Банківське право України - Навчальний посібник (Фомін Г.Ф.)

§ 2. предмет і метод банківського права

Формування правових основ банківського права є обов’язковою умовою економічних перетворень та створення в Україні ринкових відносин. Передумови формування та удосконалення банківського права України безпосередньо випливають з національного та міжнародного права. Вони стосуються як законодавчої системи, так і міжнародного правового середовища і полягають в наступному:

а) розвиток банківського права в державах СНД та розвинених державах (Німеччина, Англія, США, Канада) сприяє виникненню нових правових механізмів, якими необхідно володіти. Відсутність відповідних міжнародних правил в українському банківському праві не сприяє розвитку стосунків українських банків з міжнародними кредитними установами;

б) виникають потреби в удосконаленні банківських правовідносин, засновані на конкуренції, в умовах якої не тільки прибуток визначає успіх діяльності, оскільки банки прагнуть захистити інтереси клієнтів та продемонструвати прозорість своєї діяльності.

Банківська система адаптується до цих потреб, створюючи за допомогою правової науки, з урахуванням інтересів суб’єктів банківських правовідносин, правила гри, котрі згодом перетворюються на правові норми.

Широке застосування в Україні поняття «банківське право» пов’язане з формуванням ринкової економіки, становленням та розвитком банківської системи і банківської діяльності, з прийняттям Верховною Радою в 1991 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність». До цього правовідносини у сфері банківської діяльності вивчалися в навчальних курсах «Цивільне право» і «Фінансове право».

Нормами цивільного права регулювались горизонтальні правовідносини між юридичними особами з питань відкриття рахунків у банках, здійснення розрахунків, кредитних операцій. Безумовно, у рамках цивільного права неможливе повне вирішення питання про адекватні, економічно обумовлені форми розрахунків або форми надання кредитів, оскільки правовідносини, які складаються в цій сфері, не відповідають принципам цивільного права. Навряд чи можливо говорити про юридичну рівність банку і клієнта, комерційного банку і НБУ. Не знаходить відповідного застосування в банківських правовідносинах і добре відомий принцип диспозитивності. Техніка ж правового регулювання в цьому випадку супроводжується нескінченними посиланнями на банківські нормативні акти чи банківські правила та звичаї. Самі ж підзаконні нормативні акти часто не узгоджуються з законодавчими вимогами і в результаті свого реального застосування стають більш вагомими, ніж вимоги закону.

Друга частина банківських правовідносин, які за часів СРСР були пов’язані з діяльністю Держбанку СРСР, Промбудбанку та Зовнішньоекономічного банку, розглядалася в системі фінансового права. І це зрозуміло, оскільки до 1990 р. всі грошові кошти, з якими працювали банки, були державними. Сама ж банківська діяльність не відповідала своїй природі, оскільки віддзеркалювала адміністративну владність державного банку в галузі кредитування та грошового обігу, а правовідносини, що складалися під час її здійснення, були публічними.

Сучасні уявлення про поняття банківського права також не можна вважати безспірними. Різні фахівці вважають, що банківське право є складовою частиною тих чи інших галузей права, зокрема: фінансового1, господарського2, кредитного3 права. Останні публікації деяких російських фахівців, у яких досліджується зміст і структура банківського права, свідчать, що їх автори розглядають його як комплексну галузь законодавства, основою якої є фінансове та цивільне право4. Багатогранність терміна «банківське право» підкреслюють американські та канадські фахівці, визначаючи, що воно включає в себе не тільки загальні принципи організації та діяльності банків, але й сукупність норм, які регулюють порядок виконання фінансових та пов’язаних з ними послуг.

Як відомо, виділення тієї чи іншої галузі права в самостійну визначається притаманними їй предметом та методом правового регулювання, а також розробленістю самого масиву правових норм, інтенсивністю діяльності та її потребами в правовому регулюванні. Безумовно, це стосується і банківської діяльності, яка має широку сферу застосування та набір операцій і послуг. Визначення поняття та предмета банківського права обумовлює розвиток дворівневої банківської системи, в якій проблеми самостійності та комерціалізації банків, які діють на свій власний ризик, повинні регулюватись за допомогою відповідних норм права.

Аналіз літературних джерел дозволяє зробити висновок про те, що банківське право можна визначити як сукупність норм права, які регулюють порядок побудови, функціонування і розвитку банківської системи України (публічні відносини банків) та здійснення банківських операцій та угод (приватноправові відносини клієнтів з банками). В Україні банківське право ще не є відокремленою, цілком самостійною галуззю права, хоча має притаманний йому предмет – суспільні (грошові та майнові) відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, під час виконання дій з грошима, цінними паперами та валютними цінностями.

Як відомо, додатковим (окрім предмета) критерієм поділу права на галузі є метод правового регулювання відповідних суспільних відносин. Під методом банківського права слід розуміти сукупність юридичних прийомів та способів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин, що становлять предмет банківського права.

Узагальнення поглядів фахівців дозволяє виділити структурні елементи методу правового регулювання, які є визначальними для регулювання банківської діяльності. Основними серед цих елементів є:

1) правове становище суб’єктів правовідносин, зумовлене способом взаємозв’язку між правами та обов’язками його учасників (на підставі згоди сторін, згідно з актом держави);

2) характер дій суб’єктів правовідносин (автономія, волевиявлення);

3) зміст відносин, які визначаються становищем їх суб’єктів відносно один одного (рівність сторін, підпорядкованість);

4) способи захисту прав і засоби забезпечення виконання обов’язків суб’єктів правовідносин (санкції та процедури їх застосування).

Специфіка застосування методів правового регулювання банківської діяльності полягає в тому, що обираючи ту чи іншу форму нормативно-правового акта, який видається від імені держави уповноваженим суб’єктом, мається на меті вирішити такі важливі завдання:

посилити характер прямої дії банківського законодавства;

узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;

обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків, визначених законами;

забезпечити стабільність і надійність функціонування банківської системи за допомогою адміністративного та індикативного регулювання.

В теоретичному плані можна відмітити два основні методи правового регулювання суспільних відносин: публічно-правовий та цивільно-правовий.

У літературі публічно-правовий метод іменують імперативним методом, методом владних повноважень, який спирається на адміністративне підпорядкування однієї сторони іншій. А його характерними рисами є:

формування та використання правовідносин за принципом «команда – виконання». Суб’єкт прийняття обов’язкових рішень (НБУ чи інший державний орган) не пов’язаний згодою сторони, якій вони адресовані (кредитні установи);

суб’єкти, які виконують владні, управлінські та інші функції, діють на свій розсуд у межах, передбачених їх повноваженнями;

позитивний обов’язок, котрий може мати характер загальнонормативної орієнтації (коли приймається акт, який встановлює завдання, функції, повноваження відповідного органу).

Цивільно-правовий метод іменується диспозитивним методом, а його характерними рисами є:

рівноправність учасників правовідносин;

автономія учасників правовідносин, яка визначає здатність особи незалежно формувати свою волю і здійснювати свої права в своїх інтересах;

самостійність учасників правовідносин, яка виражається в можливості особи самостійно розпоряджатися належним їй майном, нести відповідальність за своїми зобов’язаннями, відшкодовувати втрати, заподіяні її діями;

альтернативна можливість вибору суб’єктами різних варіантів поведінки в рамках закону.

Банківському праву властиві обидва методи правового регулювання, оскільки завдяки першому держава прямо і безпосередньо регулює поведінку суб’єктів цих відносин, а другим методом установлює тільки певні межі для самостійного врегулювання взаємовідносин між суб’єктами банківської діяльності.

Імперативне регулювання банківської діяльності обумовлене необхідністю проведення державної грошово-кредитної політики, основні засади якої, відповідно до ст. 100 Конституції України, розробляє та здійснює Рада Національного банку України. Імперативне регулювання знаходить своє відображення у виконанні НБУ своєї основної функції – забезпечення стабільності грошової одиниці, для здійснення якої згідно зі ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» виконує традиційні для центральних банків держав функції, серед яких: встановлення для банків правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; банківське регулювання і нагляд та інші. НБУ зобов’язаний встановлювати та контролювати обов’язкові економічні нормативи, яких повинні додержуватись комерційні банки. Таким чином, виникають відносини, які підпадають під правове регулювання саме публічно-правовим методом, адже йдеться про відносини, які характеризуються нерівноправністю їх учасників і за змістом відносин, і за правовим статусом учасників, і за набором правочинностей та обов’язків. У процесі публічно-правового регулювання банківської діяльності беруть участь:

Верховна Рада України (приймає закони та постанови);

Президент України (видає укази);

Кабінет Міністрів України і НБУ(видають постанови та інструкції).

Диспозитивне регулювання банківської діяльності забезпечується на підставі законів України та інших нормативно-правових актів державного та міжнародного походження. Так, ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено: Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їх власності. Своє право на одержання прибутку банки реалізують шляхом виконання відповідних банківських операцій, передбачених ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», при цьому вони самостійно визначають їх кількість та вільні у виборі відповідного рішення, тобто має місце диспозитивне регулювання банківських правовідносин. Однак для здійснення тих чи інших банківських операцій потрібно, у відповідності до Положення НБУ «Про порядок видачі банкам банківський ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на використання окремих операцій», обов’язково отримати ліцензію НБУ, тобто банки підпадають під правове регулювання імперативним методом.

Отже, сукупність правових норм, що регулюють порядок організації банківської системи і здійснення банківської діяльності, становлять певний комплекс норм, які мають відносну предметну єдність, взаємодіють в єдиній системі національного права України.

Особливо важливе значення для банківського права мають норми конституційного права, що регулюють основи суспільного ладу, встановлюють компетенцію органів законодавчої і виконавчої влади у сфері кредитно-грошової політики, обігу державних цінних паперів, закріплення загальних принципів і положень, що стосуються банківської діяльності держави (ст. ст. 99, 100 Конституції України). Банківське право тісно пов’язане з адміністративним правом, яке визначає принципи організації та діяльності органів державного управління (Кабінету Міністрів України, НБУ та ін.), повноваження цих органів у сфері кредитування, організації розрахунків, обігу цінних паперів, валютних операцій та інших угод. Важливим є тісний зв’язок банківського права з фінансовим правом, яке спрямоване на мобілізацію, розподіл і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів держави для забезпечення виконання нею своїх завдань і функцій. Причому мобілізація і розподіл грошових ресурсів здійснюються банками в процесі проведення розрахункових операцій з касового виконання бюджету та інших банківських операцій і угод.

Банківське право регулює грошові та майнові відносини, що виникають у сфері кредитування і проведення розрахунків, і тим самим воно тісно пов’язане з цивільним правом. Нормами цивільного права за договорами банківського рахунка і банківської позички регулюються такі питання, як укладення цих договорів, зміст прав та обов’язків сторін, заставне забезпечення позик, відповідальність сторін за неналежне виконання своїх обов’язків. Крім того, комерційні банки, будучи суб’єктами господарської діяльності, здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахункове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, керуючись також нормами цивільного права. Взаємопов’язане банківське право і з кримінальним, трудовим та іншими галузями права.

Отже, визначення банківського права можна сформулювати таким чином: це сукупність правових норм, що регулюють порядок створення, реєстрації, ліцензування, реорганізації та ліквідації банків, взаємовідносини між комерційними банками, між комерційними банками і НБУ та іншими державними органами, між банками і їх клієнтами та виконання банківських операцій і послуг.