Банківське право України - Навчальний посібник (Фомін Г.Ф.)

§2. форми кредитів

Банківський кредит є основною формою кредиту і надається юридичним і фізичним особам у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Банківський кредит – це економічні відносини по використанню на зворотній основі кредитних ресурсів за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, залишків коштів на поточних рахунках та в міжбанківських розрахунках та інших грошових ресурсів. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків.

Банківські кредити поділяються за такими ознаками:

строками користування;

способом забезпечення:

ступенем ризику;

методами надання кредиту;

строками погашення.

Відповідно до строків користування виділяють короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 3 років) та довгострокові (понад 3 роки) кредити.

Короткострокові кредити надаються банком позичальникам в разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у підприємств та підприємців у зв’язку із поточними витратами. Середньострокові та довгострокові кредити надаються на оплату обладнання, фінансування капітальних вкладень, для формування, модернізацію та розширення основних фондів, на нове будівництво та ін.

В залежності від зручності для банків кредити можуть бути забезпечені:

гарантією чи порукою третьої особи;

свідоцтвом страхової організації;

заставою майна;

майновими правами;

цінними паперами та незабезпечені (бланкові) кредити.

За ступенем ризику кредити поділяються на стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання виділяють банківські кредити, що надаються у разовому порядку, відповідно до відкритої кредитної лінії, та гарантійні із заздалегідь обумовленою датою надання.

За строками надання кредити поділяються на ті, що погашаються водночас; у розстрочку; достроково; після закінчення обумовленого строку.

Згідно із законодавством України банківське кредитування здійснюється у відповідності до принципів строковості, платності, цільової спрямованості, забезпеченості та поверненості.

Принцип поверненості вважається вихідним у системі банківського кредитування і означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочення повернення кредиту, стягуючи за це півищений відсоток.

Принцип строковості означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові у визначений у кредитному договорі термін. У разі порушення терміну повернення банк подає до позичальника фінансові вимоги. Строк кредиту – це період з дня зарахування коштів на рахунок позичальника або сплати платіжних документів до його кінцевого погашення. Від дотримання принципу строковості кредиту залежить нормальне забезпечення підприємств коштами і можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернення позички. При порушенні терміну повернення і наявності прострочених позичок нові кредити не надаються.

Платність кредиту означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування в розмірі відсотка, узгодженого кредитним договором. Відсоток – плата позичальника за використання позичкового капіталу. Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної суми кредиту, а й сплати відсотка за його використання. Розмір відсоткових ставок, що встановлюється комерційними банками, залежить від терміну й виду кредиту, ступеня його ризику для банку, рівня інфляції, попиту на кредит, облікової ставки НБУ та ін.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на кредитні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не може витрачати кредит на інші цілі.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення кредиту через неплатоспроможність позичальника. Кредити надаються під конкретні товарно-матеріальні цінності та витрати виробництва і забезпечуються заставою цих цінностей чи продукцією, що надходить у заставу в міру її випуску, або під гарантію чи поручительство третіх осіб. Спосіб забезпечення кредиту передбачається в кредитному договорі.

Отже, принципи банківського кредитування мають вплив на розрахунок як банку, так і позичальника і спрямовані на забезпечення ефективного управління кредитом.

Юридичні особи-резиденти України можуть одержувати кредити як в національній, так і в іноземних валютах для здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами. Фізичні особи-резиденти України можуть одержувати в комерційних банках споживчі кредити на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг, але тільки в національній валюті.

Суб’єктам господарської діяльності кредити надаються у безготівковій формі, шляхом безпосередньої оплати платіжних документів або шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника, а також у готівковій формі. Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здійснюється позичальником з поточного рахунка.

Класичним методом надання кредитів в умовах ринкової економіки вважається контокорентний кредит, який поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного рахунка. Цей вид банківського кредиту надається клієнтам, що мають у даному банку поточний рахунок. Банк бере на себе виконання всіх операцій клієнта за поточними вимогами та зобов’язаннями. Обсяги і терміни контокорентного кредиту визначаються господарськими потребами клієнта, але в межах узгодженого в кредитному договорі ліміту, який залежить від його фінансового стану і репутації. У межах ліміту кредитування позичальник отримує широкі можливості для маневрування обіговими коштами.

У відповідності до ст. 347 Господарського кодексу України другою формою кредиту є комерційний кредит. Але історично саме він є першою формою кредитних відносин, оскільки практика відстрочення платежу в обмін на негайно одержані товари, що лежить в основі комерційного кредиту, існувала ще на ранніх стадіях товарного обміну.

Комерційний кредит слід розглядати як товарну форму кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. У відповідності до ст. 1057 Цивільного кодексу України комерційний кредит – це надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг. Комерційний кредит надається виробником споживачеві у вигляді відстрочення оплати за виготовлені товари, надані послуги чи виконані роботи.

Суб’єктами комерційного кредиту є:

підприємство-постачальник (кредитор), яке надає аванс, попередню оплату, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг;

підприємство-покупець (позичальник), яке передає кредитору вексель або боргове свідоцтво і зобов’язання платежу.

Традиційний механізм комерційного кредиту передбачає проведення вексельного кредитування. Платник (позичальник) надає постачальнику (кредитору) комерційний вексель, у номінальну вартість якого входить ціна товару, роботи чи послуги та відсотки за наданий кредит. Процес комерційного кредитування завершується погашенням заборгованості шляхом:

сплати боржником за векселем;

передачі векселя іншій юридичній особі;

переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Комерційний кредит може також здійснюватися на умовах, передбачених договором між кредитором і позичальником.

Розвиток комерційного кредиту в Україні сприяє відновленню фінансової стабільності товаровиробників, оскільки з точки зору ліквідності є маневровою формою фінансування виробництва. Вплив комерційного кредиту на розвиток економічних відносин пов’язаний також з його тісним зв’язком з банківським кредитом. Комерційний кредит, по суті, є альтернативою банківського кредиту. У разі продажу товарів, виконання робіт чи послуг із розстроченням платежу задовольняється частина потреб у банківському кредиті.

Специфічною формою майнового, тобто товарного, кредиту є лізинг. Законом України «Про фінансовий лізинг» від 11.12.2003 р. лізинг визначено як сукупність правовідносин, що виникають у зв’язку з реалізацією договору лізингу, у тому числі й купівлі предмета лізингу. Лізинговий кредит – це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди.

Лізинг – це довгострокова оренда машин та обладнання, куплених для орендаря з метою їх виробничого використання, при збереженні права власності на них за орендодавцем на весь термін договору оренди. З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку. Лізинг дає змогу товаровиробнику отримувати необхідне виробниче обладнання без значних витрат капіталу і уникати витрат, пов’язаних з прискореним спрацюванням обладнання.

Суб’єктами лізингового кредиту є:

власник або продавець предмета лізингу – підприємство, установа чи суб’єкти господарювання, які здійснюють виробництво і реалізацію машин та обладнання;

лізингодавець – суб’єкт господарювання, який передає в користування об’єкти лізингу за договором лізингу. Лізингодавцями можуть бути банківські установи або лізингові компанії;

лізингоодержувач – суб’єкт господарювання, який одержує в користування об’єкти лізингу в установлених лізинговим договором межах.

Сутність лізингу полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений у лізинговій угоді термін лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. За своєю природою лізинг відповідає сутності кредитних відносин і є кредитною операцією, оскільки передача майна у користування здійснюється на умовах строковості, платності та повернення. Банк або лізингова компанія на прохання клієнта придбаває відповідне виробниче майно у постачальника або продавця; постачальник, отримавши гроші, передає майно в розпорядження лізингоодержувача; відповідно до лізингової угоди лізингоодержувач періодично вносить на рахунок банку чи лізингової компанії орендну плату. Таким чином, лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача; кредитором є лізингодавець, а позичальником – лізингоодержувач. Як правило, орендна плата за одержане в тимчасове користування майно нижча від банківського позичкового відсотка, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати банківський кредит для купівлі обладнання.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» лізингові операції здійснюються у вигляді фінансового лізингу, оперативного лізингу, зворотного лізингу, оренди землі та оренди житлових приміщень.

Згідно із Законом України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору лізингу. За договором лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений термін (не менше 1 року) за встановлену плату.

Фактично у випадку фінансового лізингу, де основне місце посідають банки, має місце довгострокове кредитування покупки. Лізингова угода характеризується при цьому тривалим терміном, що наближується до терміну окупності предмета лізингу та амортизації всієї або більшої частини його вартості.

Останнім часом в Україні прийнята низка законів у галузі кредитування. Це насамперед закони України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», «Про фінансовий лізинг». Значну увагу законодавством приділено регулюванню іпотечного кредитування, яке здійснюється на підставі прийнятих законів України «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». Наведені та інші закони України та підзаконні нормативно-правові акти (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 р. «Тимчасовий порядок державної реєстрації іпотек») слугуватимуть формуванню в Україні цілісної системи іпотечного кредитування, яке в розвинених країнах світу відпрацьовувалось протягом багатьох десятиліть.

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний кредит – правовідносини, які виникають на підставі договору про іпотечний кредит між кредитодавцем і боржником з приводу надання коштів у користування зі встановленням іпотеки. Іпотечний кредит – це особлива форма кредиту, пов’язана з наданням позик під заставу нерухомого майна – землі, виробничих або житлових будівель, незавершеного будівництва та іншого. Іпотечні кредити надаються на довгостроковій основі. Застава землі і нерухомого майна для отримання в банку довгострокового кредиту називається іпотекою. Іпотека – це вид застави нерухомого майна з метою отримання грошової позики. Закладена нерухомість у випадку невиконання боржником зобов’язань продається, а з вирученої суми погашається заборгованість кредитору.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Предметом іпотеки може бути майно, пов’язане із землею, – будівля, квартира, підприємство чи його структурні підрозділи, а також належні громадянам на правах приватної власності земельні ділянки.

Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення і найчастіше використовується для фінансування придбання або побудови житлових і виробничих споруд чи освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту є те, що заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю якої він береться.

Суб¢єктами іпотечного кредиту є:

кредитори з іпотеки – іпотечні або універсальні комерційні банки;

позичальники – юридичні та фізичні особи, які мають у власності об¢єкти іпотеки: житлові будинки, квартири, виробничі споруди, земельні ділянки.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікації» кредитор з іпотеки до укладення договору про іпотечний кредит має розкрити основні економічні та правові вимоги щодо кредиту, а саме:

опис усіх грошових зборів і витрат, пов’язаних з установленням іпотеки;

принципи визначення плати за договором про іпотечний кредит;

положення про інформаційне застереження;

порядок дострокового виконання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов’язань за договором про іпотечний кредит та юридичні наслідки його невиконання;

право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов’язання.

Безумовно виправдано Цивільним та Господарським кодексами України та Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 47) визначена сутність та правові підстави факторингових послуг банків як придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання вимог та прийом платежів. Ст. 350 Господарського кодексу України факторинг визначено банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

За договором факторингу банк бере на себе зобов’язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов’язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою. Клієнт може відступити банку свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед банком.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, термін платежу за якою настав, а також право вимоги, яке виникне в майбутньому. Сторонами у договорі є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності. У договорі факторингу банк зобов’язується стягувати борги, але визначає свої функції щодо обслуговування боргу, передбачає аналіз кредиторської спроможності боржників, інкасування, приймання на себе ризику несплати та ін.

Клієнт, що передав банку дебіторський борг, отримує від банку грошові кошти у розмірі 80–90 \% суми боргу, а залишені 10–20\% банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факторингові операції банк стягує з клієнта відповідну плату.

Як відомо, відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України виконує функції кредитора останньої інстанції. Кредитор останньої інстанції – це, як правило, Національний банк України, до якого може звернутися банк або інша кредитна установа для отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей рефінансування. Національний банк має право, але не зобов’язаний надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи. Під рефінансуванням банків слід розуміти операції Національного банку з надання кредитів банкам у встановленому ним порядку з метою підтримки ліквідності банків. Положенням про регулювання Національним банком ліквідності банків України, затвердженим постановою Правління НБУ від 26.09.2006 р., для ефективного регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції Національний банк з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує такі інструменти:

операції з рефінансування банків;

надавання стабілізаційних кредитів;

депозитні операції (укладення депозитних договорів, емісію депозитних сертифікатів Національного банку, операції зворотного репо);

операції на відкритому ринку з державними цінними паперами.

Безпосередньо кредитні відносини Національного банку з комерційними банками складаються у процесі рефінансування та надання банком стабілізаційних кредитів.

Операції рефінансування в Україні складаються із постійно діючої лінії для надання банком кредитів терміном до 14 днів і до 365 днів та операцій прямого репо.

Рефінансування та операції репо Національним банком можливі, якщо банк дотримується таких основних вимог:

має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій і письмовий дозвіл, в тому числі за операціями з валютними цінностями та з цінними паперами за дорученням клієнтів або від свого імені;

термін діяльності – не менш ніж один рік після отримання ліцензії НБУ на здійснення банківських операцій і відповідного письмового дозволу;

має активи, які можуть бути прийняті НБУ у заставу (крім кредиту овернайт (бланкового);

виконує такі економічні нормативи: мінімального розміру регулятивного капіталу, адекватності основного капіталу, максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента;

сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями в повному обсязі відповідно до встановлених вимог;

здійснює своєчасне погашення одержаних від НБУ кредитів та сплачує проценти за користування ними;

є учасником інформаційної системи міжбанківського кредитного ринку.

Одержання від НБУ кредиту рефінансування можливе за умови надання банком в забезпечення: державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та облігацій зовнішньої державної позики України та інших боргових зобов’язань держави); векселів суб’єктів господарської діяльності, що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою ніж облікова ставка НБУ; подвійних складських свідоцтв, що містять складські свідоцтва та заставні свідоцтва, за надання банком кредиту під їх забезпечення; іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю; облігацій підприємств, що вільно обертаються на ринку, або облігацій з додатковим забезпеченням та облігацій місцевих позик, що вільно обертаються на ринку.

Рефінансування комерційних банків НБУ здійснюється за відсотковою ставкою, що не нижча, ніж облікова ставка НБУ, і яка протягом дії кредитного договору не підлягає коригуванню, а одержані кредити рефінансування пролонгації не підлягають.

Кредити овернайт терміном на один робочий день надаються під забезпечення державними цінними паперами і без забезпечення (бланкові) – для підтримки короткострокової (миттєвої) ліквідності банку в національній валюті через постійно діючу лінію рефінансування. Кредити овернайт надаються на умовах укладеного генерального кредитного договору з Національним банком про використання банком лінії рефінансування. Кошти кредиту перераховуються в день отримання Національним банком заявки від комерційного банку.

Рефінансування банків терміном до 14 днів та до 365 днів здійснюється шляхом проведення Національним банком кількісного або відсоткового тендера.

Оголошення про проведення кількісного або відсоткового тендера надається банком у п’ятницю кожного тижня до 17-ої години. Тендери проводяться щосереди з такою періодичністю:

три середи підряд – рефінансування терміном до 14 днів;

одна середа – рефінансування терміном до 365 днів.

Банк, який, виходячи з прогнозу своєї ліквідності, планує взяти участь у тендері з пропозицією надати під забезпечення кредиту рефінансування враховані векселі, подвійні складські свідоцтва, іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, облігації підприємств чи облігації місцевих позик, орієнтуючись на терміни проведення Національним банком тендерів, має заздалегідь надавати територіальним управлінням документи для їх перевірки. Територіальні управління беруть до розгляду лише ті документи, які дають змогу зробити висновок щодо можливого прийняття запропонованого виду забезпечення, та не менше ніж за один робочий день до оголошення про проведення чергового тендера повинні повідомити банк щодо прийнятності забезпечення.

Розподіл кредитів під час проведення кількісного тендера здійснюється відповідно до поданих заявок до закінчення суми, яка пропонована на цей тендер. Якщо запропонованої на кількісний тендер суми недостатньо для задоволення всіх заявок банків, то кредитні кошти за оголошеною ціною розподіляються між усіма банками пропорційно до поданих заявок.

На відсотковому тендері заявки задовольняються відповідно до зниження запропонованої в них комерційними банками відсоткової ставки, починаючи з найвищої, і надалі поступово до закінчення запропонованого обсягу кредитів або задоволення всіх заявок банків.

Національний банк може проводити з банками операції прямого або зворотного репо за умови дотримання ними вищезазначених вимог та укладених договорів на визначену суму і термін.

Пряме репо – це кредитна операція, що ґрунтується на двосторонній угоді між Національним банком та банком про купівлю Національним банком державних цінних паперів із портфеля банку або іноземної валюти з подальшим зобов’язанням банку викупити державні цінні папери або іноземну валюту за обумовленою ціною на обумовлену дату.

Операції прямого репо можуть проводитися Національним банком через тендер (лише з державними цінними паперами) або шляхом безпосередньої домовленості з банком (з державними цінними паперами та іноземною валютою).

У разі проведення тендера щодо участі банків в операціях прямого репо Національний банк відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найприйнятнішими для Національного банку за обсягами операцій або ціновими параметрами, а ціною купівлі НБУ державних цінних паперів є справедлива їх вартість. Ціна зворотного продажу НБУ державних цінних паперів залежить від терміну дії операції прямого репо, ставки рефінансування Національного банку, відсоткових ставок за кредитами та депозитами на міжбанківському ринку, які діяли у відповідний період на день зворотного продажу.

За операцією прямого репо з іноземною валютою НБУ отримує іноземну валюту в розмірі, який дорівнює сумі наданого кредиту в національній валюті, що розраховується за офіційним курсом валюти. За умови виконання другої частини операції прямого репо з іноземною валютою НБУ повертає банку іноземну валюту в розмірі, що перерахований банком у першій частині операції, але після отримання коштів у національній валюті як погашення заборгованості за кредитом та процентів за користування ним.

На підтримку здійснення комерційним банком заходів фінансового оздоровлення для забезпечення його ліквідності Національним банком може надаватись стабілізаційний кредит. Для отримання кредиту банк надає до територіального управління клопотання і програму фінансового оздоровлення. Після здійснення аналізу фінансового стану банку і його програми фінансового оздоровлення територіальне управління надсилає пропозиції Генеральному департаменту банківського нагляду.

Стабілізаційний кредит надається банком терміном до трьох років, а якщо програма фінансового оздоровлення забезпечує достатні грошові кошти, то банку може надаватися короткостроковий кредит терміном до одного року.

Рішення про надання банку стабілізаційного кредиту приймається Правлінням НБУ на підставі аналізу й оцінки програми фінансового оздоровлення та юридичної надійності наданого забезпечення. Рішенням визначається термін користування кредитом, порядок його погашення і сплати процентів за користування кредитом. Надання стабілізаційного кредиту здійснюється після укладення з банком договору про надання кредиту та відповідного договору застави.