Історія економічних вчень - Навчальний посібник (В.В. Кириленко)

2. розвиток неокласичної економічної теорії. кембриджська та американська школи

 

Засновниками неокласичної економічної теорії стали видатні представники кембріджської (А. Маршалл, А. Пігу та ін.) та американської (Дж. Кларк) школи.

 

2.1. Економічне вчення А. Маршалла

 

Альфред Маршалл (1842 – 1924) – відомий англійський вчений-економіст, засновник кембріджської школи , прихильник ідей вільної конкуренції і ринку. Народився в Лондоні у сім’ї банківського службовця. Навчався з початку в коледжі Сент-Джонс у Оксфорді, а потім у Кембриджському університеті, де вивчав математику, філософію та політичну економію. Після закінчення цього університету в 1868 р. залишився в ньому на викладацької роботі. У 1877 – 1881 рр. А. Маршалл викладав політичну економію в Брістольському, а у 1883 – 1885 рр. Оксфордському університетах. Повернувшись в Кембридж у 1885 р., А. Маршалл очолив кафедру політичної економії університету.

А. Маршалл був прихильником ідеї вільної конкуренції і ринкових відносин.

Значний вплив на формування його економічних ідей справили погляди представників класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Ж. Б. Сей, Дж.

Мілль та ін.) і маржиналізму (Й. фон Тюнен, А. Курно, К. Менгер, Е. Бем-Баверк,

Ф. Візер, Л. Вальрас та ін.), які вважали основною рухомою силою економіки економічну свободу і досконалу конкуренцію.

Свої економічні ідеї вчений виклав у 82 працях. Основні роботи А.

Маршалла – „Економіка промисловості”(1889), „Принципи економікс” (1890),

„Учення політичної економії” (1906), „Трактат про соціологію” (1916)

„Промисловість і торгівля” (1919), „Гроші, кредит і комерція” (1923). Праця

„Принципи економікс” вважається основною (складається із шісти книжок), в якості підручника замінила на багато років підручник „Основи політичної економії” Дж. Мілля. Підручник постійно доповнювався і перероблявся за життя автора.

До основних заслуг вченого відносять сприяння більш широкому розповсюдженню економічних знань і розробку економічної теорії як цілісної суспільної науки. В цьому розумінні А. Маршалл стояв „над сутичкою” і не

приймав участі в дебатах між послідовниками „чистої” математики, прихильниками нематематичних „чистих” теорій та емпіриками. Дуже важливо, що в „Принципах економічної науки” математичні міркування присутні тільки у

виносках та додатках, а аргументація в тексті була викладена виключно у вербальній формі. Тому вважається, що А. Маршалл бачив обмеженість математичних методів і моделей в економічній науці, і хоча він частіше, ніж

представники Австрійської школи, вибудовував математичні теорії, але у своєму дослідженні, подібно австрійцям, робив основний акцент на динаміці економічних процесів, а не на рівновазі. Крім того, дедуктивні міркування і використання

математичних понять він обмежив короткими логічними ланцюжками, тобто частковим аналізом. На відміну від Л. Вальраса, він не робив спроби побудувати завершену математичну систему [95, c. 55 – 56].

Для методології А. Маршалла характерні [101, с. 542 – 543]:

– дослідження процесів і явищ на рівні мікроекономіки (фірми, галузі) з позиції „чистої економічної теорії” та ідеальної моделі господарювання, можливої завдяки „досконалої конкуренції”;

– еволюціонізм, або принцип поступового розвитку, основний зміст якого полягає в заперечуванні революційних стрибків, в визнанні еволюції єдиної формою розвитку економічних процесів і явищ;

– поєднання в єдиної теорії методологічних здобутків класичної і маржинальної теорій. На думку А. Маршалла, існуючі методи досліджень самі по собі не можуть бути названими методами економікс. Але використання їх в різних ситуаціях по одному або в сполученні може бути корисним для науки;

– функціональне дослідження процесів і явищ, якій дозволяє „бачити взаємний вплив усіх їх один на одного”. Вчений вважав недоцільним (на відміну від своїх ортодоксальних попередників, класиків) вдаватися до визначень економічних категорій на основі причини, причинної обумовленості , що потребує

„доведення” певних суттєвих розмежувань. На думку А. Маршалла, „в реальному житті немає чіткого розмежування між речами, які є капіталом і не є ним, які належать до насущних життєвих засобів і не належать до них, так само, як праця продуктивна і непродуктивна” [38, с. 48];

– метод часткової рівноваги, який допускає при аналізі процесів і явищ абстрагування від інших другорядних проблем;

– широке використання графічних методів дослідження в економічної теорії.

Основні теоретичні надбання А. Маршалла:

– створив неокласичну економічну теорію, де органічно поєднуються досягнення класичної економічної науки і маржиналізму; а дослідженню

діяльності людини, її раціональної природи відводиться визначальна роль.

Незважаючи на те, що неокласична теорія сьогодні критикується багатьма економістами, вона залишається основою всіх суперечливих поглядів, тим

центральним стовбуром, навколо якого формується крона економічного дерева з усім її розмаїттям. Без розуміння основ базової неокласичної моделі не може бути до кінця зрозумілою жодна з сучасних економічних концепцій [108, с. 122];

– обгрунтував доцільність введення у науковий обіг терміну

„економікс” замість „політична економія”. Вчений вважав, що термін

„економікс” більше відповідає змісту і методології створеної ним неокласичної економічної теорії. У першому томі своєї головної праці А. Маршалл писав, що

політична економія „остерігається торкатися багатьох політичних питань, які практик не може ігнорувати; тому вона є наукою – чистою і прикладною, а не

одночасно і наукою, і мистецтвом. Ось чому її краще позначити широким

терміном „економічна наука” (економікс), ніж більш вузьким терміном „політична економія” [38, с. 100]. За ініціативи вченого „політична економія” у 1902 р. в

Англії була замінена на „економікс” [122, с. 143]. Незабаром це було зроблено також у США;

– дав своє тлумачення предмету політичної економії або економікс. „З

одного боку, – А. Маршалл трактував політичну економію, – як науку про багатство, але з іншого – науку про людину, яка відчуває на собі вплив самих

різних факторів, щодо економіки, то вона цікавиться переважно тими мотивами,

які впливають на поведінку людей”. На думку вченого, ця наука досліджує людство в його повсякденному житті, вивчає сферу індивідуальних і суспільних

дій, яка найбільш тісно пов’язана з створенням матеріальних основ добробуту.

„Політична економія, або економікс”, – писав А. Маршалл, – займається вивченням того, як люди існують, розвиваються і про що вони думають у своєму

повсякденному житті”. Вчений вважав, що предметом дослідження політичної економії є „головним чином ті спонукальні мотиви, які найсильніше та

найстійкіше впливають на поведінку людини в господарський сфері її життя. Таким спонукальним мотивом є певна кількість грошей. Саме цей певний і точний грошовий вимір найстійкіших стимулів у господарському житті дозволило

економічній науці далеко випередити всі інші науки, які досліджують людину” [38, с. 69];

– запропонував власну класифікацію економічних благ. Згідно цієї класифікації економічні блага поділяються на матеріальні, якими людина

володіє на правах приватної власності та нематеріальні (особисті). Останні А. Маршалл поділив на зовнішні (репутація, ділові зв’язки) та внутрішні (особисті якості людини, ділові здібності, професійна майстерність тощо). На відміну від А.

Сміта, вчений вважав, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, але й у сфері послуг.

Особливе місце у теоретичній спадщині А. Маршалла посідають теорія попиту, теорія пропозиції, теорія ринкової рівноваги, теорія розподілу та доходів.

У теорії попиту А. Маршалл:

– виокремив індивідуальний попит окремого споживача від сумарного

(сукупного), тобто ринкового попиту;

– сформулював закон попиту виходячи з двох підходів: на основі зростання ціни та насичення споживчого попиту. Згідно з першим підходом,

обсяг попиту на товар зростає при зменшенні ціни, і, навпаки, зменшується при збільшенні ціни. В залежності від зростання або зменшення ціни буде збільшений або зменшений продаж обсяг товару. Згідно з другим – кожен наступний акт купівлі одного й того ж товару несе споживачеві порівняно меншу корисність

(задоволення) і вигоду. Використання двох підходів до визначення закону попиту дозволив за суб’єктивною поведінкою покупців побачити об’єктивну економічну логіку. А. Маршалл графічно відобразив дію закону попиту у вигляді спадної

кривої (38, с. 167);

– розробив концепцію „цінової еластичності попиту”. Під „ціновою еластичністю попиту” А. Маршалл розумів функціональну залежність зміни

обсягу попиту від зміни ціни. А. Маршалл стверджував, що „ступінь еластичності (або швидкість реакції) попиту на ринку залежить від того, в якій мірі його обсяг зростає за даного зниження ціни або скорочується за даного підвищення ціни” [38,

с. 167];

– розрізняв еластичний і нееластичний попит. Попит є еластичним, якщо він змінюється більшою мірою, ніж ціна, яка викликала зміну попиту і нееластичним, якщо він змінюється меншою мірою, ніж ціна;

– дав математичне обґрунтування поділу попиту на еластичний і нееластичний. А. Маршалл показав, що цінова еластичність попиту (ЦЕП) дорівнює одиниці (ЦЕП = 1), коли зниження ціни на 1\% збільшує продаж товару на 1\%. Попит на товар є еластичним коли зниження ціни на 1\% збільшує його продаж більше, ніж на 1\%. Попит на товар є нееластичним коли зростання ціни на 1\% знижує його продаж менш ніж на 1\%. За розрахунками А. Маршалла, якщо на якомусь відрізку кривої попиту ЦЕП = 1, то ніяка зміна ціни упродовж цього відрізку не вплине на збут даного товару. Якщо на цій ділянці ЦЕП < 1, то ціну товару можна підняти, не побоюючись суттєвого зниження обсягу продаж, а якщо ЦЕП > 1, то незначне зниження ціни може суттєво збільшити обсяги продаж. Інакше кажучи, за умов нееластичного попиту прибуток може збільшиться за рахунок зростання ціни, а за умов еластичного попиту – за рахунок зменшення ціни;

– виявив різну ступінь еластичності попиту товарів в залежності від структури споживання, рівня доходів та інших факторів. А. Маршалл показав, що найменша еластичність попиту притаманна товарам першої необхідності. Вчений також зазначав, що потреби багатьох людей є нееластичними (попит для них не реагує на зміни цін), середнього класу – еластичні (попит реагує на зміни цін товарів, які вони відносять до предметів розкоші);

– звернув увагу на існування особливої залежності впливу попиту і пропозиції на рівень ринкової ціни від періоду часу, який аналізується.

Розглядаючи цю залежність „як загальне правило” А. Маршалл виявив те, що „чим коротше період часу, що розглядається, тим більше належить враховувати в нашому аналізі вплив попиту на ціну і, навпаки, чим цей період довший, тим більше значення набуває вплив витрат виробництва на ціну”;

– ввів поняття „споживчий надлишок”, яке пізніше отримало розвиток у економічної теорії добробуту. За А. Маршаллом, споживчий надлишок – це

„різниця між ціною, яку покупець готовий був сплатити лише за те, щоб не

обійтись без даної речі, і тою ціною, яку він фактично за неї сплачує” [38, с. 191].

– У теорії пропозиції А. Маршалл:

– розрізняв грошові витрати виробництва від фактичних. Грошові витрати – це платежі за ресурси, які підприємство (фірма) купує на відповідних

ринках. До них належать платежі за працю, сировину, електроенергію, паливо тощо. Це всі прямі грошові виплати фірми власникам ресурсів. Фактичні – це витрати на усі ресурси, що використовуються у виробництві, незалежно від того

придбані вони за гроші на стороні чи є власністю підприємства. Платежі за ресурси (трудові зусилля підприємця та затрати капіталу), які є власністю підприємства, прямо не оплачуються;

– звернув увагу на проблему зростання і зменшування віддачі від виробництва за умов розширення його масштабів. А. Маршалл відмічав, що, як правило, великий масштаб виробництва в конкурентній економіці забезпечує

фірмі зниження ціни на товари і, відповідно, переваги перед конкурентами (завдяки постійно зростаючої економії від уміння працювати і від застосування спеціалізованих машин і всякого роду обладнання), і що головну вигоду від такої економії здобуває все ж суспільство;

– проаналізував особливості функціонування „представницької (репрезентативної) фірми”, тобто фірми (нормальної ефективності) зі середніми галузевими показниками. Розмір такої фірми, на думку А. Маршалла, звичайно збільшується з зростанням сукупного обсягу виробництва якого-небудь товару, що вона виробляє, приводить до отримання нею і внутрішньої, і зовнішньої вигоди, обумовленої меншими, ніж раніше, затратами праці та зниженням інших витрат у процесі виробництва;

– обгрунтував наявність дії трьох економічних законів, які характеризують різну поведінку ціни пропозиції у різних галузях економіки. А.

Маршалл стверджував, що:

• в одних галузях діє закон постійної віддачі (постійної продуктивності)

згідно якому обсяг виробництва не змінюється незалежно від зміни ціни

пропозиції (граничних витрат);

• в других – закон зростаючої віддачі (зростаючої продуктивності),

згідно якому обсяг виробництва збільшується при зменшенні граничних витрат і

ціни пропозиції;

• в третіх – закон спадної віддачі (спадної продуктивності) згідно якому

обсяг виробництва збільшується за умов збільшення граничних витрат і ціни

пропозиції.

У процесі дослідження А. Маршалл:

– розмежував постійні, змінні, граничні та загальні витрати виробництва. Під граничними розумів витрати на виробництво останньої одиниці блага у всьому його запасі. А. Маршалл ототожнював граничні витрати з тією мінімальною ціною (ціною пропозиції), за якою підприємець ще згоден продавати дану кількість товару;

– запровадив поняття „періоди часу” й виділив серед них короткий, довгий і тривалий (дуже довгий). А. Маршалл твердив, що у тривалому періоді часу постійні витрати становляться змінними. На думку вченого, головним спонукальним мотивом, що примушує фірму покинути даний ринок, – це перевищення її витрат на одиницю продукції над рівнем ринкової ціни.

У теорії ринкової рівноваги А. Маршалл:

– узагальнив погляди ранніх маржиналістів про функціональну залежність між основними елементами функціонування ринкового механізму: ціною, попитом і пропозицією. А. Маршалл розглядав ціну як з боку покупця, так і продавця. Ціна покупця (ціна попиту) – це максимальна ціна, за яку споживач готовий придбати товар, визначається граничною корисністю. Ціна продавця (ціна пропозиції) – це мінімальна ціна, за якою виробник (продавець) погоджується продавати певний обсяг товару, визначається граничними витратами. А. Маршалл побудував графік кривої пропозиції [38, с. 29].

– показав, що у випадку зниження ціни пропозиції попит зростає, а пропозиція зменшується. І, навпаки, у випадку зростання ціни пропозиції попит

зменшується, а пропозиція зростає.

У теорії ринкової рівновагі центральне місце займає проблема обґрунтування ціни як регулятора ринку, який вчений характеризував як єдиний організм рівноважної економіки, що складається із мобільних і добре поінформованих один про одного суб’єктів господарювання. У цій теорії А. Маршалл звернув увагу на функціональну залежність між ціною, попитом і пропозицією як залежність між рівноправними ринковими силами, яку представив у графічної формі на основі співставлення кривої попиту (DD) і кривої пропозиції (SS). В результаті отримав ринкову ціну, або ціну рівноваги, яка

установлюється у певній точці (Е) на основі перетинання цих кривих. „Коли попит і пропозиція перебувають у рівновазі, – писав А. Маршалл, – кількість товару, що виробляється за одиницю часу, можна назвати рівноважною кількістю, а ціну, за якою він продається, рівноважною ціною” [38, c.28]. Графік, на якому перетинаються криві попиту і пропозиції, прийнято називати „хрестом Маршалла” (рис. 9.1).

P          D         S

 

P2

 

Подпись: ЦінаE

PE

 

P1

S          D

 

0          QE       Q

 

Рис. 9.1. Хрест Маршалла

 

Хрест Маршалла свідчить про те, що:

• тільки при ціні PE   бажання одних і готовність інших збігаються на

Q

 

кількості         ;

E

• крива DD виражає закон спадної граничної корисності даного

товару для споживачів;

• крива SS    так само виражає закон зростання граничних витрат для

виробників;

• ринкова цінність товару визначається рівновагою граничної

корисності і граничних витрат. Обидві величини взаємно регулюють одна одну.

У своєму аналізі А. Маршалл стверджував, що за умов вільної конкуренції,

як тільки:

• ринкова ціна починає перевищувати ціну рівноваги, то пропозиція буде

перевищувати попит і ціна почне знижуватися;

• ринкова ціна стає нижчою за ціну рівноваги, то попит починає

перевищувати пропозицію і ціна почне підвищуватися.

А. Маршалл проаналізував вплив територіального фактору і фактору часу на взаємодію ціни, попиту і пропозиції. На основі цього аналізу вчений:

• відмітив складність врахування і величезну роль фактору часу у цій

взаємодії і вказав на необхідність виокремлення довгострокового і

короткострокового періодів;

• підкреслював, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, тоді як пропозиція незмінна, вона не встигає за

коливанням попиту. Для зміни пропозиції потрібні нові умови виробництва,

додаткові виробничі ресурси;

• проголосив, що у довгостроковому періоді, роль основного

ціноутворюючого фактора переходить до пропозиції та пов’язаних з нею витрат

виробництва. І чим цей період триваліший, тим більшого значення набуває вплив витрат виробництва на ціну пропозиції [38, с. 28].

У своєму аналізі мікроекономічних процесів А. Маршалл значну увагу приділяв проблемам розподільчих відносин, формуванню джерел доходів. У теорії розподілу та доходів, А. Маршалл виходив з того, що „джерелом доходів усіх

факторів виробництва в міру граничних послуг, які вони надають, є національний дивіденд” [38, с. 210], тобто національний дохід. Національний дохід не тільки збільшується під впливом зростання пропозиції кожного із факторів виробництва,

задіяних у суспільстві, але і сам цілком розподіляється між ними пропорційно граничній потребі населення в послугах цих факторів.

Теоретична основа цієї теорії базується на тому, що „кожен фактор

виробництва підлягає дії закону попиту і пропозиції. При цьому ціна попиту того чи іншого фактора виробництва визначається його граничною продуктивністю, а ціна пропозиції – граничними витратами на нього” [101, с.550 – 551].

Об’єктом дослідження є фактори виробництва і доходи, які вони приносять. Кожна форма доходу (заробітна плата, підприємницький дохід, процент, рента) знаходиться у функціональної залежності з відповідними факторами виробництва і ними забезпечується. Саме ці чотири форми доходу вчений об’єднує в поняття „національний дивіденд”. А. Маршалл розглядав:

– заробітну плату як винагороду за працю найманих робітників. На думку

А. Маршалла, „заробітна плата кожної категорії робітників має тенденцію дорівнювати чистому продукту, виробленому додатковою працею граничного робітника” [38, с. 219]. Під граничним розуміється робітник, заробітна плата якого дорівнює виробленому ним чистому продукту;

– підприємницький дохід як винагороду підприємців за управлінську працю і ризик, який виводив з прибутку. А. Маршалл показав, що прибуток

складається із двох самостійних видів винагороди: підприємницького доходу та

процента;

– процент на капітал як „винагороду за втрати, з якими пов’язане

очікування майбутнього задоволення від матеріальних ресурсів” [38, с. 311];

– ренту від землі як винагороду землевласникам за реалізацію власності на землю.

Досліджуючи підприємницький дохід, вчений багато уваги приділив

проблемі підприємництва. А Маршалл поділив усіх підприємців на дві категорії:

•        тих, хто йде уторованим шляхом і отримує нормальний прибуток;

•        тих, хто відкриває нові та покращенні методи господарювання і отримує,

крім нормального прибутку тимчасовий додатковий дохід. Цей надлишок над

нормальним прибутком А. Маршалл розглядає як „квазіренту” – рентоподібний

дохід (від лат. quasi – „подібний до”). Вчений вважав, що квазіренту створюють у короткому періоді (коротшому від часу, необхідному для введення і повноти запровадження в практику нових удосконалень і речового капіталу )усі види ресурсів, які задіяні у виробничому процесі. На думку А. Маршалла, величина квазіренти у короткому періоді залежить від ціни і попиту на товар. Це пов’язане з тим, що не вистачає часу для пристосування різних факторів виробництва до попиту.

Наукова спадщина А. Маршалла є великим кроком у розвитку економічної науки, надбанням усього людства; актуальність її не втрачено і донині. Головний твір науковця „Принципи економікс” – видавався вісім разів.

Після смерті А. Маршалла кембріджську економічну школу очолив А. Пігу.

 

2.2. Економічна теорія добробуту А. Пігу

 

Артур Сесіл Пігу (1877 – 1959) – відомій англійський економіст, визнаний лідер кембріджської школи. Народився у сім’ї військового. Освіту отримав спочатку у престижній школі м. Херроу, а потім у вищому Королівському коледжі в Кембриджі, де економічну теорію викладав А. Маршалл. Після закінчення навчання залишився в університеті на викладацької роботі, де читав курс лекцій з економічної теорії. Протягом 35 років (1908 – 1943 рр.) очолював кафедру політичної економії, яку займав до нього його вчитель.

А. Пігу – автор багатьох наукових праць, у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції. Найбільшу популярність вченому принесла книга „Багатство і добробут” (1912), яка багато разів перевидавалася. У 1932 р. вона вийшла у переробленому і розширеному вигляді під назвою „Економічна теорія добробуту”.

Головна ідея книги:

– обґрунтувати вплив неринкових елементів на економічний розвиток суспільства, якому властива недосконала конкуренція;

– проаналізувати основні причини, які впливають на добробут у суспільстві, викликають глибоки протиріччя між приватними і загальними

інтересами;

– виявити роль держави у забезпеченні добробуту нації.

У цій головної праці А. Пігу розробив концепцію економіки добробуту, у

 

який:

 

 

– виокремив соціальний і економічний добробут:

• економічний добробут – це частина загального добробуту, яка

 

складається із кількості задоволень, що можуть бути оцінені у грошовому еквіваленті;

 

• соціальний добробут – це загальний добробут, який включає суму життєвих благ економічного та соціального характеру. До соціальної частині благ А. Пігу включив таки показники якості життя, як умови праці та відпочинку, забезпеченість житлом, умови довкілля, доступність освіти і медичного

обслуговування, громадський порядок тощо. Вчений вважав, що основою соціального добробуту є економічний добробут;

– розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому. А. Пігу стверджував, що за рівнем забезпеченості життєвими благами добробут суспільства набагато вище, ніж добробут окремої особи або соціальної групи. Вчений розумів економічний добробут суспільства як суму добробуту окремих індивідів, що находить відображення у „національному дивіденді” (національному доході). Останній розглядав як показник загального обсягу заробітної плати, рентних платежів, процента і прибутків, отриманих у процесі виробництва;

– проаналізував проблему узгодженості економічних інтересів різних соціальних верств населення. Це дозволило А. Пігу вийти на такі поняття як

суспільний і приватний чисті продукти [49, с. 99 – 100]:

• під суспільним чистим продуктом розуміється „сукупний приріст

національного дивіденду”. Це національний дохід – величина, яка залишається,

якщо із річного потоку товарів і послуг відрахувати усі витрати по відшкодуванню витрачених капітальних благ;

• під приватним чистим продуктом – „приріст благ, які можна продати, а

також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення”;

– „вважав національний дивіденд показником не тільки ефективності

суспільного виробництва, але й мірою суспільного добробуту” [113, с. 443]. Використовуючи розмір національного дивіденду в ролі показника добробуту, А. Пігу виходив з того, що „національний дивіденд досягає максимуму лише тоді, коли граничний суспільний продукт або, що те ж саме, граничні суспільні витрати на придбання ресурсів у всіх альтернативних застосуваннях однакові” [6, с. 534]. А. Пігу звернув увагу на недосконалість цього показника як вимірника національного добробуту;

– обгрунтував залежність економічного добробуту від:

• розміру національного доходу. Його збільшення створює умови для

підвищення рівня добробуту „найбільшої кількості людей”;

• способу розподілу національного доходу між членами суспільства.

Досліджуючи різні способи розподілу національного доходу, А. Пігу розвивав

принцип „найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. На думку вченого, максимум добробуту можна досягнути шляхом більш рівномірного

розподілу доходів, хоча це може негативно вплинути на накопичення капіталу і виробничу енергію;

– досліджував відносини розподілу національного доходу між окремими особами, соціальними групами і суспільством в цілому. А. Пігу виходив з того, що національний дохід підпадає під дію принципу спадної корисності. В результаті перерозподілу доходу сума задоволення бідних верств суспільства зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих;

– обгрунтував вплив на динамічність економіки реального світу, якій властива недосконала конкуренція, саме неринкових сил. Вони, стверджував А. Пігу, порушують досконалість ринкового механізму і спричиняють розбіжності

між приватними і суспільними інтересами. До них А. Пігу відніс: монополії та

„зовнішні ефекти”.

• виникнення монополій, стверджував А. Пігу, викликає зростання цін і

зниження інвестицій, що знижує майбутній національний дивіденд (національний

дохід”). На думку вченого, це виправдовує втручання держави в економічне життя;

• „зовнішні, або ж позаринкові ефекти”, вважав А. Пігу можуть

приносити суспільству як вигоди, так і втрати. На підставі цього вчений

поділив зовнішні ефекти на позитивні і негативні:

• позитивні – це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний

чистий продукт менший за відповідний суспільний продукт з тієї причини, що

побічні послуги отримує якась третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги” [49, с.251]. (Наприклад, з інвестуванням грошей у будівництво доріг, навчальних закладів та інших престижних будівель підвищуються ціни на земельні ділянки, розташовані поруч);

• негативні – це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний

чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт” [49, с. 253]. До них А.

Пігу відніс різні побічні некомпенсовані збитки для третіх осіб (Приклад, побудувавши собі дім, людина затінила вікна будинку напроти, що шкодить здоров’ю людей, які живуть у тому домі);

– проаналізував дві форми державного втручання в економіку: пряму і непряму:

• пряме втручання включає державний контроль над цінами і обсягами

виробництва. Необхідність прямого втручання держави в економіку А. Пігу

тимчасово допускав у зв’язку з надмірним посиленням монополії;

• непряме (опосередковане) втручання використовує лише податки і

субсидії;

– пропонував введення прогресивного оподаткування. А. Пігу висунув ідею помірного перерозподілу факторних доходів через активну податкову політику держави. Використовуючи принцип „найменшої сукупної жертви” вчений прагнув обґрунтувати необхідність установлення прогресивної системи податків (ставка оподаткування має зростати зі збільшенням розміру доходу), введення відчутного податку на спадщину

– розглядав проблему зайнятості (безробіття). А. Пігу обгрунтував неминучість періодичних змін темпів зростання сукупного доходу і рівня зайнятості. Вчений стверджував, що зайнятість залежить від реальної заробітної плати і від реального попиту на працю;

– висунув ідею касових залишків, яка зараз широко використовується у сучасній неокласичній теорії під назвою „ефект Пігу”.

Цей ефект виникає у випадку, коли рівень доходів людей скорочується

повільніше, ніж спадають ціни. У цьому випадку реальні доходи зростають, збільшуючи сукупний попит і випуск. В цій ідеї центром аналізу стали мотиви нагромадження готівкових грошей в касах фірм і домогосподарств. Прагнення зберігати частину доходів у грошовій формі розглядається як важлива умова відновлення рівноваги. Цю ідею А. Пігу використав у якості одного із спонтанних

ринкових механізмів збільшення зайнятості в умовах значної депресії, вказуючи на зростання реального доходу у випадку, коли номінальна заробітна плата скорочується повільніше, ніж падають ціни. Вчений показав, що у цьому випадку реальна заробітна плата зростає, збільшуючи сукупний попит і випуск (і, тим самим, зайнятість).

 

2.3. Американська неокласична школа

 

Загострення соціальних проблем у США в 80-х рр. ХІХ ст. сприяло виникненню і широкому розповсюдженню в країні нових ідей, які лягли в основу маржиналізму, неокласичної економічної теорії. Своєрідність американської неокласичної школи (маржиналізму) полягає у започаткуванні теорії граничної продуктивності факторів виробництва.

Засновником нових ідей маржиналізму був відомий американський

економіст Джон Бейтс Кларк (1847 – 1939). Народився у м. Провіденсі штату

Род-Айленд в США. Освіту отримав спочатку у Амхерстському коледжі (США), а потім у европейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія). Своїм учителем і наставником вважав одного із засновників історичної школи Німеччини професора Карла Кніса, який викладав курс економічної теорії у Гейдельберзькому університеті. Повернувшись до США, Дж. Б. Кларк працював на посаді професора економіки, спочатку (1872 – 1895) в ряді американських коледжів, а потім (1895 – 1923) в Колумбійському університеті (м. Вашингтон).

Свої економічні погляди Дж. Б. Кларк виклав у багатьох працях у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої

конкуренції. Серед них „Філософія багатства” (1886), „Розподіл багатства” (1899),

„Проблеми монополії” (1901), „Сутність економічної теорії” (1907), які органічно доповнюють одна одну і розвивають ідеї науковця.

У дослідженнях Дж. Б. Кларка головним завданням було:

– виявити об’єктивність і універсальність економічного розвитку суспільства;

– зробити аналіз соціальних проблем, які породжені протиріччями між

працєю і капіталом;

– обґрунтувати справедливість розподілу багатства у капіталістичному суспільстві.

Новизна досліджень Дж. Б. Кларка полягає в обґрунтуванні:

– оригінальної структури курсу політичної економії;

– наявності вічних універсальних (загальних) законів розвитку господарського життя, які встановлюють гармонічні відносини між класами у виробництві і споживанні;

– вчення про статику і динаміку господарської системи;

– теорії розподілу доходів.

Дж. Б. Кларк вважав, що структура курсу політичної економії має складатися із трьох розділів:

– універсальна економіка,

– соціально-економічна статика,

– соціально-економічна динаміка.

„Ми маємо перед собою тепер, – писав Дж. Б. Кларк, – межі трьох

природних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства, Другій включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається далі з багатством... Третій розділ включає соціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за умов, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності” [24, c. 51].

У розділі „універсальна економіка” досліджуються вічні „загальні” або

„природні” закони багатства. Під багатством вчений розумів кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту. Вічними, природними і

універсальними законами багатства Дж. Б. Кларк вважав:

– закон граничної корисності;

– закон спадної продуктивності;

– закон граничної продуктивності.

Сутність закону граничної корисності полягає в тому, що у загальній

кількості придбаних споживачем продуктів остання одиниця цього продукту має найменшу корисність. Згідно закону спадної граничної корисності у міру збільшення споживання блага гранична корисність кожної додаткової його одиниці знижується. Розглянутий закон випливає із теорії граничної корисності, суть якої полягає у визначенні цінності ринкових благ рівнем граничної корисності, на величину якої впливають фактори рідкісності та нагальності потреби в певному ринковому блазі.

Розглядаючи закон граничної корисності, Дж. Б. Кларк зробив висновок,

 

що:

 

 

– принципи його прояву однакові як на рівні окремого ізольованого

 

суб’єкта господарювання, так і економіки країни в цілому;

– оцінку корисності благ та регулювання цін на них здійснюють не тільки окремі суб’єкти господарської діяльності, але і групи (класи ) покупців;

– ціна товару відображає не єдину для всіх корисність, а „пучок елементарних корисностей”, тому, що усякий товар має багато властивостей, кожна з яких приваблює свою групу покупців [101, с. 565].

Велику увагу Дж. Б. Кларк приділив аналізу закону спадної продуктивності, в основі якого знаходяться ідеї Т. Мальтуса щодо спадної родючості ґрунтів, Ж. Б. Сея про теорію трьох факторів виробництва та Й. фон Тюнена про спадну продуктивність праці та капіталу. Суть цього закону полягає в тому, що зростання розмірів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) призводить до зменшення приросту продукції. Інакше кажучи, продуктивність змінного фактора постійно скорочується.

Обґрунтовуючи закон спадної продуктивності праці і капіталу, Дж. Б. Кларк виходив з того, що кожний новий внесок праці у виробництво при незмінному розмірі капіталу супроводжується зниженням продуктивності у порівнянні з попередніми внесками. В свою чергу, кожний наступний приріст капіталу при незмінній чисельності робітників викликає зменшення додаткових

обсягів виробництва продукції, зниження його ефективності порівняно з його попереднім внеском.

Отже, згідно цього закону, якщо перший робітник створює щоденно продукт вартістю в $10, то другий – $8, третій – $6 і т. д. Продуктивність праці останнього

робітника визначалась як гранична продуктивність праці [104, с. 149].

Розвиваючи погляди класиків, Дж. Б. Кларк у законі спадної продуктивності праці розглядає, на відміну від Ж. Б. Сея, чотири фактори виробництва,

причому поділив капітал на два (грошовий капітал і капітальні блага):

– капітал у грошовій формі;

– капітальні блага (засоби виробництва і земля);

– праця робітника;

– діяльність підприємця.

За Дж. Б. Кларком, кожний фактор виробництва характеризується певною продуктивністю і створює дохід, який розподіляється між власниками ресурсів.

Причому кожний власник отримує свою частку доходів, яку створює фактор виробництва, що йому належить. Вчений підкреслював, що капітал приносить банкіру процент, капітальні блага породжують ренту, праця забезпечує

робітникові заробітну плату, а діяльність підприємця забезпечує йому підприємницький прибуток.

Суть закону граничної продуктивності полягає в тому, що

збільшення розмірів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) на певному етапі викликає зменшення його продуктивності. Інакше кажучи, гранична продуктивність змінного фактора на певному етапі починає знижуватися.

Дія закону граничної продуктивності була проаналізована науковцем при тлумаченні заробітної плати, процента і ренти. Дж. Б. Кларк виходив з того, що заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці. За незмінних

інших умов, подальше збільшення кількості робітників призведе до падіння продуктивності праці кожного нового додаткового робітника.

Підприємець може збільшити чисельність працівників тільки до тих пір,

поки їхня кількість не ввійде до так званої „зони байдужості” або „граничної сфери”, тобто коли останній із найманих робітників не зможе забезпечити виробництво навіть такої кількості продуктів, яку він цілком собі привласнює у вигляді заробітної плати. Ця гранична сфера роботи знаходиться на особливому контролі на кожному підприємстві. Продуктивність праці робітника, який знаходиться у „зоні байдужості”, була названа „граничної продуктивністю праці”.

Подальше збільшення кількості робітників на підприємстві за межі „зони байдужості”, „граничної продуктивності праці” не буде приносити прибуток капіталу як фактору виробництва. Звідси Дж. Б Кларк зробив висновок про те, що розміри заробітної плати залежать від продуктивності праці і рівня зайнятості робітників. Чим більше зайнято робітників, тим нижче буде продуктивність праці і тим нижче має бути заробітна плата.

Аналогічними були міркування вченого відносно утворення відсотку.

У розділі „соціально-економічна статика” розглядаються економічні процеси і явища, які забезпечують перебування організованого господарства за

умов статики – у стані рівноваги і спокою, відсутності розвитку. Дж. Б. Кларк вважав, що, уявлюваному статичному суспільству притаманні певні сили (чинники), які зберігають спосіб виробництва багатства незмінним, не

дозволяють ані збільшувати, ані зменшувати його величину, задану виробництвом.

До них науковець відніс:

– постійну чисельність населення, робочої сили, фіксовану суму грошей тощо;

– незмінний характер операцій, пов’язаних з постійним випуском одних і тих же видів благ;

– здійснення виробництва за незмінних технологічних процесів, видах знарядь і матеріалів.

Дж. Б. Кларк стверджував, що в стані соціально-статичного виробництва

земля обробляється одними й тими ж знаряддями і отримується той самий врожай,

а на фабриках працюють з тими ж самими машинами і матеріалами. У стані статики ціна товару визначається граничними витратами виробництва і

включає заробітну плату, процент і нормальний прибуток підприємця (плату

за підприємницьку діяльність).

За таких умов, рух виробничого організму хоча і є, але він відбувається у замкнутій системі, що і дозволяє йому зберігати свою форму незмінною, забезпечувати стійку рівновагу і стабільність економіки.

У розділі „соціально-економічна динаміка” досліджуються зміни в економічних процесах і явищах, які забезпечують динамічний розвиток, створюють дестабілізуючу економіку. На думку вченого, економічна рівновага в стані динаміки неможлива, вона неодмінно порушується. Дж. Б. Кларк виділяє

п’ять умов, за яких економіка стає динамічною:

– збільшення кількості населення;

–..зростання обсягів капіталу;

– удосконалення методів виробництва;

– зміна форм промислових підприємств;

– виживання більш продуктивних підприємств натомість усунених менш продуктивних.

Вчений рекомендує розглядати кожний вид змін як фактор, який

підтримує суспільство в динамічному стані і повідомляє про себе через вплив на соціальну структуру.

Теорія розподілу доходів Дж. Б. Кларка є вдосконаленим варіантом концепції розподілу доходів на основі теорії граничної продуктивності двох

основних факторів виробництва: праці та капіталу. У цій теорії велика увага приділяється сформульованому вченим природному закону розподілу

багатства нації.

Згідно цього закону, „кожному фактору – певна частка в продукті і

кожному – відповідна винагорода”. Дж. Б. Кларк виходив з того, що кожний фактор виробництва отримує відповідну йому „частку” національного доходу, тобто ту частку багатства, яка ним створена.

У теорії розподілу доходів Дж. Б. Кларк засуджував розповсюджене

звинувачення на адресу американського суспільства, що воно експлуатує працю.

Вчений стверджував, що в суспільстві немає протиріч і що суспільний дохід розподіляється справедливо, ні один із „класів людей”, зайнятих у виробництві, не повинен мати претензії один до одного.

Робітник отримує справедливу заробітну плату, яка відповідає його граничної продуктивності праці. „Якщо наймані робітники створюють невелику суму

багатства і отримують її повністю, то їм нема чого прагнути до соціалістичної революції” [24, c. 24].

 

3. Математична школа в економічній теорії

Математична школа в економічної теорії виникла у середині ХІХ ст., на основі використання математичних методів та моделей для опису економічних

явищ і процесів та розрахунку економічних показників. Найбільший внесок в розвиток цього напряму в економічної теорії зробили В. С. Джевонс, Л. Вальрас,

В. Парето.

Вільям Стенлі Джевонс (1835 – 1882) відомий англійський економіст,

статистик і філософ, засновник математичної школи політичної економії.

Народився у Ліверпулі у заможної сім’ї торгівця. Закінчив Лондонський університетській коледж, де вивчав математику, хімію та металургію. Водночас займався самоосвітою, цікавився статистикою, економікою. У 1866 р. В. С. Джевонс отримав наукове звання і посаду професора кафедри логіки, філософії й політичної економії в коледжі Оуенс в Манчестері. У 1876 – 1880 рр. працював у Лондонському університетському коледжі, де викладав курс політичної економії.

Велику роль на формування світогляду В. С. Джевонса зробили утилітаристські ідеї англійського філософа Єремії Бентама, які були

розповсюджені в країні у тої час. Економічні ідеї В. С. Джевонса співзвучні з законами Госсена, що і дало підстави вважати його одним із засновників

маржиналізму.

В історію світової економічної думки вчений увійшов як один із авторів математичної форми виразу економічної науки.

Основні економічні ідеї В. С. Джевонс виклав в працях „Теорія політичної економії”( 1871) та „Принципи науки” (1874), де з суб’єктивістсько- психологічних та індивідуалістських позицій розглядалися процеси і явища

господарського життя. Його ідейними спадкоємцями по лондонській економічній школі стали відомі економісти ХХ ст. Е. Кеннан, Ф. фон Хайєк, Л. Роббінс та ін.

У своїх економічних працях В. С. Джевонс виклав своє розуміння предмета

політичної економії, розвивав теорію граничної корисності, теорію обміну

(цінності) та теорію капіталу, розробив теорію пропозиції праці.

В. С. Джевонс вважав, що:

– предметом вивчення політичної економії є поведінка суб’єкта господарювання з метою виявлення можливостей максимального задоволення потреб при мінімумі зусиль. „Політична економія, – писав В. С. Джевонс, – це наука про зусилля для задоволення потреб; вона вчить нас знаходити найкоротший шлях до досягнення задоволення наших бажань. Мета, до якої ми прагнемо, – це здобуття якомога більшого багатства, затративши якомога менше праці” [17, с. 14];

– необхідно відмовитися від терміну „політична економія” як

синоніму загальної економічної теорії. Відмова обґрунтована тим, що цей термін перестав відповідати тим пріоритетам, які раніше вивчала економічна наука. На думку В. С. Джевонса, головним суто економічним завданням науки стало

вивчення умов отримання споживачем максимуму насолод (задоволення потреб) з мінімуму зусиль (витрат). А це ніяк не пов’язане з політичними, моральними і іншими факторами.

– найкращим терміном для економічної науки є „економікс”, тобто економічна теорія, тому що він більше відповідає тим завданням, які розв’язує ця наука. В. С. Джевонс був першим серед вчених-економістів, хто відмовився використовувати термін „політична економія” як синонім загальної економічної

теорії. А. Маршалл же ввів термін ”економікс” в науковий обіг лише у 1890 р.;

– проблеми виміру є перешкодою на шляху перетворення економічної теорії в одну із природничих наук. На думку В. С. Джевонса, „політичну

економію можна було б поступово підняти до точної науки, якщо б комерційна статистика була б набагато більш повною і вірогідною, ніж сьогодні, щоб можна було б з допомогою числових даних надати формулам вичерпне значення” [95, с.

55].

В центрі теорії граничної корисності В. С. Джевонса знаходиться ставлення людини до продукту, її бажання потреби. Будучи впевненим, що економічні закони подібні до законів природи, вчений зосереджував увагу на сфері споживання. У цій теорії В. С. Джевонс доводив, що:

– головним законом цієї сфери є сформульований Г. Госсеном закон спадної граничної (кінцевої) корисності. В. С. Джевонс розвинув цей закон на ґрунті фізіологічного принципу, згідно з яким величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці певного виду благ знижується;

– увесь запас благ, яким володіє суб’єкт господарювання, можна поділити на будь-яку кількість частин;

– корисність останнього додавання безкінечно малої кількості усього запасу благ є „кінцевим ступенем корисності”. Таке трактування граничної корисності було новим. Представники австрійської школи маржиналізму

розглядали граничну корисність як корисність останньої одиниці наявного запасу економічних благ;

– побудував коефіцієнт корисності – це відношення останнього приросту або безкінечно малої частки предмета до приросту задоволення, яке воно викликає, і то і інше, звичайно, має бути виражено у відповідних одиницях. В. С.

Джевонс стверджував, що коефіцієнт корисності – це певна, у цілому спадна функція від всієї споживаної кількості предмету;

– визначав мінову вартість через кінцеву корисність (тобто попитом);

– сформулював правило (принцип), яким керується споживач, прагнучи отримати максимум корисності: свій дохід він розподілятиме так, щоб „кінцеві

ступені корисності” всіх товарів, що споживаються, були рівними;

Теорія обміну (цінності), яку В. С. Джевонс вважав ключовою проблемою запропонованої ним „науки економікс”, є наслідком законів корисності. Згідно цієї

теорії, обмін є одним із „визначальних способів нарощування багатства, який

постійно викликає приріст користі” [17, c. 86]. У теорії обміну (цінності) В. С.

Джевонс:

– проголошував, що якщо у людини є якийсь корисний предмет, але предмет, який належить іншій людині, має для нього значно більшу корисність, він буде радий віддати свій в обмін на інший. Але необхідною умовою для цього є те, щоб інша людина також отримала вигоду або, у крайньому разі, не втратила при цьому обміні;

– вважав, що обмін можливий лише на основі оцінки корисності предметів кожної стороною, яка здійснюється шляхом інтегрування відповідних функцій корисності, причому межею служить кількість кожного предмету. Баланс корисності з обох сторін приведе до обміну;

– сформулював правило (принцип) торгів, яким керуються суб’єкти господарювання при обміні, прагнучи отримати максимум корисності. Згідно цього принципу, максимальна торгова вигода обох партнерів, які домовляються про купівлю-продаж між собою, буде мати місце в тому випадку, якщо співвідношення цін є пропорційним відношенню кінцевих ступенів корисностей благ в очах кожного з партнерів. Цей принцип був використаний вченим ще при дослідженні теорії граничної корисності;

– підкреслював, що суб’єкти ринку забезпечують одержання людиною такої комбінації товарів, яка в найбільшій мірі задовольняє її потреби;

– виходив з того, що хоча обміни регулюються рівняннями, не може бути рівності між всіма отриманими і втраченими корисностями, які визначаються інтегруванням функцій корисності відповідних товарів до і

після обміну. На думку В. С. Джевонса, баланс – це виграш в корисності, і

виходячи з природи обміну, у крайньому разі, одна із сторін має отримати вигоду;

– стверджував, що ціна товару функціонально залежить від кінцевої корисності, а остання, в свою чергу, – від товарних цін, обумовлених витратами виробництва. Таке розуміння означає, що В. С. Джевонс не сприймав самостійного значення витрат і граничної корисності, як це з часом „відкрили” А. Маршалл і В. Парето;

– під „терміном „цінність” розумів пропорцію, за якою обмінюються певні кількості продукції. Цінність, – писав В. С. Джевонс, – означає лише те, що певна кількість якоїсь продукції обмінюється на певну кількість іншої продукції і лише пропорції цих кількостей визначають цінність” [17, c. 89].

Розробив теорію пропозиції праці, використовуючи концепцію граничної корисності. Згідно з цієї теорії процес праці буде відбуватися до тих пір, поки

негативна корисність праці буде меншою за абсолютним значенням, за позитивну корисність створеного нею продукту. У теорії пропозиції праці В. С. Джевонс:

– застосовує теорію граничної корисності до праці не тільки як до фактору виробництва, а й як до праці як процесу;

– визначав роль праці, витрат виробництва у з’ясуванні мінової цінності (вартості) товарів, зокрема через вплив на величину пропозиції та

кінцеву ступінь корисності. Однак при цьому суб’єктивній оцінці споживача

надавав вирішальну роль;

– виходив з того, що упродовж тривалого періоду витрати виробництва перетворюються на самостійний елемент вартості (цінності);

– розглядав працю як страждання працівника під час створення корисності;

– стверджував, що коли затрати праці становляться значними, праця становиться тяжкою (набуває негативну корисність). Тому процес праці

вважав В. С. Джевонс, буде тривати доти, доки його негативна корисність менше

за абсолютною величиною, ніж корисність продукту, який створюється цією працією. Інакше кажучи, праця буде інтенсивною і тривалою до тих пір, поки наступне прирощення не стане приносити більше страждань, ніж приносить задоволення приріст продукції, отриманий таким чином. Тоді тягар праці буде припинений, але до цього моменту його завжди буде супроводжувати надлишок задоволення. Вчений вважав очевидним, що момент закінчення праці буде залежати від останнього відношення корисності виробленого продукту. Використовуючи положення концепції насолоди і страждань Є. Бентама, вчений:

• стверджував, що насолода вимірюється її інтенсивністю і тривалістю;

• зазначав, що вимірити на практиці комплекс насолод і страждань

неможливо, оскільки не існує одиниці вимірювання. На думку В. С. Джевонса,

неможливо апріорі порівняти працю землекопа, тесляра, педагога, юриста, тобто звести складну працю до простої. Тому цінність праці повинна вимірюватися

цінністю створеного цією працєю продукту, а не навпаки;

– припускав як очевидне і вірне те, що здібності людини безкінечно різноманітні, чи вони, пов’язані з природою або освітою, тому як здібності однієї і теж людини можуть змінюватися в залежності від того, який предмет він

виробляє, так і будь-які дві людини можуть проявити різні здібності щодо виробництва одного і того ж предмета. В. С. Джевонс відзначав, що це дійсно знаходиться у прямому протиріччі з помилковим спрощенням даної проблеми,

зробленим Д. Рікардо, коли він припускав, що всі робітники володіють певними постійними здібностями; причому, механіки більш високого класу та інші кваліфіковані або виробники, які володіють глибокими знаннями, розглядалися

ним просто як винятки з правила.

Теорія капіталу розвиває роль капіталу як джерела створення нового багатства. У цій теорії В. С. Джевонс, „визначав капітал як річ, що складається із

багатьох корисних властивостей, які, задовольняючи усі звичайні бажання і потреби працівника, дають йому можливість зайнятися тими видами робіт, результат яких буде відстрочений на більш або менш тривалий період часу.

Коротше – це засіб існування робітників”. Капітал вчений розглядав з двох боків,

як:

– запас засобів до існування, запас багатства, яким володіють капіталісти і який частково „авансується” робітникові у вигляді заробітної плати;

– фонд цінностей.

Розвиваючи роль капіталу, В. С. Джевонс стверджував, що:

– не підлягає сумніву те, що будівлі, знаряддя праці, матеріали і так далі е

необхідними засобами виробництва; але самі вони вже є продуктом праці, у

якому приймав участь капітал, або засоби до існування. Вони є результатом докладання капіталу до праці на стадії, яка не є кінцевою;

– не маючи капітала, людина повинна мати негайні доходи, інакше вона загине. Маючи капітал, людина може навесні посіяти те, що збере лише восени; або вона зможе зробити крок у напряму, який полегшить працю, як будівництво звичайних і залізничних доріг, які не окуплять себе повністю протягом багатьох років. Більшість удосконалених способів прикладання праці вимагає, щоб володіння результатом було б відстрочено;

– кількість капіталу оцінюється тією кількістю корисності, володіння якою відстрочено, розмір зайнятості капіталу – це кількість корисності, помножене на кількість одиниць часу, на яке відстрочено це володіння.

Аналізуючи відсоток, В. С. Джевонс:

– стверджував, що ставка процента завжди визначається відношенням, в якому знаходиться додаткове прирощення продукції до прирощенню капіталу, яким воно було утворено;

– критикував погляди економістів які проголошували, що стриманість утворює елемент відсотка. Робітники, на його думку, повинні сплачувати капіталістам відсоток, оскільки вони не спроможні заощадити кошти із своїх доходів і тому не можуть забезпечити себе засобами виробництва;

– підтримав теорію Дж. Мілля про доцільність участі робітників у прибутках, оскільки це дає їм змогу стати дрібними підприємцями;

– розподіляв прибуток на заробітну плату за управління, страхову премію за ризик і відсоток на капітал;

– виходив з того, що нерівність в багатстві і доходах цілком залежить від рівня індивідуальних здібностей. Практика одначе це не підтвердила;

– розвинув теорію індексів. В. С. Джевонс уперше побудував індекс цін за тривалий період, зважених за показниками базового року.

Суттєвий внесок в розвиток маржиналізму внесла Лозаннська

„математична” школа політичної економії, найвидатнішіми представниками якої були Леон Вальрас і Вільфредо Парето. Основним напрямом дослідження цієї

школи став математичний аналіз загальної економічної рівноваги, заснованої на принципі взаємозалежності всіх елементів економічної системи.

Марі Есері Леон Вальрас (1834 – 1910) відомий швейцарський економіст

французького походження, засновник математичної школи в неокласичній економічній теорії. Народився у Франції в сім’ї професора філософії. Його наставником і вчителем був батько, економіст за освітою. Від нього Л. Вальрас перейняв, за висловом М. Блауга, не тільки погляд на максимізацію корисності як

„золотий ключик до всіх дверей в економіці”, а й певні соціал-демократичні ідеї, зокрема віру в необхідність націоналізації землі й підтримки державою соціально незахищених верств населення [Мочерний,1, с. 136]. В молоді роки Л. Вальрас

активно займався самоосвітою, цікавився класичною літературою, філософією, математикою, економікою. У 1854 р. вчився один рік, на правах вільного слухача, у Паризькому гірничому інституті.

Своє трудове життя Л. Вальрас розпочав журналістом, писав статті на економічну і соціально-філософську тематику, працював клерком у залізничній

компанії, менеджером кооперативного банку. Після блискучого виступу 1860 р. на Міжнародній науковій конференції з питань оподаткування його запросили на посаду позаштатного, а згодом – штатного професора Лозаннського університету (Швейцарія).З 1870 р. він – керівник нововідкритої кафедри політичної економії в цьому університеті. Математична школа в економічної теорії, яку заснував у Лозанні Л. Вальрас, згодом отримала назву „лозаннської”. Після завершення трудової діяльності вчений передав кафедру своєму учню і послідовнику видатному італійському економісту В. Парето.

В історію світової економічної думки Л. Вальрас увійшов як творець

„маржиналістської революції”, автор моделі загальної економічної рівноваги і засновник Лозаннської неокласичної школи політичної економії, характерною

рисою якої було економіко-математичне модулювання процесів господарського життя.

Л. Вальрас – автор багатьох праць. Основні ідеї вченого знайшли

відображення у працях „Теорія грошей” (1886), „Нарис соціальної економії. Теорія розподілу суспільного багатства” (1896), „Нариси прикладної політичної економії. Теорія виробництва суспільного багатства” (1898). Свою головну працю з економіки, яка принесла йому світову славу – „Елементи чистої політичної економії” – вчений опублікував у двох томах (І т. – 1874 р. і ІІ т. – 1877 р.). За життя автора вийшло три її перевидання (1889, 1896, 1900), кожне з яких суттєво доповнювало і збагачувало попереднє.

У своїх працях Л. Вальрас, розвиваючи теорію граничної корисності, розробив теоретичну систему економічної науки та модель загальної економічної рівноваги.

Теоретична система економічної науки Л. Вальраса – це система упорядкованих і пов’язаних між собою елементів науки, підвалини яких складають чиста, прикладна та соціальна економічні теорії. Вчений розглядав:

– чисту економічну теорію як теорію чистого знання без ідеологічних і політичних нашарувань в економічному аналізі. За такою теорією, економічні явища і процеси природно розвиваються в умовах вільної конкуренції;

–     прикладну  економічну  теорію  як  нормативну  теорію,  що  вивчає найбільш важливі економічні процеси і явища суспільного життя, спрямовані на забезпечення справедливості, моральності та порядку;

– соціальну економічну теорію як теорію політики, що досліджує різні форми і способи справедливого розподілу суспільного багатства.

Теорія граничної корисності розвивається Л. Вальрасом при аналізі та

визначенні умов організації й координації конкурентної економіки механізмом встановлення цінової рівноваги, при описанні і формулюванні умов досягнення загальної ринкової рівноваги. Специфіка дослідження ним граничної корисності зводилася до постулату можливості виміру всіх видів економічної діяльності на єдиній шкалі корисності. При цьому, більш висока корисність означає і більш високій рівень добробуту. Корисність, зумовлена споживанням певного блага, залежить тільки від кількості цього блага, і загальна корисність утворюється додаванням корисностей, отриманих від споживання окремих благ. Важливою передумовою свого аналізу Л. Вальрас вважав ідею спадної граничної корисності,

яка полягає в тому, що будь-який приріст корисності від споживання додаткової одиниці блага (що відповідає граничній корисності) зменшується із зростанням загальної кількості споживання благ певного виду [114, c. 136].

Модель загальної економічної рівноваги визнається головним творчим досягненням Л. Вальраса, яка принесла вченому найбільшу популярність:

– розрахована на економіку з замкнутою системою функціонування;

– може функціонувати в умовах досконалої конкуренції;

– описує статичну ринкову рівновагу в умовах повної зайнятості.

Згідно цієї моделі, рівновага визначається як „стан, при якому ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує постійна

стала ціна на ринку продуктів і, на сам кінець, ціна продажу продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови

відносяться до рівноваги обміну, третя – до рівноваги виробництва”.

Модель загальної економічної рівноваги відображає у математичній формі взаємозалежність ринків товарів, послуг і виробничих ресурсів за умов досконалої

конкуренції. Вона являє собою досить складну систему взаємопов’язаних рівнянь,

де окремі рівноваги можуть бути досягнуті як певний „ідеал”, до якого прагне ринок досконалої конкуренції.

На відміну від існувавших на тої час моделей ринкової рівноваги (А. Курно,

В. Джевонса, А. Маршалла та ін.), модель Л. Вальраса характеризує не часткову

(на окремому ринку), а загальну рівновагу на всіх ринках разом. Часткова модель рівноваги визначається рівноважними цінами та обсягами певного виду благ (споживчих товарів чи факторів виробництва) на окремому ізольованому ринку, вплив якого на інші ринки незначний або зовсім відсутній. Схематично модель загальної економічної рівноваги має такий вигляд (рис. 9.1).

Ресурси

 

Доходи

 

Ринок факторів виробництва (ресурсів)

Ресурси

 

Витрати

 

 

 

Домашні

господарства Фірми

 

Витрати          Доходи

Ринок споживчих

товарів і послуг

 

Споживчі товари

і послуги

Споживчі товари

і послуги

 

 

Рис. 9.1. Схема моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса

 

В моделі загальної економічної рівноваги Л. Вальраса:

– усі суб’єкти господарської діяльності поділені на дві взаємопов’язані групи: фірми і домашні господарства;

– всю різноманітність ринків відображають два основних види ринків:

ринок факторів виробництва (ресурсів) і ринок споживчих товарів;

– ролі продавців і покупців постійно змінюються. Фірми виступають:

• на ринку ресурсів у ролі покупців факторів виробництва (праці,

капіталу, землі);

• на ринку споживчих товарів і послуг у ролі продавців вироблених

товарів і послуг;

– домашні господарства виступають:

• на ринку ресурсів у ролі продавців факторів виробництва (праці,

капіталу, землі);

• на ринку споживчих товарів і послуг у ролі покупців товарів і послуг,

що вироблені фірмами.

– усі витрати фірм по виробництву товарів і послуг перетворюються у доходи домашніх господарств, і навпаки, всі витрати домашніх господарств – у доходи фірм – виробників товарів і послуг;

– усі суб’єкти господарської діяльності прагнуть мінімізувати витрати і максимізувати власну вигоду.

Загальна рівновага в економіці забезпечується за допомогою ринкового механізму, обміну. У цьому механізмі:

– ціна виступає основним інструментом забезпечення ринкової рівноваги. Вирівнювання елементів ринкового механізму (попиту і пропозиції товарів) відбувається шляхом пошуку взаємоприйнятних цін, які водночас е цінами рівноваги;

– рівноважна ціна установлюється у точці рівноваги між корисністю товару і витратами на його виробництво. Виступаючи як регулятор пропозицій обміну рівноважна ціна забезпечує поєднання ступеня корисності споживної цінності з рівнем витрат:

• для покупця ціна виступає критерієм для оцінки граничної

корисності певного товару відносно граничних корисностей інших товарів;

• для продавця гранична корисність (ціна) визначається

співвідношенням виручки і витрат, необхідних для виробництва товару.

За розрахунками Л. Вальраса, рівновага на ринках факторів виробництва

узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів, якщо ціни:

– на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента,

заробітної плати);

– на фактори виробництва залежать від цін споживчих товарів

(продуктів харчування, промислових товарів).

Учасники обмінних операцій мають дотримуватися принципу рівнозначних угод. Ціна однієї підсистеми залежить від цін іншої підсистеми.

Кількість грошей, які сплачуються за фактори виробництва, має відповідати кількості грошей, які сплачуються за споживчі товари.

Отже, загальна економічна рівновага має місце тоді, коли на ринку встановлюється одна ціна для рівнозначних товарів, яка відповідає витратам, їх граничній корисності. Саме така ціна:

– вирівнює пропоновану кількість товарів з потребою;

– узгоджує пропозицію товарів з попитом, робить їх відповідними.

Мета моделі загальної економічної рівноваги:

– об’єднати у взаємозв’язку усі економічні процеси і явища, що відбуваються у капіталістичному народному господарстві на основі принципу

граничної корисності;

– обґрунтувати загальні закони дії системи цін при наявності множини різноманітних ринків.

Розробляючи модель загальної економічної рівноваги, Л. Вальрас

сформулював закон, згідно якого:

– економіка знаходиться у стані ринкової рівноваги, якщо сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, або ж коли сукупні доходи дорівнюють сукупним витратам;

– за даних n ринків, якщо (n – 1) ринків перебувають у рівновазі, то останній ринок має теж бути рівноважним;

– часткова рівновага на певному числі ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з даною (більшою) кількістю ринків.

Теоретична спадщина Л. Вальраса – це серйозний внесок в розвиток економічної науки. Вона стала засадою для переходу до розробки більш глибоких моделей економічної реальності. Розвиток теоретичної економічної системи

вченого знайшов відображення у ХХ ст. в працях його послідовників В. Парето, Е.

Бароне, Г. Касселя, Д. Хікса, А. Вальда, К.Ерроу, П. Самуєльсона та ін.

Вільфредо Парето (1848 – 1923) відомий італійський економіст, соціолог,

політолог, один із засновників Лозаннської школи політичної економії. Народився у Парижі в аристократичній сім’ї. Здобув математичну та інженерну освіту,

закінчив у 1869 р. Туринський політехнічний університет.

Працював інженером на залізниці у Флоренції, керівником управління металургійних заводів в Італії. З 1877 р. вивчав політичну економію. В 1893 – 1906

рр. – професор Лозаннського університету.

Погляди В. Парето – демократа і прихильника економічного лібералізму,

сформувалися під впливом маржинальних ідей видатних-вчених економістів М.

Панталеоні, Л. Вальраса, А. Курно, Ф. Еджуорта та ін.

Серед основних праць науковця – „Курс політичної економії” (у 2-х томах,

1896 – 1898), „Підручник політичної економії” (1906), „Трактат із загальної соціології” (1916).У працях В. Парето з політичної економії знайшли розвиток ідеї математичної школи та теорії загальної економічної рівноваги. В історію світової економічної думки вчений увійшов як автор „оптимуму Парето”.

До основних теоретичних здобутків В. Парето відносять:

–          використання            методології    дослідження,  яка       базується        на функціональній (математичній)  залежності  між  рівнозначними  економічними

процесами      і           явищами.        В.        Парето            відмовився     від       використання            причинно-

наслідкової залежності у суспільних явищах і процесах.

–  творче розуміння предмета політичної економії. В. Парето вважав, що політична економія повинна вивчати механізм, який установлює рівновагу між

потребами людей і обмеженими ресурсами для їх задоволення;

– дослідження економіки у стані динаміки. Вчений першим серед маржиналістів почав досліджувати економічні величини у стані динамічної

рівноваги, коли:

• граничні корисності потреб і постійні коефіцієнти виробництва

починають змінюватися;

• в загалі не відомо про розподіл економічних благ.

В традиціях австрійської школи було розглядати проблеми цінності лише у

стані статичної рівноваги економіки, коли відомі усі основні економічні величини:

• граничні корисності потреб;

• постійні коефіцієнти виробництва;

• даний розподіл економічних благ;

–  проведення аналізу не тільки економіки вільної конкуренції, але й різних типів монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження вчених-економістів тільки в середині ХХ ст.

З переходом від аналізу економіки в статичному стані до динамічного перед

В. Парето постало завдання „визначити зміни законів розподілу”. Для цього вчений:

– розробив загальну концепцію цінності. „Причина цінності, – писав В.

Парето – не гранична корисність, не потреби людей, не праця або зусилля... Вона народжується від зіткнення потреб і перешкод. Мінові цінності товарів суть невідомі рівняння економічної рівноваги і можуть бути визначені лише разом з іншими невідомими проблемами”;

– ввів поняття „перевага” (замість поняття цінність), яке має не кількісний, а лише порядковий зміст. Це дозволило перейти від прямого підрахунку корисності до її непрямого обліку, вибудовувати блага за порядком,

або рангом. В. Парето вважав, що корисність виміряти неможливо, можна лише розташувати переваги уподобань і смаків споживачів у певному порядку. При цьому порівнювались переваги не окремих благ, а лише їх наборів;

– використав новий інструмент аналізу переваг (преференцій) споживачів. Для характеристики переваг (вибору) між наборами благ В. Парето використав поняття ”криві байдужості”, які вперше запровадив у науковий

вжиток англійський економіст Френсіс Ісідоро Еджуорт (1845 – 1926). В.Парето стверджував, що кожна точка на кривий байдужості відповідає певної комбінації наборів двох благ, сумарна корисність яких однакова у всіх точках. При цьому криві байдужості замінюються поверхнями байдужості, перетин яких у

тривимірному просторі дає можливість переходу від одних переваг до інших. Це підготувало введення нового розуміння оптимуму;

– зробив спробу знайти умови остаточного розв’язку моделі загальної

економічної рівноваги Л. Вальраса. Зробити це суто математично вченому не вдалося, відповідь була найдена іншими лише десь у середині 50-х років ХХ ст. В. Парето дещо помилково виходив з того, що рівновагу вичерпно характеризують п’ять основних умов. Якщо б ці умови залишались незмінними, рівновага тривала би вічно. Умови рівноваги таки:

• зважені (за цінами) граничні корисності (переваги) є рівними для всіх

товарів;

• для кожного суб’єкта сума його доходів дорівнює сумі витрат;

• кількість всіх благ до установлення рівноваги і, після цього однаково;

• ціни готових товарів рівні витратам виробництва при досконалій

конкуренції (і можуть перевищити їх за монополії);

• запас ресурсів (виробничих благ) є величиною заданою, і

використовується повністю.

– виокремив корисності індивідів (мікрокорисність) і не зводячи до їх суми – корисність суспільства (макрокорисність). В. Парето сформулював поняття суспільної максимальної корисності, відомої як „оптимум Парето”, яка стала основою теорії „нової економіки добробуту”. Оптимум Парето визначається як рівноважний стан економіки, за якого ніхто не може

поліпшити свій добробут (збільшити багатство), не погіршуючи становище хоча б одного із інших учасників розподілу (обміну). Це поняття використовується у якості критерію оптимального, тобто найкращого варіанту розподілу економічних ресурсів та вироблених продуктів, за якого добробут суспільства досягає максимуму. Як тільки економіка досягає цього оптимуму, то в дальшому покращення основних макроекономічних показників стає можливим лише на основі глибоких структурних зрушень.

Аналізуючи статистичні дані тенденцій таких структурних зрушень в економіці, В. Парето:

– сформулював закон розподілу доходу, який отримав назву закон

Парето. Суть цього закону полягає в тому, „що збільшення багатства суспільства стосовно чисельності населення з необхідністю спричиняє зростання мінімального

доходу, або зменшення нерівності доходів, або і те й інше разом”. Дія закону

Парето робить непотрібною соціалістичну доктрину К. Маркса, тому що для

„підняття рівня мінімального доходу або зменшення розриву в доходах, необхідно забезпечити більш швидке зростання багатства по відношенню до чисельності населення. Таким чином, – підкреслював В. Парето, – проблема покращення умов життя бідних верств населення є перш за все проблемою створення багатства”;

– стверджував, що створення багатства – це найкращий шлях для розв’язання проблем бідності, інших просто немає. Шлях революційних перетворень, який пропонує марксизм в ім’я установлення вигаданої соціальної справедливості, є неприйнятним. Річ у тім, – писав В. Парето, – що „умова максимуму добробуту пов’язана з відомими величинами коефіцієнтів виробництва. Вона визначає умови перетворення заощаджень в капітали. З метою

досягти передачі багатств можна змінити ці величини, але така передача пов’язана з зруйнуванням багатств”;

– відмітив, що тенденція до спонтанного зменшення відмінностей між

доходами багатих і бідних не є філософською химерою і має надійне статистичне обґрунтування. Рано чи пізно в ринковій економіці, стверджував В. Парето, досягається такий значний за розмиром критичний рівень ВВП, починаючи з якого індекс Джині (пропорційний нерівності в розподілі доходів) не збільшується, а зменшується з подальшим зростанням ВВП на душу населення. Сьогодні цей індекс вище в країнах, що розвиваються, а не в розвинених країнах. Результатом дії закону Парето є спонтанне виникнення середнього класу, який складає соціальну базу розвитку сучасної ринкової економіки.

Роль лозаннської школи в історії розвитку неокласичної економічної теорії дуже вагома. Значний вплив її відчувається і сьогодні, особливо в зв’язку з

розвитком методів і моделей оптимізації економічних процесів і систем.

 

| Оглавление|