§ 1. поняття, зміст та форми права власності на природні ресурсиВласність як економічна категорія є найбільш ефектив- ним і гарантованим засобом реалізації економічних інтер- есів громадян, їх окремих груп та суспільства в цілому у га- лузі виробництва та задоволення споживчих потреб. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу та спо- живання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існува- ти поза суспільством1. В результаті закріплення економічних відносин у пра- вових нормах виникає право власності як юридична кате- горія. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, неза- лежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV2).
1 Курило В.І., Моторіна Т.С. Основи земельного права України: Навч. посіб. / За заг. ред. В.З. Янчука. – К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2006. – С. 21-22. 2 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усу- ває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відно- сини з ними. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власнос- ті безстрокове. Усі інші особи зобов’язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності1. Право власності на природні ресурси можна розгляда- ти в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. Сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на при- родні ресурси, утворюють право власності на природні ресурси в об’єктивному змісті. Відносини права влас- ності на природні ресурси є предметом низки галузей на- ціонального права, а саме: конституційного, цивільного, земельного, лісового, фауністичного тощо. Право власності на природні ресурси в суб’єктивному змісті – це сукупність повноважень власника щодо воло- діння, користування та розпорядження природними ре- сурсами. Об’єктами права власності на природні ресурси в Україні є земля, ліс, вода, надра, тваринний та рослинний світ, а також природні території, які знаходяться під осо- бливою охороною.
Законодавством також встановлені обмеження в сфері розпорядження природними ресурсами, які виражаються у визначені його особливого порядку та меж, що обумовлено необхідністю суміщення економічних та екологічних ін- тересів суспільства. Прикладом зазначеного є правила реє- страції угод з землею, встановлення максимальних розмірів земельних ділянок та цільового характеру їх використання, обмеження обігу сільськогосподарських земель тощо. Де- які природні ресурси взагалі виключені із цивільного обі- гу, оскільки знаходяться у виключній державній власності (вода, надра). У ст. 41 Конституції України визначено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власніс- тю. Подібна правова регламентація даного права здійснена у ст. 317 Цивільного кодексу України. На підставі вищезазначених норм чинного законодав- ства складовими змісту права власності на природні ресур- си необхідно вважати право володіння, користування та розпоряджання (рис. 5.1).
Зміст права власності на природні ресурси Право володіння природним ресурсом – це юридично за- кріплена можливість фактичного панування власника над конкретним природним ресурсом. Володіння природними ресурсами безпосередньо пов’язане з волевиявленням влас- ника. Дане повноваження надає право власнику вирішува- ти долю належного йому природного ресурсу Право користування природним ресурсом – це юридично забезпечена можливість власника здобувати з визначеного природного ресурсу, що належить йому, його корисні влас- тивості для задоволення своїх особистих майнових потреб. Головною умовою користування природними ресурсами є додержання норм законодавства про охорону довкілля Право розпорядження природними ресурсами – це юридично забезпечена можливість визначати юридичну і фактичну долю природного об’єкта, включаючи його відчуження
Здійснення права власності регламентоване ст. 319 Ци- вільного кодексу України, а саме: власник володіє, корис- тується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та вико- нанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися мо- ральних засад суспільства; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав; власність зобов’язує; власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природ- ні якості землі; держава не втручається у здійснення влас- ником права власності; діяльність власника може бути об-
Форми права власності на природні ресурси загально- народна
приватна комунальна
державна
Рис. 5.2. Форми права власності на природні ресурси Вираженням загальнонародної форми права власнос- ті на природні ресурси є ч. 1 ст. 13 Конституції України, яка визначає право власності Українського народу на при- родні ресурси. Дане конституційне положення має дослів- не відтворення у ч. 1 ст. 324 Цивільного кодексу України. Право приватної власності на природні ресурси означає, що конкретно визначений природний ресурс, який відповідно до законодавства може перебувати у приватній власності, належить певному громадянину або юридичній особі. Право комунальної власності на природні ресурси ви- значають закріплені на законодавчому рівні повноваження територіальних громад населених пунктів щодо володіння, користування та розпорядження відповідними природни-
Право державної власності на природні ресурси пе- редбачає правове закріплення повноважень щодо володін- ня, користування та розпорядження відповідними природ- ними ресурсами за представницькими органами державної влади. У державній власності перебувають усі природні ресурси, за винятком переданих у приватну і комунальну власність. Державна форма власності на природні ресурси у порів- нянні з іншими має незаперечні переваги, оскільки саме на її основі може формуватися ефективна національна полі- тика природокористування1. Природні ресурси можуть знаходитись у спільній влас- ності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна влас- ність). Спільна власність на природні ресурси вважається частковою, якщо договором або законом не передбачена спільна сумісна власність. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену част- ку природного ресурсу (1/2, 2/3, 3/5 тощо). Право спіль- ної часткової власності на природні ресурси виникає: при добровільному об’єднанні власниками належних їм від- повідних природних ресурсів; при придбанні у власність природного ресурсу двома чи більше особами за цивільно- правовими угодами; при прийнятті спадщини на природ- ний ресурс двома або більше особами.
|