Історія економічних вчень - Навчальний посібник (В.В. Кириленко)

2. виникнення класичної політичної економії

 

2.1. Економічні погляди В. Петті

 

Першим, хто зрозумів нездатність меркантилістських доктрин пояснити і обґрунтувати нові процеси і явища, що виникли в наслідок швидкого розвитку мануфактурного виробництва і ринкових відносин в Англії, був Вільям Петті

(1623 – 1687) – видатний економіст, родоначальник класичної політичної економії, лікар, вчений, політичний діяч.

 

Основні економічні ідеї Вільяма Петті знайшли відображення у таких його працях, як „Трактат про податки і збори” (1662), „Слово мудрим” (1664),

„Політична анатомія Ірландії” (1672), „Політична арифметика” (1676), „Різне про     гроші”  (1682).  Ці   твори  засвідчили  розвиток  економічних  поглядів англійського  вченого,  процес  поступового  переходу  від  меркантилізму  до

класичної школи.

 

В. Петті був першим, хто:

 

–  висловив ідею про необхідність пізнання об’єктивних економічних законів, які порівнював із законами природи. Виступав проти державного втручання в господарське життя, пояснюючи це тим, що воно суперечить законам природного порядку;

 

–   започаткував математизацію економічного аналізу та економіко- статистичні методи пізнання. Знання математики дозволяло йому доповнювати простий збір інформації її кількісним аналізом і здійснювати спробу дати кількісну оцінку господарським процесам і явищам. „Замість того, щоб використовувати лише слова у порівняльному та найвищому ступені й умоглядні аргументи, – писав В. Петті, – я став на шлях вираження своїх думок на мові чисел, мір і ваг” [48, с. 156].

 

–  спростував меркантилістські погляди на багатство та джерела його примноження. У праці „Слово мудрим” вчений обґрунтовано показав, що багатство в суспільстві створюється не в торгівлі, а у сфері матеріального виробництва, а торгівля його тільки розподіляє. Джерелом багатства вважав продуктивну працю;

 

–    виокремив категорії національного доходу і національного багатства, здійснив спробу їх грошової оцінки. На відміну від меркантилістів почав включати до складу національного багатства матеріальні цінності та трудові навички і кваліфікацію робітників;

 

–   сформулював базові положення трудової теорії вартості, на якій базується вся система класичної політекономії. Сутність еквівалентного обміну товарів аналізував на основі затрат праці, яку вимірював робочим часом, витраченим на виробництво товару; величину вартості ставив у залежність від продуктивності  праці.  Але  В.  Петті  не  зміг  розвити  ідею  трудової  теорії вартості в струнке вчення і послідовно проводити в своїх дослідженнях. Не розуміючи двоїстісного характеру праці при товарному виробництві, вчений змішував вартісну і натуральну форми багатства, не зміг узгодити такі його джерела, як праця і земля. „Праця є батьком і найбільш активним принципом багатства, а земля – його матір’ю” [48, c. 40]. Це висловлювання вірне по відношенню до споживної вартості, виробництво якої вимагає сполучення конкретної праці і речовини природи і не відноситься до вартості;

–   здійснив спробу визначити об’єктивну основу заробітної плати, встановивши її залежність від вартості засобів існування робітників. Заробітну плату розглядав як природну ціну праці, рівень якої визначається фізіологічним прожитковим мінімумом, тобто вартістю засобів існування працівника. В. Петті був прихильником низької заробітної плати, вбачаючи в цьому гарантію, що робітник буде працювати з повною віддачею. Характеризуючи заробітну плату, вчений зробив важливий висновок про те, що робітник отримує не всю створену ним вартість, а лише її частину;

 

–   визначив ренту як різницю між вартістю товару і заробітною платою.   Рента   являла   собою,   на   його   погляд,   надлишок   вартості   над заробітною платою, зводилася переважно до вартості робочої сили. Рента розглядається ним як єдина форма додаткової вартості;

 

–      започаткував  вивчення  диференціальної  земельної  ренти, існування якої пов’язував із відмінностями у родючості землі та різним місцерозташуванням земельних ділянок стосовно ринку;

 

–   зробив суттєвий крок вперед у поясненні ціни землі. Показав, що оскільки земля  приносить ренту, то  її  продаж є  не  чим  іншим, як  продаж доходу. На цієї підставі В. Петті зробив висновок про те, що ціна землі є капіталізованою рентою. Вона має бути сумою річних рент за певну кількість років. За підрахунками В. Петті, ціна землі містила таку кількість річних рент, яка визначалась тривалістю спільного життя представників трьох поколінь: діда (50 років), сина (28 років)і внука (7 років). Разом цей період становив 21 рік. Такій підхід не забезпечував розв’язання проблеми. Для її наукового розуміння необхідним було знання природи позичкового процента як наперед заданої величини, пов’язаної з рухом прибутку. Величину позичкового процента В. Петті розглядав лише як особливу форму ренти і пов’язував з розміром земельної ренти. Прибуток як особливу, відмінну від ренти категорію, вчений не виокремлював;

 

–  сформулював та спробував розв’язати проблему грошового обігу, звернувши увагу на наявність певної залежності між кількістю грошей і товарною масою. Вважав, що як надлишок, так й нестача грошей у торгівлі завдає країні шкоди.

 

Отже, незважаючи на обмеженість та суперечливість деяких поглядів, В. Петті висловив цілий ряд основоположних ідей, які сприяли виникненню і розвитку класичної політичної економії.

 

2.2. Економічні погляди П’єра Буагільбера

 

Засновником класичної політичної економії у Франції був П’єр Лепезан де Буагільбер (1646 – 1714) – вчений, видатний економіст, політичний діяч.

Події, які відбувалися у Франції у період життєдіяльності П’єра Буагільбера, наклали свій певний відбиток на формуванні його економічних поглядів, становленні класичної політичної економії.

 

Історичні умови у Франції у XVII – XVIII ст. суттєво відрізнялися від таких в Англії. У Франції на тої час панували феодальні відносини, промисловість була слабко розвиненою, сільське господарство у занепаді, спустошливі  війни  з  сусідами  та  непомірна  розкіш  королівського  двору привели до глибокої соціально-економічної кризи. Економічна політика, яка ґрунтувалась здебільшого на меркантилістських ідеях, не сприяла розвитку країни. Від зовнішньоекономічної політики протекціонізму особливо потерпало сільське господарство.

 

Головні  економічні  ідеї  П.  Буагільбера  містилися  у  таких  працях,  як

„Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або Як за один місяць доставити королю усі гроші, яких

він потребує і збагатити все населення” (1696), „Роздрібна торгівля Франції” (1699),            „Міркування  про            природу          багатства,       грошей           і           податків”        (1707),

„Звинувачення Франції” (1707) та ін.

 

В своїх працях П’єр Буагільбер:

 

– обгрунтував важливість для економічної науки пізнання об’єктивних економічних законів, подібних до законів природи;

 

–          показав  переваги  причинно-наслідкового  методу  дослідження

економічних процесів і явищ над емпіричним, описовим;

 

– стверджував, що економіка має розвиватися за об’єктивними законами, держава не повинна втручатися в економічне життя. Виступав за природний шлях розвитку на засадах вільної конкуренції; підкреслював її визначальну роль у подоланні економічного занепаду Франції;

 

–  піддавав критиці політику меркантилізму, висвітлював шкідливість протекціонізму, обгрунтував їх нездатність розв’язувати економічні проблеми країни, зокрема сільського господарства. Підкреслював пріоритетну роль виробничої сфери порівняно зs сферою обігу;

 

–     вбачав провідну роль селянства, сільськогосподарського виробництва у забезпеченні економічного розвитку країни, подоланні кризи. Захищаючи інтереси селянства, П. Буагільбер пропонував негайне упровадження низки поблажливих заходів стосовно сільського господарства, які зменшили би гніт селянства і полегшили його становище;

 

–  пояснював, що багатство не в грошах, а в матеріальних благах, які створюються у виробництві і насамперед – у сільському господарстві;

 

–  започаткував (незалежно від В. Петті) вчення про трудову вартість. П. Буагільбер розрізняв ринкову ціну та „істинну вартість”. Вважав, що на відміну  від  ринкових  цін,  які  є  у  кожний  окремий  момент  випадковими,

„істинна         вартість”         –          закономірна,  і           визначається  працєю,          затраченої      на

виробництво товару. Мірою „істинної вартості” є, на його думку, робочий час. Вартість виступала у нього в пропорціях між товарами, що обмінюються, і відбивають рівні затрати праці;

 

–   недооцінював роль грошей в економіці. Вважав, що нібито вони є основним злом та джерелом нещасть товаровиробників, причиною того, що товари обмінюються не за “справжньою вартістю”. На думку П. Буагільбера, ідеальною формою, яка забезпечує збереження пропорційності, є обмін товару на товар в умовах вільної конкуренції. Щоб встановити справедливий обмін, вчений пропонував замінити металеві гроші (золото і срібло) на паперові.

 

Отже, П’єр Буагільбер обгрунтував недоцільність спирання держави на

„суб’єктивні” ідеї меркантилізму, обгрунтував нездатність останнього розв’язувати  соціально-економічні  проблеми,  сприяв   розвитку   теоретико-

методологічних основ класичної політичної економії.