Історія економічних вчень - Навчальний посібник (В.В. Кириленко)

3. австрійська школа маржиналізму

 

У 70 – 80 рр. ХІХ ст. одною із самих впливових і розповсюджених шкіл вважалася австрійська школа маржиналізму, методологічною основою якої був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних явищ і процесів, примат обміну та споживання. Гранична корисність товару була головною умовою його цінності, а оцінка корисності, порівняння вигод і витрат, очікування тощо визначались психологічною характеристикою з позиції окремої людини. Головним об’єктом дослідження було не суспільне виробництво, а індивідуальне господарство.

Теоретики Австрійської школи (на відміну від представників історичної

школи Німеччини) вибрали дедуктивний підхід, але свідомо уникали математики. У своїх працях вони акцентували увагу на проблеми динаміки економічних процесів, зокрема на діяльності підприємців, і не розглядали докладніше проблеми ринкової рівноваги.

На думку представників австрійської школи, математика не може допомогти в подібному аналізі, оскільки люди – істоти творчі, і їх доцільну поведінку не

можна описати в детермінованих категоріях. Крім цього, через притаманний австрійцям суб’єктивізм науковці вважали, що об’єктивні числові дані не здатні адекватно відобразити індивідуальні мотиви, які спонукають до дії [95, c.55].

Найбільш відомими представниками австрійської школи маржиналізму

були К. Менгер і його учні Ф. Візер та Е. Бем-Баверк.

Карл Менгер (1840 – 1921) – відомий вчений-економіст, засновник австрійської школи маржиналізму. Народився в Галичині, яка на той час входила

до складу Австрійської імперії, у дворянській сім’ї. Навчався в університетах Відня та Праги на факультеті юридичних і політичних наук. Ступінь доктора отримав у Краківському університеті. У 1897 – 1903 рр. працював у Віденському

університеті – з початку професором кафедри політичної економії, а потім її завідувачем.

Основні ідеї з маржиналізму К. Менгер виклав у працях: „Основи учення про народне господарство” (1871) і „Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883).

Методологічною основою економічних ідей вченого став суб’єктивізм,

оцінка економічних явищ і процесів під кутом зору окремого індивіда. Теоретичні висновки за такого підходу ґрунтуються на прагненні людей до особистої вигоди, а агрегатні показники зводяться до індивідуальних компонентів.

У працях К. Менгера розвиваються вчення про блага, теорія цінності,

учення про обмін, теорія розподілу та ін.

Вчення про блага. Згідно з цим вченням, блага – це речі або дії, які

задовольняють (насичують) людські потреби. Виготовляючи одні блага, стверджував К. Менгер, виробник жертвує можливістю виробляти інші блага. У вченні про блага К. Менгер:

– підкреслював, що умовою існування блага як такого є людські потреби, задоволенню яких і служить дане благо. Хінна кора, наприклад, перестала б бути благом, якби цілком зникли хвороби, вилікуванню яких вона служить. Тоді ця кора втратила б всяку цінність. Адже цінність благ заснована на відношенні благ до наших потреб, а не на їх сутності. А із зміною цього відношення повинна також виникати або зникати цінність. Наприклад, при достатній кількості води вона не має цінності для людини. Але вода зараз же набрала б цінності, якби кількість її виявилась недостатньою;

– визначав потребу як різновид незадоволених бажань і прагнень. Вчений проаналізував властивості речей та можливість розпоряджатися ними. показав, що

речі можуть втрачати характер блага якщо [101, с. 508]:

• змінюються уподобання людини, що „призводить до зникнення

потреби, для задоволення якої був призначений предмет”;

• трансформуються властивості предмета і „втрачається його готовність

бути поставленим у причинний зв’язок із задоволенням людських потреб”;

• „зникає пізнання причинного зв’язку між предметом і задоволенням

людських потреб”;

• унеможливлюється розпорядження предметом у зв’язку з тим, що

люди „не володіють засобами підкорення його своїй владі” [39, с. 39 – 40].

Розвиваючи теорію про блага, К. Менгер виокремив блага першого

(нижчого) порядку від блага другого і більш високого порядку:

• до благ першого порядку К. Менгер, відніс блага, що задовольняють

найнасущні людські потреби. За К. Менгером, першочергові блага першого

порядку поставляють цінність благом другого порядку, і так далі по ланцюгу через засоби виробництва до вихідних природних ресурсів Землі;

до благ другого, третього і т. д. порядку були віднесені блага, які

використовуються для виробництва споживчих благ.

У своєму дослідженні К. Менгер:

– стверджував, що фактори виробництва одержують оцінку від очікуваної цінності благ першого порядку, а кількість використовуваних виробничих ресурсів залежить від граничної корисності предметів споживання. На

його думку, так формуються витрати виробництва. При цьому вчений відмічав, що

„блага вищого порядку можуть виражати певну кількість якого-небудь блага нижчого порядку, знаходячись в найрізноманітніших співвідношеннях одне з однім” [39, с. 139 – 140]. К. Менгер проголошував, що блага першого і другого порядку існують у взаємозалежності та у взаємозв’язку. Він також відмітив відсутність чіткої межі між ними;

– розрізняв економічні та неекономічні блага:

• економічними (господарськими) є блага, потреба в яких більша від

наявної їх кількості в даний період. Економічні – це блага, що мають форму

товара, призначені для продажу. З їх існуванням К. Менгер пов’язував необхідність відносин розподілу та інституту власності. Наявність економічних

благ викликає у людини необхідність робити вибір, які потреби їй задовольняти, а які залишити незабезпеченими, а також вирішувати, у який спосіб використати наявні блага найбільш доцільно;

• неекономічними є блага, обсяг яких перевищує потребу в них. Ці

блага, проголошував К. Менгер, не мають цінності і не потребують розподілу і

власності. Вчений стверджував, що „у місцевостях, розташованих біля річок, які дають більше води, ніж потребують для задоволення своїх потреб довколишні

жителі, кожна людина іде до річки, щоб зачерпнути будь-яку кількість води; так само кожна людина впускає у своє житло таку кількість повітря і світла, яка їй

потрібна”.

Особливу увагу К. Менгер приділяв теорії цінності. Суть цієї теорії в тому, що цінність має суб’єктивний характер і не існує поза свідомістю людини. В основі цієї теорії лежить переконання, що цінність:

– являє собою „судження, яке люді, що господарюють, висловлюють про значення благ, що знаходяться в їхньому розпорядженні для підтримання їхнього життя і добробуту”;

– так само, як і ціна, не залежить від витрат виробництва. Навпаки, завдяки існуванню цінності споживчих благ виникає потреба в оцінці факторів виробництва;

– не знаходиться в необхідному і безпосередньому зв’язку з кількістю праці, використаної на виробництво блага. Наприклад, величина цінності діаманта не залежить від того, знайдений він випадково чи „видобутий з покладів

шляхом затрати тисячі робочих днів”. К. Менгер стверджував, що „взагалі в практичному житті ніхто не ставить собі питання, яка історія походження блага, але при обговоренні його цінності кожна людина має на увазі лише ті послуги, які

воно надасть і які потрібно було б втратити при його відсутності. Тому нерідко блага, на які витрачається багато праці, не мають цінності, а інші, ж на які не витрачається праці, мають велику цінність; а різні блага, з яких на одни витрачається багато, а на інші – мало або зовсім не витрачається праці, мають

однакову цінність для суб’єктів господарювання. Звідси, кількість праці,

затраченої на виробництво блага або інших засобів для виробництва, не може бути моментом, що визначає міру його цінності. Щоправда, порівняння цінності

продукту з цінністю затрачених на його виготовлення виробничих засобів показує нам, чи було і в якій мірі доцільно і економічно виробництво його, отже, вже

минулий акт людського господарювання; на цінність же самого продукту затрачені на його виробництво кількості благ не мають а ні необхідного, а ні безпосередньо визначального впливу” [39, c. 125];

– категорія суб’єктивна не тільки за своєю суттю, але і за своєю мірою.

За К. Менгером, міра цінності блага, конкретного або певної частини всієї кількості визначається значенням, яке має задоволення потреб, найменш важливих у порівнянні з іншими потребами, не забезпеченими всією доступною кількістю блага. Якщо, наприклад, господарю для повного забезпечення своїх потреб необхідно 10 одиниць конкретного блага за умов падіння важливості потреб від 1-й до 10-й, а в нього є в наявності 7 одиниць блага лише для забезпечення 7-ми потреб, то цінність кожної з даних 7-ми одиниць блага дорівнювала б цінності останньої 7-й одиниці блага, яке забезпечує 7-му останню за зазначенням з наявних 7-ми благ потребу.

Розвиваючи теорію цінності, К. Менгер побудував шкалу корисностей,

яка відобразила систему потреб конкретного споживача та міру їх задоволення. На основі цієї шкали вчений показав різне значення для людей задоволення різних видів потреб, а також ступенів задоволення потреби кожного виду залежно від кількості благ і наявних засобів, з тим, щоби якнайвигідніше розподілити дані засоби для задоволення потреб (табл. 8.1.).

 

 

 

Таблиця Менгера

Таблиця 8.1

 

 

І

 

 

ІІ

 

 

ІІІ

 

 

IV

 

 

V

 

 

VI

 

 

VII

 

 

VIII

 

 

IX

 

 

X

 

 

10

 

 

9

 

 

8

 

 

7

 

 

6

 

 

5

 

 

4

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

9

 

 

8

 

 

7

 

 

6

 

 

5

 

 

4

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

8

 

 

7

 

 

6

 

 

5

 

 

4

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

7

 

 

6

 

 

5

 

 

4

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

6

 

 

5

 

 

4

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5

 

 

4

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У таблиці К. Менгер (римськими цифрами) зобразив десять шкал (І – Х). У горизонтальних рядках дана суб’єктивна оцінка споживачем кожної наступної одиниці блага, призначеного для задоволення конкретної потреби. Вона показує, як поступово спадає значення задоволення різних видів потреб від 10 до 1. У вертикальних рядках відображена потреба в різних благах, від найважливіших, життєво необхідних (І) до найменш важливих (Х). Вона показує спадне значення ступенів задоволення кожної потреби залежно від кількості блага, яка задовольняє дану потребу [39, с. 105].

Пояснюючи цю таблицю, К. Менгер припускає, що шкала І виражає спадне значення задоволення потреби якого-небудь споживача в їжі, від якої залежить

життя, а шкала V – його потреби в тютюні, як менш важливі. Зрозуміло, що задоволення потреби в їжі до певної межі повноти має для споживача набагато більше значення, ніж задоволення потреби в тютюні. Однак якщо потреба в їжі вже задоволена до певної межі повноти, так що, наприклад, подальше її задоволення має для споживача менше значення, позначене цифрою 6, то задоволення в тютюні починає набирати для нього вже такого ж значення, як і подальше задоволення в їжі. З цього моменту споживач буде намагатись привести в рівновагу задоволення своєї потреби в тютюні так само, як і у їжі. Хоча

задоволення потреби в їжі має набагато більше значення, ніж задоволення потреби в тютюні, однак наступає такий момент, коли подальші акти задоволення потреби

в їжі будуть мати для споживача вже менше значення, ніж перші акти задоволення

потреби в тютюні [39, с. 105 – 106].

Досліджуючи пануючу на той час теорію обміну, К. Менгер розробив своє вчення про обмін. Суть цього вчення у запереченні обміну заснованого на

еквівалентності витрат праці і обґрунтуванні обміну заснованого на взаємовигідності. „Дослідники ціни, – писав К. Менгер, – докладали зусилля для

вирішення проблеми зведенням передбачуваної рівності між двома кількостями

благ до її причин, і одні шукали ці причини в затратах однакової кількості праці на ці блага, інші – в рівних витратах виробництва, виникла навіть суперечка щодо того, обмінюються блага тому, що вони еквівалентні, чи блага тому еквівалентні, що в акті ціни віддаються одне за одне, тоді як у дійсності ніде не буває рівності в цінності двох кількостей благ (рівності в об’єктивному розумінні)” [39, с. 161]. У вченні про обмін К. Менгер:

– приділяв увагу обігу не еквівалентному, а взаємовигідному. Вчений стверджував, що прагнення до обміну виникає тоді, коли блага, які є у одного

суб’єкта господарювання, для нього менш бажані, ніж для іншого, а у другого –

теж саме, але по відношенню своїх власних товарів. К. Менгер вважав, що пропорції взаємного обміну двох благ визначаються співвідношенням їхніх

граничних корисностей;

– проголошував, що причиною обміну є відмінність суб’єктивної цінності одних і тих самих благ для різних суб’єктів господарювання;

– підкреслював, що обмін між двома контрагентами триватиме до тих пір, поки не зрівняються відносні цінності благ, які обмінюються;

– розглядав сам обмін як певну жертву, втрату частини економічної корисності, яку можна здобути з існуючого мінового відношення, що нерідко робить реалізацію неможливою;

– наголошував на тому, що обмін змінює граничну цінність благ шляхом збільшення або зменшення їх запасу. К. Менгер писав, що „обмін благами означає для суб’єктів, які обмінюються, приєднання до їх майна нового майнового об’єкта, а тому обмін можна порівняти з промисловою та сільськогосподарською діяльністю” [39, c. 145].

Теорія розподілу К. Менгера побудована на запереченні існування експлуатації і обґрунтуванні справедливого розподілу факторних доходів. Суть цієї теорії полягає у тому, що пропорційність доходів розмірам виробленої продукції та оплата кожного фактора відповідно до його граничного продукту

визначається рівністю сукупної винагороди факторів сукупного продукту. У

цій теорії К. Менгер:

– стверджував, що праця є економічним благом, так само як і інші фактори виробництва;

– критикував теорію заробітної плати прихильників класичної школи,

згідно з якою ціна простої праці тяжіє до мінімуму засобів існування робітника та його сім’ї. К. Менгер розглядав ціну простої праці як рентний дохід, який

визначається перевагами високої кваліфікації або таланту;

– проголошував, що лише процес послідовного приписування встановлює пропорції розподілу винагороди між факторами, які беруть участь у виробництві [101, с 516].

Фрідріх Фрайхер фон Візер (1851 – 1926) – відомий австрійський економіст, послідовник К. Менгера. Народився у Відні у сім’і державного чиновника. Отримав вищу освіту, закінчив юридичний факультет Віденського університету. Згодом разом з Бем-Баверком вивчав економічну теорію в університетах Гейдельберга та Лейпціга. У 1883 р. був призначений приват- доцентом (перша ступінь професорства) з курсу економічної теорії у Віденський університет, захистив докторську дисертацію. У 1884 – 1902 рр. Ф. Візер – професор у Празькому та Віденському університетах. У 1903 – 1922 рр. – керівник кафедри у Віденському університеті, яку спадкував йому К. Менгер.

На економічні погляди Ф. Візера вплинули праці В. Рошера, К. Кніса, Г. Гільдебранда, К. Менгера та ін., новітні ідеї яких він пропагував і розвивав у своїх дослідженнях.

Основні ідеї австрійської школи маржиналізму Ф. Візер виклав у працях

„Походження і основні закони господарської цінності” (1884), „Природна цінність” (1889), та „Теорія суспільного господарства” (1914).

Серед основних теоретичних здобутків Ф. Візера є:

– трактування політичної економії як розділу прикладної психології, завдання якої полягає в тому, щоб пояснювати економічні явища і процеси за допомогою аналізу мотивів, якими керуються люди у своїй господарській діяльності;

– обстоювання тези про первинність споживання перед виробництвом (який пропагувала класична політична економія). Ф. Візер стверджував, що вихідним пунктом політичної економії є суб’єкт господарської діяльності (індивідуум), і оскільки у нього є певні потреби, вони і відіграють вирішальну роль в економічному процесі;

– відмовлення від розглядання індивідуума з його суб’єктивними потребами і оцінками, (що було характерним для К. Менгера) на користь дослідження об’єктивних закономірностей на рівні усього народного господарства, які складаються із багатьох індивідуальних оцінок і переваг;

– розробка теорії приписування (замовлення). Суть теорії полягає в тому, що оцінка виробничих ресурсів при формуванні витрат виробництва здійснюється лише через оцінку споживчих благ. Саме споживчі блага

визначають цінність факторів виробництва, що використовуються у процесі їх виробництва. Ф. Візер виходив з того, що раціональні суб’єкти господарювання не

можуть оцінити корисність далеких від них факторів виробництва (продуктивних благ), що не пов’язані безпосередньо з їх споживанням. Це означає, що ціни продуктивних благ (в першу чергу, праці та капіталу) визначаються опосередковано через граничні корисності споживчих благ, вироблених цими продуктивними благами;

– дослідження „граничної корисності”. Її вчений розглядав як додаткову корисність, яку споживач одержує від додаткової одиниці даного блага. На основі

граничної корисності Ф. Візер розвинув теорію цінності. Згідно з цією теорією цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх

– граничною корисністю граничного споживного блага;

– застосування в науковій вжиток показника „граничний продукт” для оцінки продуктивних благ. Під граничним продуктом Ф. Візер розумів таке споживче благо з багатьох, яке вироблено продуктивним благом, що має найменшу граничну корисність;

– формулювання закону витрат виробництва, який згодом отримав назву „закон Візера”. Суть цього закону полягає в тому, що гранична корисність граничного продукту визначає ціну продуктивного блага, використаного на його виробництво. „Закон Візера” показує взаємозв’язок між граничною корисністю і витратами виробництва;

– обґрунтування теорії альтернативних витрат. Сутність цієї теорії

полягає в тому, що витрати виробництва даного продукту залежать від альтернативних можливостей, якими приходиться жертвувати для того, щоб виробляти цей продукт. Цінність, наприклад, якогось сувеніру, який сподобався іноземному туристу, визначається для нього цінністю всього того, чим йому прийдеться пожертвувати заради придбання цього сувеніру, – відвідування ресторану, відпочинку на березі моря тощо. На основі теорії альтернативних витрат виходить, що за даних обсягів запасів виробничих факторів конкуренція розподіляє їхні послуги таким чином, щоб вирівняти їхні граничні блага в грошовій формі на всіх напрямах їхнього використання. У рівноважному стані гранична продуктивність цих ресурсів і витрати відмови від можливостей, альтернативних виробництву додаткової кількості будь-якого товару, мають бути рівними;

– визначення доцільності переходу виміру корисності благ від кардиналістського (кількісного) підходу до ординалістського (порядкового). За умов кардинального (кількісного) підходу [101, с. 520]:

•        корисність можна кількісно вимірити і визначити, наскільки одне благо

корисніше за інше;

•        корисність трактується як функція, постійна з точністю до лінійного

перетворення;

•        шкали, утворені лінійним перетворенням показників, мають властивість

збереження інтервалів.

Ф. Візер відмовився від кількісного виміру корисностей окремих благ і перейшов до ранжування споживчих наборів благ на основі надання переваг

одному з них. Вчений обгрунтував це тим, що дуже важко:

•        уявити, що споживач може точно вимірити граничні корисності різних благ;

•        знайти одиниці виміру корисності, тому що це поняття суб’єктивне.

Це відмітили також і сучасні відомі економісти Є. Дж. Долан і Д. Ліндсей. „Ніхто

ще не винайшов „вимірювача” корисності, який можна було б під’єднати до живої людини і виміряти отриману корисність настільки ж легко, наскільки це можливо при вимірюванні кров’яного тиску” [94, с. 107].

За умов ординалістського підходу [101, c. 520]:

•        корисності трактуються як функції, постійні до монотонного

перетворення;

•        шкали, утворенні монотонним перетворенням одна в одну, мають один і

той самий напрямок.

До заслуг Ф. Візера відносять також:

– розробку способу визначення сумарної корисності на основі простого множення граничної корисності блага на кількість однорідних благ, що прийнято називати мультиплікативним способом обчислення сумарної корисності. Аргументація Ф. Візера на користь такого способу така: „кожний запас, що ділиться, економічно оцінюється шляхом множення граничної корисності на кількість одиниць запасу (частин, штук)” [11, с. 481];

– висунення і обґрунтування „теорії вмінення” (віднесення). Згідно цієї теорії, певна частина цінності предметів споживання має бути вмінена (віднесена)

на рахунок того чи іншого продуктивного блага (праці, капіталу, землі), які приймають участь у процесі виробництва. Розвиваючи цю теорію, Ф. Візер звернув увагу на категорії „приватна власність” і „приватний господарський

порядок”.

Приватну власність Ф. Візер тлумачив з позиції рідкісності. На думку вченого, вона є породженням рідкості та обмеженості предметів споживання.

Досліджуючи природу власності, вчений твердив, що приватна власність є вічною категорією, яка випливає із самої суті економії, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для

задоволення цих потреб. З цієї причини люди починають цінити благо, прагнуть оволодіти ним. Приватна власність розглядалася у тісному взаємозв’язку з проблемою організації господарства; відзначалося, що її значення визначається

логікою господарювання. Це Ф. Візер аргументував:

•        необхідністю економного і раціонального використання

господарських благ для того, щоби не втратити своєї власності;

•        важливістю питання про „моє” та „твоє”;

•        правовими гарантіями для господарського використання власності

[11, с. 458 – 459].

„Приватний господарський порядок” Ф. Візер розглядав як систему господарських взаємозв’язків приватних підприємств функціонуючих на засадах

вільної конкуренції. Вчений негативно сприймав ідею усуспільнення,

стверджував, що „приватний господарський порядок – єдина форма великого громадського економічного союзу, яка себе виправдала і досвідом століть

підтвердила більш успішну суспільну взаємодію, ніж за загального

підкорення за наказом”. Ф. Візер засуджував соціалістичний ідеал суспільної власності, за якої „дуже швидко держава стала б єдиним власником усіх засобів виробництва, що, однак, ні в якому разі не повинно відбутися, адже вона не в змозі так само ефективно управляти цими засобами виробництва, як це робить приватна особа” [11, с. 481]. При цьому вчений різко критикував противників приватної власності [11, с 487].

У своїх працях Ф. Візер:

– ввів у науковий обіг термін „маржиналізм”;

– відстоював, на відміну від К. Менгера і Е. Бем-Баверка, права держави на помірковане втручання в економіку.

Ейген Бем-Баверк (1851 – 1919) – відомий австрійський економіст,

засновник австрійської школи маржиналізму. Народився у м. Брюнні в дворянській сім’і. Отримав вищу освіту, закінчив юридичний факультет Віденського університету. Згодом разом з Ф. Візером вивчав економічну теорію в університетах Гейдельберга та Лейпціга. У 1881 р. вчений захистив дисертацію, став викладачем з курсу економічної теорії у Інсбрукському університеті. В 1889 р. перейшов на державну службу і тричі обирався міністром фінансів Австро- Угорщини (1895, 1897, 1900). У кінці 1904 р. залишив державну службу і з 1905 р. почав працювати професором економіки Віденського університету.

Е. Бем-Баверк – автор багатьох праць, де ґрунтовно розвиваються та вдосконалюються суб’єктивні теорії маржиналізму. Серед них „Капітал і

прибуток” (1884 та 1889), „Основи теорії цінності господарських благ” (1886), та

„Позитивна теорія капіталу” (1891) – головна праця, яка витримала за життя автора 3 видання (1891, 1909, 1912) і принесла йому найбільшу популярність.

Найважливіші економічні ідеї Е. Бем-Баверка, які засновані на принципах граничної корисності, знайшли відображення у:

теорії цінності, теорії ціноутворення, теорії капіталу, концепції відсотку, теорії

очікування.

Теорія цінності Е. Бем-Баверка висунена замість трудової теорії вартості К.

Маркса. Згідно цієї теорії цінність благ визначається суб’єктивною оцінкою споживача. У теорії цінності вчений:

– критикував трудову теорію вартості, пояснював її помилковість і нікчемність [4, с. 40]. Е. Бем-Баверк вважав, що вартість (цінність) товару визначається не працею, що витрачена на виробництво товарів, а граничною корисністю;

– розвивав поняття цінності. Е. Бем-Баверк стверджував, що:

• цінність – це суб’єктивна корисність, або судження про значимість

господарських благ, що знаходяться в розпорядженні людей. ”Цінність речі, –

підкреслював Е. Бем-Баверк, – вимірюється величиною граничної корисності цієї речі. Це положення є центральним у нашій теорії цінності. Все подальше

пов’язується з ним і виводиться з нього” [4, с. 279];

• величина цінності залежить від ставлення суб’єкта до тих благ і від

обставин, в яких він знаходиться. Вчений на прикладі показав різницю в

цінності стакана води у фонтана і в пустелі;

• основою цінності е найменша корисність, яка дозволяє в конкретних господарських умовах раціонально використовувати дану річ. „Ми приймаємо за

мірило цінності, – писав Е. Бем-Баверк, – найменшу корисність, заради одержання якої уявляється ще вигідним з господарської точки зору використовувати дану річ” [4, c. 279].

У процесі дослідження цінності Е. Бем-Баверк:

– проілюстрував ідею вимірювання цінності речі величиною граничної корисності цієї речи за допомогою прикладу, логіка якого така. Самотній поселенець, хатинка якого ізольована від світу первісним лісом, розраховує, як йому використати п’ять мішків зібраного зі свого поля зерна. Перший мішок необхідний йому, щоб не померти з голоду до наступного врожаю; другий – щоб покращити своє харчування з метою збереження здоров’я і сил; третій – щоб відгодувати птахів і мати в раціоні м’ясо; четвертий – має піти на приготування пшеничної горілки; п’ятий – на корм декількох папуг, базікання яких йому подобається слухати;

– обгрунтував свій спосіб визначення сумарної (сукупної) граничної корисності запасу благ, відмінний від мультиплікативного способу Ф. Візера. Погоджуючись з Ф. Візером з приводу того, що корисність води в кожному із п’яти ведер дорівнює граничної корисності останнього ведра, водночас Е. Бем- Баверк не погодився з його способом обчислення сумарної корисності всіх відер разом. На думку вченого, коли обчислюється сукупна корисність всього запасу, то для кожної окремої порції необхідно враховувати її власну граничну корисність. Інакше кажучи, кожне відро води має фігурувати у сукупної корисності так, ніби воно було останньою, граничною порцією. „Задоволення тримати папуг + вживання пшеничної горілки + споживання м’яса + збереження здоров'я + підтримка життя – сума, яка не в п’ять разів, а безкінечно більше задоволення тримати папуг” [4, с. 286]. Як відмічає Є. Майбурд, сучасна економічна наука визнала вірними міркування Е. Бем-Баверка [113, с. 377]. Розроблений Е. Бем- Баверком спосіб визнання сукупної корисності певної кількості матеріальних благ

на основі суми їх власних граничних корисностей сьогодні називають адитивним;

– виділяв абстрактну і кваліфіковану корисність. Е. Бем-Баверк стверджував, що абстрактну корисність мають всі блага, але кваліфіковану корисність, або цінність, мають тільки обмежені блага. І лише такі блага можуть обмінюватися, тобто мати мінову силу у відповідності з тим значенням, яке надають благу особи, що приймають участь в обміні;

– підкреслював, що не всі корисності мають можливість обмінюватися. Таку можливість, вважав Е. Бем-Баверк, мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості, і які завдяки цьому стають цінностями. „Для створення цінності, – писав Е. Бем-Баверк, – необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість, не абсолютна, а тільки відносна, тобто у порівнянні з розмірами існуючої потреби у речах даного роду. Висловлюючись точніше, ми скажемо: цінність набувають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб його або не вистачає зовсім, або ж їх так мало, що відома сума потреб повинна залишитися без задоволення. І навпаки, не мають цінності ті

матеріальні блага, які є у нашому розпорядженні в такій кількості, що за їх допомогою можуть бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби, але й залишається ще зверх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування” [4, с. 192];

Теорія ціноутворення Е. Бем-Баверка розвиває взаємозв’язок граничної корисності та механізму ринкового ціноутворення. У теорії ціноутворення науковець:

– поділяв цінність на суб’єктивну (індивідуальну) і об’єктивну (ринкову). Суб’єктивна цінність – це особиста оцінка товару окремим споживачем і продавцем. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Об’єктивна цінність – це мінові пропорції, ринкові ціни, які формуються внаслідок конкуренції на ринку;

– виокремив поняття „мінова цінність” і „ціна”. На думку Е. Бем-

Баверка, ці поняття знаходяться в тісному зв’язку між собою, але не співпадають одне з одним. Мінова цінність означає можливість одержати в обмін на дану річ

відому кількість інших матеріальних благ, а ціна означає саме цю кількість матеріальних благ, одержану в обмін на дану річ [4, c. 349];

– визначав ціну суб’єктивною оцінкою товара з боку покупця і продавця. На думку Е. Бем-Баверка та інших прихильників австрійської школи, цінність і ціна не залежать від витрат виробництва, а, навпаки, завдяки наявності цінності у споживчих благ і процесу вмінення (віднесення) створюються оцінки виробничих ресурсів (факторів виробництва), які формують витрати і тим самим цінності і ціни;

– виходив з того, що обмін приносить взаємовигоду, оскільки покупець оцінює товар, вище, ніж її продавець. На думку Е. Бем-Баверка, „обмін виявляється економічно можливим тільки між такими двома особами, які визначають цінність, яка пропонується для обміну і яка отримується в обмін речі неоднаковим, навіть протилежним чином. Покупець має оцінити річ, яку він купує, вище, а продавець – нижче тієї речі, в якій виражена ціна першої; і вигода, яку вони отримують від мінової угоди тим вища, чим значніше різниця між їх

оцінками одних і тих же матеріальних благ. При зменшенні цієї різниці вигода від обміну зменшується, і якщо різниця знижується до нуля, тобто якщо цінність кожної із речей, що пропонуються для обміну визначається тією і другою стороною однаково, то мінова угода стає економічно неможливою”. Ця умова виконується завдяки розподілу праці, тому що „кожний виробник буде надавати своєму власному продукту незначну, а чужим продуктам відносно високу суб’єктивну цінність” [4, с 416 – 417];

– стверджував, що тотожність між витратами виробництва і ціною має місце лише тому, що ціна товарів є моментом визначальним, а ціна продуктивних засобів – елементом визначуваним. Особливо вирішальну роль відіграє ціна граничного продукту, тобто найменш цінного продукту, на виробництво якого господарський розрахунок ще дозволяє використати одиницю продуктивного засобу. До цієї ціни пристосовуються – через витрати виробництва

– ціни всіх інших продуктів, однорідних з граничним продуктом. Усе це здійснюється шляхом гри суб’єктивних оцінок або рівнодіючих, так що закон

витрат виробництва проявляється не всупереч і не поряд, а в межах законів граничної корисності і граничних пар [4, с. 425].

Особливу увагу Е. Бем-Баверк приділяв позитивної теорії капіталу. Згідно цієї теорії, капітал (засоби виробництва) розглядається як результат обхідних

(непрямих) методів виробництва, що має власну продуктивність, пов’язану з уможливленням виробництва споживчих благ через започаткування та

завершення відповідних виробничих циклів [101, с. 1283].

Е. Бем-Баверк проголошував, що спочатку праця витрачається на створення засобів виробництва, які потім використовуються для створення більшої кількості продукту виробництва. Наприклад, підприємець з допомогою ручного візка щоденно розвозив по 2 тисячі чебуреків на базарі, і непогано заробляв. Він себе обмежував у споживанні, економив, і частину отриманих грошей від такої праці відкладав у банк. Десь через пару років на заощаджені гроші ним було придбано автофургон, за допомогою якого підприємець став у п’ять разів більше розвозити чебуреків. Його дохід збільшився у п’ятеро. Він вже міг дозволити собі і покращити харчування і заощаджувати гроші на другий фургон.

Таке застосування праці Е. Бем-Баверк назвав обхідним процесом виробництва. У сучасній науки ця назва збереглася, хоча нерідко говорять і про

непрямий процес. Іноді також йдеться про обхідні методи, або ж непрямі методи.

Усі ці назви виражають одне і теж.

Звісно, пише Є. М. Майбурд, про нагромадження капіталу як попередню умову виробництва всі знали давно. Е. Бем-Баверк лише виділів це явище як ключ до проблеми походження доходу на капітал. Увівши в обіг поняття „обхідний метод виробництва”, вчений логічно пов’язав процес нагромадження капіталу з процесом роботи капіталу [113, с 388]. Під даним методом вчений розумів продовження періоду виробництва з використанням капіталомістких процесів.

У позитивної теорії капіталу E. Бем-Баверк:

– розрізняв виробництво безпосереднє і капіталістичне. Під першим розумів виробництво, на якому не використовується капітал. У виробничому процесі приймають участь лише земля і робоча сила – „природні”, або первинні, виробничі фактори, пропозиція яких фіксована або залежить від позаекономічних рішень. Під другим – виробництво, на якому використовується „створений” капітал, або проміжковий виробничий фактор, пропозиція якого визначається кількістю землі і праці, затраченої в минулому на його виробництво;

– наголошував на тому, що капітал – це проміжний продукт, створений працією і природою заради підвищення продуктивності виробництва. Е. Бем- Баверк стверджував що, капітал має іншу природу, ніж два інших фактора. Праця і земля – це щось первісне, що не зводиться до інших економічних благ. Капітал же можна звести до праці і землі (тут мова іде не про грунт, а про продуктивну послугу землі) [113, с. 386];

– виокремив капітал на приватний(дохідний) і суспільний (виробничий). Під першим розумів сукупність засобів (коштів), призначених для придбання благ. Під другим – сукупність проміжних продуктів, призначених для виробництва продуктів споживання.

Е. Бем-Баверк проаналізував три основні функції, які виконує виробничий капітал. Це:

• функція спрямування виробництва на найвигідніший (із можливих) шлях

(спосіб);

• функція інструмента виробництва;

• функція посередньої, непрямої причини започаткування нових

виробничих циклів [101, с. 526].

У своєму дослідженні Е. Бем-Баверк:

– підкреслював, що роль капіталу у виробництві полягає в тому, щоб уможливити використання продуктивних „обхідних”, або

„багатоступеневих”, методів виробництва, які однак, вимагають більших затрат

часу: Робінзон Крузо може ловити рибу голими руками або „обхідним” способом – за допомогою рибальської сітки. І тоді рибальство було б фізично продуктивнішою, він зміг би наловити риби більше, ніж голіруч, навіть якщо взяти до уваги додаткові витрати праці на її плетіння та латання;

– стверджував, що капітал – це ресурс, використання якого потребує часу. Навпаки , всякий продукт, виробництво якого вимагає часу, неодмінно передбачає використання капіталу в якості одного із виробничих ресурсів;

– розвинув положення про те, що капітал має свою власну продуктивність. Ж. Б. Сей у концепції „трьох факторів” лише у тезисної формі висловився про продуктивність капіталу. Е. Бем-Баверк відокремив фізичну продуктивність від вартісної продуктивності. Під вартісною продуктивністю розуміється продуктивність людської праці, без застосування засобів виробництва. Під фізичною продуктивністю розуміється надлишок продуктивності людської праці, забезпечений використанням засобів виробництва. Фізичний капітал створює свою чисту вартість, відмінну від вартості, створеної людською працею, без використання капіталу;

– оголосив, що все сучасне (капіталістичне) виробництво є обхідним процесом. Саме у цьому можливо було би побачити суть капіталізму (а не у приватній власності , вільній конкуренції і т.п.). Чим більше, на думку Е. Бем- Баверка, ступінь обхідності виробництва, тим більше створюється споживчих благ. Але обхідні методи можливі лише при умові, якщо капітал приносить свій

чистий продукт. Тому чистий продукт (процент на капітал) має існувати при будь-

якій формі власності, якщо у господарстві використовуються обхідні методи;

– стверджував, що чиста продуктивність капіталу з’являється у вигляді залишку продукту виробництва, який залишається після відрахування із продукту виробництва всіх витрат і який може бути виражений у формі річної норми відсотку [113, с. 389].

Концепція відсотку E. Бем-Баверка, яка є статичною, ґрунтується на гармонійному поєднуванні принципів часової й граничної продуктивності. Згідно цієї концепції, процент – це частина цінності майбутнього граничного продукту, який виробляється із застосуванням сучасних засобів виробництва. Процент (усякий дохід) виникає в результаті впливу фактора часу на вартість благ для винагороди підприємця. Мета цієї теорії – довести право підприємця на

прибуток шляхом зведення його до проценту. У концепції відсотку E. Бем-

Баверк:

– виходив з того, що цінність теперішніх благ за рівних умов завжди більше цінності таких благ у майбутньому, тому що людина сьогоднішнє цінує дорожче майбутнього, яке часто буває невизначеним. Е. Бем-Баверк вважав, що люди обмінюють певну суму майбутніх зобов’язань на меншу суму грошей, тому що споживчі блага, які можна придбати за ці гроші сьогодні, вони цінять так само, як і більшу кількість тих же благ в майбутньому [89, c. 122];

–          стверджував, що процент (прибуток) виникає у результаті впливу фактору часу на вартість благ;

– виходив з того, що процент виступає як результат „очікування”

підприємця, а його джерелом є різниця оцінок майбутніх і теперішніх господарських благ. Звідси, прибуток підприємця – це процент як різниця в оцінці сьогоднішнього блага (заробітної плати), яка виплачується робітникові, і майбутнього блага (праці робітника, який створює продукт лише через певний період, так що робітник – це власник майбутнього блага). Е. Бем-Баверк підкреслював, що при наймі робітника має місце еквівалентний обмін заробітної плати (сьогоднішніх споживчих благ) на більшу кількість праці (майбутніх благ);

– джерелом процента є збільшення періодів виробництва окремих благ у результаті розвитку непрямих методів виробництва [89 3, с. 123];

– вважав процент природною і загально економічною категорією, існуючу скрізь, де відбувається обмін товарів і послуг поточного і майбутнього споживання. Е. Бем-Баверк стверджував, що природа прибутку однакова і при капіталізмі, і при соціалізмі;

– розглядав процент як дисконт з цінності майбутнього граничного продукту, який виробляється з допомогою теперішніх засобів виробництва;

– обгрунтував три причини або підстави існування відсотку:

• перша пов’язана з постійним існуванням у суспільстві малозабезпечених

людей, одні з яких сподіваються на збагачення, а інші – ні, але у цілому обидві

групи віддаватимуть перевагу теперішнім товарам перед майбутніми;

• друга пов’язана з тим, що у суспільстві є деяка частина людей, які не

мають достатньої волі, віри і уяви, щоб віддати перевагу не теперішнім, а

майбутнім благам;

• третя полягає у тому, що людям більш властиве прагнення до

„непрямого” виробництва сьогодні, ніж до „безпосереднього” в майбутньому, у

надії одержати більше продукту (відповідно вигоди) зараз, особливо з огляду нате,

що віддача у подальші періоди виробництва буде спадати.