Банківське право України - Навчальний посібник (Фомін Г.Ф.)

§4. укладення кредитного договору

Далеко не кожна юридична і, тим більше, фізична особа, яка вимагає банківського кредиту (приватні підприємці, громадяни), може стати стороною кредитного договору, оскільки ця угода характеризується підвищеним ступенем ризику для банку-кредитора. Останнім часом рішення про укладення кредитного договору з конкретною особою фахівці банку приймають на основі ретельного вивчення інформації про неї, аналізу її кредитоспроможності, фінансового стану, ділової репутації. Дослідження статистичних даних показує, що в період ринкових перетворень злочинність у кредитно-банківських відносинах стає масштабним явищем. Підвищенню кримінальної активності у сфері банківського кредитування сприяє і той фактор, що банківське кредитування у процесі становлення ринкових реформ вийшло з-під контролю держави і у правовому відношенні залишилося практично незахищеним від злочинних посягань1.

Тому дуже важливим етапом, що передує укладенню і реалізації кредитного договору, є процедура підготовки до його укладення. Розглядом документації, що надходить від потенційного позичальника, укладенням кредитних договорів, наступним спостереженням за фінансовим станом і кредитоспроможністю позичальників займається спеціально створена в структурі банку група (звичайно кредитний відділ). Відповідно до ч. 3 ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» комерційний банк зобов’язаний мати підрозділи, функціями якого є надання кредитів і управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.

Зважаючи на відсутність правового регулювання умов і порядку укладення кредитних договорів, процес його реального укладення проводиться на підставі вироблених банками власних схем кредитування, розроблених з урахуванням практики, що склалася у кожному окремому банку. Свій вираз вони знаходять у локальних нормативних актах, до числа яких відносять: правила кредитування конкретного банку, положення про кредитний відділ, різноманітні інструкції, що діють у банку і регулюють надання кредиту, правила страхування кредитного ризику і деякі інші. Правове значення таких актів полягає в тому, що до моменту підписання договору вони розглядаються як рекомендаційні для клієнта, а після підписання – як добровільно прийняті на себе обов’язки. Необхідність у розробці таких документів очевидна і пов’язана, в першу чергу, із забезпеченням економічних і правових інтересів банку-кредитора.

Процес банківського кредитування можна поділити на декілька етапів, на кожному з яких уточнюється характеристика кредиту, способи його надання, використання і погашення. До них відносяться:

розгляд кредитної заявки і співбесіда з позичальником;

вивчення кредитоспроможності клієнта і формування кредитного досьє;

укладення кредитного договору;

погашення кредиту.

1-й етап. Розгляд кредитної заявки.

 

Комерційні банки повинні уважно ставитися до кожного потенційного клієнта. Під час звертання клієнта-позичальника в банк банківський службовець повинен надати клієнту необхідну інформацію про умови кредитування і провести з ним співбесіду (з використанням анкети зі стандартним набором питань).

На співбесіді зі співробітником кредитного відділу потенційний позичальник повинен мати з собою заповнену кредитну заявку, що містить інформацію про кредит, що запрошується, мету, на яку він буде використаний, термін користування і запропоноване забезпечення. В банках багатьох країн кредитна заявка розглядається у складі пакета супровідних документів, серед яких: 1) нотаріально завірені засновницькі документи позичальника юридичної особи (статут, засновницький договір); 2) фінансовий звіт (баланс і рахунки прибутків та збитків за останні три роки); 3) внутрішні фінансові звіти, що характеризують фінансовий стан; 4) прогноз фінансування – майбутні річні витрати; 5) податкові декларації, які характеризують позичальника як платника податків; 6) бізнес-план.

Строки розгляду заявки на одержання кредиту залежать від кредитної історії позичальника, суми та строку кредитування. За мікрокредитуванням постійного клієнта кредит може надаватись вже у день звертання (зрозуміло, якщо у позичальника оформлені всі необхідні документи). Якщо кредит бере клієнт-новачок, банк, як правило, вивчає поданий ним пакет документів не менше 7–10 днів. За доброї кредитної історії клієнт зможе отримати кредит протягом 3–5 днів.

Розгляд заявок на складні і високозатратні кредитні проекти може проходити протягом місяця. Багато в чому строк розгляду проекту залежить від ступеня готовності пакета документів, а також від різновиду кредитування. Кредитні лінії традиційно відкриваються на строк до 1 року; овердрафти – від 1 до 6 міс.; кредити на поповнення оборотних коштів – на термін до 1 року; кредити на модернізацію і переоснащення виробництва (інвестиційні) — на термін до 3-х років. Максимальний термін, на який позичальник може взяти кредит в українському банку, 5 років, але, на жаль, це велика рідкість.

Фізичні особи можуть отримати кредит на строк, як правило, до 3-х років (найчастіше на такий строк видають кредит на придбання автомобіля у кредит).

Механізм розгляду кредитної заявки в принципі у кожного банку свій, але вже давно склалися деякі банківські традиції. Стандартний механізм роботи з позичальником припускає наявність бізнес-плану, повного пакета документів (від 20 до 25 найменувань документів) і достатнього забезпечення. Але більшість банків намагається уникати цього механізму, вводячи інститут менеджерів, що першими (до кредитного фахівця) проводять співбесіду з клієнтом і можуть дати на основі мінімального пакета документів висновок відносно можливості видачі йому кредиту. Проте в рідкісних випадках під час першого звертання позичальника банк видасть останньому кредит на значну суму.

Як правило, банкіри зацікавлені (а інколи і вимагають) в переведенні до себе рахунка підприємства-позичальника з метою здійснення постійного моніторингу. Річ у тому, що кожний клієнт індивідуальний, тому дуже важко формалізувати перелік параметрів (стабільність, сезонність бізнесу та інші не менш важливі аспекти).

Розглядаючи кредитну заявку, банк прагне бачити, у порядку пріоритетності1: а) добрий фінансовий стан позичальника; б) період роботи позичальника на ринку не менше 2–3 років; в) реальність окупності кредитної угоди; г) участь позичальника в фінансуванні проекту, як правило, в сумі від 30 \% його вартості; д) наявність ліквідного забезпечення.

У даному випадку відносно такого ретельного дослідження майбутнього позичальника доречне висловлювання Б. Хоупа, що банк – це те місце, де вам дадуть гроші у позику, якщо ви доведете, що вони вам не потрібні. І дійсно, стає підозрілою потреба позичальника у кредитних коштах при доброму фінансовому стані, наявності ліквідного забезпечення, досвіді роботи.

 

2-й етап. Вивчення кредитоспроможності клієнта банку

 

Після розгляду документів відбувається наступна бесіда з позичальником, де проходить більш докладне уточнення відомостей про нього і його підприємство, про майно, кредит, забезпечення та про співробітництво з іншими комерційними банками. Ця інформація необхідна для встановлення надійності позичальника, його репутації, ступеня забезпеченості кредиту і кредитоспроможності. Водночас співробітник кредитного відділу банку звертається в банк, з яким раніше співробітничав клієнт. Чим точніше банк зуміє визначити кредитоспроможність потенційного клієнта, тим ширша можливість банку для зниження кредитного ризику. Серед відомостей, які також беруться до уваги, відомості про тривалість підприємницької діяльності і проживання клієнта на одному місці тривалий строк. Кредити рідко надають особам, які працюють на означеному місці декілька місяців, або підприємствам, які тільки пройшли державну реєстрацію. На попередньому етапі роботи з клієнтом необхідно визначити його порядність і дійсність отриманої інформації. Після цього співробітник кредитного відділу, проконсультувавшись із начальником, приймає рішення про продовження роботи з клієнтом або про відмову. При позитивному рішенні питання на позичальника формується кредитне досьє, де зосереджується вся документація.

Для аналізу кредитоспроможності використовуються різноманітні джерела інформації: а) матеріали, отримані безпосередньо від клієнта; б) матеріали про клієнта, наявні в архіві комерційного банку; в) відомості від контрагентів позичальника і від інших кредитних організацій.

У багатьох зарубіжних державах діють спеціальні кредитно-інформаційні бюро, що збирають інформацію про позичальників та їх кредитні історії. Вони проводять аналіз на базі даних кредитних відділів комерційних банків, податкових управлінь.

 

3-й етап. Укладення кредитного договору

 

На даному етапі банк-кредитор і позичальник укладають між собою кредитний договір, беручи на себе взаємні зобов’язання. Банк зобов’язується надати кредит в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник – повернути отриману грошову суму зі сплатою відсотків.

На практиці процес укладання такого договору звичайно має наступний вигляд:

а) підприємство звертається до банку з заявою про укладення кредитного договору. Таке звертання, безумовно, можна розглядати як пропозицію до оферти. Водночас банку передаються всі необхідні документи;

б) банк спрямовує підприємству проект договору – оферту;

в) підприємство акцептує оферту. У випадку незгоди потенційного клієнта з договірними умовами, за винятком імперативно встановлених, він може скласти протокол розходжень для подальшого погодження.

У комерційний банк для оформлення кредитного договору необхідно подати наступні документи:

клопотання про надання кредиту, в якому вказується конкретна сума кредиту, його мета, терміни погашення і форма забезпечення;

засновницькі документи з вказівкою юридичної адреси, картку зі зразками підписів, завірену банком, і довідку банку про залишки на рахунку і наявність заборгованостей. Ці документи надаються, якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку;

копії документів, що обгрунтовують необхідність отримання кредиту (договір, контракт, рахунок-фактура, бізнес-план). Ксерокопії цих документів повинні бути засвідчені відповідальним працівником банку або нотаріально;

бізнес-план, техніко-економічне обгрунтування, довідку-розрахунок повернення кредиту і нарахованих відсотків;

фінансову звітність (баланс і звіт про фінансові результати) за останні 2–3 квартали;

документи, якими гарантується повернення кредиту у випадку нерентабельності кредитованого проекту;

проект кредитного договору.

Банк може вимагати пред’явлення і деяких інших документів, до яких відносяться:

копія довідки Держкомстату України (з ідентифікаційним кодом);

довідка з податкової інспекції про прийняття на облік;

розшифровка руху коштів за поточним рахунком за останні 3 місяці;

довідка про наявність заборгованості за кредитами;

довідка про наявність заборгованості за бюджетними платежами;

розшифровка дебіторської і кредиторської заборгованості за останній звітний рік;

копії ліцензій, якщо діяльність підприємства підлягає ліцензуванню;

анкета клієнта.

До документів, що необхідно надати в банк для отримання кредиту громадянами, належать:

заявка на одержання кредиту;

анкета клієнта;

довідка про привласнення ідентифікаційного коду;

довідка про доходи з місця роботи;

документи, що підтверджують платоспроможність.

Згідно з діючим законодавством кредитний договір повинен бути укладений у письмовій формі, в протилежному випадку він буде визнаний недійсним (Додаток 3).

Структура кредитного договору законодавством не врегульована, а на практиці вона, як правило, має наступні розділи:

вступна частина (в якій зазначаються дата, місце підписання сторони договору);

загальні положення;

предмет кредитного договору (сума, терміни, мета кредитування, відсоткові ставки);

забезпечення кредиту;

умови надання кредиту;

умови і порядок розрахунків;

права та обов’язки сторін;

інші умови;

юридичні адреси, реквізити і підписи сторін.

Від грамотного укладання договору багато в чому залежить успіх угоди. Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забезпечити ефективну реалізацію кредитної операції на всіх її стадіях. Слід звернути увагу на наступний момент: у практиці надання банківських кредитів, як і в будь-якій іншій галузі економіки, доводиться стикатися з монопольним становищем однієї із сторін – в даному випадку таке становище займає банк. Часто умови кредитного договору практично уніфіковані і не залишають позичальнику можливості вибору найбільш прийнятних для себе умов. У такій ситуації позичальник може або погодитися з умовами, висунутими банком щодо кредитної угоди, або звернутися в інший банк. Але якщо банк зацікавлений у конкретному позичальнику, він змушений враховувати і його позицію.

Кредитування для банку є різновидністю його професійної підприємницької діяльності, одним із джерел прибутку. Звичайно, банку вигідніше надавати кошти при встановленні більш високого розміру відсоткової ставки за кредитними коштами. Укладаючи кредитну угоду, позичальник, як правило, вирішує свої фінансові проблеми, він, природньо, зацікавлений у більш дешевих кредитних коштах. Тому укладення кредитного договору можна розглядати як певний компроміс сторін.

Однією з найважливіших для позичальника умов кредитного договору є закріплення розміру і порядку нарахування та оплати відсотків.. Такий порядок регламентується Правилами бухобліку відсоткових і комісійних доходів і витрат банків, затвердженими постановою Правління НБУ від 25.09.97 р. № 316, та самим кредитним договором.

Видача банківського кредиту може здійснюватись одночасно, періодично або поетапно (частинами), що повинно бути обумовлено у кредитному договорі.

Сума кредиту, на яку нараховують відсотки, визначається за фактичним залишком коштів на рахунку на залишок кредиту (в процесі погашення кредиту при незмінній відсотковій ставці сума відсотків зменшується).

 

4-й етап. Погашення кредиту

 

Погашення кредиту (одночасно або періодично) здійснюється позичальником з поточного рахунка. Конкретний спосіб погашення кредиту вказується у кредитному договорі. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому комерційному банку, то погашення боргу здійснюється за платіжним дорученням позичальника. При неможливості сплати боргу позичальником борг стягується з гаранта (поручителя) у встановленому законодавством порядку.

Під час погашення кредиту складається довідка про закриття кредитної справи і передачі її в архів. У випадку несвоєчасного погашення кредиту кредитна справа передається в юридичний відділ банку з метою наступного звертання в господарський суд з позовом про погашення кредиту.

Комерційні банки, якщо вони прагнуть відповідати сучасним вимогам, здійснюють кредитний моніторинг, що включає систему спостереження за отриманням кредитів та відсотків за ними. Проведення моніторингу починається відразу після надання позичальнику кредиту. Для банку-кредитора зручніше проводити кредитування тільки своїх клієнтів, оскільки в даному випадку банк має можливість контролю фінансових потоків позичальника за допомогою різноманітних банківських інструментів у рамках діючого законодавства.

Кредитний моніторинг передбачає:

періодичну перевірку всіх видів кредитів;

ретельну розробку послідовності кредитного контролю (відповідність платежів за кредитом, стан забезпечення за кредитом та ін.);

перевірку проблемних кредитів (перевірку кредитних досьє).

Такі перевірки можуть здійснюватися як негласно, так і відкрито.

У процесі контролю особливу увагу банк повинен приділяти: дотриманню принципів кредитування (цільова спрямованість, забезпеченість, терміновість); виявленню проблемних кредитів і розробці заходів з ліквідації заборгованості; контролю кредитного ризику тощо.

Ефективний контроль стає необхідною умовою надійності і прибутковості кредитних операцій банків. Отже, якщо банк прагне досягти успіху у кредитній діяльності, він повинен виробити власну систему кредитного моніторингу і доручити його провадження найбільш досвідченим працівникам банку.

Значно мінімізує кредитні ризики комерційних банків застосування правових способів забезпечення погашення банківських кредитів. Виникнення безнадійної заборгованості в багатьох випадках пов’язане саме з помилками у використанні способів забезпечення кредитів.

§5. Правові способи забезпечення погашення банківських кредитів

Існування кредитного ризику, а саме ймовірності неповернення позичальником основного боргу і відсотків є підставою надання позичальником надійного та адекватного забезпечення. Як уже вказувалось, одним із принципів кредитування є принцип забезпеченості кредиту, а саме наявності у банку права захисту своїх інтересів за допомогою передбачених законодавством або договором способів забезпечення виконання зобов’язань, серед яких: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава, страхування.

Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредитних зобов’язань) встановлюються за домовленістю сторін або на підставі закону. Цивільним кодексом, у ст. 570, передбачено, що виконання зобов’язань може забезпечуватися способами, передбаченими не тільки ЦК, але й іншими законами.

Способи забезпечення – це передбачені законодавством чи договором спеціальні заходи майнового характеру, які стимулюють належне виконання боржником зобов’язань шляхом встановлення додаткових гарантій, задоволення вимог кредиторів.

Всі способи забезпечення можуть бути класифіковані в залежності від наступних критеріїв:

1) від характеру забезпечення:

речово-правові (застава та інші, де забезпечувальну функцію виконує майно);

зобов’язально-правові (неустойка, порука, гарантія, страхування);

2) від способу встановлення:

на підставі закону;

договірні;

3) від кількості учасників відносин:

двосторонні (банк і позичальник);

багатосторонні (вступає третя особа – гарант, поручитель і т.п.);

4) від часу оформлення забезпечення:

виникають на стадії укладення кредитного договору;

на стадії пролонгації кредитного договору;

5) від форми встановлення забезпечувальних відносин:

проста письмова угода;

нотаріально посвідчена письмова угода.

Усна угода на кредитування застосовується лише в практиці зарубіжних банків.

Отже, виконання зобов’язань щодо повернення кредиту і сплати відсотків за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією. Забезпечувальна функція поруки полягає в тому, що кредитор має право у випадку невиконання боржником зобов’язань подати свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відповідальність в повному обсязі вимог кредитора, включаючи сплату відсотків, неустойки, судові витрати по стягненню боргу та інші збитки кредитора, викликані невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов’язання.

Основною відмінністю гарантії від поруки є те, що при поруці, за загальним правилом, настає солідарна відповідальність поручителя і боржника, а при гарантії — субсидіарна (додаткова), що застосовується тільки в випадку непогашення заборгованості за рахунок засобів самого боржника. Отже, звернути вимогу до гаранта банк має право лише в тому випадку, якщо у позичальника немає коштів для погашення боргу. Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника або до поручителя незалежно від наявності коштів у боржника), то при гарантуванні можливості такої альтернативи немає.

Характер відповідальності поручителя та гаранта залежить і від сплати банку неустойки у випадку прострочення платежу позичальником. Так, відповідальність поручителя за сплату неустойки за кредитними зобов’язаннями продавця настає в тому ж обсязі, що і відповідальність боржника (якщо інше не встановлено договором поруки).

На гаранта, за загальним правилом, не може бути покладена відповідальність за сплату позичальником неустойки (пені). Разом з тим в договорі гарантії може бути передбачена відповідальність гаранта і за сплату пені у випадку прострочення платежу позичальником.

Відрізняються і наслідки виконання кредитного зобов’язання поручителем і гарантом. До поручителя, який виконав зобов’язання продавця за позичальника, переходять всі права кредитора за кредитним договором. На відміну від поручителя гарант, виконавши зобов’язання продавця, не набуває місця кредитора і не користується правом регресної вимоги до боржника про повернення сплачених ним сум.

Досить часто банки приймають як забезпечення фінансову поруку, надану позичальником або його поручителем у формі грошових коштів, розміщених на депозитному рахунку у банку; поруку третіх осіб, як правило, клієнтів даного банку; гарантії інших першокласних комерційних банків.

Для забезпечення кредитних зобов’язань можуть використовуватися інші способи, наприклад, неустойка (штраф, пеня).

Неустойкою називається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов’язаний сплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язань, наприклад, у випадку прострочення виконання. Особливість неустойки полягає в тому, що її стягнення не звільняє боржника від виконання забезпеченого нею зобов’язання.

Новий спосіб забезпечення виконання кредитних зобов’язань передбачений ст. 615 ЦК – це утримання майна боржника.

Кредитний ризик може забезпечуватися і шляхом укладання договору страхування ризику непогашення кредиту.

Об’єктом страхування є відповідальність страхувальника (позичальника) перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і відсотків за його використання.

Використання застави як способу забезпечення виконання зобов’язань докладно регламентовано Законом України «Про заставу» і конкретизується в договорі застави.

Застава нерухомого майна є відокремлювальною рисою одного з кредитів — іпотечного кредиту, передбаченого Положенням НБУ «Про кредитування».

Застава — це спосіб забезпечення зобов’язань, внаслідок якого кредитор (заставодержатель) має право у випадку невиконання боржником (заставником) забезпеченого заставою зобов’язання отримати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Кредити під заставу майна — найбільш розповсюджена форма кредиту, під яким розуміють кредит під заставу майна або цінних паперів. Застава надає особливе право банку (заставодержателю) відраховувати майно, що належить позичальнику, до тих пір, доки не буде виконано забезпечені заставою кредитні зобов’язання боржником. У випадку невиконання цих зобов’язань у передбачений договором строк банк набуває права реалізувати заставлене майно і отримати задоволення з його вартості.

Як заставу під забезпечення кредиту банки приймають нерухомість, транспортні засоби, різноманітне обладнання, майнові комплекси, цінні папери, товар «в обороті», грошові кошти (депозити). Головна вимога, що подається банком до застави, – її ліквідність.

Зупинимось на більш розповсюдженому способі забезпечення кредиту – заставі і його різновиді – закладі.

Заклад майна, що на відміну від застави передається на відповідальне зберігання банку або третій особі, є більш надійною формою застави. Така форма застави часто незручна для позичальника, оскільки не кожний позичальник згоден залишити свій заставлений автомобіль (або інше майно) на банківській стоянці до повного погашення кредиту. Так, наприклад, для оформлення закладу транспортного засобу юридичною особою необхідно надати банку наступну документацію: 1) заяву; 2) протокол зборів засновників про згоду передачі транспортного засобу на відповідальне зберігання банку з вказівкою його вартості; 3) технічний паспорт на транспортний засіб з позначкою ДАІ про проходження технічного огляду; 4) технічний талон на транспортний засіб; 5) довідку з державної нотаріальної контори про те, що немає заборони на передачу даного транспортного засобу; 6) статут підприємства-заставника.

Основний принцип, яким керується банк під час оцінки застави (закладу), – наскільки швидко банк може перетворити заставлене майно в грошові кошти (ліквідність застави). При цьому жоден науковий засіб оцінки вартості об’єкта застави не дасть гарантії його реалізації. Виходячи з цього, в першу чергу банк аналізує кредитоспроможність самого позичальника, реальність його проекту, ймовірність повернення кредиту і відсотків і тільки після цього «перекриває» ризики, що залишалися за допомогою застави.

Можливе одночасне застосування декількох видів забезпечення кредиту і кредитного ризику – вибір одного з них або їх поєднання є прерогативою сторін кредитних правовідносин. Рішення про поєднання декількох способів забезпечення кредиту часто використовується у банківській практиці. Проте навіть застосування всіх можливих способів забезпечення з метою недопущення появи проблем з поверненням коштів ще не означає стовідсоткової гарантії відсутності втрат. Тому дуже важливо уміти визначати рівень і обсяг ризиків, грамотно керувати ними. Від того, наскільки компетентні в цій сфері банківські менеджери, залежить рентабельність банківських установ.

 

Контрольні запитання

Що таке кредитні правовідносини і що таке кредит?

Які форми кредитів використовуються в банківській практиці?

Які принципи банківського кредитування?

Яка правова природа кредитного договору?

З яких етапів складається процес банківського кредитування?

Які істотні умови і зміст кредитного договору?

Як визначити кредитоспроможність клієнта банку?

Які правові способи забезпечення погашення банківських кредитів?

 

Нормативно-правові акти та література

Цивільний Кодекс України від 16.01.2003 р.

Господарський Кодекс України від 16.01.2003 р.

Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р. зі змінами та доповненнями // www.rada.gov.ua

Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7.12.2000р. зі змінами та доповненнями // www.rada.gov.ua

Закон України «Про лізинг» від 16.12.1997 р. №723/97-ВР; в ред. Закону України від 11.12.2003 р. 1381-IV/ «Про фінансовий лізинг» // www.rada.gov.ua

Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» // ВВР України. – 2002. – № 16. – Ст. 114.

Закон України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. // ВВР України. – 2003. – № 38. – Ст. 313.

Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 р. // ВВР. – 2004. – № 11. – Ст. 140.

Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19.06.2003 р. // ВВР. – 2003. – № 52. – Ст. 377.

Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з іпотечним боргом та іпотечний сертифікат» від 19.06.2003р. // ВВР. – 2004. – № 1. – Ст. 1.

Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України від 26.09.2006 р.: Постанова Правління НБУ № 378 // Вісник НБУ. – Вип. 11(128). – С. 36-131.

Про систему валютного регулювання і валютного контролю від 19.02.93р.: Декрет КМУ.

Агарков М. М. Основы банковского права: Курс лекцій. Учение о ценных бумагах. Изд. 2-е. – М.: БЕК, 1994. – 276 с.

Банківське право України / За заг. ред. Селіванова А. О; – К., 2000. – 384 с.

Банківські операції / За ред. А. М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2002. – 476 с.

Ефимова Л. Г. Банковское право. – М.: БЕК, 1994. – 360 с.

Качан О. О. Банківське право. – К.: Школа, 2004. – 328 с.

Костюченко О. А. Банківське право: Підручник. – К.: АСК, 2003. – 928 с.

Орлюк О. П. Банківське право. − К.: Юрінком Інтер, 2005. – 376 с.

Брагинский М. И., Ветрянский В.В. Договорное право: Общие положения − М.: Статут, 1998. – 682 с.

Брагинский М. И., Ветрянский В. В. Договорное право. Книга 5. − М.: Статут, 2006. − 576 с.

Офіційні типові форми договорів / Стефанчук Р. О., Стефанчук М. О. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 640 с.

Гавалда К., Стуфле Ж. Банковское право (учреждения – счета– операции – услуги) / Пер с фр. / Под ред. В. Я Лисняка. – М.: Статут, 1996. − 278 с.

Олейник О. М. Основы банковского права: Курс лекций. – М.: Юрист, 1999. – 424 с.