Банківське право України - Навчальний посібник (Фомін Г.Ф.)

§3. юридична природа кредитного договору

Юридична література не містить єдиної точки зору відносно правової природи кредитного договору. Дискусійним протягом тривалого часу залишається питання правової природи кредитного договору та деяких його ознак. До спірних відноситься і питання про ідентичність понять кредиту і позички. Дослідження, які містяться у юридичній літературі, в своїй більшості не враховують тих значних змін, що відбулися останнім часом у банківській сфері та економіці в цілому.

Існування даної дискусії пояснюється схожою економічною природою між договором позики і кредитування. Традиційно кредитний договір розвивався як різновид договору позики. Окрім цього, у законодавстві і практиці поняття «позика» і «позичка» змішували, вживаючи їх як синоніми. Позичку розглядали як безоплатну і оплатну позику, так як і надання права користування. Помилка, на думку відомих цивілістів, полягала в розгляді позички як позики родових речей, за якою переходить право власності, а не користування. Законодавець, визнавши, що предметом позички можуть бути грошові кошти, входить у протиріччя з самим визначенням договору позички, виходячи з чого грошова позика, хоч і безвідсоткова, не може бути визнана позичкою.

Ряд авторів обгрунтовано під позичкою розглядають безоплатне користування майном, стверджуючи про неприпустимість вживання цього терміна до позикових і кредитних відносин[1].. Договір майнового найму і договір безоплатного користування майном (позички) відносяться до інституту, що об’єднує зобов’язання продавця щодо користування майном, і розміщені у ЦК України в главі «Найм (оренда)».

При кредитних правовідносинах до позичальника, що отримав у банку кредит, переходить право власності на запозичені цінності. В той же час деякі автори дотримуються іншої точки зору, висловлюючись про те, що позичальник не є власником коштів, отриманих у кредит, і реалізує тільки право тимчасового користування родовими речами – матеріальними цінностями в грошовій або товарній формі. Така позиція аргументується тим, що позичальник зобов’язаний повернути кредит і відсотки за ним, а необхідність повернення позикової вартості визначається збереженням кредитором власності на неї.

У даному випадку спостерігається розбіжність між правовою формою і економічним змістом кредитних відносин. Власність в економічному сенсі і право власності можуть належати різноманітним особам, що в наслідку призводить до неточності у відображенні в праві економічних відносин. У відношенні банківського кредиту кредитор є власником коштів в економічному сенсі, що пояснюється сплатою йому відсотків за надані кошти, але з юридичної точки зору при наданні кредиту позичальнику переходить право власності на кредитні кошти (речі, що споживаються, з певними родовими ознаками), а кредитору належить зобов’язальне право за виданим кредитом.

Отже, відмінності в правовій природі угод, що аналізуються, очевидні: предметом найму і позички є неспоживані речі, визначені певними індивідуальними ознаками, а предметом кредиту і позики є речі, що споживаються, визначені певними родовими ознаками. Таким чином, неприпустимість використання терміна «позичка» до позиково-кредитних відносин очевидна.

Останнім часом у сучасній юридичній літературі і законодавстві України спостерігається позитивна тенденція щодо вилучення терміна «позичка» із застосування до кредитних відносин. Сучасна банківська практика відійшла від укладення договору банківської позички і активно використовує в практиці кредитування кредитний договір.

ЦК України закріплює положення про кредитний договір як різновид договору позики і передбачає у ч. 2 ст. 1115 положення про те, що до відносин за кредитним договором використовують правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачено правилами для кредитного договору. Тим більше, поряд зі значною схожістю можна виділити і безліч відмінних рис між даними договорами, що полягають в наступних положеннях: предметом кредитного договору виступають грошові кошти; кредитні кошти повинні бути використані за цільовим призначенням; наявність спеціального суб’єкта в кредитних відносинах – банку; кредитний договір повинен бути укладений у письмовій формі; він є консенсуальним, двостороннім і платним. Особливості правового режиму кредитного договору, в результаті проведення порівняльного аналізу з договором позики¹, обгрунтовано свідчать про те, що він може розглядатися як поодинокий випадок договору позики.

Відсутність чіткої позиції з приводу самостійності кредитного договору призвела до того, що одні автори розглядають його як односторонній і реальний, інші – як двосторонній і консенсуальний, висловлювалися й інші точки зору.

Розбіжність позицій з даного питання обгрунтувала Л. Є. Ефимова[2]. Поява дискусії, на її думку, викликана різними підходами до дослідження процедури укладання договору банківського кредиту. До недавнього часу такий договір укладався шляхом подачі клієнтом у банк заяви про надання кредиту, до якої додається пакет документів, що обгрунтовують необхідність одержання кредиту. Керівник банку підписує заяву чи відмовляє. Виходячи з цього, прибічники позиції «консенсуальності» кредитного договору розглядали заяву клієнта як оферту, підпис керівника банку на заяві – як акцепт, а сам договір як двосторонній.

Прибічники протилежної точки зору – «реальності» і «односторонності» кредитного договору вважали підпис керівника банку на заяві розпорядженням внутрішнього характеру, обов’язковим для конкретного працівника банку, а не як акцепт. Кредитний договір вважався укладеним з моменту зарахування суми грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

На підставі аналізу нормативного регулювання кредитних відносин можна зробити висновок про те, що кредитний договір є консенсуальним. Такий самий висновок можна зробити на підставі аналізу положень ст. ст. 1115 і 1117 ЦК України у зв’язку з закріпленням можливості відмови від видачі кредиту з боку кредитора за наявності певних обставин, які свідчать про те, що виданий кредит не буде повернутий своєчасно, а з іншого боку, можливості позичальника відмовитися від одержання кредиту (повністю або частково), повідомивши кредитора до передбаченого договором терміну його надання, якщо інше не передбачено нормативними актами або договором.

Окрім цього, кредитний договір за своєю юридичною характеристикою є двостороннім (хоча може бути і багатостороннім, наприклад, при консорціумному кредитуванні) і платним, він повинен бути укладеним обов’язково в письмовій формі. Конкретний зміст кредитного договору і перелік його умов визначається за погодженням сторін.

Досліджуючи юридичну природу кредитного договору, слід відзначити, що кредитний договір – це, в першу чергу, різновид цивільно-правових угод. Хоча коли розглядати кредитний договір як угоду, його значення звужується до значення юридичного факту. В той же час в угоді визначається модель поведінки сторін у договірних правовідносинах, що виникають, і така модель має для останніх обов’язковий характер у зв’язку з тим, що вона забезпечена відповідними юридичними санкціями. Оскільки кредитний договір є цивільно-правовою угодою, на нього розповсюджуються загальні правила про дійсність останньої: законність, збіг волі сторін, дотримання умов встановленої форми, правосуб’єктність сторін.

З моменту укладення договору угода сторін набуває правову форму договору, а не окремих прав і обов’язків. Регулююча роль договору зближує його з законом та іншими нормативними актами. В той же час договір – це нормативний акт індивідуального характеру, бо регулює відносини тільки між обмеженим колом суб’єктів, у даному випадку між банком і позичальником. Договір висловлює тільки волю сторін, які його уклали, на відміну від закону, що висловлює волю держави.