§ 1. поняття, зміст та форми права власності на природні ресурсиВласність як економічна категорія є найбільш ефектив- ним і гарантованим засобом реалізації економічних інтер- есів громадян, їх окремих груп та суспільства в цілому у га- лузі виробництва та задоволення споживчих потреб. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу та спо- живання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існува- ти поза суспільством1. В результаті закріплення економічних відносин у пра- вових нормах виникає право власності як юридична кате- горія. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, неза- лежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV2). Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути про- 1 Курило В.І., Моторіна Т.С. Основи земельного права України: Навч. посіб. / За заг. ред. В.З. Янчука. – К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2006. – С. 21-22. 2 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356. типравно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в поряд- ку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повно- го відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених цивільним законодавством. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усу- ває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відно- сини з ними. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власнос- ті безстрокове. Усі інші особи зобов’язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності1. Право власності на природні ресурси можна розгляда- ти в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. Сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на при- родні ресурси, утворюють право власності на природні ресурси в об’єктивному змісті. Відносини права влас- ності на природні ресурси є предметом низки галузей на- ціонального права, а саме: конституційного, цивільного, земельного, лісового, фауністичного тощо. Право власності на природні ресурси в суб’єктивному змісті – це сукупність повноважень власника щодо воло- діння, користування та розпорядження природними ре- сурсами. Об’єктами права власності на природні ресурси в Україні є земля, ліс, вода, надра, тваринний та рослинний світ, а також природні території, які знаходяться під осо- бливою охороною. 1 Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання, 2006. – С. 149. Природні ресурси найчастіше представляють собою майнові об’єкти. Проте, вони є не тільки джерелами мате- ріального збагачення, але й середовищем життєдіяльності людини. Саме тому екологічне законодавство встановлює чіткі природоохоронні обов’язки природокористувачів, ре- гламентує особливі умови використання природних ресур- сів у зв’язку з встановленням особливих правових режимів їх охорони (наприклад, при створенні природних парків чи заказників, встановленні водоохоронних зон навколо во- дойм та ін.) тощо. У випадку якщо власник передає при- родні ресурси в користування іншим особам на нього по- кладається обов’язок забезпечити контроль за виконанням природокористувачем положень законодавства про раціо- нальне використання природних ресурсів, їх відновлення та охорону. Законодавством також встановлені обмеження в сфері розпорядження природними ресурсами, які виражаються у визначені його особливого порядку та меж, що обумовлено необхідністю суміщення економічних та екологічних ін- тересів суспільства. Прикладом зазначеного є правила реє- страції угод з землею, встановлення максимальних розмірів земельних ділянок та цільового характеру їх використання, обмеження обігу сільськогосподарських земель тощо. Де- які природні ресурси взагалі виключені із цивільного обі- гу, оскільки знаходяться у виключній державній власності (вода, надра). У ст. 41 Конституції України визначено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власніс- тю. Подібна правова регламентація даного права здійснена у ст. 317 Цивільного кодексу України. На підставі вищезазначених норм чинного законодав- ства складовими змісту права власності на природні ресур- си необхідно вважати право володіння, користування та розпоряджання (рис. 5.1).
Зміст права власності на природні ресурси Право володіння природним ресурсом – це юридично за- кріплена можливість фактичного панування власника над конкретним природним ресурсом. Володіння природними ресурсами безпосередньо пов’язане з волевиявленням влас- ника. Дане повноваження надає право власнику вирішува- ти долю належного йому природного ресурсу Право користування природним ресурсом – це юридично забезпечена можливість власника здобувати з визначеного природного ресурсу, що належить йому, його корисні влас- тивості для задоволення своїх особистих майнових потреб. Головною умовою користування природними ресурсами є додержання норм законодавства про охорону довкілля Право розпорядження природними ресурсами – це юридично забезпечена можливість визначати юридичну і фактичну долю природного об’єкта, включаючи його відчуження Рис. 5.1. Зміст права власності на природні ресурси Здійснення права власності регламентоване ст. 319 Ци- вільного кодексу України, а саме: власник володіє, корис- тується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та вико- нанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися мо- ральних засад суспільства; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав; власність зобов’язує; власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природ- ні якості землі; держава не втручається у здійснення влас- ником права власності; діяльність власника може бути об- межена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом; особливості здійснення права власності на національні, культурні та іс- торичні цінності встановлюються законом. Форма права власності виникає шляхом екстеріори- зації, тобто зовнішнього прояву внутрішніх властивостей змісту права власності1. Чинним законодавством України визначено чотири форми права власності на природні ре- сурси (рис. 5.2). Форми права власності на природні ресурси загально- народна
приватна комунальна
державна
Рис. 5.2. Форми права власності на природні ресурси Вираженням загальнонародної форми права власнос- ті на природні ресурси є ч. 1 ст. 13 Конституції України, яка визначає право власності Українського народу на при- родні ресурси. Дане конституційне положення має дослів- не відтворення у ч. 1 ст. 324 Цивільного кодексу України. Право приватної власності на природні ресурси означає, що конкретно визначений природний ресурс, який відповідно до законодавства може перебувати у приватній власності, належить певному громадянину або юридичній особі. Право комунальної власності на природні ресурси ви- значають закріплені на законодавчому рівні повноваження територіальних громад населених пунктів щодо володіння, користування та розпорядження відповідними природни- 1 Єрмоленко В.М. Категорія «форма права власності»: теоретико- методологічні засади обґрунтування // Підприємництво, господар- ство і право. – 2008. – № 12. – С. 4. ми ресурсами. У комунальній власності перебувають усі природні ресурси, у межах населених пунктів, крім при- родних ресурсів державної і приватної власності, а також природні ресурси за їхніми межами, на яких розташовано об’єкти комунальної власності. Право державної власності на природні ресурси пе- редбачає правове закріплення повноважень щодо володін- ня, користування та розпорядження відповідними природ- ними ресурсами за представницькими органами державної влади. У державній власності перебувають усі природні ресурси, за винятком переданих у приватну і комунальну власність. Державна форма власності на природні ресурси у порів- нянні з іншими має незаперечні переваги, оскільки саме на її основі може формуватися ефективна національна полі- тика природокористування1. Природні ресурси можуть знаходитись у спільній влас- ності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна влас- ність). Спільна власність на природні ресурси вважається частковою, якщо договором або законом не передбачена спільна сумісна власність. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену част- ку природного ресурсу (1/2, 2/3, 3/5 тощо). Право спіль- ної часткової власності на природні ресурси виникає: при добровільному об’єднанні власниками належних їм від- повідних природних ресурсів; при придбанні у власність природного ресурсу двома чи більше особами за цивільно- правовими угодами; при прийнятті спадщини на природ- ний ресурс двома або більше особами. 1 Данилишин Б., Міщенко В. Реформування відносин власності на природні ресурси // Економіка України. – 2003. – № 9. – С. 35. Спільною сумісною власністю є природні ресурси, придбані внаслідок спільної праці членів сім’ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У спільній сумісній власності перебувають природні ресурси: подруж- жя; членів фермерського господарства, якщо інше не перед- бачено угодою між ними; співвласників жилого будинку. |