Історія економічних вчень - Навчальний посібник (В.В. Кириленко)

1. кейнсіанське економічне вчення

 

1.1. Історичні передумови виникнення кейнсіанства.

Особливості предмету і методу кейнсіанського економічного вчення

 

Наприкінці ХІХ ст. та в першій третині ХХ ст. в економіці найбільш розвинутих промислових країн відбулися значні зміни, які по суті означали завершення цілого ряду старих і відкриття нових технологічних горизонтів, зміну типу економічного зростання та механізмів регулювання ринкової економіки. Концентрація і централізація капіталу призвели до виникнення монополістичних утворень не лише в промисловості але й у фінансовій сфері. Посилення ролі профспілкового руху суттєво трансформували ринок праці. Розгортаються процеси інтернаціоналізації національних економік. Це все означало завершення періоду „класичної ринкової економіки” з притаманною їй досконалою конкуренцією, наявністю механізмів саморегулювання, економічною нейтральністю держави та політикою економічного лібералізму. Свідченням цього стала глибока і затяжна економічна криза 1929 – 1933 рр., яка різко перервала тривалий період економічного процвітання. Неплатежі, масові банкрутства, гігантське безробіття, падіння національного доходу і життєвого рівня населення. Всього цього раніше історія не знала. Економічна криза одночасно засвідчила і кризу неокласичної економічної теорії, оскільки її основні постулати вже в неповній мірі відповідали дійсності, а практичні рекомендації з подолання наслідків економічної депресії не давали відчутних результатів. Назріла необхідність нового підходу до пояснення суті економічних процесів, розробки нової концепції економічної політики держави. Це завдання виконала економічна теорія Джона Мейнарда Кейнса

(1883 – 1946) – видатного англійського вченого-економіста, політичного і громадського діяча.

Економічна теорія Дж .М. Кейнса, здійснивши революційний переворот в економічний  науці,  обґрунтувала  необхідність  державного  регулювання

ринкової         економіки,  розробила  основні  принципи,  форми  та  методи активної державної економічної політики, на досить тривалий період часу стала теоретичним підґрунтям діяльності більшості урядів розвинутих країн.

Головною працею кейнсіанського економічного вчення стала „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936). Крім цієї праці перу Дж. М. Кейнса  належать  „Трактат  про  ймовірність”  (1921),  „Трактат  про  грошову

реформу” (1923), „Економічні наслідки містера Черчілля” (1925), „Кінець вільного підприємництва” (1926), „Трактат про гроші” (1930) та інші.

Новаторство економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному

плані проявилося в наступному:

–       макроекономічний підхід до вивчення економічних процесів. До цього    неокласична    політична    економія    характеризувалася    переважно

дослідженням мікроекономічних процесів – на рівні окремого економічного суб’єкта, фірми чи галузі. Поставивши за завдання дослідити такі   агреговані величини, як сукупний попит, сукупна пропозиція, сукупні споживчі витрати,

сукупні заощадження та інвестиції, загальний рівень зайнятості, національний дохід та ін., Дж. Кейнс тим самим започаткував самостійний розділ економічної теорії – макроекономіку;

–      врахування впливу на економічні процеси пазаекономічних чинників – психології людей та їх груп, держави;

–          обґрунтування           концепції       „ефективного            сукупного      попиту”.

Якщо неокласики вважали, що головним завданням економіки є ефективне і раціональне використання обмежених економічних ресурсів, тобто проблеми

пропозиції, то Дж. Кейнс першим звернув увагу на той факт, що рівень національного доходу та загальний рівень зайнятості визначається „ефективним

сукупним       попитом”  і   пов’язаний  з   проблемами  реалізації  суспільного продукту;

–          відмова  від  принципу  оптимальності  і  автоматичного  досягнення рівноваги ринковою економікою;

–          відмова від головного принципу неокласичної економічної теорії – економічного лібералізму і обґрунтування необхідності державного регулювання ринкової економіки.

Разом з тим кейнсіанство в деякій мірі є продовженням методології некласичного напрямку і маржиналізму (Дж. Кейнс був учнем засновника неокласицизму А. Маршалла і навіть за його пропозицією почав викладати економічну теорію). Кейнсіанська економічна теорія ґрунтується на методах граничного та функціонального аналізу, на використанні економіко- математичного моделювання.

 

1.2. Основні положення економічного вчення Дж. М. Кейнса

В своїй головній праці „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Дж. Кейнс в першу чергу піддає критиці принципи, сформульовані в „законі ринків” Ж. Б. Сея, що були взяті за основу неокласичною політичною економією. Вона, зокрема стверджувала, що ринкова економіка має здатність автоматично досягати економічну рівновагу, та використовувати всі наявні ресурси – виробничі потужності, робочу силу, заощадження, в повній мірі. Тривалого   порушення   рівноваги   в   суспільстві   не   може   бути,   оскільки пропозиція товарів, вироблених з використанням наявних ресурсів, сама породжує  адекватний  попит.  Отримані  факторні  доходи  повністю витрачаються, а відповідність між попитом і пропозицією досягається за допомогою системи гнучких цін. Якщо пропозиція почне перевищувати попит

– то ціни знизяться і рівновагу буде відновлено. Якщо ж виникає дефіцит якогось  певного  товару  чи  економічного  ресурсу,  відновленню  втраченої

рівноваги сприятиме підвищення цін. Така логіка поширювалася і на такий ресурс, як праця. Гнучкість заробітної плати є головною умовою повного використання робочої сили, досягнення повної зайнятості.

На відміну від представників неокласичної теорії, Дж. Кейнс стверджує,

що в нових умовах ціни втрачають свою гнучкість, і тому вже не можуть виконувати роль стихійного регулятора. Коли панують монополії та набуває поширення  профспілковий рух, ціни легко зростають, проте знижуються вкрай повільно і, як правило, ніколи не досягають попереднього рівня. Має місце так званий „ефект храповика”. Одночасно виникають суттєві перешкоди із вільного поширення ринкової інформації. Це посилює невизначеність і спотворює ринкові сигнали, особливо на грошових і фінансових ринках.

Також Дж. Кейнс піддає критиці і ті погляди неокласиків, що стосуються питань  про  рівень  зайнятості  і   фактори  безробіття.  Неокласична  теорія

розглядала два види безробіття: природне і добровільне. Природне безробіття пов’язувалось з міграційними (зміна місця роботи або місця проживання) або мобільними    (отримання    спеціальної    освіти,    підвищення    кваліфікації)

переміщеннями працівників. Воно складало 4 – 5\% від загальної кількості трудових ресурсів. Добровільне безробіття на відміну від природного породжується соціальними, позаекономічними чинниками, як то профспілки,

що штучно завищують рівень номінальної заробітної плати. Боротися з добровільним безробіттям, „самобезробіттям” неокласики пропонували за допомогою зниження як номінальної так і реальної заробітної плати. Саме це,

на їх думку, відновить рівновагу на ринку праці.

Заслугою Дж. М. Кейнса було те, що він один із перших почав розглядати вимушене  безробіття,  яке   має  в   своїй  основі  внутрішні,  економічні причини. Вчений вказував, що насправді, на практиці підприємці в умовах

економічного спаду і скорочення попиту на свої товари віддають перевагу зменшенню обсягів виробництва за даної ціни та скороченню зайнятості, а не зниженню цін   та   заробітної   плати   при   збереженні   попередніх   обсягів

виробництва та зайнятості. Саме це породжує вимушене безробіття. Розгляд вимушеного безробіття заперечував положення некласичної економічної теорії

про здатність ринку праці до саморегулювання, та того, що грошова заробітна плата приймає участь в цих процесах. А тому, на думку Дж. Кейнса, проблема забезпечення          повної    зайнятості    повинна    мати    принципово    інше вирішення.

Також Дж. М. Кейнс зауважує, що неокласична теорія фактично виходила з наявності простого мінового господарства, де гроші виконують роль звичайного посередника в товарообмінних операціях і не виступають в якості самостійного активу.  В  умовах  же    розвинутого грошового господарства гроші окрім функції розрахункової одиниці і засобу обміну починають виконувати  функцію  засобу  збереження  вартості.  З’являється,  відповідно, попит на гроші –   потреба в ліквідності. Досліджуючи нову роль і якість грошей, Дж. М. Кейнс відмічає, що гроші перетворюються в самостійний актив тривалого користування і  тому  починають відігравати свою  особливу самостійну роль та впливати на мотиви поведінки економічних суб’єктів.

Попит на гроші, у Дж. Кейнса, складається з:

–          трансакційного попиту. Гроші використовуються для здійснення угод з купівлі-продажу. Збільшення доходів веде до збільшення кількості угод, а

отже попиту на гроші;

–          попиту, пов’язаного з обережністю та прагненням убезпечити себе від непередбаченості майбутньої ситуації. Економічні суб’єкти завжди прагнуть накопичувати певні грошові резерви – найбільш ліквідні тривалі активи, щоб забезпечити собі можливість покриття майбутніх непередбачених фінансових витрат;

–          попиту,   пов’язаного   із   спекулятивними   мотивами.   Можливість отримання вигоди від операцій на фондовому і грошовому ринках.

Таким чином, на думку Дж. Кейнса, в суспільстві в умовах розвинутого грошового  господарства  завжди  існує  певна  схильність  до  ліквідності.  І

позичковий процент є платою за відмову від ліквідності. Таке трактування суті позичкового проценту дещо відрізняється від концепції австрійської школи граничної  корисності  (позичковий  процент  –  компенсація  втрати  грошима

певної цінності, що пов’язана з дією фактору часу), та неокласичної теорії (процент визначається співвідношенням пропозиції і попиту на гроші). Дж. Кейнс вважає позичковий процент суто грошовим феноменом.

Наявність схильності до ліквідності впливає на бажання членами суспільства заощаджувати частину свого доходу. Тому не весь отриманий дохід іде на споживання і отже витрачається. Принципова відмінність кейнсіанської теорії в тому, що отриманий дохід складається з двох частин: з тієї, що йде на особисте споживання – витрачається і тієї, що заощаджується (в трактуванні неокласиків дохід повністю йде на витрати). Це положення можна відобразити формулою:

Y =C+S,

де: Y – національний дохід; C – частина доходу, що йде на споживання;

S – частина доходу, що заощаджується.

Вже сам поділ доходу на вищевказані складові частини криє в собі можливість виникнення проблем із реалізації суспільного продукту, забезпечення ринкової рівноваги та повної зайнятості. Також, на думку Дж. М. Кейнса,  ця  проблема  ускладнюються  наявністю  в  суспільстві  так  званого

„головного психологічного закону”. Суть цього закону полягає в тому, що із збільшенням доходу частка, що йде на споживання, також зростає, але в значно меншій мірі ніж зростає дохід. Тому співвідношення між споживанням і нагромадженням змінюються на користь останнього. Зростає гранична схильність до заощаджень, а гранична схильність до споживання зменшується.

c = ∆C

∆Y     ;

s = ∆S

∆Y ,

де: с – гранична схильність до споживання; s – гранична схильність до заощаджень; ∆С – приріст споживання; ∆S – приріст заощаджень; ∆Y – приріст доходу. Оскільки, ∆Y= ∆С+ ∆S – то     с+ s=1.

Дія „основного психологічного закону”, зростання граничної схильності до заощаджень роблять актуальною проблему ефективного сукупного попиту.

Ефективний попит це такий сукупний попит на блага, який максимально наближається до сукупної пропозиції, що забезпечує повне завантаження виробничих потужностей та повну зайнятість. Реальний національний дохід

визначається  ефективним  попитом.  Фактичний  рівень  сукупного  попиту може бути значно меншим, ніж це потрібно для повної зайнятості. Тому в економіці можуть мати місце різні рівні рівноваги,  в тому числі і депресивна,

яка далека від оптимальності та економічної ефективності.

Формулюючи  принцип  ефективного  попиту,  Дж.  М.  Кейнс  визначив

головне завдання свого економічного аналізу – встановити фактори, що впливають  на   ефективний  попит,  а   отже  і   на   обсяг  використання

економічних  ресурсів  та  рівень  зайнятості.  „Класики”  цікавилися  лише

проблемами розміщення, розподілу економічних ресурсів в умовах повної зайнятості. На  думку  Кейнса, ці  проблеми є  не  настільки важливими коли

ресурси використовуються в неповній мірі.

Розв’язуючи поставлене завдання, Дж. Кейнс розглядає складові ефективного   сукупного   попиту   –   доходу,   що   використовується.  Він

складається із споживчих витрат населення і інвестиційних витрат бізнесу. Останні            включають  в   себе   витрати   на   інвестиційні  блага   (будівництво виробничих споруд, придбання машин і обладнання, поповнення виробничих

запасів).

Y =C+I ,

де: Y – національний дохід; C – споживі витрати; І– приватні інвестиції.

Якщо споживчі витрати за даного рівня доходів величина більш-менш стала, то приватні інвестиції є величиною мінливою. Окрім того, їх вплив на

рівень національного доходу не є прямолінійним. Крім безпосереднього впливу інвестиційного попиту на відповідну частку виробленого продукту, має місце

так званий множинний, мультиплікаційний ефект, коли приріст інвестицій

викликає   значно   більший   приріст   доходу   і   навпаки   –   зменшення інвестицій тягне за собою значно більше скорочення національного доходу. Ефект мультиплікації пояснюється взаємозв’язком окремих галузей і сфер діяльності. Додаткові інвестиції породжують додатковий дохід власників економічних ресурсів, які залучені до виробництва відповідних благ. Додаткові доходи породжують в свою чергу додаткові витрати і т.д. Якщо б увесь дохід витрачався, такі коливання тривали б до нескінченності, але оскільки частина доходу заощаджується – то вони поступово згасають. При цьому, чим більша частка доходу використовується на споживання, тим більший ефект мультиплікації і навпаки. Вперше подібний принцип мультиплікації описав англійський економіст Р. Ф. Кан в 1931 р., але він стосувався взаємозв’язку між збільшенням витрат на проведення громадських робіт і зниженням безробіття. У трактуванні ж Дж. М. Кейнса принцип мультиплікації отримав вигляд мультиплікатора інвестицій, що відображає взаємозв’язок між приростом інвестицій і приростом національного доходу.

∆Y= k * ∆І;

k          =          ∆ Y

∆ I      ;

де: k – мультиплікатор інвестицій; ∆Y – приріст національного доходу;

∆І – приріст інвестицій.

Зробивши відповідні перетворення можна вивести залежність величини мультиплікатора інвестицій від рівня граничної схильності до споживання і

граничної схильності до заощаджень.

k =       ∆Y

∆Y − ∆C

Поділивши і чисельник і знаменник дробу на ∆Y, отримаємо вираз:

 

1

k =       ∆C

1 −

∆Y

 

, або

k =       1

1−c

 

, або

k = 1

s ,

 

де: с – гранична схильність до споживання; s – гранична схильність до заощаджень.

Принцип        мультиплікатора       дає       відповідь        на        питання          яким    чином

коливання інвестицій, що складають відносно невелику частку національного

доходу,  здатні  викликати  значно  більші  коливання  сукупної  зайнятості  і доходу.

Принцип мультиплікатора інвестицій відображає суттєву відмінність поглядів Дж. М. Кейнса на роль заощаджень в економіці. Якщо спочатку

класична а потім і неокласична політична економія говорила про заощадження як   головне   джерело   нагромадження   капіталу   та   відповідну   їх   роль   в економічному зростанні, то Дж. Кейнс підходить до цього дещо помірковано.

По-перше, для економіки краще, коли значна частину доходу споживається – більший коефіцієнт мультиплікатора інвестицій. Перед суспільством завжди постає дилема та існує так би мовити соціальна ціна вибору між споживанням на даний момент і споживанням та рівнем зайнятості в майбутньому. Саме

останні забезпечується заощадженнями і інвестиціями. По-друге, на думку Дж. Кейнса, заощадження – це ще не інвестиції. Перетворення заощаджень в інвестиції цілком залежить від інвестиційної активності бізнесу. А бажання

підприємця інвестувати визначається дуже багатьма чинниками. В першу чергу

– співвідношенням граничної ефективності капіталовкладень і позичкового процента. Гранична ефективність капіталовкладень є суб’єктивним феноменом.

Він відображає сподівання та очікування підприємців, зокрема, на майбутню доходність інвестицій. Чим більша майбутня невизначеність – тим менші сподівання. Крім того на настрої, а отже і на бажання інвестувати впливає дуже

велика кількість різноманітних чинників, як економічного так і позаекономічного характеру, як то, наприклад, ситуація на фондовому ринку, політичні  зміни,  війни  і  т.д.  Проте,  є  інший,  досить  суттєвий  чинник,  що впливає на бажання здійснювати інвестиції. Це – рівень позичкового процента.

Саме величина позичкового процента є тією межею, нижче якої не може опускатися гранична ефективність капіталовкладень. І чим нижча ця межа – тим більше стимулів для інвестиційної активності.

Ще в ранній праці „Трактат про гроші” Дж. Кейнс розглядає проблему співвідношення інвестицій і заощаджень та приходить до висновку, що найоптимальнішою для економіки в цілому є ситуація, коли сукупні інвестиції

дорівнюють  сукупним  заощадженням.  Якщо  інвестиції  менші  заощаджень темпи економічного розвитку поступово спадають. Якщо ж більші – відбувається перегрів економіки з неминучим наближенням економічної кризи.

Тотожність І = S була покладена в основу вчення про ефективний попит. Яким же її забезпечити, та ще й в умовах економічної депресії, коли на негайне пожвавлення інвестиційної активності з боку бізнесу марно сподіватися? Кейнс

приходить до висновку, що держава може безпосередньо впливати на збільшення приватних інвестицій та боротися з безробіттям, регулюючи рівень позичкового проценту. Для цього вона має всі важелі. Саме вона відповідає за кількість грошей в обігу і забезпечує економіку відповідною грошовою масою. Збільшення останньої матиме наслідком зниження рівня позичкового процента і, в подальшому, пожвавлення інвестиційної діяльності, зростання виробництва, скорочення безробіття.

Отже, робить висновок Дж. М. Кейнс – держава з метою подолання економічної депресії та забезпечення повної зайнятості повинна проводити активну, розширювальну монетарну політику. Саме така політика і дасть бажаний для економіки  початковий поштовх. А як же бути з інфляцією? В трактуванні Дж. Кейнса між рівнем цін, номінальним національним доходом в цілому та грошовою масою немає тісного зв’язку. По-перше, він порушується в зв’язку  із  нестабільністю  швидкості  руху  грошей,  яка  пов’язана  з нестабільністю попиту на гроші. А по-друге, за зміни грошової маси в умовах неповної зайнятості в основному змінюється реальний національний доход, а не рівень цін. Тому, при розгляді впливу зміни пропозиції грошей на ціни, слід виділяти два типи інфляції: помірну і істинну. Помірна інфляція виникає при одночасному зростанні і реального доходу і цін, коли ще не досягнуто повної зайнятості. Істинна інфляція починається лише після досягнення повної зайнятості. Для економіки шкідлива лише істинна інфляція. Що ж стосується помірної інфляції, то вона неминучий супутник державної політики із збільшення  реальних  доходів  і  зайнятості.  Таким  чином,  тип  і  небезпека інфляції визначається станом кон’юнктури на ринку праці, а вона, в свою чергу, залежить від загальноекономічної кон’юнктури.

Не дивлячись на всі переваги, грошово-кредитна політика держави все ж таки має певні обмеження. Пов’язані вони з так званою пасткою ліквідності

– коли подальше збільшення кількості грошей в обігу вже не супроводжується зниженням позичкового процента. В цьому випадку, за умови недостатньої кількості приватних інвестицій держава повинна   вдатися до іншого кроку, а саме, компенсувати їх нестачу своїми витратами та державними інвестиціями.

Тому   фінансово-бюджетна   політика   поряд   із   грошово-кредитною   є

важливою складовою кейнсіанських методів державного регулювання ринкової економіки. Дж. Кейнс пропонував збільшити державні витрати, державні        інвестиції,   державні   закупівлі   товарів.   Розширення   державної інвестиційної активності передбачалося в першу чергу здійснювати за рахунок організації суспільних робіт – будівництва шляхів, спорудження різноманітних будов і т.д. Пропонувалося також зменшити податки. Слід відзначити, що в подальшому зростаючі державні витрати досить часто покривалися за рахунок дефіциту державного бюджету та фінансувалися шляхом зростання державного боргу і продажу облігацій державної позики і т.д. (В цьому ще одна досить суттєва відмінність від неоліберального напрямку неокласичної економічної теорії)

Виступаючи за проведення активної державної економічної політики, Дж. Кейнс, в той же час, негативно ставився до розширення державної власності та будь яких спроб утиску приватної ініціативи, зменшення свободи підприємницької діяльності. Теорія Дж. М. Кейнса – це збереження ринкових механізмів  саморегулювання  на  мікрорівні  і  здійснення  суспільного, державного регулювання на макрорівні.

По-особливому  ставився  Дж.  Кейнс  і  до  проблеми  заробітної  плати.

Розглядаючи суть заробітної плати з позиції теорії „граничної продуктивності”,

він віддавав перевагу встановленню „мінімальної заробітної плати”, оскільки

зростання доходів збільшує граничну схильність до заощаджень. Проте Дж. Кейнс фактично виступав проти зниження досягнутого рівня заробітної плати як одного із методів регулювання зайнятості. Зниження заробітної плати може позитивно вплинути на збільшення сукупного попиту і загальної зайнятості лише за умови зростання схильності до споживання, підвищення граничної ефективності капіталовкладень та зниження рівня позикового процента. Проте, соціальна ціна такого методу занадто висока. Потрібний результат значно ефективніше досягається за допомогою інших методів та важелів – грошово- кредитних та фінансово-бюджетних.

Таким чином, Дж. М. Кейнс пришов до висновку, що сучасна система ринкових відносин не є досконалою і саморегульованою і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Воно повинно бути скероване на стимулювання ефективного попиту.