2. еволюція класичної політекономії у франції та сша

Наприкінці ХVІІІ ст. у Франції, після здійснення буржуазної революції, було ліквідовано феодальний устрій суспільства, та відкрилися широкі можливості для розвитку капіталізму. Наслідком цього став занепад старої власної економічної школи: меркантилізм і фізіократизм були уже не здатні пояснити  нові  процеси  та  явища,  які  почали  виникати  і  розвиватися  у реальному житті. Шукаючи відповіді на питання, що виникали у суспільстві, французькі вчені – економісти стали звертати увагу на досягнення англійської класичної політичної економі, яка на тої час була у розквіті.

2.1. Економічне вчення Ж. Б. Сея

Жан Батист Сей (1767 – 1832) – відомий французький вчений-економіст, професор, представник класичної політичної економії. Народився він в сім’ї ліонського купця . Освіту здобув в Англії. Був службовцем у конторі

страхового товариства в Парижі. Брав участь в буржуазній революції у Франції. У 1794 – 1799 рр. працював головним редактором паризького журналу. У 1799 р. став чиновником департаменту фінансів Франції. У 1818 р. Ж. Б. Сей

заснував кафедру промислової економіки при французькій консерваторії мистецтв та ремесел, де читав „Курс індустріальної економіки”. З 1830 р. і до останніх років свого життя вчений очолював кафедру політичної економії в університеті Коллеж де Франс (Париж).

Економічні погляди Ж. Б. Сея сформувались під впливом праць А. Сміта, ідеї якого були ним творчо поглиблені і збагачені. Ж. Б. Сей вів дискусії з Т. Мальтусом, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Аналізуючи і коментуючи вчення свого

англійського вчителя, Ж. Б. Сей став засновником власної школи економічної думки в класичній політичній економії у Франції.

Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки.

Свої економічні ідеї Ж. Б. Сей виклав у таких основних працях: „Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються,

розподіляються та споживаються багатства” (1803), „Англія та англійці” (1814),

„Катехізис політичної економії” (1817), „Повний курс політичної економії” (1828 – 1829).

У своїх працях Ж. Б. Сей:

– обмежував предмет політичної економії позитивною стороною. Критикував А. Сміта за те, що той зробив значну поступку нормативній стороні політичної економії, намагався прив’язати абстрактну теорію до

практичних рекомендацій для державних чиновників. Роль вченого-економіста, вважав Ж. Б. Сей, в тому, щоб описувати та аналізувати економічні процеси і явища (як і чому такий-то факт є наслідком іншого), а не повчати та надавати

якийсь порад и щодо методів і форм господарювання. Суспільство само має визначати, погодитися з цими висновками чи їх відкинути;

– виклав своє бачення предмета політичної економії. Ж. Б. Сей

визначив політичну економію як науку про закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства. Економічні закони розглядаються так само як і закони природи. Вони об’єктивні, не встановлюються і не створюються людьми, а випливають з природи речей. Маючи універсальний характер, вони не знають кордонів, керують суспільством і суворо карають тих, хто діє всупереч них;

– висловив свою думку з приводу метода політичної економії. Ж. Б.

Сей вважав, що необхідно поєднувати два наукових метода дослідження: індуктивний (логічне висновування від поодиноких випадків до загального висновку, від окремих фактів до узагальнених) і дедуктивний (логічне висновування від загальних положень до поодиноких випадків, від загального до особливого, конкретного);

– завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю. Ж. Б. Сей вважав, що продуктивною є будь-яка праця, якщо вона здійснюється за допомогою сил природи, капіталу та праці людей і має корисні результати. Праця (лікаря, вчителя та ін.) у сфері послуг хоча і не створює матеріальних благ, є продуктивною, сприяє розвитку виробництва. Нематеріальні продукти корисні для людей, мають так само мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти;

– не визнавав працю вартісною основою товарів. Критикував А. Сміта за його „хибний висновок” стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Ж. Б. Сей наголосив, що корисність є „першоосновою цінності”. Розвиваючи „теорію корисності”, Ж. Б. Сей стверджував, що виробництво створює корисність, яка в свою чергу надає предметам цінність. Остання розглядається як мірило корисності. Вчений обстоював думку про те, що „ціна предмета слугує...правильною вказівкою корисності, яку люді визнають у предметі”, якщо не було впливу інших обставин [56, с. З1];

– обгрунтував теорію трьох факторів виробництва, яка є найбільш універсальним варіантом класичної факторної теорії цінності, у якої Ж. Б. Сей підкреслював визначальну роль корисності у формуванні цінності. Згідно з цією теорією, три основні фактори виробництва – праця, капітал і земля – формують цінність товарів та визначають доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників (носіїв праці), прибуток підприємців (власників капіталу), ренту землевласників. Виходячи з цієї теорії, між власниками цих факторів існує гармонія економічних інтересів, вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва;

– визначив провідну роль машинного виробництва та технічного прогресу у створенні багатства нації. Ж. Б. Сей відзначав, що з допомогою машин відбувається зменшення затрат праці та збільшення обсягів виробництва корисних речей. Машина, на його думку, з початку витісняє робітників, а потім викликає зростання зайнятості і приносить їм „найбільшу користь”, здешевлюючи виробництво продукції. Через це робиться висновок, що робітничий клас більше за інших зацікавлений в технічному вдосконаленні виробництва;

– розглядав підприємців як ключовий чинник економічного розвитку, що здатний взяти на себе відповідальність за „всі шанси успіху чи невдачі виробництва” [56, с. 56]. Ж. Б. Сей вважав їх ініціативними діловими людьми, здатними до новаторства, носіями технічного прогресу. На його думку, підприємець має бути „людиною заможною, відомою своїм розумом, розсудливістю, любов’ю до порядку, чесністю тощо” [56, с. 57]. Саме ці та інші обставини, на думку вченого, „обмежують кількість осіб, які пропонують свою працю як підприємці”;

– відокремлював власників капіталу від підприємців, зазначаючи, що прибуток підприємця складається, як правило, з двох частин. До першої

частини Ж. Б. Сей відносив промисловий прибуток, або процент на капітал, що акумулюється за допомогою часу, виробництва та ощадливості. До другій – підприємницький дохід, або прибуток від використання капіталу як

винагорода за „промислові здібності, талант, дух порядку та управління” [56, с.

56];

– розробив теорію ринків, яка пізніше одержала назву „закон ринків”, або „закон Сея”. Суть цього закону в тому, що виробництво не тільки збільшує пропозицію товарів, але й породжує адекватну потребу в споживанні (попит) на них завдяки необхідності покривати витрати виробництва. Якщо коротко, то пропозиція створює відповідний їй попит. У своїх міркуваннях Ж. Б. Сей виходив з того, що оскільки в ринковій економіці відбувається обмін продуктів на продукти, а кожний продавець виступає водночас і покупцем, то сукупний попит і сукупна пропозиція – взаємозалежні.

– обґрунтував на ґрунті „закону ринків” можливість безкризового розвитку ринкової економіки. На думку Ж. Б. Сея, надвиробництво стає неможливим тому, що в масштабі суспільства пропозиція і попит завжди урівноважуються. Збут для продуктів створюється самим виробництвом.

„Кожний продукт з моменту свого вироблення, створює збут для інших

продуктів на повну суму своїй цінності” [56, с. 43]. Водночас вчений допускав можливість порушення пропорцій між попитом і пропозицією на окремих товарних ринках, розглядав досягнуту рівновагу між ними лише в середньому як тенденцію. Згідно міркувань Ж. Б. Сея, якщо окремі товари не продаються, то це означає, що їх вироблено надто багато, або інших товарів вироблено менше, ніж потрібно. Для того, щоб продати товари, яких вироблено занадто багато, необхідно збільшити виробництво дефіцитних товарів. Їх додаткова пропозиція збільшить попит на інші товари.

З самого початку навколо „закону ринків” виникла дискусія, яка не завершена і сьогодні. Критики цього закону вважають, що він повністю справедливий лише в бартерній економіці або в економіці, в якій гроші не

грають ніякої самостійної ролі і слугують тільки для цілей виміру вартості і обміну товарів і послуг. Дійсно, якщо „продукти купуються за продукти”, то загальне перевиробництво товарів неможливо. Однак, як тільки приймається до

уваги той незаперечний факт, що гроші слугують також засобом збереження цінності (а це означає, що існує грошовий ринок і процент, зміни якого поступово урівноважують попит на гроші і пропозицію грошей), то ситуація в

економіці стає більш складною. За умов існування надлишкового попиту на гроші виникає можливість загального надвиробництва (надлишкова пропозиція) всіх не грошових товарів. З часом надлишковий попит на гроші

буде усунутий або зростанням процентної ставки, або зменшенням сукупної пропозиції, або зниженням цін. Але, поки цього не відбудеться, надвиробництво товарів може зберігатися.

2.2. Економічні погляди Ф. Бастіа

Клод Фредерік Бастіа (1801 – 1850) – відомий французький економіст і публіцист, прихильник принципів економічного лібералізму. Народився у Байонні, в сім’і багатого купця. Отримав добру освіту, після завершення якої деякий час працював у торговій конторі. Після революції 1830 р. Фредерік Бастіа став активним громадським діячем, обирався мировим суддею, був генеральним радником департаменту, депутатом установчих зборів Конституційної асамблеї. Знайомство з працями А. Сміта сприяло підвищенню його інтересу до економічної науки.

Свою систему економічних поглядів Ф. Бастіа виклав у праці „Економічні гармонії” (1850), а також у блискучих нарисах, які користувалися великою

популярністю у Франції в середині ХІХ ст. В історію економічної думки Ф. Бастіа увійшов як автор своєрідних теорій послуг і „гармонії інтересів”, концепції розподілу сукупного продукту пропорційно до кількості наданих

послуг.

Суть теорії послуг Ф. Бастіа в тому, що „Взаємний обмін здійснюється за таким незмінним правилом: цінність за цінність, послуга за послугу, а

все, що становить дармову корисність, стоїть поза торгом, тому що дармовий продукт не має цінності, а предметом мінових угод буває лише

цінність” [56, c. 197 – 198].

Теорія послуг Ф. Бастіа, ґрунтується на методології Ж. Б. Сея до визначення цінності економічних благ. В ній ринкове суспільство розглядалося як система взаємного обміну послугами, в якій беруть участь рівноправні учасники. В результаті такого обміну створюється корисність, яка представляє собою одну із частин сукупного продукту у вигляді товарів і послуг. Робітник створює певну корисність, яка втілюється в готовий продукт. Трактуючи послугу як будь-яке зусилля, яке зберігає зусилля інших, Ф. Бастіа стверджував, що вона вимірюється як з боку продавця (його зусиллями, затраченими на виробництво товару) так і з боку покупця (зусиллями, які економляться в результаті придбання товару).

Використовуючи теорію послуг Ф. Бастіа розробив теорію економічних гармоній, у якій намагався довести відсутність об’єктивного підґрунтя щодо

соціальних конфліктів у ринковому суспільстві між основними його класами.

Суть цієї теорії в тому, що усі законні інтереси людей у взаємних стосунках є гармонійними.

Ф. Бастіа пов’язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. На його думку, ринкова економіка – це справжнє

царство волі та гармонії, тому що усі члени суспільства „вимушені надавати один одному взаємні послуги і взаємну допомогу заради спільної мети”. Розглядаючи послугу, вчений відмічає, що капітал підприємця створюється в

результаті намагань або відмов з метою отримання певної корисності у майбутньому. „Поступитися капіталом, – писав Ф. Бастіа, – означає позбавити себе бажаної вигоди, тобто віддати її іншому” [56, c. 169]. Надаючи послугу, підприємець має законне право на отримання відповідної винагороди, у вигляді

орендної плати, ренти, процента і т. д.

Завершує економічну систему Ф. Бастіа концепція розподілу сукупного продукту пропорційно до кількості наданих послуг. Суть цієї концепції в

тому, що усі учасники обміну послугами (послуга за послугу), законно отримають свою відповідну частку винагороди. Процент – законний дохід підприємця, земельна рента – законний дохід землевласника. Їх розмір

залежить від обсягу наданих послуг.

2.3. Економічні ідеї Г.Ч. Кері

Генрі Чарльз Кері (1793 – 1879) – відомий американській економіст, представник класичної політичної економії, бізнесмен, фабрикант. Його економічні погляди сформувались як під впливом ідей англійської класичної школи, так і особливих історичних умов розвитку США у першій половині ХІХ ст. Перемога над Англією у боротьбі за незалежність в кінці XVIII ст.,

наявність вільних родючих земель та інших природних багатств, широка імміграція капіталів і технічної культури Старого Світу, відсутність феодальних гальм прискорили розвиток капіталістичних відносин і економічного зростання США.

Своєрідність соціально-економічного розвитку країни знайшла відображення в оригінальних підходах Г. Ч. Кері до трактування основних

понять класичної політичної економії. Його політична економія була поєднанням критики існуючих економічних проблем та особистих поглядів окремих її представників. Вчений не сприймав Т. Мальтуса та Д. Рікардо за песимізм та провокування ворожнечі між класами і націями, засуджував погляди А. Сміта, пов’язані з обґрунтуванням фритредерства.

Економічні погляди Г. Ч. Кері були викладені у 13 книгах, численних памфлетах та багатьох газетних статтях. Найбільш відомі його твори – „Нариси

про норму заробітної плати” (1835) у 3 томах, „Принципи політичної економії” (1837 – 1840) у 3 томах, „Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури та комерції” (1850), „Принципи соціальної науки” (1865).

У своїх працях Г. Ч. Кері:

– розглядав політичну економію як науку про багатство, яка вивчає об’єктивні та незмінні економічні закони, подібні законам природи;

– визначав вартість товарів не кількістю праці фактично витраченої

на її виробництво, а витратами виробництва цього товару за даних умов. На думку Г. Ч. Кері, вартість товару формується за рахунок двох чинників: природи та праці людини. При цьому вчений стверджував, що зі зростанням продуктивності праці, відносні (середні) витрати ресурсів на виробництво продуктів зменшуються. А це, за міркуванням Г. Ч. Кері, веде до зменшення цінності капіталу (засобів виробництва) і зниження процента, тобто тієї частки продукту праці, яка сплачується власнику капіталу. Відповідно з тим, зростає цінність праці та її частка в продукті;

– стверджував, що капіталізм сприяє економічному розвитку суспільства. Г. Ч. Кері вважав, що зростання продуктивності праці та зниження

витрат на виробництво товарів веде до збільшення багатства суспільства,

підвищення добробуту різних соціальних груп;

– розробив закон гармонії інтересів, у якому критикуючи вчення Д.

Рікардо про доходи, обґрунтовував відсутність підстав для соціальних суперечностей між учасниками виробництва. Згідно цього закону, капіталістичне суспільство характеризується „повною гармонією всіх істинних і справжніх інтересів між різними класами людського роду” [33, c.

507]. На думку Г. Ч. Кері, з зростанням продуктивності праці частка робітників у національному продукті збільшується абсолютно і відносно, а частка

підприємців, збільшується лише абсолютно, а відносно зменшується. Отже, з розвитком капіталізму становище робітників покращується, а добробут їх зростає навіть швидше, ніж доходи підприємців [33, c. 525];

– обгрунтував ідею гармонії інтересів між підприємцями і землевласниками. Розробляючи цю ідею Г. Ч. Кері критикував Д. Рікардо за те, що той стверджував про „необхідність прагнути до спростування прав на поземельну власність” [33, c. 528]. Не сприйняв Г. Ч. Кері також і теорію земельної ренти Д. Рікардо, критикував її перш за все за ствердження про неминучість залучення в обробку гірших за якістю земель. Абсолютизуючи умови США Г. Ч. Кері вважав, що коли прибульці залучають до обробітку менш родючі ґрунти (покриті рослинністю, не осушені, нерозчищені), то відбувається неминуче зростання вартості виробництва продукції сільського

господарства. На думку науковця, у США має місце поступовий перехід від обробітку гірших земель до кращих. В результаті цього відбувається зниження цін і ренти, що отримує власник землі і збільшення доходів як підприємців, так і робітників;

– фактично заперечував земельну ренту як таку, так само як Ф. Бастіа, зводив її до різновиду процента на капітал, вкладений у землеробство і усуваючи таким чином всякі економічні відмінності, а отже, і протиріччя між підприємцями і землевласниками;

– виклав свої міркування з приводу всесвітньої „гармонії націй”. На думку Г. Ч. Кері, найкращим чином ця гармонія забезпечується розподілом світового виробництва по місцевих центрах, в яких землеробство органічно

поєднується з мануфактурами. Виходячи з цього, вчений засуджував Англію за її прагнення до промислової монополії і перетворення інших країн світу в свій аграрно-сировинний додаток. Він вважав, що вірним захистом національного

виробництва США від руйнівного впливу Англії є система протекціонізму [33, c. 517 – 520]. Таким чином, гармонія інтересів у Г. Ч. Кері можлива за умов протекціонізму, а у Ф. Бастіа фритредерства.