провів державну реєстрацію.

Особливої заслуговує уваги категоричний імператив про те, що на фасаді приміщення виконавця повинно бути зазначено державною мовою його назву, найменування власника або уповноваженого ним органу, режим роботи. Проте це застаріла вимога, яка не узгоджується із принципами підприємництва, що були встановлені у ст. 44 ГК України. Зокрема, як це пояснити у регіонах, які згідно Закону України «Про національні меншинства» мають право на застосування національної мови чи навіть у російськомовних регіонах. Інша справа, ментальність населення та намагання представників органів влади отримати на цьому свої політичні та необґрунтовані політичні вигоди. Для цивільного права все рівно на якій мові висловлено вилевиявлявлення, лиш би воно відповідало обраній його учасниками формі та місцю і способу досягнення домовленості.

У разі закриття приміщення для проведення ремонту, переобладнання тощо виконавець повинен попередити про це громадян, розмістивши поряд з табличкою про режим роботи інформацію про дату і термін закриття (п.8 Правил побутового обслуговування населення).

Для оформлення замовлення підрядник повинен надати замовникові необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про роботи і послуги, що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до замовлення ним роботи чи послуги. Згідно п.6 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів», під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про роботи та послуги чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики робіт та послуг, які він придбаває.

Інформація про товари (роботи, послуги) повинна містити: назву роботи чи послуги, зазначення нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати вітчизняні роботи та послуги, дані про основні властивості робіт та послуг, дані про ціну (тариф), умови та правила виконання робіт та надання послуг, дату виготовлення, відомості про умови зберігання результатів роботи, гарантійні зобов'язання виконавця. правила та умови ефективного І безпечного використання робіт та послуг, термін придатності (служби) робіт та послуг, відомості про необхідні дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій, найменування та адресу виконавця і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування, (ч. 1 ст. 18 в редакції Закону «Про захист прав споживачів» N 2949-III (2949-14 ) від 10.01.2002).

Ця інформація повинна доводитися до відома споживачів виконавцем у супровідній документації, що додається до наслідків робіт та послуг, на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів робіт та послуг або в побутовій сфері обслуговування (Абз. 1 ч. 2 ст. і 18 Закону «Про захист прав споживачів».

Згідно абз.1 ст. 21 Закону «Про захист прав споживачів», умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі.

За ст. 1.4. Інструкції по використанню форм документів суворої звітності, що застосовуються для оформлення замовлень та розрахунків із споживачами за побутові послуги, затв. наказом Укрсоюзсервісу від 29.09.95 N 8, форми документів суворої звітності складені та мають позначення залежно від видів послуг (робіт). Позначення форм включає: ПО — побутове обслуговування, В, Д, О, П, ПА, Р, Ю — види послуг (робіт) відповідно: В — виготовлення, Д — дрібні та невиробничі послуги, О — оброблення, Р — ремонт, Ю — ювелірні роботи (Абзац четвертий пункту 1.4 в редакції Наказу Укрсоюзсервісу N 24 (z0599-96 ) від 27.09.96 ) 1, 2, 3... — порядковий номер форми виду послуг.

Форми документів суворої звітності є обов'язковими для застосування незалежно від місця оформлення замовлення усіма господарюючими суб'єктами – підприємствами, організаціями всіх форм власності, підприємцями-громадянами, що надають побутові послуги населенню на території України (ст. 1.3 Інструкції).

Крім того в процесі виконання замовлення підрядником також повинен інформувати замовника про хід виконання замовлення. Отже тут вбачається ціла низка зобов’язань щодо виконання договору побутового замовлення. Вважаємо за доречне ст. 868 ЦК розширити та вказати інші види повідомлень, які повинен надавати за договором підрядник замовнику.