Історія економічних вчень - Навчальний посібник (В.В. Кириленко)

3. теорія «економіки пропозиції», її суть і практичне значення

 

Теорія «економіки пропозиції» (ЕП) виникла у другій половині 70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973 – 1975 рр. Цікавим є той факт,  що  біля  витоків  цієї  концепції  стояли  політики  (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли  професори  А.  Лаффер  (університет  південної  Кароліни),  Р.

Мандель         (Колумбійський   університет),   М.   Фелдстайн   (Стенфордський університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).

В теоретичному плані ЕП не запропонувала нічого принципово нового.

Проте,  її  практичні  рекомендації  знайшли  широку  підтримку  і  були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х рр. ХХ століття у США.

Термін «економічна теорія пропозиції» був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у

1976 р. Г. Стейн позначив ним відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла пропозиції та факторам, що її визначають і до класичної теорії державних фінансів, що була розкритикована і забута у ході кейнсіанської  революції  30-х  рр.  Остання,  як  відомо,  аналізувала  вплив

державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання – нагромадження, інвестування капіталу та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. В  той  час  як  кейнсіанська теорія фінансів –  це  теорія

впливу бюджетних важелів на обсяг сукупного попиту у короткостроковому періоді.[101, с. 1045]

Як послідовні неокласики представники теорії ЕП широко пропагують

теорію ринків Ж.-Б. Сея, за якою пропозиція сама створює собі попит. У зв’язку із цим, вони пропонують замінити кейнсіанську політику впливу на попит політикою впливу на пропозицію. Вони стверджують, що саме фактори пропозиції, що впливають на залучення і ефективне використання ресурсів, є визначальними для забезпечення економічного зростання як у коротко- так й у довгостроковому періодах.

Основною  перешкодою  на  шляху  розширення  пропозиції  і ефективного використання факторів виробництва вважаються надмірний рівень   оподаткування,   що   зменшує   стимули   до   праці,   заощаджень   і інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум зарплати, допомоги по безробіттю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестовського законодавства, екологічних норм; розширення масштабів бюрократичного  контролю  у   зв’язку   із   збільшенням  частки   державного сектору).

Розглянемо більш детально аргументацію прихильників теорії економіки пропозиції.

Фактори пропозиції праці. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції

праці. Крім того, оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи

зменшується  із   збільшенням  податків,   домашні   господарства  будуть працювати менше, надаючи перевагу дозвіллю. В цьому виявляє себе так званий «ефект заміщення». Проте, варто відзначити, що існує і протилежний ефект – «ефект доходу» - домашні господарства працюватимуть більше , адже стають біднішими через зростання податків.

Крім  того,  на  думку  прихильників ЕП,  система  державної  соціальної

допомоги, зокрема, великий розмір виплат у зв’язку із безробіттям, також скорочує чисельність бажаючих працювати. Тому зменшення оподаткування

трудових доходів та зняття інституційних перешкод сприяє розширенню пропозиції праці і забезпечує економічне зростання.

Фактори         пропозиції      капіталу.         Для      стимулювання           заощаджень   і інвестицій    та  на   цій            основі –          забезпечення              нарощування виробництва  і

зайнятості – представники ЕП пропонують:

1)         зменшити граничні ставки податків на прибутки підприємств

(оптимальний рівень  за  А.  Лаффером –  30  –  35\%)  і  доходи фізичних осіб;

2)         проводити      політику         прискореної   амортизації,   що       збільшує внутрішні джерела інвестицій;

3)         запровадити податкові пільги щодо реінвестування капіталу;

4)         зменшити оподаткування доходів від власності (процентів і дивідендів). Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень , збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового проценту. А з іншого – забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпораційних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і процентів.

Яскравою ілюстрацією теорії та практичних рекомендацій прихильників теорії  ЕП  є  так  звана  «крива  Лаффера».  Вона  отримала  свою  назву  за

прізвищем економіста Артура Б. Лаффера, який пропагував її на початку 80-х рр. у США (за його словами, в перший раз він накреслив її на серветці у одній із вашингтонських ресторацій). Крива Лаффера набула особливої популярності

завдяки групі економістів-прихильників теорії ЕП, які мали великий вплив в адміністрації Р. Рейгана.

 

Податкові надходження

 

max

 

 

t=30-35           100

 

Рис. 12.2. Крива Лаффера

Податкова ставка, \%

 

 

 

Як бачимо із рис. 12.2., починаючи з нульової ставки податку (t), її збільшення призводить до  зростання податкових надходжень, Проте, за

певної величини податкової ставки (за Лаффером це 30 – 35\%) подальше її нарощування призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень внаслідок негативного стимулюючого впливу.

Причинами    скорочення    податкових    надходжень    за         умов перевищення оптимального рівня оподаткування виступають:

1) зменшення стимулів до трудової діяльності, заощаджень та інвестицій і

як наслідок – скорочення ділової активності;

2) платники податків, за умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від сплати податків, що призводить до тінізації економіки. Тому, повномасштабне зниження податків, на думку а Лаффера, призведе

до  збільшення  виробництва  і  зростання  доходів,  суттєво  розширить  базу

оподаткування і як наслідок – доходи бюджету не скоротяться. Для повного збалансування державного бюджету представники теорії ЕП вважали за необхідне скоротити кількість і вартість «неефективних» соціальних програм. До речі, як і монетаристи, вони відстоювали скорочення державних витрат, насамперед, у соціальній сфері.

Варто відзначити, що практична реалізація рекомендацій представників теорії  ЕП  за  правління  президента  Р.  Рейгана,  не  підтвердила  тезу  про

оптимальну податкову ставку у 30 – 35\%. Зниження граничної ставки податку на прибуток корпорацій до 34\%, а на доходи фізичних осіб до 28\% призвело до

зниження податкових надходжень та значного дефіциту державного бюджету

США.

Прихильники теорії ЕП вважали, що зменшення податків є засобом не лише стимулювання економічного зростання а й боротьби з інфляцією.

Високі податки, на їх погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного

сектору в державний, що призводить до зниження темпів нагромадження у приватному   секторі,   зниження   продуктивності   праці,   зростання   витрат

виробництва та  цін.  Таким  чином,  якщо  монетаристи акцентували свою

увагу га інфляції попиту, то прихильники теорії ЕП – на інфляції витрат.

Як  висновок  можна  виділити  наступні  основні  положення  теорії економіки пропозиції:

-           орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на

попит;

-           повномасштабне  зниження  податків  як  головний  засіб  стимулювання трудової  діяльності,  заощаджень,  інвестицій  і  на  цій  основі  – забезпечення економічного зростання, а також як головний інструмент боротьби із інфляцією;

-           крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок;

-           обмеження державного регулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед – у соціальній сфері;

-           обґрунтування інфляції витрат.