Історія економічних вчень - Навчальний посібник (В.В. Кириленко)

3. неоавстрійська школа неолібералізму

 

Неавстрійська (віденська) школа економічного неолібералізму    розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політекономії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб’єктивно-психологічний підхід австрійської  школи  маржиналізму. Фундаторами цієї  школи  є  Людвіг  фон Мізес (1891 – 1973) та Фрідріх Август фон Хайек (1899 – 1992), австрійці за походженням, які за часів окупації Європи фашистами емігрували до Сполучених  Штатів,  демонструючи  тим  самим  своє  несприйняття тоталітарного режиму; формували свої погляди під впливом “Великої депресії”, установлення і краху нацистського режиму в Німеччині; злету європейського соціалізму після першої світової війни і його неспроможності конкурувати з динамічним  розвинутим світом  після  другої  світової  війни;  подій  холодної війни і її подолання.

Л. фон Мізес, засновник неоавстрійської школи, ідейний попередник Ф. фон Хайека, автор таких праць, як: “Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз” (1936, 1954), “Людська діяльність: трактат з економічної теорії” (1949), “Основи економічної науки” (1962). Основні проблеми його досліджень – це захист ринкового економічного порядку, радикальна критика соціалізму, методологія досліджень економічної науки.

Значне місце у дослідженнях Ф. фон Мізеса займає  праксеологія, наука про людську поведінку, або наука про принципи людського вибору. Поняття праксеології Мізес розглядає як вічні і незмінні, оскільки вони відображають незмінну структуру людського мислення, загальну логіку будь-яких раціональних дій. Основою раціональної економічної діяльності вчений вважає приватну власність, що породжує стимули, забезпечує незалежність вибору споживачів та сприяє оптимальному використанню ресурсів.

Ринкову економіку Ф Мізес характеризує як єдину форму організації

суспільства, що  гарантує політичну і  економічну свободу  особі.  Ринкова

економіка функціонує як демократія: кожна витрачена грошова одиниця є тим механізмом, який споживач використовує для того, щоб виразити свої переваги і зорієнтувати економічну діяльність виробників. З погляду Л. Мізеса, капіталізм ґрунтується на диференціації як результатів суспільного виробництва,   так і можливостей індивідів. Нерівність соціальних станів, доходів і прибутків є необхідністю. Проблеми, що постають перед індивідами, що не можуть брати участі у виробництві, можуть вирішуватися на основі доброчинності, якщо державне регулювання не призведе до негативних наслідків і, як результат, до небажання громадян займатися благочинними акціями. Л. Мізес критикує будь-яку форму державного інтервенціонізму. Він виступає   проти   податкового   втручання,   контролю   за   цінами   та   рівнем заробітної   плати,   проти   обмеження   тривалості   робочого   дня,   довільної грошової політики, перерозподілу доходів і соціального забезпечення, протекціонізму.

Провідну роль у вченні Л. Мізеса відіграє критика соціалізму. Опублікувавши у 1920 р. статтю “Господарський розрахунок у соціалістичній економіці”, він започаткував у наукових колах тезу про неможливість раціонального використання ресурсів та ефективного господарювання за умов соціалізму. Соціалізм є “нездійсненним через своє безсилля розробити метод економічного розрахунку”. В умовах відсутності підприємців, що ризикують власними капіталами, і приватної власності не може бути ринку, цін, економічного розрахунку. Вчений вважає, що соціалістична система з ринком і ринковими цінами є “квадратний трикутник”, нонсенс. Через надмірну бюрократизацію і господарську безініціативність вона породжує безмежне марнотратство  ресурсів,  відторгає  механізми  і  стимули  впровадження інновацій, не здатна забезпечити довгострокове економічне зростання і підвищення рівня добробуту населення. Навпаки, економічна поведінка має базуватись на  раціональних розрахунках цін,  витрат,  доходів, які  можуть мати місце тільки за умов ринку.

Найвпливовішим теоретиком неолібералізму ХХ ст. є Фрідріх Август фон Хайек, найпослідовніший захисник ідеалів економічної свободи, опонент Дж. М. Кейнса, переконаний критик соціалізму, лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р. Наукову спадщину Ф. фон Хайека складають 18 книг, до яких належать: “Чиста теорія капіталу” (1941), “Використання знання у суспільстві” (1945), “Контрреволюція науки” (1952), “Структура сприйняття” і “Конституція  свободи”  (1960),  “Право,  законодавство  і  свобода»  (у  трьох томах, 1973 – 1979), дві збірки лекцій і статей “Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей” (1967 – 1978), “Безробіття і грошова політика”, “Уряд як генератор ділового циклу” (1979) та багато інших  праць. Його лекція “Згубна самовпевненість”, за яку він разом з Г. Мюрдалем  став Нобелівським лауреатом, написана в 1988 р.

Особливістю наукового досвіду Ф. Хайека є те, що упродовж багатьох десятків років йому доводилося висловлювати свої погляди всупереч панівним

на той чи інший відрізок часу теоріям чи настроям. Так, наприклад у полеміці з

Дж. М. Кейнсом у 1930 – 1931 рр., австрійська школа зазнала поразки, однак Ф.

Хайеком було висловлено пророчий висновок про довгострокові наслідки стимулюючої фіскальної і монетарної політики з огляду на стагфляційну кризу

70-х рр. Непопулярною також була його критика соціалізму починаючи з 30-х рр., коли серед значної частини населення, що пережило першу світову війну і

кризу 1929 – 1933 рр. досить поширеною була симпатія до соціалістичної ідеї.

Ф.  Хайек  розробив  комплексну  систему  соціального  знання  про спонтанний     порядок,   філософію   індивідуалізму   і    свободи,   ввів    у економічну           науку   чинник   непередбачуваності   як   важливий   фактор суспільного розвитку.

Особливості методології дослідження Ф. Хайека. Науковий аналіз процесів реальної дійсності Ф. Хайек здійснює як з погляду відстоювання фундаментальних положень laissez faire, так і застосовуючи надбання австрійської школи маржиналізму.

Провідною     ідеєю   економічної   філософії        Ф.        Хайека            є          концепція

“спонтанного порядку”, яка об'єднує такі положення:

- ринкова економіка виникає та еволюціонує як результат взаємодії людей,

але це не означає можливості цілеспрямованого впливу людей на ці процеси;

- розвиток ринкової системи відбувається за власною внутрішньою логікою, зумовленою тим, що у її формуванні   люди керуються своїми практичними знаннями. Ці знання є неусвідомленими, і тому не можуть бути формалізованими, узагальненими в теоріях і взятими за основу економічної політики;

- практичні знання господарюючих суб’єктів являють собою розсіяну і неякісну інформацію про умови та параметри поточної діяльності у сфері

економіки;

- ринковий порядок цілком виключає можливість будь-якого зовнішнього втручання у цей процес без загрози часткової або повної руйнації;

- ринковий порядок принципово відрізняється від природних і технологічних об'єктів і систем, знання про які легко можна формалізувати за допомогою математичних графіків і формул і використовувати для управління

ними.

Ринок, за Ф. Хайеком, – це своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання   системних знань про економіку, без яких неможлива

ефективна господарська діяльність. Перевага ринку перед планомірним розподілом полягає в тому, що він здатен розповсюдити і ефективно використати ті ресурси, які раніше не були  враховані, на господарські цілі, які

до        цього  не  могли  бути  виявленими.  Конкуренція,  за  Ф.  Хайеком,  це ефективний спосіб спрямування невідомих ресурсів на невідомі цілі. І, навпаки, будь-який свідомий контроль над господарським життям, будь-яка економічна політика в принципі неможливі і можуть мати лише розрушливі наслідки для

економіки.

Ідею спонтанності розвитку ринкового порядку Ф. Хайек розповсюджує і на гроші, які, на його думку, не можуть виступати інструментом грошової

політики  держави,  бо  це  призводить  до  інфляції  та  економічних  спадів.

Стабільність  грошової  системи  може  бути  досягнута  лише  на  основі  її

лібералізації, тобто відміною державної монополії на емісію грошей і конкуренцією приватних емітентів.

Своєрідності методології вченого надають суб'єктивізація економічної теорії та використання принципа індивідуалізму.

Економічні   явища,   на   думку   вченого,   не   можуть   виражатися   за допомогою об'єктивних термінів. Пізнання – це лише спосіб інтерпретації, пояснення,  суб'єктивні  уявлення  людей.  Ця  особливість  методології  Ф.

Хайека походить від філософії неокантіанства   про обмеженість людського мислення й відсутність об'єктивних критеріїв істини. У зв'язку з цим, Хайек вважає,  що  слід  було  б  визнати  обмеженість  пізнавальних  можливостей

людини і не вимагати від науки нічого, окрім суб'єктивно-психологічних оцінок економічних явищ.

З погляду вченого, теоретична модель економіки будується дослідником на

суб’єктивному, а отже на довільному виборі окремих елементів дійсності. Така модель не може дати істинно наукового знання про економіку, незалежного від

досвіду і сприйняття дослідника. Макроекономічні залежності, якими оперують представники  багатьох  шкіл  економічної  думки  –  кейнсіанства,  марксизму,

монетаризму – мають мало спільного з реальною дійсністю, оскільки основу

господарського життя складають індивідуальні, суб'єктивно-психологічні оцінки й мотиви господарюючих суб’єктів. Керуючись цим, неоавстрійська школа  виступає  проти  неокласичної  школи  загальної  ринкової  рівноваги, робить висновок про принципову неможливість математизації економічної науки; вважає, що “суспільство”, “колектив”, “економічна система” – це терміни, позбавлені реального змісту. Ті вчені, що стверджують про аналіз у масштабах  усього  суспільства, є  небезпечними, адже  вони  неодмінно переходять     до   тверджень   про   те,   що   індивідуальне  мислення   потрібно підкорити свідомому суспільному контролю. А це вже є прямою дорогою до рабства.1

Індивідуалізм, з погляду Ф. Хайека, – це повага до особистості, абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе, тобто визнання істинної свободи людини, яка передбачає єдність соціальної, політичної і економічної свобод. На такому індивідуалізмі виросли всі досягнення європейської думки, духу і діла. Саме зняття будь-яких обмежень природної свободи людини супроводжувалося злетом науки, творчості, підприємливості і багатства. Істинна економічна свобода, вважає Ф. Хайек, – це та, про яку писав Адам Сміт, – це право вільно розпоряджатися своїм капіталом   і   своїми   здібностями,   що   неминуче   пов'язано   з   ризиком   і

 

1          Ці думки Ф. Хайек висловлює у книзі “Дорога до рабства”, написаній під час другої світової війни. Її тему формулюють так: народження фашизму із духу соціалізму. У праці вчений за допомогою своєрідного історико-психолого- економічного аналізу показує, як індивідуалістична культура Заходу ХІХ ст. в самій собі породила тяготіння до колективізму і чому логічним наслідком теорії про всезагальну рівність без експлуатації стає практика деспотизму й рабства.[113, с. 515].

відповідальністю. Надійну гарантію свободи   створює система приватної власності. Доки контроль над власністю розподіляється між незалежними один від   одного людьми, то ніхто не має над ними абсолютної влади. У зв’язку з цим закони індивідуалістичної етики Хайек проголошує всезагальними і абсолютними. “Те, що в наші дні менше поважається і рідше проявляється в духовному житті, – пише Ф. Хайек, – незалежність, самостійність, готовність захищати свої переконання проти більшості і згода добровільно співпрацювати з ближнім – це, по суті, саме ті переваги, на які опирається індивідуалістичне суспільство”.

Критика Ф. Хайеком основних тез кейнсіанства робиться за такими позиціями:

- Дж. М. Кейнс переоцінює можливості економічної науки, яка може дати лише неповне, абстрактне знання, залишаючи поза увагою головне – практичні знання господарюючих суб'єктів;

- макроекономічний рівень дослідження, який застосовує Дж. Кейнс, не має аналогів у реальному житті, у якому всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб'єктивних оцінок і переваг, і є

неприйнятним;

- кейнсіанська концепція сукупного попиту є необґрунтованою, оскільки вона не враховує співвідношення структури попиту і структури пропозиції. За

їх невідповідності товари не будуть реалізованими, незалежно від загального обсягу сукупного попиту;

- безробіття, яке Дж. Кейнс пояснює недостатнім рівнем сукупного попиту, Ф. фон Хайек вважає наслідком високого рівня заробітної плати як

результату непомірних вимог профспілок, що призводить до невиправданого зменшення прибутків підприємців і відповідного зменшення попиту на працю;

- використання Дж. Кейнсом помірної інфляції як засобу боротьби з

безробіттям насправді лише посилює безробіття і доповнює його інфляційним процесом.

Критика  Ф.  Хайеком  соціалізму,  як  і  теорії  Дж.  М.  Кейнса,  також

опирається на його вчення про спонтанний порядок   і концепцію неявного знання. Концентрація економічної влади в руках планових органів, з погляду Ф. Хайека, має виключно негативні наслідки, а саме:

-           вона    підриває         природний     хід       суспільно-історичного         процесу,

позбавляючи його внутрішніх рушійних сил розвитку;

- нав'язує суспільству довільно вибрану шкалу цінностей, яка дезорієнтує його при виборі конкретних цілей господарювання і засобів їх досягнення.

 

Централізована планова економіка позбавлена механізмів компенсації помилок  господарюючих  суб'єктів,  бо  вона  нездатна  використовувати  їх неявні знання, ліквідує економічну свободу і перетворює  людей у пасивні об'єкти планування. Помилки планової економіки виявляються і виправляються лише після того, коли господарству буде завдано непоправної шкоди. Ф. Хайек вважає, що послаблення майнової нерівності і перерозподіл доходів на користь малозабезпечених   за   соціалізму   позбавлене   змісту,   оскільки   соціальна

справедливість – це етичне поняття, неприйнятне для регулювання  соціально- економічних так само, як і фізичних процесів. Окрім цього, політика соціальної справедливості підриває адаптивні, конкурентні    властивості ринкового порядку.

Здійснюючи політику перерозподілу доходів, планова економіка  змушена підтримувати застарілі види господарської діяльності, знижує тим самим економічну ефективність і гальмує економічне зростання. Лише невтручання в стихійні сили ринкового порядку здатне компенсувати втрати доходів у неперспективних галузях і забезпечити прискорений економічний розвиток.

Поряд із цим, Ф. Хайек вважає, що держава повинна надавати суспільству окремі   соціальні   послуги,   які   не   може   пропонувати   ринок:   пенсійне

забезпечення, розвиток системи медобслуговування і освіти, страхування від безробіття, тощо.

Соціально-економічна філософія неоавстрійської школи протягом тривалого періоду оцінювалася як релікт епохи laisser faire, пережиток старомодного лібералізму. Лише у зв'язку із кризою кейнсіанства 70-х рр. і марксизму 80 – 90-х рр. концепції неоавстрійської школи отримали належну оцінку, а їх автори – офіційне визнання. Саме прихильникам неоавстрійської школи належить заслуга захисту принципів вільного підприємництва, а їх концепції „спонтанного ринкового порядку”, „очищення” ринків від  впливу

держави, профспілок і інших „забруднюючих” факторів, служать основою для найсучасніших теорій неоконсерватизму.