До питання щодо виконання договору подружжя про надання утримання

Одним з обов’язків подружжя є обов’язок чоловіка та дружини матеріально підтримувати один одного (ч. 1 ст. 75 СК). Взаємна турбота та матеріальна підтримка є одним із основоположних принципів побудови сім’ї, що випливають з сутності суспільства і моральних засад людства. Чинний СК передбачає можливість подружжя впорядковувати свої відносини щодо надання утримання за допомогою договору, тобто самостійно визначати обсяг та зміст своїх прав і обов'язків.

Якщо особа, зобов’язана надавати утримання за договором, добровільно не виконує покладеного на неї обов’язку або виконує його не в повному обсязі, отримувач аліментів має право вимагати примусового виконання аліментного зобов’язання. При цьому особливого значення набуває те, що згідно ч. 1 ст. 78 СК договір подружжя про надання утримання укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Порядок вчинення стягнень за виконавчим написом нотаріуса регламентується законом України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 р.

При посвідченні договору в його тексті нотаріус зазначає можливість вчинення виконавчого напису у безспірному порядку при невиконанні умов договору про надання утримання з посиланням на ч. 2 ст. 78 СК (п. 177 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій). А отже, у разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором про надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі як рішення суду, так і виконавчого припису нотаріуса.

Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування майна з боржника нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.

Крім цього, у договірних відносинах подружжя важливу роль відіграє інститут відповідальності. Саме відповідальність відіграє стимулюючу роль належного виконання зобов’язання, що виникає з договору подружжя про надання утримання і є дієвим засобом впливу на осіб, які неналежним чином виконують свої обов’язки.

Як і у будь-якому договорі, подружжя у договорі про надання утримання можуть передбачити відповідальність за його невиконання, зокрема сплату неустойки за прострочення надання утримання, передання певного майна в натурі тощо. Ці сімейно-правові майнові санкції одночасно виступають як мірами відповідальності, так і мірами захисту порушеного суб’єктивного права, що є характерним для всіх сімейно-правових санкцій і ще раз підкреслює різницю між поняттями «обов’язок» та «відповідальність». Проте на практиці маже виникнути очевидне питання: а як бути у тому випадку, коли сторони при укладенні договору не врегулювали відповідальність за його порушення, чи можливе тут застосування норм, передбачених цивільним та сімейним законодавством України? Так, у ст. 196 СК передбачена відповідальність аліментнозобов’язаної особи, з вини якої утворилася заборгованість по аліментах на дитину, що стягуються за рішенням суду. На підставі цієї норми при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. На перший погляд, доцільним було б застосування зазначеного правила і до відповідальності при порушенні договору подружжя про надання утримання, якщо сторони не встановили інший розмір відповідальності у договорі.

Однак, встановлена у ст. 196 СК санкція розрахована на випадки сплати аліментів на утримання дітей у судовому порядку. Застосування цього правила до договірних відносин подружжя щодо надання утримання за аналогією закону навряд чи можливе, адже по-перше, відносини між чоловіком та дружиною, які є свідомими дієздатними особами, навряд чи можна вважати подібними до відносин, що стосуються прав та інтересів неповнолітніх дітей. По-друге, при укладенні договору сторони були вільні у виборі його умов і могли у ньому якщо вже не встановити чіткі санкції за невиконання його умов, то хоча б зробити вказівку про поширення на нього дії ст. 196 СК. З цих же міркувань, очевидно, виходив й Пленум Верховного Суду України, який у п. 22 своєї Постанови № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» вказав, що при укладенні батьками договору про сплату аліментів на утримання дитини передбачена ст. 196 СК санкція застосовується при наявності прямої вказівки про це в договорі. Відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК виконання основного зобов’язання, яким є у даному випадку аліментний договір, забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Тому, при невизначенні у договорі подружжя про надання утримання умов та розміру відповідальності, очевидно, слід виходити з положень ст. 8 СК України, за якою, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин [1, с. 612; 2, с. 16]. Зокрема боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК).

З цих же міркувань доцільно виходити і при вирішенні питання щодо відшкодування збитків, завданих невиконанням чи неналежним виконанням договору подружжя про надання утримання. Чинний СК України не передбачає можливості стягнення збитків, завданих порушенням договору подружжя про надання утримання, і тому при виникненні подібних ситуацій слід виходити з положень тієї ж ст. 8 СК і застосовувати у цих випадках відповідні норми цивільного законодавства. У сімейно-правовій літературі висловлювалися пропозиції щодо стягнення збитків, понесених особою, яка не отримала в строк аліменти, якщо вони мали місце і піддаються визначенню, наприклад, при вимушеному продажу речей нижче їх дійсної вартості, викликаного нужденністю [2, с. 16; 3, с. 327]. При цьому більшість науковців під збитками в цьому розумінні вбачає лише реальні витрати, а не упущену вигоду, оскільки аліментні платежі призначаються не для одержання доходів, а для забезпечення існування певної особи [4, с. 297-298; 5, с. 127]. Однак така позиція викликає сумніви. По-перше, у законодавстві не міститься подібного правила, і немає ніяких підстав для його подібного обмеженого тлумачення. По-друге, аліментні платежі можуть використовуватися будь-яким чином в інтересах їх отримувача. По-третє, у деяких випадках ці платежі можуть перераховуватися на рахунки платника виключно з метою отримання прибутку, якщо, він, наприклад, перебуває у соціальному закладі на повному державному утриманні.

Список літератури: 1. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. І.В Жилінкової. – Х.: Ксилон, 2008; 2. Антокольская М.В. Алиментные обязательства: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. – М., 1988; 3. Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР – М.: Юрид. лит., 1972; 4. Комментарий к Семейному кодексу РФ / Отв. ред. И.М. Кузнецова. – Юр. литература, 1996; 5. Чефранова Е.А. Имущественные отношения в семье – М.: Юристъ, 1997.

Маліновська І. М.

База даних як обєкт охорони

Ефективний захист прав на бази даних є необхідною умовою для успішного функціонування ринкової економіки, заснованої на комерційному використанні об'єктів інтелектуальної власності. Стаття перша Закону України «Про авторське право і суміжні права» (далі-Закон) відносить бази даних до об’єктів авторського права і визначає їх як сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації в довільній формі (в тому числі електроній), підбір і розташування скадових частини якої та її впорядкування є результатом творчої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних (комп’ютера) чи інших засобів. З авторсько-правової точки зору під базою даних розуміється об’єктивна форма представлення та організації сукупності даних, систематизованих таким чином, щоб вони могли бути знайдені та опрацьовані за допомогою ЕОМ. При цьому бази даних, які представляють собою результат творчої праці за підбором та організацією даних визначаються законом як об’єкт авторського права і охороняються незалежно від того, чи є дані, на яких вони ґрунтуються або які вони включають, об’єктами авторського права чи ні.

 Отже, авторсько-правова охорона не поширюється на ідеї та принципи, які лежать в основі бази даних та на самі бази даних, якщо останні не характеризуються ознаками оригінальності, тобто якщо їх створення не є результатом творчої праці її творця. Під творчою працею розуміють створення чогось нового, що має відобразитись в оригінальності і новизні підбору, розташуванні або впорядкуванні матеріалу. Проаналізувавши українське законодавство, можна зробити висновок, що основним у розумінні творчості є наявність інтелектуального процесу, тобто праця оцінюється з точки зору якісного критерію. Все що вимагає інтелектуальної діяльності, творчого пошуку, розумового аналізу людини відноситься до творчості. Отже, творчо створеною потрібно вважати базу даних, яка складається з нової інформації, зібраної в результаті творчого пошуку, осмислення, вивчення певних явищ, аналізу цих явищ стосовно відповідності тим чи іншим критеріям чи із застосуванням інших розумових функцій людини. Охоронюваною слід також вважати базу даних, побудовану на відомій раніше інформації чи поняттях (можливо, навіть зведених у вже існуючу базу даних), але яка систематизована в новий, оригінальний спосіб, приведена в нову систему, структурована за новими критеріями, що дає додаткові корисні можливості для користування нею.

Відповідно до ст. 10 Закону правовий режим неоригінальних баз даних визначається через категорію «sui-generis» (своєрідне право, право особливого роду). Право «sui-generis» в 1996 році було закріплено і на Європейський парламент та Рада Європи прийняла Директиву 96/9/ЄС «Про правову охорону баз даних». Встановлене Директивою право особливого роду надає створювачу бази даних, який вніс значний якісний чи кількісний внесок в отримання, перевірку чи представлення змісту бази даних, можливість забороняти вилучення або повторне використання всього змісту бази даних чи його кількісно/якісно вагомої частини. Воно покликане охороняти значний внесок у створення таких баз, який характеризується використанням фінансових, професійних, технічних, організаційних ресурсів, спеціальних знань, витрачанням часу й різноманітних зусиль. Отже право «sui generis» є функціональним правом: воно надає захист в тих випадках, коли він є необхідним і лише в тій мірі, в якій він вважається економічно обґрунтованим. Для практичного захисту інтересів створювачів баз даних важливо те, яким правом – абсолютним чи відносним вони володіють. Якщо законодавцем встановлене абсолютне право, це надає широкі можливості захищатися від його порушень з боку будь-якого суб’єкта. Всі інші способи захисту, що ґрунтуються на укладеному договорі з конкретним користувачем бази даних, використовуються як додаткові. Якщо ж абсолютного права не передбачено, то кожен створювач бази даних повинен самостійно визначити конкретні міри впливу на свого контрагента, які дозволять йому в повній мірі захистити його інтереси. Ідея закріплення на законодавчому рівні абсолютного права sui-generis обумовлена необхідністю забезпечити стійкі гарантії інвестицій в виробництво та впровадження баз даних, шляхом надання ефективного захисту прав їх створювачів. Можна зробити висновок, що право «sui generis» здатне значно розширити і удосконалити захит баз даних від порушень.

Сядристий А. О.

Актуальні питання функціонування наглядової ради акціонерного товариства

І. Особливістю організації діяльності загальних зборів як вищого органу управління в акціонерному товаристві обумовлюється необхідністю створення в них постійно діючого представницького органу – ради, яка призначена здійснювати контроль за діяльністю виконавчого органу товариства та підзвітна в своїй діяльності загальним зборам учасників товариства. З прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства» 17 вересня 2008 року вперше на законодавчому рівні визначено порядок створення наглядової ради акціонерного товариства, її компетенція (виключна компетенція), обрання членів наглядової ради, їх кількісний склад в залежності від кількості акціонерів, порядок проведення засідань наглядової ради, її комітети, вимоги до корпоративного секретаря, дострокове припинення повноважень членів наглядової ради (ст. ст. 51-57) [1; 4, c.228-244].

У відповідності до ч. 1 ст. 51 Закону України «Про акціонерні товариства» наглядова рада акціонерного товариства є органом, що здійснює захист прав акціонерів, і в межах компетенції, визначеної статутом та чинним законодавством України, контролює та регулює діяльність виконавчого органу [1].

ІІ. У відповідності до ч. 3 ст. 53 Закону України «Про акціонерні товариства» обрання членів публічного товариства здійснюється виключно шляхом кумулятивного голосування. Під час такого голосування загальна кількість голосів акціонера множиться на кількість членів наглядової ради, що обираються, а акціонер має право віддати всі підраховані таким чином голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами. Але елементарні підрахунки показують, що навіть за допомогою такого голосування меншість зможе провести до складу наглядової ради максимум одного-двох незалежних кандидатів і цього буде явно замало для подолання волі представників «більшості». За таких умов в Україні практично неможливо забезпечити представлення наглядовою радою інтересів усіх акціонерів, що дає певні сумніви щодо застосування даного виду голосування в акціонерному товаристві та «незалежності» в подальшому їх членів [3, с. 380–381].

ІІІ. Критерії незалежності членів наглядової ради повинні бути визначені у внутрішніх документах товариства. Товариство може встановлювати додаткові та (або) більш вибагливі вимоги до незалежності членів наглядової ради. Наглядова рада повинна щороку визначати відповідність тих чи інших членів наглядової ради вимогам незалежності, встановлених товариством. Інформація про кількість «незалежних» членів наглядової ради повинна розкриватись у річному звіті товариства [2, c. 64].

ІV. Досвід зарубіжних країн показує, що інститут наглядової ради не виконує покладених на нього завдань і є непопулярним у країнах, які надають своїм товариствам можливість обирати між однорівневою та дворівневою моделями корпоративного управління. Для ефективного захисту інтересів учасників товариства за кордоном запроваджуються інші правові конструкції, які слід запроваджувати і в Україні, насамперед:

– застосування спеціальних механізмів захисту прав меншості (наприклад, право міноритарних акціонерів вимагати розподілу певної частки чистого прибутку, права вимагати викупу власних акцій у встановлених законом випадках як у товариства, так і у мажоритарного акціонера, права вимагати примусової ліквідації тощо);

– введення інституту дискваліфікації директорів (позбавлення їх права входити до складу органів управління господарських товариств та інших суб’єктів господарювання у разі вчинення ними порушень своїх обов’язків на підставі рішення суду, винесеного по цивільній справі);

– підсилення цивільної та кримінальної відповідальності членів виконавчого органу за дії, вчинені не на користь товариства [3, c. 381 ].

Список літератури: 1. Про акціонерні товариства [Текст] : закон України від 17 вересня 2008 року № 514-VI. – Режим доступу: https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=514-17. 2. Корпоративне управління [Текст] : підручник / Т.Л. Мостенська, В.О Новак, М.Г. Луцький, Ю.Г. Симоненко – К.: Каравелла; Піча Ю.В., 2008. – 384 с. 3. І.Спасибо-Фатєєва. Корпоративне управління [Текст] : монографія / І. Спасибо-Фатєєва, О.Кібенко, В. Борисова; за ред. проф.. І.Спасибо-Фатєєва. – Х. : Право, 2007. – 500 с. 4. Уварова, О. Коментарі до Закону України «Про акціонерні товариства» [Текст] : О. Уварова, Р. Кабальський. – Х.: Фактор, 2009. – 384 с. – (Серія «Коментарі до законів») .

Демченко О. В.

Деякі питання щодо правового режиму житлових та інших приміщень в багатоквартирному житловому будинку

Поняття житлового приміщення в ЦК не надається, воно охоплюється ширшим поняттям – «житло», хоча цивілістична наука вживає і досить широко оперує саме першим терміном. Він використовувався в цивільному праві ще за радянських часів.

Офіційне закріплення та визначення терміну «житло» було вперше здійснено в ЦК, який відносить до житла житловий будинок, квартиру, інше приміщення, що призначені та придатні для постійного проживання в них (ст. 379). Житло є узагальнюючим поняттям певної групи об’єктів нерухомості, що може бути об’єктом цивільних правовідносин.[71]

На відміну від ЦК, в ЖК РФ надається визначення житлового приміщення, яким є ізольоване приміщення, що придатне для постійного проживання громадян і відповідає встановленим санітарним, протипожежним, містобудівним і технічним вимогам (ст. 15).

Очевидна схожість понять «житло» та «житлове приміщення», які співпадають, в основному завдяки своєму цільовому призначенню – використовуватися для постійного проживання. Законодавець РФ вважав за доцільне уточнити ті чинники, які мають при цьому враховуватись – не просто призначеність та придатність для проживання, а й деталізація цієї вимоги через позначення на додержання вагомих приписів щодо такої придатності стосовно правил пожежної безпеки, технічним вимогам.

Натомість залишається питання стосовно деяких місць в житлових приміщеннях (або житлі), які покликані обслуговувати потреби мешканців і без чого постійне проживання в них стає неможливим або незручним. Це такі місця, як кухня, веранда чи балкон, що як правило, існують і в квартирах, і в житлових будинках. Ці помешкання, по-перше, не можуть вважатися житловими приміщеннями, оскільки вони не відповідають вказаним вище визначенням; по-друге, вони не є окремими об’єктами, адже стосовно них не можна укладати правочини. При цьому вказані помешкання, не будучи житловими, повинні відноситися до поняття «житла», оскільки його належне функціонування нерозривно пов’язане як із житловими приміщеннями, так і з приміщеннями нежитлового характеру, його необхідними частинами і атрибутами – балконом чи верандою, кухнею тощо[72].

Дещо різниться ситуація у багатоквартирному житловому будинку, в якому також поряд із житловими приміщеннями (квартирами) існують і нежитлові – підвальні, цокольні, мансардні, а також східці, переходи, колясочні, вестибюль тощо. Вказані приміщення так само необхідні для загального користування власниками квартир, як і кухні та ванни – для користування ними ж. Тому перелічені приміщення в багатоквартирному житловому будинку йменуються допоміжними[73] та підсобними[74], бо їх призначення – в побутовому обслуговуванні його мешканців . Отже, як ті, так і другі фактично являють собою допоміжні та, відповідно, підсобні приміщення по відношенню до житлових приміщень. Але підвали, мансарди тощо є допоміжними по відношенню до квартир і до складу квартири не входять, а є структурною побудовою всього житлового будинку. Кухні ж, коридор, комора, балкони тощо є підсобними приміщеннями по відношенню до житлових приміщень квартир чи житлового будинку (її кімнат) і, навпаки, є складовою квартири або будинку.

Таким чином, поняття «допоміжні» та «підсобні» приміщення не є синонімічними, бо мають певні відмінності та різний правовий режим регулювання. Перші (підвали, мансарди, горища, вестибюлі, колясочні, сходові клітини та ін.): не входять до складу житлового фонду; призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Підсобні пріміщення (кухні, коридори, комори ті ін.): входять до складу житлового фонду, але; не можуть бути предметом цивільно-правових договорів.

Істотна різниця між допоміжними приміщеннями у багатоквартирному житловому будинку та частинами квартир (і житлового будинку) – підсобними приміщеннями – це їх правовий режим. Якщо на всі приміщення, що розташовані в квартирі або житловому будинку, право власності має певна особа або кілька осіб (співвласників, наприклад, подружжя), тобо їхній правовий режим не відрізняється від правового режиму житлового приміщення, то інша справа з допоміжними приміщеннями в багатоквартирному житловому будинку. Ці приміщення належать на праві спільної власності всім користувачам та власникам квартир багатоквартирного житлового будинку і являють собою загальне неподільне майно.

Таким чином, специфіка житла та його складових має враховуватися при набутті та здійсненні права власності на нього, зокрема правомочностей щодо порядку володіння, користування та розпорядження ними.

Ольшанченко В. І.

Субсидіарна відповідальності держави за зобов’язаннями юридичних осіб публічного права

Специфіка держави як учасника цивільних відносин зумовлює особливості, пов’язані з її цивільно-правовою відповідальністю, особливо в контексті субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями створюваних нею юридичних осіб.

Прийняття нового ЦК викликало зміну концептуальних засад до розуміння питань відповідальності юридичних осіб приватного права, що зумовлена закріпленням принципу участі у цивільних відносинах юридичних осіб, які є власниками майна та самостійно відповідають за власними зобов’язаннями. Втім цивільним законодавством передбачаються різноманітні випадки, за яких, зокрема, учасники товариств несуть субсидіарну відповідальність за боргами юридичної особи (наприклад, учасники повного товариства, повні учасники командитного товариства).

Не залишилися поза увагою регулювання ЦК й відповідальності держави за боргами створюваних нею юридичних осіб публічного права. Відповідно до ч. 1 ст. 176 ЦК держава не відповідає за зобов’язаннями створених юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом. Звичайно, питання відповідальності держави за створених нею юридичних осіб публічного права, становлять широкий спектр проблем, зокрема пов’язаних із субсидіарною відповідальністю держави за боргами державних підприємств. Оскільки згідно ЦК субсидіарна відповідальність держави залежить від прямої вказівки закону, цікавим в цьому плані є підхід, висловлений Європейським судом з прав людини. Цим судом зазначалося на те, що Уряд не продемонстрував наявність достатньої інституційної та операційної незалежності державного підприємства від держави, щоб звільнити останню від відповідальності. Окрім цього, матеріали справи дозволяють встановити публічну природу підприємства-боржника, незважаючи на його формальну класифікацію за національним законодавством.[75]

Одним із випадків, встановлених законом, є закріплення ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України (далі – ГК) субсидіарної відповідальності держави за зобов’язаннями казенних підприємств. Це означає, що держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, притягується додатково до відповідальності за зобов’язаннями казенного підприємства, яке відповідає лише коштами, що перебувають в його розпорядженні, з метою забезпечити повний обсяг відповідальності по його боргах. Наявність субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями казенних підприємств зумовлена їх природою як юридичних осіб публічного права, а саме тим, що зазначені юридичні особи не є власниками майна. Внаслідок цього постала необхідність у створенні відповідних механізмів, які б забезпечували можливість захисту прав кредиторів казенного підприємства. Ним і є субсидіарна відповідальність держави, яка викликана тим, що держава приймає безпосередню участь в управлінні цієї юридичної особи шляхом призначення виконавчого органу, передає казенному підприємству майно в оперативне управління.

Специфіка субсидіарної відповідальності держави за зобов’язаннями казенного підприємства полягає в тому, що їй притаманні як загальні умови застосування субсидіарної відповідальності, що передбачені ст. 619 ЦК, так і спеціальні, що обумовлені особливістю суб’єкта, котрий несе додаткову відповідальність.

По-перше, субсидіарна відповідальність держави за своєю сутністю є недоговірною, оскільки підставою її виникнення є настання певних юридичних фактів, передбачених законом. По-друге, суб’єктом, який виступає від імені держави і на якого покладено забезпечення додержання наслідків про субсидіарну відповідальність держави, є орган, до сфери управління якого входить підприємство. Наприклад, Кримське казенне підприємство пробірного контролю знаходиться в сфері управління Міністерства фінансів України[76].

Визначення відповідальною за казенне підприємство іншу юридичну особу публічного права викликає спектр питань, які зокрема обумовлені наявністю прогалин у бюджетному законодавстві щодо забезпечення такого органу відповідними бюджетними коштами. Адже у переліку бюджетних призначень, відповідно до яких формуються кошториси окремих державних органів, не передбачено коштів на виплати, пов’язані з несенням субсидіарної відповідальністі такими органами.

По-третє, можливість пред’явлення вимог кредиторів залежить, на відміну від правил, передбачених ст. 619 ЦК, від відсутності у казенного підприємства грошових коштів, якими воно може розпоряджатися.

Таким чином, питання відповідальності держави є різноманітними і торкаються не лише цивілістичної сфери, а й бюджетної, фінансової та господарської і тому мають підаватися ефективному комплексному регулюванню.

Сальков Г. В.

Порушення права на комерційне позначення

Необхідним засобом індивідуалізації комерційних юридичних осіб, який дозволяє відрізнити їх один від одного є комерційне найменування. Завдяки комерційному найменуванню споживачі досить легко можуть відрізнити індивідуалізувати виробника товару (продукції). Комерційне найменування пов’язане з діловою репутацією юридичної особи. Комерційне найменування, яке набуло достатньої відомості, довіри у споживачів та ділових партнерів, здатне принести його правовласникові значні прибутки і визнання у суспільстві. Саме тому, добре відоме найменування може стати об’єктом протиправних посягань з боку інших осіб, для того, щоб скористатися чи негативно вплинути на неї.

Відповідно до ст. 490 ЦК правоволодільцю комерційного права належить право вимагати від будь-якої особи припинення подальшого неправомірного використання. Визначення неправомірного використання комерційного позначення в чинному українському законодавстві не існує, фактично всі норми ЦК щодо найменування є бланкетними. Становище ускладнюється ще й тим, що відсутній спеціальний нормативно-правовий акт щодо регулювання такого важливого питання як визначення порушення права на комерційне найменування, та визначення змісту його видів. Тому на практиці залишається лише здогадуватись у яких випадках використання схожого, або тотожного комерційного найменування є порушення а в яких ні. Така ситуація не є позитивним для економічної стабільності в Україні, та потребує негайного врегулювання.

Порушенням права на комерційне найменування в науці цивільного права прийнято вважати використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого комерційного найменування. Таке використання може призвести до змішання (плутанини) відносно юридичної особи та її господарської діяльності. Фактично комерційне найменування втрачає свою індивідуалізуючи функцію, та може спричинити змішання відносно дійсного джерела походження товару в уяві споживачів.

Найбільш поширеними порушеннями права на комерційне позначення є використання іншою особою тотожного або схожого до ступені змішування найменування юридичної особи, якій належать виключні права на неї. Тотожні (ідентичні) позначення, це такі позначення, які використовується у вигляді чужого позначення, а також у вигляді, що відрізняється лише окремими елементами, що не змінює в цілому оригінальність позначення, право на яке належить іншій особі. Позначенням схожими до ступеня змішування, є позначення, які відрізняються від чужого позначення, але здатні ввести в оману споживачів відносно джерела походження товару.

Основним критерієм схожості позначення є наявність чи відсутність дійсного змішування в уяві споживачів, тобто введення їх в оману, якщо цей споживач не має одночасно порівняльних позначень перед собою. Питання про допустимості чи недопустимості ступеня змішування двох позначень, які порівнюються, повинне вирішуватись кожен раз виходячи з фактичних обставин кожного окремого випадку.

Право на комерційне позначення може бути порушено шляхом використання найменування в торговельній марці. Відповідно до законодавства заборонено реєстрація, а тим більше використання у торговій марці комерційного найменування, права на яке належать іншій особі. Також порушенням права на найменування повинно вважатись неправдиве або викривлення, перекручення третіми особами дійсного комерційного найменування. Зокрема: неправильне позначення організаційно-правової форми юридичної особи, роду або виду її господарської діяльності, порушення порядку спеціальної назви або імен засновників підприємства та інші.

Вирішення цих проблем завершить етап формування в Україні ефективної системи захисту права на комерційне найменування. Вважаємо, що для врегулювання правовідносин у цій сфері необхідно прийняти спеціальний закон про охорону прав на комерційні найменування, на який неодноразово посилаються ЦК і ГК України.