Банківське право України - Навчальний посібник (Фомін Г.Ф.)

§4. банківська інформація і забезпечення банківської таємниці

Здійснення різноманітних банківських операцій та угод в певному плані являє собою отримання, переробку, збереження та використання відповідної інформації. Потреба в інформації виникає у клієнтів уже під час вибору банку для відкриття поточного рахунка, ведення розрахунково-касового обслуговування. Оскільки клієнтам надано право самостійно обирати банки для обслуговування, то виникає питання, за допомогою якої всім відомої чи спеціальної (обмеженої) банківської інформації вони можуть задовольнити свої потреби.

Під банківською інформацією можна розуміти сукупність знань, пов’язаних з такими параметрами банківської діяльності:

установчими документами та організаційно-правовою формою банку;

керівництвом банку, кількістю та складом клієнтів банку;

фінансовим станом та звітністю;

кількістю філій та представництв;

наявністю кореспондентських зв’язків банку;

видами та формами банківського обслуговування клієнтів;

своєчасністю та повнотою виконання банком своїх зобов’язань як кредитором;

операціями за рахунками клієнтів та іншим.

Наведений перелік свідчить, що мова йде про цілком різну за своїм правовим режимом інформацію. В одних випадках інформація повинна відкрито публікуватись для широкого загалу, наприклад, баланси і звіти, а в інших – не повинна надаватись нікому, наприклад, знання про операції за рахунками. Окрім того, банк має право, як кожна юридична особа, на відповідну інформацію про свою діяльність, яка становить його ділову репутацію.

Доцільно виходити з того, що під банківською інформацією слід розуміти будь-які відомості про банк та його діяльність, котрі можуть вплинути на прийняття рішення під час вибору банку для обслуговування. А щодо правової оцінки банківської інформації слід враховувати, що вона має різні правові режими в залежності від призначення: режим відкритої інформації; режим комерційної таємниці і режим банківської таємниці.

Відкритість банківської інформації означає обов’язок банку, з одного боку, публікувати відповідне коло відомостей на адресу невизначеного кола осіб, а з другого, – повідомляти кожному, хто звернеться до банку, необхідні відомості, які не становлять ні комерційної, ні банківської таємниці. Як свідчить міжнародна банківська практика, відкрита інформація повинна бути розрахована для необмеженого кола осіб, а не тільки для осіб, які укладають угоди з банком.

Комерційну таємницю згідно з положеннями ст. 30 Закону України «Про підприємства в Україні»становлять склад і обсяг відомостей та порядок їх захисту, що визначаються керівником підприємства. При цьому відомості, які не можуть становити комерційної таємниці, визначені Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» за № 611 від 9 серпня 1993 р. Відповідно до цієї Постанови комерційної таємниці не становлять:

установчі документи, документи, що дозволяють займатися господарською діяльністю та її окремими видами;

інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

дані, необхідні для перевірки, обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;

відомості про кількість і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

документ про сплату податків та обов’язкових платежів;

інформація про забруднення навколишнього природного середовища, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

документи про платоспроможність;

відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Зазначену інформацію можуть одержувати не будь-яка особа, а лише органи державної виконавчої влади, контролюючі і правоохоронні органи та інші особи відповідно до чинного законодавства. Це означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на рівні локальних нормативно-правових актів.

У ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що банківською таємницею є «інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третьою особою при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту».

Банківська таємниця полягає в додержанні та збереженні інформації, яку банки та службовці одержують у процесі професійної діяльності стосовно економічної та політичної діяльності їх клієнтів. Змістом банківської таємниці є збереження і нерозповсюдження банками та їх службовцями інформації щодо операцій, рахунків і вкладів своїх клієнтів та кореспондентів.

Банківською таємницею, зокрема, є:

відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у НБУ;

операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

фінансово-економічний стан клієнтів;

системи охорони банків і клієнтів;

інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності;

відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

коди, що використовуються банками для захисту інформації;

інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду.

Застосування положень законодавства стосовно банківської таємниці спирається на нормативну базу самого банку. Такі положення щодо захисту комерційної таємниці, перш за все, зафіксовані в статуті та інших установчих документах банку. Вони дають банку юридичне право організовувати захист таємниць банку: включати вимоги щодо захисту комерційної таємниці в усі договори і угоди комерційного характеру; домагатися відшкодування збитків, понесених від злочинного посягання на інформацію; видавати нормативні документи з питань захисту банківської таємниці та створювати відповідні підрозділи захисту таємниць банку.

Забезпечення збереження банківської таємниці банки здійснюють шляхом:

обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, про що вони підписують відповідне зобов’язання, займаючи посади. Цього зобов’язання повинні також додержуватись приватні особи та організації, які отримали під час виконання своїх функцій або надання послуг банку конфіденційну інформацію.

У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, ці збитки відшкодовуються винними органами.

Порядок розкриття банківської таємниці визначено ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Інформація щодо юридичних чи фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

на письмовий запит чи з письмового дозволу власника такої інформації;

на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.

На відміну від раніше діючої норми банківської таємниці, визначеної ст. 52 першої редакції Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.1991 р., в новій редакції цього Закону цивілізовано вирішено проблему банківської таємниці. В Законі чітко визначена процедура надання банківськими установами інформації податковим органам, оскільки вимоги податківців тепер стосуються тільки однієї особи за конкретний проміжок часу. А такі органи й організації, як Пенсійний фонд України, Державна контрольно-ревізійна служба, Антимонопольний комітет, Рахункова палата Верховної Ради України та аудиторські організації зовсім позбавлені доступу до банківської таємниці юридичних та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Для фізичних осіб банківську таємницю можна розкривати тільки за рішенням або на письмову вимогу суду, тоді як раніше довідки за рахунками громадянина могли надаватися органам прокуратури, Служби безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції за будь-якими справами, які знаходилися в їх провадженні. Однак для запобігання зловживанням посиленням банківської таємниці банки повинні в обов’язковому порядку ідентифікувати осіб, котрі здійснюють значні або сумнівні операції: безготівкові рахунки – більш ніж 50 тисяч євро, готівкові угоди – більш ніж 10 тисяч євро і операції, які здійснюються за незвичайних або невиправдано заплутаних умов.

Відповідальність за порушення правил роботи з банківською і комерційною таємницями ґрунтується на положеннях Закону України «Про підприємства в Україні», Кримінального та Цивільного кодексів України. Відповідно до цих актів за порушення правил роботи з комерційною чи банківською таємницею може наступати кримінальна або цивільна відповідальність.

Кримінальна відповідальність може наступати за дії, передбачені статтями 231 (незаконний збір з метою розголошення чи іншого використання відомостей, які становлять комерційну таємницю) і 232 (розголошення комерційної таємниці) Кримінального кодексу України.

Згаданими статтями передбачена відповідальність за два склади злочинів:

1) за незаконне збирання з метою розголошення чи іншого використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, яке спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, – особа карається штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років;

2) за умисне розголошення комерційної таємниці, якщо це завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, – особа карається штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Відповідальність за посягання на інформацію, що знаходиться в електронно-обчислювальних машинах, базується на положеннях ст. 361і КК України. Згідно з цією статтею незаконне втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, що призвело до перекручування чи знищення комп’ютерної інформації або носіїв такої інформації, – карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2-х років, або обмеженням волі на той самий строк.

Незалежно від вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності відшкодування суб’єкту підприємницької діяльності завданих злочином збитків здійснюється шляхом використання норм цивільного законодавства.

Цивільне законодавство передбачає стягнення збитків у випадку порушення умов договорів та виникнення зобов’язань із заподіянням шкоди. Шкода як збитки, заподіяні протиправним посяганням на банківську таємницю, має місце в обох випадках, але правова природа їх відшкодування залежатиме від виду зобов’язань.

У першому випадку збитки, заподіяні протиправними посяганнями на банківську таємницю, відшкодовуються винною стороною згідно із передбаченими угодою чи договором зобов’язаннями. У другому випадку відшкодування збитків здійснюється не за угодою чи договором, а на загальних підставах і принципах відповідальності за заподіяння шкоди, передбачених ст. 1166 ЦК України. Відшкодування збитків внаслідок заподіяння шкоди здійснюється через подання до суду.

Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, не поширюються на службовців НБУ або уповноважених ними осіб, які в межах наданих їм законних повноважень здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.

Позитивні зміни банківського законодавства України в забезпеченні банківської таємниці слід розглядати з урахуванням досвіду інших держав. Так, у країнах, де правові системи ґрунтуються на принципах римського права, відомості щодо рахунків та операцій за ними становлять банківську таємницю. Це означає, що такі відомості можна отримати лише у випадку порушення кримінальної справи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не передбачає обов’язку банку повідомляти суду будь-які відомості, за винятком тих випадків, коли банк сам є стороною у справі. Однак це обмеження не розповсюджується на рішення судів з цивільних та господарських справ. Так, процедури санації га оздоровлення у Франції, які проводяться за рішенням суду, передбачають для банків обов’язок видавати відповідну банківську інформацію. В Німеччині обов’язок банку повідомити відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень та процесом про неплатоспроможність і супроводжується обов’язком зробити заяву про третіх осіб. До органів, які можуть вимагати у банку передачі відомостей щодо рахунків, відноситься податкова служба.

Інакше вирішуються проблеми банківської таємниці у країнах прецедентного права. У США ці відносини регулюються законодавством про банківську таємницю (1970 р.), про право на фінансову таємницю (1978 р.), а також рядом законів стосовно наркотиків, відмивання грошей тощо. Норми цих законів зобов’язують банки належно вести облік документів за рахунками клієнтів та повідомляти про угоду на суму, яка перевищує 10 тисяч доларів. Але судова практика досить суттєво коригує це правило, співвідносячи всі запити з правом на захист інформації, у відповідності з яким клієнту повинно бути повідомлено про будь-який запит, що надійшов на його адресу, і він має право звернутися в суд з вимогою відмінити запит, якщо вважає його незаконним. В Англії суд може не тільки вимагати від банку надання копій рахунка клієнта, але й зобов’язати банк дати цю інформацію іншим представникам держави.

У деяких країнах, наприклад, в Японії, захист комерційної та банківської таємниці забезпечується системою промислової таємниці. А основна роль у забезпеченні її збереження належить самим банкам, а не державним органам. В Японії немає ніяких нормативно-правових актів, що передбачають відповідальність за розголошення комерційної таємниці. Проблема вирішується департаментом кадрів банку, який відповідно до Кодексу поведінки службовців здійснює контроль за точним виконанням режиму таємності.

У Швейцарії, Австрії, Люксембурзі та деяких інших країнах охорона банківської таємниці розглядається як одне з найважливіших завдань банківського правового регулювання. У цих країнах правовими актами передбачається видача банківської таємниці тільки у випадках скоєння злочину, а необґрунтована передача такої інформації тягне за собою суворе кримінальне покарання банківських службовців – до 20 років позбавлення волі.

Останнім часом у всіх європейських країнах, а також і в Україні активно розроблюється спеціальне законодавство по боротьбі з відмиванням «брудних» грошей. В цих умовах основним зобов’язанням для банків та інших фінансових посередників є встановлення особистості своїх клієнтів та особистості третіх осіб, на користь яких вони мають намір діяти. У зв’язку з цим банки повинні повідомляти спеціальним органам про суми, що викликають підозру, щодо проведення розрахунків, які можуть бути пов’язані з торгівлею зброєю чи наркотиками або іншими злочинними видами діяльності. Законодавство багатьох країн передбачає не тільки наявність зобов’язань щодо збереження банківської таємниці, а й застосування певних санкцій за порушення порядку використання інформації, що становить зміст цієї таємниці, основними з яких є накладення досить високих штрафів та позбавлення свободи на великий строк.