Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Цивільна правосуб’єктність установ державного ощадного банку україни

Державний Ощадний банк України має досить розгалужену систему своїх установ. У його статуті (1) закріплено положення, відповідно до якого Ощадбанк з усіма своїми установами складає єдину систему банку і є юридичною особою. Стає очевидним, що юридичною особою Ощадний банк України визнається саме у сукупності всіх його установ, тобто як єдине ціле. Аналіз відповідних розділів статуту Ощадбанку дозволяє зясувати обсяг цивільної правосуб’єктності установ, утворюючих його систему, і в першу чергу – управлінь та відділень, які є філіями банку.

 Обласні управління створюються на підставі наказу і входять до єдиної системи банку. Вони не є юридичними особами, діють від імені та в інтересах банку, здійснюючи його функції на території певної територіальної одиниці. Управління є відокремленим госпрозрахунковим підрозділом, підпорядковано безпосередньо правлінню і здійснює керівництво діяльністю підзвітних відділень. Воно очолюється начальником, який діє на підставі Положення про управління та довіреності Ощадбанку. Управління має гербову печатку, свій кореспондуючий рахунок і МФО. Метою діяльності управління є одержання прибутку в інтересах Ощадбанку.

Функціями управління є організація виконання банківських операцій у межах області (організація та забезпечення рентабельної роботи, збереження грошових цінностей, довірених управлінню, удосконалення технологій, підбір кадрів, інкасація тощо); надання послуг підзвітним відділенням (забезпечення нормативною базою, бланками, технічним оснащенням); здійснення контролю за роботою підзвітних відділень та проведення їх ревізій; організація бухгалтерського обліку та статистичної звітності.

Управління має право видавати накази та розпорядження; набувати майнових та особистих немайнових прав і нести зобов’язання; представляти інтереси банку в судах; укладати договори в межах своєї компетенції; використовувати наявні кошти як кредитні ресурси, проводити заходи, щодо відкриття та закриття територіальних безбалансових відділень, контролювати використання ресурсів, здійснювати інші дії, які не суперечать чинному законодавству, положенню про філію та статуту Ощадбанку.

Начальник управління призначається на посаду і звільняється Правлінням Ощадбанку і безпосередньо йому підзвітний. Управління несе відповідальність за збитки, заподіяні з його вини Ощадбанку і клієнтам. Діяльність управління припиняється за рішенням Наглядової ради Ощадбанку та в разі ліквідації банку.

Відділення Ощадбанку також не є юридичною особою, діє від імені та в інтересах банку, створюється на підставі його наказу. Воно очолюється керуючим, який діє на підставі Положення про відділення та довіреності, виданої у порядку передоручення начальником обласного управління.

Відділення є відокремленим госпрозрахунковим підрозділом Ощадбанку і здійснює свої функції на певній території (як правило в межах району міста або області), має окремий баланс, який входить до балансу відповідного обласного управління, а на кінцевому етапі – до зведеного балансу Ощадбанку. Відділення має МФО, гербову печатку зі своєю назвою та здійснює свої розрахунки через консолідований кореспондентський рахунок обласного управління. Відділення гарантує таємницю по операціях, рахунках та вкладах своїх клієнтів. Воно несе відповідальність за збитки, заподіяні Ощадбанку та клієнтам, в межах неправильно виданих чи зарахованих сум.

 Предметом діяльності відділення є здійснення банківських операцій на підставі дозволу Ощадбанку, а також організація та координація роботи підзвітних йому територіально відокремлених безбалансових відділень.

 Функціями відділення є організація виконання банківських операцій (забезпечення рентабельної роботи, збереження грошових цінностей, удосконалення технологій, підбір кадрів, робота з інкасації, тощо); надання послуг підзвітним безбалансовим відділенням (забезпечення нормативною базою, бланками, технічним оснащенням) та здійснення контролю за їх діяльністю; організація бухгалтерського обліку та статистичної звітності.

Відділення має право: видавати накази та розпорядження; набувати майнових та особистих немайнових прав і нести зобов’язання від імені та в інтересах Ощадбанку; укладати договори в межах своєї компетенції; використовувати наявні кошти як кредитні ресурси та контролювати їх використання, порушувати перед обласним управлінням клопотання про відкриття територіально відокремлених безбалансових відділень, а також про їх закриття, здійснювати інші дії, які не суперечать чинному законодавству, положенню про філію та статуту Ощадбанку.

Керівництво відділенням здійснює керуючий, який призначається та звільняється з посади наказом начальника обласного управління. Ревізія його діяльності здійснюється контрольно-ревізійною службою Ощадбанку, діяльність відділення припиняється на підставі рішення Наглядової ради.

Філії Ощадбанку мають право від його імені вживати заходів для досудового врегулювання спору, подавати до судів загальної юрисдикції, в тому числі господарського, третейських судів, позови, відзиви на позовні заяви, інші процесуальні документи та здійснювати процесуальні дії, передбачені законодавством.

Таким чином, Ощадбанк представляє собою складну багатоярусну систему. Обласні управління і відділення, як структурні підрозділи, не є чимось окремим від нього, це – його установи (філії). В межах, передбачених діючим законодавством, вони також вступають в цивільні правовідносини, але від імені Ощадбанку і саме у такий спосіб реалізують свою цивільну правосуб’єктність.

Список літератури. 1.Статут ВАТ «Державний Ощадний банк України», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.02.2003р. № 261.

Гуменюк Н. Р.

Договір, що опосередковує мирову угоду у виконавчому провадженні

Укладення мирової угоди є одним із можливих шляхів розвитку виконавчого провадження, добровільним, і одним із тих, які у більш повній мірі гарантують відновлення порушених прав стягувача. Адже мирова угода у виконавчому провадженні базується на добрій волі сторін і виходить від них самих, а тому найближча до їхніх інтересів на момент її укладення.

З метою вироблення корисних рекомендацій для удосконалення та популяризації мирової угоди у виконавчому провадженні, у цьому дослідженні зупинимось на виявленні особливостей змісту та форми договору, що опосередковує таку мирову угоду. Ці питання дуже важливі, дозволяють зрозуміти цінність, мету застосування мирової угоди у виконавчому провадженні.

Слід зазначити, що мирова угода, укладена на стадії виконавчого провадження, відрізняється від судової мирової угоди тим, що на момент її укладення спір про право між сторонами відсутній в силу його вирішення судом, про що винесено судовий акт, який набрав законної сили. Таким чином, з правової точки зору порушення суб’єктивних цивільних прав стягувача ліквідовано.

В таких умовах мотивом, який спонукає сторони до підписання мирової угоди на стадії виконавчого провадження, є не спірність у наявності права, а достатньо визначені сумніви у його здійсненні, у можливості отримання того, що належить у повному об’ємі [1; 2, с. 40].

Погоджуючись із О. Г. Бортнік [3, с. 6] та іншими вченими у тому, що взаємні поступки не є обов’язковою властивістю мирової угоди, а для її укладення достатньо взаємного волевиявлення сторін (у нашому випадку — сторін виконавчого провадження), можна говорити про можливість укладення мирової угоди, в основі якої лежить односторонній, двосторонній або багатосторонній договір. При укладенні останнього слід враховувати багатосуб’єктність учасників з тієї чи іншої сторони виконавчого провадження, оскільки при відмові хоча б одного з них, укладення мирової угоди суперечитиме чинному законодавству.

Мирова угода не може вирішувати питання про права та обов’язки сторін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися прав та обов’язків інших фізичних чи юридичних осіб, які не є сторонами виконавчого провадження. Укладення мирової угоди неможливе і в тих випадках, коли ті чи інші відносини чітко врегульовано законом і вони не можуть змінюватися волевиявленням сторін [4, с. 242].

У мировій угоді, що укладається у виконавчому провадженні, відсутня необхідність у підтверджуюючих умовах в силу того, що у судовому акті, який вступив у законну силу, знаходять своє підтвердження спірні моменти, які послужили підставою для виникнення спору між сторонами.

Звичайними для договору, що опосередковує мирову угоду, укладену у виконавчому провадженні, є перетворюючі умови, які в основному стосуються: строків виконання (сторони домовилися про відстрочку або розстрочку виконання обов’язку, виконання обов’язку по частинах); зміни (зменшення) суми, що підлягає стягненню; зміни (заміни) об’єкта [1].

Мирова угода, укладена сторонами у виконавчому провадженні, потребує судового визнання. Процедура затвердження мирової угоди, укладеної у виконавчому провадженні, не є самостійним провадженням, а є здійсненням судом покладених на нього повноважень у сфері виконавчого провадження. У мирову угоду, укладену у виконавчому провадженні, неприпустимо включати умови, пов’язані з оцінкою судового акту.

Якщо суд відмовляє у затвердженні мирової угоди, укладеної у виконавчому провадженні, підписаний сторонами договір у цьому випадку вважається неукладеним. Аналогічним чином не відповідає вимогам закону договір, що опосередковує мирову угоду у виконавчому провадженні, який взагалі не передавався на затвердження суду. Укладення сторонами позасудової мирової угоди при наявності реального виконавчого провадження покладає ризик негативних наслідків її вчинення і виконання на самі сторони.

Список літератури: 1. Рожкова М. А. Применение в коммерческом обороте мировой сделки / М. А. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://pravoznavec.com.ua/books/147/10357/. 2. Агеев А. Х. Правовая природа мирового соглашения в исполнительном производстве / А. Х. Агеев // Арбитражный и гражданский процесс. — 2003. — № 12. — С. 39-45. 3. Бортнік О. Г. Мирова угода у цивільному судочинстві): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 — цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / О. Г. Бортнік / Харківський національний університет внутрішніх справ. — Х., 2007. — 21 с. 4. Фурса С. Я. Закони України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: Науково-практичний коментар / С. Я. Фурса, Є. І. Фурса, С. В. Щербак. — К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2008. — 1172 с. — (Серія «Процесуальні науки») .

Присяжнюк В. П.

Теоретичні та практичні підходи до  відшкодування шкоди завданої співробітникам ОВС

Демократизацією українського суспільства попри позитивні здобутки до досягнення української державності стикнулась із негативними явищами у суспільстві та викривленим сприйняттям демократії: в економіці від приватизації до «прихватизації» економічного розбою та грабунку чи принаймні постійного переділу державної та комунальної власності, в політиці від постійного протистояння аж до політичного самогубства, в правовій політиці від надії на правову державу до нехтування закону та «колядування і засівання» по закону, у державному управлінні до розбалансування державної влади та органів місцевого самоврядування. Відбулися суттєві зміни у свідомості та правозастосуванні, сприйнятті демократії і меж здійснення свобод людини та інших членів громадянського суспільства.

1.Конституція України в ст. 3 встановила, що людини, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнані в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Для того створені державні інституції в структурі яких органам внутрішніх справ відводиться чи не ключове місце в забезпеченні прав та свобод членів громадянського суспільства. Відповідно передбачені ст. 2 Закону України «Про міліцію» [1] завдання можуть бути вирішені за умови належного матеріального та кадрового забезпечення ОВС та наявності такого правового механізму, за якого їх життя та здоров’я дійсно охороняється, професіоналізм, відданість справі та чесність у виконанні посадових обов’язків цінується. Актуальні потреби посилення охорони життя та здоров’я самих охоронців більш ніж очевидна як і недостатня ефективність чинного правового механізму такої охорони, а ще більше захисту від деліктів. Розвиток юридичної освіти в Україні сприяв юридичній казуїстиці та можливості безкарного учиненню деліктів у тому числі й проти співробітників ОВС, їх майна та навіть членів сімей. Це значна частина українського суспільства, яка потребує теж правового захисту.

2. В той же час охорона прав самих співробітників органів внутрішніх прав, які перебувають на «передньому краї» охорони правопорядку і стикаються з небезпеками для життя, здоров’я та майна наразі бажає кращого. Лише за офіційними даними МВС щорічно гине, отримує пошкодження здоров’я понад півтисячі, а отримують професійні захворювання ще більш значна кількість співробітників МВС. Не враховуються ще стільки, котрі не звертались ні з рапортами про погрози на їх сторону чи стосовно їхніх близьких, які за суб’єктивних причин відмовилися від претензій до своїх кривдників. Стан охорони суб’єктивних і як не дивно професійних прав та охоронюваних законом інтересів співробітників ОВС критичний. Показовим в тому є випадок із завдання фізичної матеріальної та моральної шкоди дільничному інспекторі у Херсонській області та безкарність порушників [2, с. 8][83] .

3. Законодавство України про відповідальність за завдану шкоду здавалось би суттєво оновилось при кодифікації цивільного законодавства, але воно однобоке, що проявляється в конструкції норм про відповідальність за чужу шкоду. Йдеться про те, що законодавець деталізував правове регулювання відносин з відшкодування шкоди різними державними органами (їх посадовими особами) – ст. ст. 1173-1174 ЦК та органами місцевого самоврядування (ст. 1175) і особливо виписав відповідальність за шкоду заподіну незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду, але не потурбувався про відшкодування шкоди, яка задана цим органам та їх посадовим особам. Тут йдеться не стільки про співробітників ОВС та відстоювання кланових чи власних інтересів, а про необхідність прийняття невідкладних мір щодо захисту їх життя та здоров’я, а іноді майна і майнових інтересів. Логіка дихотомії та противаг впевнює в тому, що якщо законодавець особливо захищає майнові та немайнові інтереси фізичних та юридичних осіб від деліктів органів публічної влади та їх посадових осіб, то слід потурбуватися і про захист і інтересів самої влади та їх посадових осіб, які в умовах хронічного недофінансування соціальних програм в разі відмови стикаються із з хамством, паплюженням, хуліганством, активною протидією виконанню співробітниками ОВС посадових обов’язків, як це було у Рівненській області, провокаціями, намаганням помститися та іншими проявами агресії стосовно них. Очевидно, що тут загального делікту ст. 1166 ЦК недостатньо.

4. Законодавство проявляє суттєві прогалини не тільки в правовому забезпеченні недоторканності співробітників ОВС від зазіхань на їх суб’єктивні цивільні права, але й про загальну незахищеність. Відсильна стаття спеціального Закону України «Про міліцію» щодо захищеності співробітників ОВС та можливість вимагати відшкодування завданої їм шкоди по суті є декларативною. Можна погодитись із недоліками системи МВС зловживаннями зі сторони окремих співробітників, вимушеністю до пристосування в екстремальних умовах праці з підвищеними ризиками та невідповідному тому грошовим та матеріальним забезпеченням, але апріорі посадові особи держави, які діють в ризикових ситуаціях повинні бути належно охоронювані. Тут повинна діяти презумпція права на відшкодування завданого збитку чи шкоди від всякого протиправного посягання. Звинувачувальна ідеологія стосовно співробітників ОВС та намагання внутрішньої безпеки вишукувати прогалини у їх діяльності не слугує тому. Повинні бути інші презумпції: сили доказовості зафіксованих та належним чином викладених фактів про протиправні дії проти співробітників, як гарантія інсинуацій, змови та втрати доказовості звинувачень одного проти свідчень багатьох; презумпція довіри до офіційних повідомлень, звернень та заяв співробітників правоохоронних органів; відмова від намагання замовчування посягань на співробітників ОВС коли йдеться про делікти більш високих посадовців чи членів їх сімей та ідеології потурання на зразок: ти знав на яку службу йшов, то чому тепер скаржишся; встановлення чітких правил про можливість самозахисту від посягань за більш жорсткою, наприклад американською системою правової охорони поліцейських, а не «пересторожною» як в Україні.

5. Наразі йдеться про необхідність уточнення генерального делікту та розвитку положень спеціальних актів про захист професіоналів та відшкодуванням їх завданої шкоди при виконанні посадових обов’язків. Якщо того не зробити то такі відсильні статті втрачають свій сенс і з теоретичного боку є мертвими нормами, а з практичного – свого охоронного навантаження не виконують.

6. В той же час за останні два роки в Україні виконані ґрунтовні наукові дослідження та напрацювання І.С. Канзафарової – про розмежування відповідальності у цивільному праві та цивільно-правової відповідальності [3, с. 8], Т.В. Ківалової стосовно теорії зобов’язань із відшкодування завданого збитку [4], О.В.Церковної щодо звільнення ОВС від відповідальності за завдану шкоду [5, с. 8]та інших представників школи цивільного права, які спеціалізуються на розробці ідеології та механізму деліктних правовідносин надають нові можливості для розробки спеціального правового регулювання цих відносин. Вони містять плідні підходи до подальшої деталізації деліктної відповідальності в залежності від об’єкта правової охорони та правового становища потерпілого та деліквента і можуть слугувати теоретичним підґрунтям для поглиблення правової охорони співробітників ОВС від протиправних зазіхань на їх життя, здоров’я, мано та майнові права, немайнові блага.

Список літератури: 1. Закон України «Про міліцію» //ВВРУ, -1991, -№4. – Ст. 202. 2. Трибушная Л. «Ну что мент, сейчас будем тебя убивать», – заявил мне односельчанин, котрого минувшим летом я посадил на десять суток за хулиганство» // Факті . 1 апреля 2008. –С.8. 3. Канзафарова І.С. Теоретичні основи цивільно-правової відповідальності в Україні. Автореф. дис … докт. юрид. наук. – К., 2007. – 36с. 4. Ківалова Т.С. Зобовязання відшкодування шкоди за цивільним законодавством України: теоретичні проблеми. Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. Одеса. 2008. – 40 с. 5. Церковна О.В. Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Одеса, 2008. – 40 с.