Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Особливості правового регулювання права споживача на безпеку продукції

В Конституції України (ст. 42) проголошено: «Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів» [1]. У ст. 50 Конституції України встановлено: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена». Особливого значення захист прав споживачів в цілому на права на безпеку продукції, зокрема, набуває у зв’язку із процесом адаптації національного законодавства до законодавства ЄС, оскільки захист прав споживачів визнано пріоритетною сферою такої адаптації [2].

Застосування в повсякденному житті різноманітної продукції, що може вийти з-під контролю людини, не виключає можливості заподіяння їй шкоди. Для мінімізування виникнення можливості заподіяння такої шкоди Законом України «Про захист прав споживачів» [3] приділено значної уваги до здійснення права споживача на безпеку продукції.

Закон передбачає ряд заходів, спрямованих на запобігання завдання шкоди життю та здоров’ю споживача. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: заходи, спрямовані на недопущення надходження в оборот продукції, що може заподіяти споживачу шкоду; заходи щодо запобігання завдання шкоди споживачу продукції, що вже використовується.

Проводячи заходи першої групи, держава встановлює обов’язкові вимоги, яким повинні відповідати товари, реалізовані споживачам. Ці вимоги містяться в стандартах та підлягають обов’язковому дотриманню. Контроль за дотриманням цих вимог покладається на державні органи, насамперед на виконавчі органи зі стандартизації, сертифікації та метрології, органи санітарно-епідеміологічного нагляду тощо.

Ще однією гарантією забезпечення безпеки для життя, здоров’я та майна споживача при використанні ним продукції, є передбачений законом обов’язок виробника в необхідних випадках розробити і вказати в супровідній документації на продукцію спеціальні правила користування такою.

Питання безпеки продукції (в тому числі визначення понять, які застосовуються у цій сфері) регулюються такими законами, як: Закони України «Про захист прав споживачів», «Про підтвердження відповідності», «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності», «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції», а також Декретами Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» та «Про стандартизацію та сертифікацію». Але усі вони є або спеціальними актами в конкретній сфері, а щодо загальних питань безпеки продукції нормативно-правові акти відсутні.

На рівні Європейського Союзу питання безпеки продукції регулюється значною кількістю директив щодо різних видів продукції, але основне місце серед них займає Директива 2001/95 про загальну безпеку продукції [4], що застосовується до усіх видів продукції, придбаних споживачем. У Директиві 2001/95 встановлено обов’язок юридичних та фізичних осіб вводити в торговельний оборот тільки безпечну продукцію, тобто таку, яка за нормальних або передбачуваних умов використання, включаючи тривалість, обслуговування, встановлення, не спричиняючи жодного ризику чи викличуть мінімальні ризики, які сумісні з високим рівнем захисту безпеки та здоров’я людей.

На нашу думку, доцільним є прийняття Закону України «Про загальну безпеку продукції», який міститиме вимоги до загальної безпеки продукції, що розміщується на ринку, права, обов’язки суб’єктів господарювання щодо введення в обіг, розміщення на ринку, реалізації та обігу безпечної продукції, відповідальність суб’єктів господарювання за введення в обіг, розміщення на ринку, реалізації та обігу небезпечної продукції та відповідатиме нормам Європейського Союзу.

Так, на даний момент до Верховної Ради України подано проект Закон «Про загальну безпеку продукції» Ю. А. Кармазіним [5]. Цей Проект направлений на покращення функціонування внутрішнього ринку, у якому забезпечується вільне пересування товарів, осіб, послуг та капіталу. Проект закону визначає загальні вимоги до безпеки будь-якого виробу, розміщеного на ринку, який призначений для використання чи може бути використаний споживачами в будь-якому розумно передбачуваному випадку, навіть якщо він і не призначався для споживачів; права, обов’язки суб’єктів господарювання щодо введення в обіг, розміщення на ринку, реалізації та обігу безпечної продукції; відповідальність суб’єктів господарювання за введення в обіг, розміщення на ринку, реалізації та обігу небезпечної продукції. Законом передбачається, що продукція, яка відповідає національному стандарту, що був гармонізований з європейським, має презумпцію відповідності та безпечності встановленим вимогам. Порівнявши даний Законопроект із Директивою 2001/95 ми дійшли висновку, що він в цілому відповідає нормам Європейського Союзу, але не зважаючи на такі позитивні тенденції, він не позбавлений ряду недоліків. Так, наприклад, ряд термінів, визначених у ст. 1 Проекту (наприклад, «введення продукції в обіг», «виробник», «продукція»)  є неузгодженим із вищезазначеним законодавством і потребують доопрацювання, оскільки введення в дію Закону в такій редакції не покращений правовий захист здійснення права споживача на безпеку продукції, а тільки внесе плутанину та ускладнення в правозастосовний процес.

Також на доопрацювання заслуговує ст. 13 Проекту Закону, що містить норми з приводу органів державної влади, що здійснюють контроль за безпекою виробництва. У статті слід врахувати, що нагляд за відповідністю окремих видів продукції встановленим вимогам безпеки здійснюють також інші органи державного нагляду, крім спеціально-уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері технічного регулювання, що підтверджується, зокрема у ч. 1 ст. 15 цього Проекту.

Підсумовуючи усе вищевикладене, ми можемо констатувати наявність позитивних тенденції щодо правового регулювання здійснення права споживача на безпеку продукції. Разом з тим, відсутність спеціального закону у цій сфері, що відповідав би в повній мірі законодавству Європейського Союзу, значно ускладнює процес захисту такого права.

Список літератури: 1. Конституція України від 28.06.1996 р. // ВВР. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 2. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18.03.2004 р. // ВВР. – 2004. – № 29. – Ст. 367. 3. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991 р. (в редакції від 01.12.2005 р.) // ВВР. – 2006. – 7. – Ст. 84. 4. Директива Європейського парламенту та ради міністрів про загальну безпеку продукції 2001/95 від 03.12.2001 р. // OJ. — 2002. — L 11. 5. Про загальну безпеку продукції: Проект закону України від 28.11.2008 р. № 3421[Електронний ресурс] – Режим доступу: https://gska2.rada.gov.­ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33804.

Мінченко А. О.

Чи потрібні іменні квитки на проїзд залізничним транспортом?

Укладення договору перевезення пасажира та багажу засвідчується видачею квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів). Квиток засвідчує укладання договору перевезення пасажира і сплату вартості проїзду.

Етимологічно «квиток» – це документ, що підтверджує право користуватися чимось за плату [4, с. 47]. Особливо важливо це підтвердження тоді, коли їхати потрібно не того ж дня, а через день або через місяць.

Порядок оформлення розрахункових і звітних документів при здійсненні продажу проїзних і перевізних документів на залізничному транспорті [2] надає визначення проїзного документу. Так, п. 1.4 передбачає, що проїзним (перевізним) документом є розрахунковий документ установленої форми, оформлений відповідно до вимог цього Порядку, що засвідчує укладення договору між залізницею і пасажиром (вантажовласником) на проїзд (перевезення вантажу, вантажобагажу, багажу) і видається пасажиру (відправнику, одержувачу багажу, вантажобагажу, вантажу) після оплати ним вартості цієї послуги [5].

Питання щодо виключення з Правил перевезення пасажирів залізничним транспортом [1] пункту 2.38 розділу 2, де вказувалося, що оформлення проїзних документів здійснюється після пред’явлення паспорта чи іншого документа, який посвідчує особу (військового квитка, посвідчення водія, службового посвідчення), або їх ксерокопій з унесенням до проїзного документа прізвища та ініціалів особи, видається дещо спірним.

Спростування порядку видачі квитків на проїзд у залізничному транспорті, безумовно, спрощує порядок їх придбання та економить час при їх оформленні. А от чи є ця норма позитивною з точки зору підвищеної можливості махінацій з білетами, коли має місце масове скуповування білетів, а потім перепродаж їх за подвіною ціною (особливо під час літніх відпусток та зимових свят), настання страхового випадку (процедура доведення того, що саме ця людина потребує виплати страхових виплат значно ускладнилася) і т. ін. Разом з тим побільшало роботи і у правоохоронних органів, які тепер мають виявляти осіб, які займаються масовим скуповуванням квитків задля подальшого їх перепродажу. Доволі часто представники правоохоронних органів зверталися щодо отримання інформації про те, куди поїхала та чи інша людина, тепер же, після відміни іменних квитків, таку інформацію отримати неможливо, що, безперечно, ускладнює процес розслідування тих чи інших злочинів.

Разом з тим, аналізуючи нормативно-правову базу інших держав, зокрема, Росії, можна віднайти норму, яка вказує на те, що оформлення проїзного документа (квитка) на потяг дальнього прямування проводиться на підставі відомостей про документ, що посвідчує особу пасажира (паспорт, військовий квиток, посвідчення або інший документ, що посвідчує особу, а для дітей у віці до 14 років – свідоцтво про народження або інший документ, що посвідчує особу), а для осіб, що мають право оплати вартості проїзду із знижкою або безкоштовного проїзду, крім того, – на підставі документів, що підтверджують зазначене право. Також вказується, що при оформленні проїзного документа (квитка) на потяг дальнього прямування вказівка в нім прізвища пасажира і номера документа, що посвідчує особу, є обов’язковим.[3]

Тож, як бачимо, практика пред’явлення документа, що посвідчує особу при придбанні квитка на проїзд залізничним транспортом в Росії діє і діє досить успішно. Відповідно до положень пункту 2.38 розділу 2 Правил перевезення пасажирів залізничним транспортом, які, як вже відзначалося втратили чинність, до проїзного документу вносилися прізвище та ініціали особи. Російський же законодавець пішов ще далі. Окрім прізвища пасажира, в квитку повинен вказуватися і номер документа, що посвідчує особу. І надалі, щоб зняти відповідальність з касира за можливі помилки під час внесення в квиток прізвища та номера документа, що посвідчує особу, російський законодавець встановив, що пасажир при отриманні проїзного документа (квитка) повинен перевірити правильність вказаних в ньому прізвища, номера документу, що посвідчує особу, реквізитів поїздки (дата відправлення, номер потягу, залізничні станції відправлення та призначення) та іншої інформації [3]. Тобто пасажир зобов’язаний самостійно контролювати правильність та відповідність дійсності усіх необхідних реквізитів у своєму квитку задля уникнення можливих непорозумінь при посадці на потяг та при подальшому здійсненні поїздки.

На думку автора доцільніше було б навпаки вимоги щодо оформлення проїзних документів зробити більш жорсткими, хоча б на прикладі Росії. Законодавець же пішов іншим шляхом – шляхом спрощення цієї процедури, що, в свою чергу, може мати негативні наслідки. Взагалі ж автор схиляється до тієї думки, що пред’явлення документа при купівлі квитка на проїзд залізничним транспортом є необхідним та єдиним прийнятним способом укладення договору перевезення пасажира залізничним транспортом на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Натомість, положення щодо оформлення повних та дитячих квитків у приміському сполученні залишилося без змін, тобто квиток на приміський потяг можна придбати без пред’явлення паспорта чи іншого документа, який посвідчує особу. [1] З цим положенням автор повністю погоджується, хоча б з тієї причини, що вартість квитка на потяги приміського сполучення не настільки висока, аби вимагати пред’явлення документів, що посвідчують особу пасажира.

В той же час, згідно з Правилами перевезення пасажирів залізничним транспортом особам, які мають право на пільговий чи безкоштовний проїзд, оформлюються безплатні або пільгові квитки в квиткових касах за пред’явленням дійсного документа, який посвідчує право на пільги [1].

Тож, автор вважає, що наведені положення потребують змін, а відміна зазначення в квитку прізвища пасажира була поспішною та невірною. Адже саме вказування прізвища пасажира в квитку є однією з тез доведення пасажиром правомірності вимог щодо поновлення проїзного документа у випадку його втрати чи пошкодження.

Список літератури: 1. Про затвердження Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України: Наказ Міністерства транспорту та зв’язку від 27 грудня 2006 року № 1196 // Офіційний Вісник України. – 2007. – №26. Ст. 1065; 2. Про затвердження Порядку оформлення розрахункових і звітних документів при здійсненні продажу проїзних і перевізних документів на залізничному транспорті: Наказ Міністерства транспорту України, Державної податкової адміністрації від 24 жовтня 2001 року № 712/431 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 7. Ст. 318;.3. Об утверждении Правил оказания услуг по перевозкам на железнодорожном транспорте пассажиров, а также грузов, багажа и грузобагажа для личных, семейных, домашних и иных нужд, не связанных с осуществлением предпринимательской деятельности: Постановление Правительства Российской Федерации от 02.03.2005 № 111; 4. Ожегов С.И. Словарь русского языка. Издание одиннадцатое, стереотипное. / Под ред. Н.Ю. Шведовой. М.: Издательство «Русский язык». – 1977 г. – 847с.

Ковтунова Л. Ю.

Обставини, що усувають недійсність шлюбу

1. Нерідко обставини, які були перешкодами для укладення шлюбу, після укладення шлюбу, але до визнання його недійсним, зникають. Тим самим шлюб втрачає свій протиправний характер. Збереження шлюбу у таких випадках є більш доцільним, ніж визнання його недійсним. З метою охорони та зміцнення сім’ї, захисту прав та інтересів її членів сімейне законодавство України передбачає можливість санації (оздоровлення) шлюбу.

У доктрині сімейного права поняття «санації шлюбу» визначається по-різному. На наш погляд, санація шлюбу, укладеного з порушенням встановлених законом вимог, – це ухвалення судом рішення про відмову у позові про визнання шлюбу недійсним внаслідок юридичних фактів відсутність чи наявність яких надає правозгідності шлюбу.

2. Встановлена СК України можливість санації шлюбу дозволяє надати законну силу шлюбу, який був укладений з неповною сукупністю юридичних фактів. Юридичний факт, який був відсутній при укладенні шлюбу, може виникнути вже після укладення недійсного шлюбу і тим самим заповнити юридичний склад шлюбних правовідносин для їх нормального функціонування.

Обставини, що усувають недійсність шлюбу, можна розподілити на дві групи: до першої групи віднести ті, відсутність яких надає шлюбу законної сили, а до другої групи – ті, наявність яких нейтралізує недійсність шлюбу. Отже, до першої групи належать: 1) наявність нерозірваного шлюбу, у однієї з осіб, які зареєстрували шлюб; 2) обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб; 3) обставини, які засвідчували небажання особи створити сім'ю; 4) недосягнення шлюбного віку; 5) відсутність права на шлюб. До другої групи належать: 1) вагітності дружини; 2) народження дитини. Практичне значення наведеної класифікації полягає у тому, що суд, розглядаючи позов про визнання шлюбу недійсним, має встановити відсутність обставин першої групи та (або) наявність обставин другої групи.

Для зазначених фактів закон містить імперативний припис щодо неможливості визнання шлюбу недійсним при їх наявності чи відсутності. Проте, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 41 СК є підстави вважати, що суд може відмовити в позові про визнання шлюбу недійсним і на засадах диспозитивності. Оскільки, по-перше, суд відповідно до ст. 41 СК має право, а не зобов’язаний визнати шлюб недійсним у вказаних у статті випадках, а, по-друге, при вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Таким чином, обставини, зазначені у ч. 2 ст. 41 СК стають додатковими обставинами, що усувають недійсність шлюбу. Однак, при вирішенні справи суд бере до уваги зазначені обставини, але його рішення не обов’язково має базуватися на них, як на безспірних доказах законності шлюбу.

Таким чином, обставини, які усувають недійсність шлюбу, є юридичними фактами правовстановлюючого характеру. В залежності від обов’язковості їх впливу на «шлюбні» правовідносини їх можна розподілити на дві групи: імперативні та диспозитивні.

До імперативних відносяться ті, наявність чи відсутність яких обов’язково тягне за собою санацію шлюбу, укладеного з порушенням умов його укладення. До них належать: 1) наявність нерозірваного шлюбу, у однієї з осіб, які зареєстрували шлюб; 2) обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб; 3) обставини, які засвідчували небажання особи створити сім’ю; 4) недосягнення шлюбного віку; 5) відсутність права на шлюб; 6) вагітності дружини; 6) народження дитини. Перелік імперативних юридичних фактів є вичерпним.

До диспозитивних юридичних фактів належать ті, які враховуються тільки у сукупності з всіма іншими обставинами справи і при їх наявності суд має право, проте не зобов’язаний, визнати дійсним шлюб. Крім того, дані умову мають значення при порушенні не будь-яких умов укладення шлюбу, а тільки якщо шлюб був зареєстрований між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог, встановлених ч. 5 ст. 26 СК, між двоюрідними братом та сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка приховала відомості про стан свого здоров’я, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого з подружжя чи їхніх нащадків, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб. Отже, диспозитивними юридичними фактами, які усувають недійсність шлюбу, є: 1) відповідність шлюбу правам та інтересам особи; 2) значна тривалість спільного проживання подружжя; 3) задовільний характер взаємин між подружжям, які свідчать про виникнення між ними сімейних стосунків 4) інші обставини, що мають істотне значення. Перелік диспозитивних юридичних фактів не є вичерпним.

3. Інститут санації шлюбу у СК зазнав значних змін у порівнянні з раніше чинним сімейним законодавством. Його доцільність не оспорюється вченими-юристами, проте він потребує значного вдосконалення. По-перше, необхідно главу 5 СК доповнити окремою статтею, яка б містила перелік тих юридичних фактів, які надають правозгідності шлюбу, укладеному з порушенням вимог чинного законодавства. По-друге, встановити момент, на який мають бути у наявності зазначені юридичні факти. Таким моментом має стати момент ухвалення рішення по справі судом. По-третє, необхідно встановити на законодавчому рівні момент, з якого шлюб, укладений з порушенням встановлених у законі вимог, є правозгідним. Він має вважатися правозгідним з моменту відпадіння юридичних фактів, відсутність яких, надає шлюбу правозгідності або виникнення юридичних фактів, які нейтралізують його незаконність. Крім того, необхідно надати подружжю право на визнання шлюбу у судовому порядку дійсним, якщо: 1) шлюб було зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі і попередній шлюб припинено до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу, проте цей актовий запис було анульовано; 2) шлюб було зареєстровано з особою, яка є недієздатною, але її дієздатність було відновлено за рішенням суду; 3) шлюб було зареєстровано між родичами прямої ліній споріднення, а також між рідними братом і сестрою в разі оспорювання споріднення.