Історія економічних вчень - Навчальний посібник (В.В. Кириленко)

4. виникнення дрібновласницьких економічних теорій у франції

 

Розвиток капіталістичного виробництва у Франції в перший половині ХIХ ст., поява великої промисловості, концентрація і централізація капіталу у сфері торгівлі і кредиту призвели до загострення соціально-економічних протиріч. Гніт капіталу викликав незадоволення дрібних товаровиробників, які складали у Франції більшість населення. На цьому підґрунті створилися сприятливі умови для виникнення і розповсюдження дрібновласницьких реформістських ідей, критичного напряму у політичній економії.

Дрібновласницькими називають економічні ідеї, які розглядаються з позицій інтересів дрібних власників – селян, фермерів, ремісників. Відомими

виразниками цих ідей були Сімонд Сісмонді та П’єр Жозеф Прудон.

 

4.1. Особливості та еволюція економічного вчення Ж. Ш. Сісмонді

 

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773 – 1842) – відомий французький економіст і історик швейцарського походження, прихильник дрібного товарного виробництва, засновник критичного напряму у політичній економії. Народився в Женеві у сім’ї протестантського пастора. Середню освіту здобув у протестантській колегії. Навчався в місцевому університеті, не закінчивши який, поступив на службу в Ліонський банкірський дім. Загроза революційного терору змусила його переїхати до Англії і згодом – до Італії. У

1800 р. Сімонд Сісмонді повернувся до Женеви, де певний час працював на посаді секретаря торгової палати. Однак незабаром залишив службу і цілком присвятив себе науковій діяльності.

Економічні погляди С. Сісмонді сформувалися під впливом негативних наслідків промислової революції: витіснення робітників машинами, нестерпних

умов праці на виробництві, розорення дрібних товаровиробників, загострення соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці.

Спираючись на теоретичні основи класичної школи, С. Сісмонді виступав з науковою критикою капіталістичної системи господарювання, вказував на необхідність її реформування. Його погляди являють собою своєрідне поєднання дрібнобуржуазного романтизму з науковими економічними ідеями

класичної школи. На думку вченого, ідеальним устроєм суспільства є дрібне селянське виробництво, де праця і капітал поєднані, а виробництво підпорядковане споживанню. Економічний романтизм С. Сісмонді проявився у

міркуванні про устрій суспільства, який здатний „забезпечити як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій” [58, c. 148].

Найважливіші економічні ідеї С. Сісмонді знайшли відображення у працях

„Про комерційне багатство, або Принципи політичної економії у їх застосуванні до торговельного законодавства” (1803), „Нові начала політичної економії, або Про багатство стосовно народонаселення” (1819), „Нариси політичної економії” (1837).

У розвитку економічних поглядів С. Сісмонді вирізняють два етапи. На першому етапі він пропагував ідеї класичної політичної економії щодо економічного лібералізму, вільної конкуренції і торгівлі, що знайшло

відображення у його першої праці (1803). Досліджувавши процес ліквідації старих соціальних відносин, економічною базою яких було дрібне виробництво, він вимагав припинення цього процесу.

На другому етапі вчений уже різко засуджував основи класичної школи, вільну конкуренцію, критикував протиріччя капіталістичного виробництва, обґрунтовував необхідність державного втручання в економічні процеси, проведення реформ, повернення до дрібного селянського виробництва. Це знайшло відображення у двох останніх його працях (1819 та

1837 рр.).

У своїх працях С. Сісмонді:

– дає відмінне від А. Сміта і Д. Рікардо визначення предмету політичної економії. На думку С. Сісмонді, „...матеріальний добробут людей, оскільки він

залежить від держави, постає предметом політичної економії” [58, с. 148]. Науковець змішував політичну економію з економічної політикою, ігнорував вивчення об’єктивних економічних явищ, закономірностей їх розвитку. Вважав, що завданням політичної економії є вивчення того, як держава має керувати

виробництвом, обігом і розподілом багатства. С. Сісмонді стверджував, що політична економія „моральна наука”, яка може привести до мети лише тоді, коли прийнято до уваги почуття, потреби та пристрасті людей. Тому „...ми

називаємо політичної економією управління народним багатством” [58, с. 150];

– виступав проти методу А. Сміта і Д. Рікардо, докоряючи їм у тому, що вони абстрагують багатство від людини, тоді як мета багатства – задоволення її потреб. В якості вихідного пункту дослідження, С. Сісмонді взяв виробництво і споживання ізольованої людини – Робінзона;

– був прихильником трудової теорії вартості. Вслід за А. Смітом і Д. Рікардо вчений визначає вартість товару працею, розглядає її як єдине джерело багатства. С. Сісмонді, як і його попередники, не досліджував субстанцію вартості, двоїстий характер праці, що містить товар. Мінову вартість товару вчений визнавав як витрати праці на його виробництво. При визначенні величини вартості, С. Сісмонді звернув увагу на протиріччя між споживної вартістю і вартістю. Розв’язуючи проблему величини вартості, він стверджував, що при капіталізмі ця величина зводиться до необхідного часу, який характеризував як час, витрачений за середніх умов;

– досліджував гроші як необхідний продукт розвитку товарно- грошових відносин. С. Сісмонді вважав, що гроші мають свою внутрішню вартість. На відміну від Д. Рікардо, вчений розрізняв паперові і кредитні гроші;

– проаналізував можливість знецінення паперових грошей, виникнення інфляції в результаті переповнення сфери обігу надлишковими паперовими грошима;

– характеризував капітал як виробничі запаси (частину багатства), які приносять прибуток. С. Сісмонді розглядав капітал як фактор виробництва і ототожнював його із засобами виробництва. Нагромадження капіталу науковець пов’язував із доброчесністю підприємців, їхньою ощадливістю. Як і А. Сміт, він виокремлював основний і оборотний капітал;

– розвинув теорію прибутку. С. Сісмонді визначав прибуток по різному. З одного боку, як дохід підприємця, який вважав відрахуванням від продукту праці найманого робітника. „Прибуток підприємця, – писав він, – часто є не що інше, як пограбування найманих робітників” [58, с. 38]. А з іншого, – як результат продуктивності самого капіталу тобто як винагороду за ощадливість підприємця;

– дотримувався поглядів фізіократів на концепцію ренти. Розглядаючи ренту як дарунок землі, винагороду природи за виробничу діяльність, С. Сісмонді висунув думку, відмінну від Д. Рікардо про те, що гірші землі ренти

не приносять. Він стверджував, що і гірші земельні ділянки не

використовуються без платежу ренти;

– піддав сумніву існуючу систему розподілу доходів, протиставляв

трудові доходи нетрудовим. С. Сісмонді вважав, що добробут суспільства залежить не стільки від розвитку його продуктивних сил, скільки від справедливого розподілу створеного багатства. Він стверджував, що капіталізм

– це суспільство, де багатство зосереджено в руках великої буржуазії і

зумовлює півбідне становище трудівників. На думку С. Сісмонді, тільки в умовах дрібного товарного виробництва стає можливим подолати бідність і забезпечити добробут;

– вважав, що низький рівень заробітної плати при капіталізмі пов’язаний з існуванням специфічних капіталістичних відносин. С.

Сісмонді вказував, що безробіття тисне на рівень заробітної плати, тягне його вниз. На його думку, заробітна плата має бути рівною всій вартості продукту праці найманого робітника;

– вбачав наявність прямої залежності між зростанням населення і заробітною платою. С. Сісмонді пропонував обмежити збільшення населення рамками доходу і закликав церкву до засудження шлюбів серед робітників, якщо народження дітей не забезпечено достатніми доходами батьків;

– досліджував проблеми відтворення і криз. С. Сісмонді виходив із того,

що метою капіталістичного виробництва є споживання, саме воно панує над виробництвом і його визначає. Він вважав, що суспільство зацікавлено у тому, щоби праця регулювалась попитом, щоб усі товари мали збут, і щоб не

постраждав жоден виробник. Держава має регулювати ці процеси і у випадку виникнення розбіжностей в інтересах суспільства та окремих виробників, ефективно їх усувати. Суперечність між виробництвом і споживанням вчений

розглядав як основну суперечність капіталізму. Такої суперечності, на думку С. Сісмонді, не існує в ізольованому господарстві Робінзона, не існує її й у дрібному товарному виробництві;

– вважав, що суперечність між виробництвом і споживанням у капіталістичному суспільстві проявляється в труднощах збуту товарів, в кризах. Всупереч „закону Сея”, що товари обмінюються на товари, С. Сісмонді

стверджував, що товари купуються на доходи. Розглядаючи вартість, подібно А. Сміту, як суму доходів, він зробив висновок, що для реалізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Якщо зменшаться доходи, то відповідно зменшиться і попит на

товари, і частина їх залишиться нереалізованою;

– стверджував, що із розвитком капіталізму відбувається звуження внутрішнього ринку. Звуження ринку С. Сісмонді пов’язував з двома причинами. Перша – скорочення доходів робітників, а отже, і попиту на споживчі товари у зв’язку з тим, що частина їх витискується з виробництва машинами. А із зростанням безробіття знижується ціна і попит на робочу силу на ринку праці. Друга – зменшення попиту з боку підприємців, які частину свого доходу, що мала бути використана на споживчі потреби підприємства, нагромаджують. На основі цього стає неможливим реалізація на внутрішньому ринку частини суспільного продукту;

– вбачав, що скорочення внутрішнього ринку та виникнення криз відбувається також і через те, що капіталізм руйнує дрібне виробництво. Вихід із кризи надвиробництва, спричиненої недоспоживанням, на думку С. Сісмонді, можливий лише на основі припинення розвитку капіталізму, повернення до дрібнотоварного виробництва, при забезпеченні справедливого розподілу доходів.

Ідеї С. Сісмонді були критично проаналізовані і використані багатьма вченими-економістами, сприяли подальшому розвитку соціалістичних ідей у робітничому русі в європейських країнах.

 

4.2. Економічні ідеї П. Ж. Прудона

П’єр Жозеф Прудон (1809 – 1865) – відомий французький економіст і філософ, представник критичного напряму в політичної економії. Народився у м. Безансоні у бідній сім’ї. Навчався самотужки, екстерном здобув ступінь бакалавра. Деякий час займався публіцистикою, потім працював керуючим торговельної фірми. Після Французької революції П. Ж. Прудон став депутатом Національних зборів від паризьких робітників.

П. Ж. Прудон написав багато праць економічного і філософсько- соціологічного характеру, найважливіші з яких – „Що таке власність ?” (1840), „Система економічних суперечностей, або Філософія злиденності” (1846). В його працях викладена система економічних поглядів, в основі яких

лежали ідеї дрібнобуржуазного соціалізму і проекти реформування капіталізму,

ідеї вольниці та економічної свободи і рівності людей.

Методологічною основою поглядів П. Ж. Прудона є ідеалізм і суб’єктивізм. Вчений ігнорував об’єктивні економічні закони, процеси і явища, що відбуваються в суспільстві, розглядав їх як втілення „абсолютного розуму”, як вічні ідеї, відірвані від реального життя. П. Ж. Прудон стверджував, що

„будь-яке суспільство утворюється, перетворюється і змінюється за допомогою ідеї. Так було в стародавні часи і так відбувається в наш час” [50, c. 86].

У своїх творах П. Ж. Прудон:

– розглядав економічні процеси і явища не як єдність суперечностей, а як механічне поєднання протилежних властивостей. Науковець намагався виявити в них „хороші” і „погані” сторони, підкреслював необхідність збереження перших та ліквідацію останніх. Протиріччя між бідністю (поганою стороною) і багатством (хорошою стороною) П. Ж. Прудон вважав головним протиріччям капіталізму. Дурної стороною розподілу праці вчений вважав те, що він став „джерелом убозтва”. Аналізуючи конкуренцію, вчений

підкреслював що, її добра сторона полягає в тому, що забезпечує рівність, а погана – веде до розорення деяких виробників. Пропонував для ліквідації конкуренції створити спеціальну поліцію;

– вважав капіталістичну систему власності причиною бідності широких верств населення. На думку П. Ж. Прудона, експлуатація людини людиною і власність породжено „правом сильного”, а негативні сторони капіталізму (до яких відносив прибуток, обман при торгових угодах, соціальну нерівність) мають своєю причиною „право хитрості”;

– засуджував власність, створену чужої працією і захищав володіння. П. Ж. Прудон не заперечував приватну власність взагалі, аналізував її з двох боків, як продукт власної праці і як продукт привласнення чужої праці, тобто як власність і як володіння. Під власністю П. Ж. Прудон фактично розумів велику приватну власність, яка дає можливість його власникові отримувати нетрудові доходи. Така власність на думку вченого, є

„крадіжкою”, вона створює „право здобичі”, що постає у формі ренти, оренди,

процента, прибутку, дисконту, привілеїв, монополії, премій, хабара та ін.

Оскільки велика власність суперечить „природі та розуму”, стверджував П. Ж.

Прудон, то вона має бути ліквідована скасуванням відсотка і прибутку. Під

володінням він розумів дрібну власність, створену індивідуальною працею. Допускаючи перехід великої промисловості і залізничних доріг у власність робітничих колективів, він водночас обстоював необхідність збереження приватної власності у дрібному виробництві. До дрібної вчений відносив власність, яка існує у „помірних і розумних” розмірах;

– висунув концепцію „помилки в рахунках”, суть якої в тому, що капіталісти свідомо „ніколи цілком не винагороджують” робітників,

привласнюють значну частину продукту, створену останніми. На думку П. Ж. Прудона, капіталісти оплачують лише вартість індивідуальної праці робітників, а вартість створену кооперованою (колективною) працією робітників – привласнюють. ”Капіталіст каже, що заплатив робітникам поденну плату, –

писав П. Ж. Прудон, – однак справа в тому, що він не оплатив величезної сили, яка виникає завдяки співробітництву робітників, завдяки одночасності і гармонії їх зусиль” [50, c. 86];

– двояко трактував вартість. З одного боку, П. Ж. Прудон визнавав, що

„праця, і тільки вона одна, створює всі елементи багатства”. З іншого боку,

важливу роль у створенні вартості він відводив обміну. Це добре видно з його аналізу мінової вартості і так званої конституйованої вартості;

– виходив з того, що походження мінової вартості пов’язане з різноманітністю потреб однієї людини, яка породжує обмін. П. Ж. Прудон

абстрагувався від попиту, фактично ототожнював мінову вартість з рідкістю, а споживну вартість – з багатством. Оскільки багатство і рідкість знаходяться один до одного в оберненому відношенні, вважав П. Ж. Прудон, то в такому же відношенні находяться споживна і мінова вартості. Причиною такої антитези

вчений вважав „свободну волю людини”;

– обгрунтував теорію „конституйованої вартості”. Згідно з цією теорією, „конституйована вартість” – це „синтетична”, або „пропорційна”,

власність. П. Ж. Прудон визначав „конституйовану вартість” як синтез споживної і мінової вартості і виражав безпосередньо в годинах робочого часу;

– підкреслював визначну роль обміну в створенні вартості. На думку

П. Ж. Прудона, обмін об’єднує елементи суспільного багатства в єдине ціле у відомій пропорції, перетворюючи їх в „конституйовані вартості” і „відштовхує” певну частину матеріальних благ. У цьому розумінні „конституйована вартість” як вартість, санкціонована обміном, виступає як „пропорційна вартість”;

– стверджував, що „конституйована”, або „пропорційна”, вартість виникає в процесі товарного обміну на ринку. Абстрагуючись від конкуренції і від того факту, що величина вартості визначається суспільно

необхідним робочим часом, П. Ж. Прудон вказував, що година праці будь-якого виробника коштує стільки же, скільки година праці іншого. На думку вченого, якщо продукти будуть продаватися за цінами, які відповідають їх

„конституйованої вартості”, то буде забезпечена рівновага попиту і пропозиції,

будь-який товар знайде покупця і виробництво буде відповідати споживанню;

– проаналізував систему обміну. Усі недоліки суспільства, на думку П.

Ж. Прудона, мають одну спільну основу – „несправедливість в обміні”. Через наявну форму обміну дрібні товаровиробники не можуть повністю реалізувати

створену вартість. Конкуренція знецінює товари дрібних виробників,

спричиняє їх розорення;

– вважав необхідним „впорядкувати” обмін, усунути конкуренцію і забезпечити справедливий трудовий еквівалентний обмін. Для організації

„справедливого обміну” продукцією П. Ж. Прудон пропонував створити обмінний банк, „Народний банк”. Завдання цього банку – обмінювати продукти товаровиробників на спеціальні трудові талони або бони обміну, („робочі

гроші”), на яких було б вказано, скільки часу витрачено на виробництво зданого до банку товару. На ці „робочі гроші” товаровиробник мав би можливість одержувати в банку інші товари такої ж вартості, а також безпроцентний кредит. Через введення „робочих грошей” і усунення реальних

грошей П. Ж. Прудон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість, позбутися експлуатації. В основі такого підходу – ідея Ж. Б. Сея про безпосередній обмін: продукт обмінюється на продукт. Однак спроба

вченого у 1849 р. реалізувати цей проект зазнала невдачі;

– проголошував гроші головною формою капіталу, оскільки й усі інші капітали врешті-решт пропонуються на ринку у формі грошей. Ліквідація класичних грошей, на думку П. Ж. Прудона, нейтралізує і капітал, позбавить його „права здобичі”, тобто можливості приносити відсоток;

– виступав противником комунізму. П. Ж. Прудон писав, що в

„суспільстві, про яке мріють соціалісти, слабкі пригноблювали б сильних, ліниві і нездібні жили б за рахунок трудящих та здібних. Комунізм є система рабства, оскільки спільність володіння вимагає примусової праці, позбавляє членів суспільства свободи дії і перетворює їх всіх на рабів держави” [50, c. 86];

– виступав проти державності. П. Ж. Прудон стверджував, що ідеальний тип суспільного устрою є синтез спільності і власності. На думку П. Ж. Прудона, ідеалом суспільства є свобода, оскільки вона передбачає

існування рівності, анархії, „без кінцевої різноманітності”. Тому „вільна асоціація, свобода, яка задовольняється охороною рівності засобів виробництва і рівноцінності продуктів, що обмінюються, є єдино справедлива, істинна і

можлива форма суспільства” [50, с. 260 – 261];

– проповідував ідею поділу суспільства на автономні одиниці. Ідеальним типом існування суспільства П. Ж. Прудон, вважав асоціацію, яка передбачає „розділ землі, розмежування власностей, незалежність праці”, розподіл праці в промисловості, зниження загальних затрат, ліквідацію дармоїдства і убозтва;

– заперечував необхідність і правомірність революції і політичної боротьби. На думку П. Ж. Прудона, перетворення суспільства має відбуватися мирним шляхом, в процесі знищення держави і при співробітництві класів. Вчений стверджував, що класи найманих працівників і підприємців „мають злитися і поглинути один одного у вищій свідомості”. Він вважав, що в інтересах спокою „достатньо всезагального перетворення звичаїв” і що необхідно розвивати економічний індивідуалізм, а також союз між підприємцями і трудящими класами.

Ідеї дрібновласницького соціалізму П. Ж. Прудона були поширені у європейських країнах у другій половині ХІХ ст. Вони сприяли виникненню і розвитку бакунізму, а потім і анархо-синдикалізму, здійснили суттєвий вплив на робітничий рух не тільки у Франції, а і в інших країнах Західної Європи.