Розділ 2.І. теоретико-методологічні основи трансформації зайнятості населення і її вплив на інвестування економіки україни.

Теоретичний пошук і розробка нових методологічних підходів, нового категоріального апарату, застосування більш змістовного наукового інструментарію під час дослідження трансформації зайнятості населення і його впливу на інвестування економіки, забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України в умовах глобалізації, неможливі без уважного розгляду цілого комплексу аспектів економічної науки, без осмислення фундаментальних проблем її методології; без поглиблення і розширення наукових кордонів предмета економічних досліджень. Насамперед це стосується науково-прикладних досліджень сфери використання людського капіталу – пріоритетного чинника сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності держави і, зокрема – сфери зайнятості в базових, традиційних, споконвічних сферах і галузях економіки країни, від інвестування яких залежить рівень життя та добробут українських громадян.

Розвиток формаційних, цивілізаційних, глобалізаційних процесів зумовив трансформацію сучасної економіки в економіку систем, що перейшли від стану стихійного саморегулювання в стан жорсткої самоорганізації і взаємоорганізації. Тому нині особливо важливого значення набуває системний підхід до дослідження такого складного явища, як сфера зайнятості її вплив на розвиток галузей економіки та їх інвестиційну складову. Ретельному дослідженню поверхневих форм, кількісних характеристик і конкретних параметрів сфери зайнятості   має передувати системний розгляд аспектів зайнятості, її субстанціональної основи, атрибутивних якостей і властивостей, закономірностей функціонування і розвитку. Вихідним пунктом дослідження питань розвитку суспільно-економічної системи зайнятості є, незважаючи на певні наукові здобутки, удосконалення понятійно-термінологічного апарату, встановлення чітких формулювань і визначень основних теоретичних положень і наукових категорій.

Позаяк зайнятість належить до числа найбільш складних соціально-економічних феноменів, визначити його однозначно нелегко, незважаючи на використання поняття зайнятість в широкому ужитку. Існує безліч тлумачень і визначень зайнятості, що обумовлено багатогранністю самого явища та складністю його пізнання.

В повсякденному житті поняття зайнятість пов’язується з наявністю у людини певної справи, роботи, заняття. Проте таке розуміння не дає відповіді на запитання стосовно її значення в житті людини, ролі держави та особистості в організації цієї діяльності, а також параметрів кількісного та якісного стану, тенденцій зайнятості населення у суспільному господарстві. Складність та різноплановість цієї проблеми обумовили застосування різнобічних підходів до її дослідження. Причому кожному етапові суспільно–економічного розвитку властиві свої специфічні погляди на зайнятість як соціально-економічну категорію та шляхи досягнення ефективного використання робочої сили. Насамперед, це стосується завдань та методів вирішення проблем зайнятості, що завжди розглядалася крізь призму рівня та характеру поєднання робочої сили та засобів виробництва.

На основі критичного огляду та узагальнення існуючої категоріальної бази нами виявлено, що нині відсутнє загальноприйняте трактування зайнятості населення як соціально-економічної категорії. Це насамперед пов’язано з тим, що учені і практики, працівники законодавчих та виконавчих органів влади й державного управління відповідно до покладених на них обов’язків і функцій розглядають зайнятість з різних точок зору: з економічної, соціальної, політичної, психологічної, юридичної, організаційної тощо.

Серед досліджень методологічного спрямування можна виділити такі основні напрями, що набули значного розвитку:

перший - розглядає зайнятість як джерело доходів і багатства;

другий – визначає зайнятість як систему економічних і суспільних відносин;

третій - пов’язує зайнятість з виявом трудової активності населення.

Ретроспективний аналіз свідчить, що серед відомих учених-економістів першого напряму можна назвати насамперед К.Маркса і Ф.Енгельса, які вбачали у зайнятості необхідний фундамент достатку людини, а також її життєдіяльності в цілому [19, с.486; ]. У подальшому значний вклад у дослідження зайнятості як засобу отримання доходів внесли вітчизняні учені, зокрема С.Г.Струмілін, Л.Е.Минц, М.Я.Сонін та інші [38; 23; 36].

На нашу думку, найбільш ґрунтовним та яскравим тлумаченням зайнятості на основі застосування підходу першого напряму, є визначення, сформульоване відомими вітчизняними фахівцями ринковиками В.С.Васильченком, Б.Н.Крижанівським та В.В.Онікієнком, а саме: зайнятість – це діяльність громадян, яка пов’язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить прибуток у грошовій або іншій формі у вигляді заробітної плати, додаткових допомог, чи виплат натурою [3, с.4].

Більш розповсюдженим є трактування зайнятості як економічної категорії крізь призму суспільних відносин у сфері праці. Так, у довідковій економічній літературі зайнятість визначається як соціально-економічні відносини по забезпеченню працездатного населення робочими місцями, розподілу його для участі у суспільно-корисній праці та забезпеченню розширеного відтворення робочої сили [6, с.15]. Аналогічно розглядає зайнятість А.Котляр, відокремлюючи її від праці та зазначаючи, що зайнятість, на відміну від праці, є не діяльністю, а суспільними відносинами між людьми, насамперед, економічними та правовими стосовно включення працівника у конкретну кооперацію праці на певному робочому місці.

Розвиваючи понятійний апарат щодо зайнятості населення як системи суспільних відносин, окремі вчені розглядають її у нерозривній єдності з виробничими ресурсами. Зокрема, В.Ф.Онищенко вважає, що зайнятість виражається в участі людини у суспільному виробництві, організації майнового та особистих факторів виробництва в єдині продуктивні сили суспільства.

На аналогічних наукових позиціях стоїть С.Ю.Трубич, який зазначає, що зайнятість населення – це система соціально-економічних відносин, які склалися внаслідок суспільного поділу праці в різних сферах суспільної діяльності, пов’язаних з поєднанням працездатного населення із засобами виробництва на основі попиту та пропозиції робочої сили.

Отже, узагальнюючи наведені вище визначення та поглиблюючи їх, можна стверджувати, що зайнятість – це соціально-економічна категорія, яка означає включення населення у суспільне виробництво і охоплює сукупність економічних відносин, пов’язаних із забезпеченням населення робочими місцями та його участю в господарській діяльності. Вона характеризує економічно активне населення у сполученні з речовими факторами виробництва.

Учені третього напряму в основу визначення зайнятості населення закладають трудову діяльність громадян. Своєрідним поєднанням наукових позицій учених другого і третього напрямів виступає визначення зайнятості М.М.Матюхою: „Зайнятість населення як соціально-економічна категорія являє собою ступінь залучення до трудової діяльності громадян згідно з їх фізичними та майновими можливостями, яка складається під впливом попиту і пропозиції на ринку праці та приносить матеріальну вигоду, спроможну задовольнити відповідний рівень життя працівникам та їх сім’ям” [20, с.6].

Таким чином, на основі викладеного можна зробити висновок про те, що зайнятість населення уособлює в собі соціально-економічні відносини щодо забезпечення громадян робочими місцями, включення їх у трудову, інтелектуальну діяльність, що, здебільшого, приносить їм доход та іншу матеріальну вигоду.

Слід зазначити, що тип суспільно–економічного ладу суттєво визначає підходи щодо дослідження зайнятості. Так, у період існування командно-адміністративної економіки практично усі засоби виробництва перебували у державній власності, а праця у суспільному виробництві була обов’язковою. Тому головне завдання служби зайнятості полягало у максимальному залученні працездатного населення країни до трудової діяльності, і, в кінцевому підсумку, до забезпечення його повної зайнятості. Цієї позиції дотримувалася більшість вчених-економістів радянської епохи. Зокрема, на думку М.Я.Соніна “… понятие полной или неполной занятости определяет: во-первых, удельный вес занятого трудоспособного населения во всем трудоспособном населении и, во–вторых, степень постоянства занятости трудоспособного населения общественно полезной деятельностью” [36, с.95]. М.К.Карнаухов під повною зайнятістю розумів таку ситуацію, коли число зайнятого населення співпадає з чисельністю працездатного населення країни [10, с. 72].

Дещо по–іншому трактували категорію зайнятості В.Г.Костаков і П.П.Литвяков, по суті ототожнюючи її з повною зайнятістю. Під останньою науковці розуміли такий стан, коли досягнуто відповідності між потребою працівників у суспільному виробництві та її фактичним задоволенням [11, с.7; 17, с.22]. Існують й інші визначення, але спільним в них є те, що вони обґрунтовують необхідність і можливість досягнення повної зайнятості населення. Щоправда, такі твердження мали місце за умов існування соціалістичної системи господарювання.

Інша група вчених дещо звужує сутність зайнятості, розглядаючи її здебільшого стосовно суспільного сектора економіки і практично тільки щодо працездатного населення. Так, головною метою політики зайнятості В.Я.Чураков вважав забезпечення та підтримку пропозицій між наявними трудовими ресурсами та кількістю робочих місць [41, с.45], а В.І.Лишиленко – повне використання трудових ресурсів.

Прихильники іншої точки зору, зокрема, В.Ф.Машенков [21], С.А.Кузьмін [13, с.32], Е.І.Рузавіна [35, с.15–26], О.А.Бугуцький [2], К.І.Якуба [43], зайнятість розглядають і як максимальне залучення працездатного населення до участі у суспільному виробництві, і як засіб (організацію) його раціонального використання.

Проте світова практика функціонування розвиненої ринкової економіки дещо по-іншому трактує сутність зайнятості, акцентуючи увагу саме на соціальному аспекті праці. Свого часу з цього приводу висловила своє бачення Організація Об’єднаних Націй. За методологією ООН, зайнятість – це діяльність, що приносить доход. Зайнятими вважаються особи певного віку, які виконують будь–яку роботу за плату і відпрацювали хоча б третину робочого часу.

Перехід України до ринкових форм господарювання призвів до поглиблення методології і розширення термінофонду вітчизняної економічної науки. Мовознавці неодноразово констатували, що словник суспільної, соціально-економічної лексики зазнав значніших історичних змін, ніж словники інших сфер, що зумовлювалося відповідним характером самих реалій. Яскравим прикладом цього є тлумачення зайнятості, зроблене В.В.Радаєвим, в якому зайнятість розглядається як діяльність населення в контексті взаємодії роботодавців і найманих працівників, пов’язана з залученням працездатних груп населення у господарську діяльність [33, с.86].

Трансформація поглядів на сутність зайнятості населення позначилася й у відповідних нормативно-правових документах. Так, у Законі України “Про зайнятість населення” поняття “зайнятість” розглядається як діяльність громадян, що пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і як така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі [9, с.4]. Причому, до зайнятих відносяться і громадяни, які працюють за наймом, і ті, що самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, які беруть участь у виробництві тощо. Таке законодавче формулювання суттєво розширює права і можливості стосовно розвитку недержавних (приватних) форм господарювання та створює принципово нові підходи до розширення сфери зайнятості.

Більш широко тлумачить зайнятість Міжнародна Організація Праці (МОП). Зокрема, виокремлено категорію економічно активного населення, яка включає особи встановленого віку, що протягом певного періоду забезпечують пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. Зайняті економічною діяльністю – це особи, які виконують роботу за винагороду за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян, на власному (сімейному) підприємстві, безкоштовно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві [24, с.7–9].

Все більше вчених висловлюють думку про об‘єктивну неминучість впровадження на ринку праці роботи на умовах неповної зайнятості [42, с.5]. Вона розглядається як чинник підтримки високої трудової дисципліни, продуктивності праці та необхідний резерв робочої сили для нових виробництв. Як вірно зазначила Г.І. Купалова, ринок виступає основним регулятором руху робочої сили в суспільному господарстві, спонукуючи підприємства утримувати саме ту кількість працівників і саме такої кваліфікації, що забезпечують його максимальну прибутковість. Якщо ж ця умова порушується, то ринок формує резервну армію робочої сили з числа того контингенту населення, здатність до праці якого залишається незамовленою з боку суспільства .[ 16., 232с]

Розвиток ринкових відносин спричинив появу й інших різноманітних видів і форм зайнятості, що характеризують рівень забезпечення потреби людей в тих чи інших видах діяльності, форми участі економічно активного населення у суспільно корисній діяльності, розподілі і споживанні новоствореної вартості, а саме: зайнятість в офіційному і неформальному секторах, регламентовану й нерегламентовану, первинну та вторинну, постійну і тимчасову, стандартну й нестандартну. Усі ці форми зайнятості достатньо повно наведені в економічній літературі. Доречно також за концептуальною ознакою виділити:

                повну зайнятість, за якої пропозиція робочої сили покривається попитом на неї з боку суспільного виробництва; тобто кожен, хто може і хоче працювати, забезпечений роботою у суспільному виробництві;

                ефективну зайнятість, що відповідає інтенсивному типу відтворення та критеріям економічної доцільності й соціальної результативності;

                раціональну зайнятість – повне та ефективне включення трудових ресурсів у суспільне виробництво;

                продуктивну зайнятість, яка приносить працюючому доход, що забезпечує достойні людини умови життя, і є економічно обумовленою;

                глобальну зайнятість, що передбачає залучення всіх осіб працездатного віку до розширеної сфери економічно та суспільно корисної трудової діяльності.

Принагідно зазначити, що в Законі України про зайнятість визначено, що стратегічною метою суспільного розвитку є забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості населення.

На наше переконання, тлумачення зайнятості відбиває багато протиріч перехідного періоду, у яких переплітаються її характерні риси дореформеного періоду і нові тенденції, властиві ринковій економіці. Узагальнюючи викладені методологічні підходи до вивчення зайнятості, правомірно зробити висновок про їх не комплексність та не системність. У визначеннях зайнятості більшості дослідників переважає реляційний підхід, тобто виокремлюються відносини і зв¢язки між найманими робітниками й власниками капіталу та засобів виробництва; а робоча сила й працедавці розглядаються з позиції включення їх в економічні відносини. Інакше кажучи, вченими широко застосований характерний для західної економічної теорії вузько функціональний підхід в дослідженні сутності зайнятості, що виходить із функціонально-економічних взаємозв'язків і „технології” руху робочої сили в умовах ринку.

На відміну від наведених характеристик зайнятості, в нашому розумінні зайнятість населення слід розглядати під широким кутом зору та визначати як поліморфний феномен соціально-економічної взаємодії. На наше глибоке переконання, зайнятість має відповідати як реаліям сучасних ринкових відносин, так і вимогам соціалізації економіки України, реаліям гуманізації сучасних суспільних процесів у світі, що є об’єктивним явищем, оскільки основу національного багатства та його зростання визначає людський капітал, від інвестування в який залежить здатність держави здійснити економічний прорив до світової цивілізації та здійснити головну мету суспільно-функціонування економічних систем усіх рівнів – від глобального до локального – підвищити  зростання рівня добробуту і якості життя населення, а у загальному вигляді – забезпечити усталений збалансований соціальний розвиток суспільств.

Тому, на відміну від існуючих підходів, нами здійснено діалектичний метод соціально-економічного аналізу явищ, що дає змогу розкрити зайнятість як симбіоз таких невід‘ємних аспектів, що перебувають у взаємозв‘язку та доповнюють один одного:

субстанційного - визначає зайнятість як генезис життєдіяльності й розвитку людини та суспільства в цілому; іншими словами - демоекономічного відтворення робочої сили;

функціонального (діяльнісного) – що характеризує реалізацію працездатності та економічної активності населення, міру інтегрування людини до сфери трудової діяльності в залежності від вкладення коштів у людський капітал;

реляційного – розкриває зайнятість через сукупність певних відносин з приводу участі працездатного населення у суспільно корисній діяльності.

Підсумовуючи викладене, можна зробити методологічно важливий висновок про те, що зайнятість доцільно трактувати, як суспільно-економічну систему, метою функціонування якої є накопичення, використання, відтворення людського капіталу в умовах досягнутого рівня розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу і яка охоплює цілісну сукупність сфер, відносин, форм, методів, пов’язаних з суспільно корисною трудовою діяльністю економічно активного населення.

В контексті цього якісну частину людського капіталу доцільно сприймати через призму двох складових: „економічно активне населення” і „зайняте”, що відповідатиме і реаліям сьогодення, і вимогам за загальноприйнятими МОТ критеріям.

Отже, зайнятість являє собою важливий сектор соціально-економічного розвитку суспільства, що поєднує в собі економічні і соціальні результати функціонування всієї економічної системи. Можливість мати робоче місце, одержувати гідну заробітну плату, зберегти здоров'я, удосконалювати майстерність і розвивати творчий потенціал прямо пов'язана з загальною економічною динамікою виробництва, структурними змінами в господарстві, зміною форм власності, ситуацією в кредитно-фінансових, інвестиційних, зовнішньоекономічної сферах, ціною праці.

Дослідження показують, що сфера зайнятості праці в суспільстві є багатовимірною категорією і поєднує в собі систему відтворення робочої сили, ринок праці, систему законів і норм, комплекс найбільш розповсюджених способів організації і мотивації трудових процесів, певних обсяг знань накопичених наукою і управлінням тощо. Зайнятість населення представляє собою надзвичайно розгалужену систему зв'язків розподілу праці між сферами й галузями суспільного виробництва, а також усередині галузей, по видах робіт, ділянках виробництва, у масштабі усієї національної економіки та її окремих територіальних одиниць. Тому важливе наукове й прикладне значення має розробка понятійного апарату зайнятості не лише в загальному вигляді для усієї економіки країни чи усього зайнятого населення, а й для її складових сегментів, сфер, галузей.

В цьому контексті можна навести визначення М.Д.Берка, який стверджує, що зайнятість, наприклад, сільського населення характеризує суспільні відносини по залученню у сільській місцевості працездатного населення до суспільно корисної праці у відповідності з його фізичними, професійними та майновими можливостями та відповідно із потребами у робочій силі [12, с.5].

Відповідно до традиційних підходів, у спрощеному, буденному розумінні зайнятість пов’язується з трудовою діяльністю у галузях економіки або ж, за сучасною класифікацією видів економічної діяльності, прийнятою у світі – трудовою діяльністю в первинному секторі економіки.

Між тим розвиток національної економічної системи та окремих її сегментів в умовах докорінної соціально-політичної та економічної трансформації суспільства об’єктивно зумовлює необхідність поглиблення методологічної основи дослідження галузевих та секторальних сфер зайнятості населення країни відповідно до реалій ринкової економіки. Цим вимогам відповідає інтеграційний, синергетичний та дистрибутивний методологічні підходи, застосування яких дає змогу:

виявляти, зберегти і ураховувати при розробці регулюючих заходів системні, специфічні властивості, які набуває кожний сегмент (галузь, сфера) економіки за умов входження його у систему більш вищого порядку, якою є економічна система країни, та які проявляються лише при функціонуванні усієї системи;

ураховувати розгалужену систему взаємозв'язків та взаємозалежностей, які виникають в розподілі праці між галузями економіки, що безпосередньо впливають на їх ефективність функціонування;

передбачати відтворювальний, соціальний ефект щодо інвестування головної продуктивної сили – людини праці;

ураховувати просторовий та регіональний чинники функціонування галузей економіки.

У підсумку, цілісна реалізація викладених вище підходів створює методологічне підґрунтя для такого тлумачення зайнятості:

Зайнятість – це суспільно-економічна система, яка охоплює цілісну сукупність сфер, відносин, форм, методів суспільно корисної трудової діяльності економічно активного населення, яка приносить їм заробіток або доход та обумовлена користуванням основними засобами виробництва, а також виробництвом суспільних благ та послуг з приводу відтворення та розвитку людського капіталу, задіяного в галузях економіки. 

Ринкова лібералізація сприяла вільному вибору громадянами бажаних і не заборонених чинним законодавством видів діяльності. Поряд з працею за наймом широкого розповсюдження набували самостійні види діяльності, за якої громадяни самостійно забезпечують себе роботою і отримують відповідний доход.

Проте, слід зазначити, що методологічні засади самозайнятості відпрацьовані ще не достатньо. Ця сфера діяльності донині не отримала необхідного законодавчого забезпечення та адекватного ставлення з боку держави. Потребує чіткості та однозначності сам категоріальний апарат, визначення терміну самозайнятого населення, критеріїв віднесення до його складу. Здебільшого основу віднесення до самозайнятих складають такі ознаки, як: самостійно організована праця за власні кошти, наявність у приватній власності засобів виробництва, самостійність у виробництві та збуті виробленої продукції й відповідальність за це. Серед вітчизняних вчених-економістів таких поглядів дотримуються Е. М. Лібанова, А. А Нікіфорова, А. І. Рофе, Б. Г. Збишко, В. В. Ішин та інші [18, с.94; 25, с.99; 34, с.72].

Подібне за своєю економічною суттю визначення самозайнятого населення дає Державний комітет статистики України, ґрунтуючись на рекомендаціях Міжнародної організації праці (МОП), і визначає зайнятих індивідуальною (самостійною) трудовою діяльністю як осіб, “які здійснюють трудову діяльність на самостійній основі (без залучення найманих працівників), на свій власний кошт, володіють засобами виробництва і несуть відповідальність за вироблену продукцію (надані послуги)” [24, с.8].

Тим часом інша група вчених-економістів, а саме: В.В.Онікієнко, Р.П.Кузнєцова, О.В.Карнаухова, Л.В.Шевченко при визначенні самозайнятого населення застосовують дещо інші характеристики: незалежність осіб та їх можливість самостійно створювати робочі місця собі й іншим в тій чи іншій сфері діяльності згідно чинного законодавства [28, с.31, 14, с31-34].

У цьому визначенні головна увага відведена критерію спроможності самостійного створення робочого місця для себе, що цілком слушно. Переваги цього підходу засвідчує відсутність умови володіння засобами виробництва: Особливо це проявляється на прикладі аграрного сектору економіки де самозайнятість населення здійснюється не тільки на базі власних засобів виробництва, а й орендованих.

Тому, розглянемо питання самозайняиості населення на прикладі розвитку аграрного сектору економіки і де інвестування його обмежене. Зазначимо, що розвиток орендних відносин на селі, особливо в сфері землекористування, у тому числі й оренди основних виробничих засобів, став важливою чинником трансформації зайнятості населення. Саме ці концептуальні засади та методичні підходи розкривають соціально-економічну сутність самостійної зайнятості громадян, у першу чергу тих, які працюють у сільському господарстві – досить специфічній галузі економіки, відмінній від інших. Аналогічну думку мають інші провідні вчені економісти-аграрники, зокрема, Г. І. Купалова [15, с.4-5.].

Можна стверджувати, що відповідно до даного визначення, до складу самостійно зайнятого населення входять роботодавці, як працюючі власники; зайняті індивідуальною, тобто самостійною діяльністю; безоплатно працюючі члени сім’ї. Так, згідно з трактуванням МОП, “… в сектор самозайнятості входять особи, працюючі в господарських одиницях, що належать і керовані самостійно зайнятою особою: тому сектор самостійної зайнятості включає працюючих самостійно, не за наймом працівників, працюючих власників і всіх працівників, що діють разом з ними, тобто постійних і тимчасових працівників, учнів і безкоштовно працюючих членів сім’ї, в тому числі і виробничих кооперативів” [24, с.4].

Системний підхід до дослідження сфери зайнятості вимагає урахування її властивостей. Їх дослідження має велике теоретичне і прикладне значення для поглиблення методолого-методичного обґрунтування розв‘язання проблем зайнятості та ринку праці України й дасть змогу забезпечити необхідний рівень керованості та ефективності функціонування сфери зайнятості аграрного комплексу. Між тим у науковій літературі з питань зайнятості - як національного, галузевого чи регіонального рівнів - відсутні публікації щодо висвітлення результатів досліджень системних якостей сфери зайнятості.

Аналітична оцінка властивостей систем дала змогу сформулювати загальносистемні властивості зайнятості в аграрному секторі у складі континуальності, безперервності еволюції та взаємодії з зовнішнім середовищем, цілісності, автономності, ієрархічності, складності, інтегративності, незворотності та флуктуактивності. 

Континуальність, або властивість генеральності (охоплення всієї території сфери зайнятості аграрного сектору економіки) і територіальної цілісності. Просторово-часова організація сфери зайнятості АПК ґрунтується на єдності інтересів і цілей соціально-економічних спільностей. Інтелектуальна і духовна єдність сільського населення, яка закріплюється екологічним імперативом, формує континуум (безперервність) простору трудової діяльності в аграрному секторі економіки.

Ієрархічність сфери зайнятості означає, що вона включена підсистемою в систему більш високого порядку – національну економіку, а кожен її компонент також є системою.

Безперервність еволюції та взаємодії з зовнішнім середовищем: Сфера зайнятості аграрного сектору економіки формує та виявляє свої властивості лише в процесі взаємодії з зовнішнім середовищем – національною суспільно-економічною системою; вона реагує на її вплив та розвивається під цим впливом, але зберігає якісну визначеність та конкретні властивості, які забезпечують відносну стійкість та адаптивність функціонування сфери зайнятості. Ця властивість насамперед проявляється в еволюції якісних параметрів сфери зайнятості сільського населення. Якість зайнятості характеризує відповідність її параметрів певним вимогам національної суспільно-економічної системи.

Цілісність функціонування системи визначає тривалість неперервності та взаємообумовленості усіх процесів в її межах. Функціонування компонентів визначає характер функціонування системи як цілого та навпаки. зайнятості виявляється в тому, що зміна структури, зв'язків і поведінки будь-якого економічного суб'єкта зайнятості впливає на всі інші економічні суб'єкти і змінює сферу зайнятості в цілому. Іншим проявом цієї властивості є відносна відособленість (автономність), що відповідає певним регіоноутворюючим ознакам. Відносна автономність ґрунтується переважно на територіально-функціональній основі, а саме: здатності конкретної території відносно самостійно здійснювати адміністративно-управлінську, виробничо-економічну, соціально-культурну діяльність щодо сфери зайнятості та на цій основі задовольняти свої автономні життєві та соціальні потреби. При цьому розвиток будь-якої локальної території завжди має відбуватися в тісній взаємодії з територіальним довкіллям.

Складність висвітлює наявність в структурі будь-якої соціально-економічної системи значної кількості елементів і різноманітних взаємозв‘язків між ними. Елементами сфери зайнятості аграрного комплексу виступають природні і соціально-економічні компоненти продуктивних сил території, а також їх поєднання різних типів і масштабів, а взаємозв‘язки між ними в просторі забезпечуються різними видами комунікацій.

Інтегративність означає володіння сферою зайнятості властивостями, відсутніми в її складових компонент. Звичайно, сфера зайнятості може і має бути пояснена кооперативним ефектом, спричиненим дією її компонент, але це не виключає володіння властивостями, відсутніми в підсистемах, що складають сферу зайнятості.

Незворотність означає неспроможність повернення сфери зайнятості до попереднього стану внаслідок незворотних змін соціально-економічних характеристик суспільства, його технічної і технологічної оснащеності, вичерпності не відновлюваних ресурсів (насамперед трудових) тощо. Особливо актуальною є ця властивість системи для сучасного трансформаційного етапу розвитку України і її регіонів. Необхідно враховувати, що деструктивні заклики окремих представників політичної опозиції щодо повернення колишньої системи господарювання  тощо призведе не до повернення сфери зайнятості та ринку праці сільського населення та й узагалі національну економічну систему на вихідну позицію (оскільки діє принцип незворотності), а до небажаних (деструктивних) змін – деформацій.

Флуктуактивність – здатність системи за певних умов раптово переходити в інший стан. Врахування цієї властивості зорієнтоване передусім на визначення ризику виникнення непередбачуваної траєкторії перебігу суспільно-економічних реформ по ринковому типу з можливими негативними наслідками для сфери зайнятості та соціального захисту населення сільських територій.

Специфічні властивості аграрної сфери зайнятості національної економіки виникають у процесі кооперації її підсистем. Особливими властивостями сфери зайнятості аграрного сегменту економіки є наступні:

її підсистеми мають нечіткі межі: економічний суб'єкт може одночасно приймати участь у різних процесах самоорганізації сфери зайнятості, а також навколишнього середовища;

самоорганізація сфери зайнятості аграрного сектору економіки виникає не лише з кооперації між собою і однорівневих, і різнорівневих економічних суб'єктів, але й з економічними інститутами, а також кооперації інститутів між собою;

структура сфери зайнятості нерідко прихована відносинами адміністративної підпорядкованості;

сфера зайнятості сільського населення є динамічною системою;

сфера зайнятості сільського населення - стохастична система, що не піддається точному і детальному прогнозу;

сфера зайнятості сільського населення може бути як відкритою, так і закритою системою.

Між тим нехтування системними властивостями сфери зайнятості національної економіки в процесі ринкових реформувань, що донині повсюдно мало місце, та продовження застосування існуючої „технології” реформування сфери зайнятості на селі та аграрного комплексу економіки в цілому призвело до таких негативних незворотних наслідків:

дезінтеграція галузі перетворила її в сукупність організаційно-правових форм управління, нездатних здійснювати ефективну соціально-економічну, науково-технічну та екологічну політику. Ні кожні окремі самостійні КСП, ні дрібні фермерські господарства через втрату значних виробничих потужностей, злам інвестиційної системи, неспроможні налагодити інтенсивне розширене відтворення через відсутність достатнього фінансового забезпечення;

ігнорування інтересів регіонів при суспільно-економічних трансформаціях села негативно впливає на розвиток не тільки аграрного комплексу, але й інших галузей господарства регіонів;

погіршення інвестиційного клімату в галузі обумовило зниження науково-технічного рівня виробництва і, отже, зростання суспільно необхідних витрат та підвищення рівня цін. Частка чистого доходу на відтворювальні заходи набула у ціні суто символічного значення. Важливо відзначити, що штучним підвищенням закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію неможливо реанімувати інвестиційні й інноваційні процеси, які є результатом продуманої науково-технічної політики.

Більш повно і глибоко сутність зайнятості сільського населення можна розкрити через функції, притаманні моделі сфери зайнятості соціально орієнтованої економіки. Принагідно відзначимо, що висвітлені теоретичні- дослідження ринку праці та сфери зайнятості насамперед охоплюють аналіз функцій ринку праці, що, по-перше, значно звужує можливості адекватної оцінки ситуації щодо існуючої сфери зайнятості, по-друге, суттєво обмежує напрями і методи щодо її регулювання.

Так, В.М.Петюх в перелік основних функцій соціально орієнтованого ринку праці включає функції суспільного поділу праці, інформаційну, посередницьку, відтворювальну, стимулюючу, оздоровлюючу [32, с.66-67]. Основні функції ринку праці, властиві перехідному періоду, наведені в роботі А.А.Меліхова [22, с.21] та праці «Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати» колективу авторів у складі Д.П.Богині, Г.Т.Кулікова, В.М.Шамоти, О.А.Грішнової [37, с.10-11] та ін. Науковці до сукупності цих функцій одноголосно включили функції підтримки оптимального співвідношення між попитом і пропозицією, стимулювання праці шляхом оптимізації її вартості, сприяння розвитку професійного рівня працівників, підвищенню їх трудової мобільності, формування структури зайнятості, яка відповідає оптимальним суспільним потребам, розвиток конкурентного середовища, узгодження інтересів усіх сторін на ринку праці. Відмінність між двома цими переліками полягає у тому, що А.А.Меліхов в якості однієї з основних функції ринку праці перехідного періоду називає підтримку певного рівня безробіття, що не перевищує суспільно прийнятний рівень.

Доречно пригадати, що В.І. Герасимчук у дослідженнях з проблем соціалізації ринку праці окреслив суто економічну, соціально-економічну та соціальну функції зайнятості [4, с.25]

На жаль, переважна більшість перерахованих науковців не розкривають сутності наведених функцій зайнятості, їх реалізацію в умовах глобалізації економіки та значення для проведення трансформаційних перетворень по ринковому типу. Ґрунтуючись на системно визначених вище сутності та властивостей і критично оцінюючи запропоновані дослідниками функції ринку праці, можна виділити такі інтегровані функції сфери зайнятості.

Функція суспільної корисності, яка пов’язана із задоволенням потреб всього населення в матеріальних і духовних благах, а також безпосередніх суб’єктів діяльності щодо отримання ними доходу або прибутку. Іншою ознакою цієї функції є прибутковість, яка розглядається відносно величини та ефективності використання доданої вартості. Звичайно, рівень прибутковості (іншими словами, продуктивності) зайнятості підвищиться за умов розширеного суспільного відтворення, коли частка доданої вартості, що створюється найманою робочою силою, використовується для удосконалення засобів виробництва та на розширене відтворення робочої сили.

Однією з ключових функцій є відтворювальна функція, яка має за мету забезпечення нормального режиму суспільного відтворення і створення умов для прогресивного соціально-економічного розвитку. В контексті цього слід підкреслити виняткову значущість та незамінність вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і суспільства. Дослідження цієї функції набуває нині особливого значення з урахуванням спрямування державою економічного розвитку країни на забезпечення нормального рівня життя населення та вдосконалення якісних характеристик трудового потенціалу.

Нормальний рівень життя населення відповідає нормальному рівню забезпечення його потреб, який створює можливість появи значимих інтелектуальних і духовних потреб. Це нерозривно пов’язано з доступністю матеріальних і духовних благ відповідно до здібностей і трудової та підприємницької активності кожного члена суспільства, дотриманням принципів соціальної справедливості (у ринковому розумінні її суті) в розподілі створеного продукту і суспільних благ. Тому необхідно, щоб регулююча та контрольна функції держави в соціальній сфері супроводжувалися розробкою державних і регіональних соціальних програм для вирішення проблем освіти, охорони здоров’я, культури, науки, що актуалізує створення сучасного механізму соціальних гарантій та соціального захисту населення, адекватного ринковим перетворенням.

Зайнятість є процесом споживання робочої сили, способом досягнення мети трудової діяльності, формою життєдіяльності людини та умовою забезпечення її різноманітних потреб.

Тобто, крім суто економічних функцій, зайнятість насамперед виконує функцію соціалізації, яка виявляється у задоволенні потреби селянина у праці, підприємництві, бізнесі, реалізації його особистих інтересів, розвитку здібностей і творчого потенціалу, вертикальній мобільності і досягненні відповідного статусу, та яка означає забезпечення працюючому сільському населенню необхідного рівня доходів і добробуту для їх нормальної життєдіяльності та відтворення здібностей до праці, гармонійного і захищеного розвитку людської особистості, підтримання достойного рівня життєдіяльності його сім‘ї. Сутність цієї функції полягає також в тому, що сфера зайнятості сприяє добору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку ділових якостей та професійної майстерності найманих працівників. Іншими словами, людина розглядається не тільки з позицій її здатності до праці, але і з позицій життєвих потреб та розвитку особистості.

Сутність функції трудозбереження полягає в максимально можливому використанні його соціального і трудового потенціалів сільського населення у процесі організації зайнятості: адже трудові ресурси є найдорожчими з точки зору економічних і соціальних витрат на їх формування і відтворення. Забезпечується єдиний і безперервний ланцюг економічних явищ: нагромадження та відтворення людського потенціалу – зайнятість – трудозбереження – економія живої і уречевленої праці та ефективне використання соціального і трудового потенціалу – продуктивна зайнятість – ефективність суспільного виробництва. Трудозбереження є саме тим соціально-економічним феноменом, загальнонаукова і практична значимість якого певною мірою посилюється його суб’єктивною природою.

Дотримання принципів трудозбереження позитивно впливає і на розвиток людських ресурсів сільської місцевості та зміни в трудовій етиці, забезпечує сталі перспективи розвитку особистості в трудовому процесі. Тобто трудозбереження - це системо-утворююча функція, яка відбиває не лише економію живої i уречевленої праці, а й нагромадження та відтворення людського потенціалу на селі. З активізацією регіональної економічної політики, розвитком економічної самостійності регіонів, формуванням вільних економічних зон, роздержавленням і приватизацією власності основний механізм реалізації трудозберігаючої функції сфери зайнятості діє саме в регіонах, де безпосередньо і відбуваються процеси формування трудозберігаючих властивостей. Аналiз сучасної політики зайнятості сільського населення в Українi показує, що вона ще не стала міцним підґрунтям ефективної реалiзацiї трудозберiгаючої функції. Скоріше навпаки, її стан в цілому i прояв її окремих сторін об`єктивно обмежує цю функцію.

Узгоджувальна функція. У нормально функціонуючій розвинутій ринковій економіці найманий працівник має змогу вибрати оптимальне для нього робоче місце (залежно від умов праці, професійної спрямованості, форми та розмірів оплати, рівня кваліфікації). Водночас роботодавець має можливість створення умов для прояву і реалізації інтересів на усіх рівнях їх виникнення – індивідуальному, груповому, суспільному.

Всі суб’єкти вільні у виборі сфери зайнятості і виду діяльності, керуються власними інтересами (соціально значимими, а не антисоціальними), спрямованими на задоволення особистих потреб і розвиток суспільства в цілому, що зумовлює різноманіття форм зайнятості і підприємницької діяльності, для яких створюється сприятливий регуляторний клімат. Методологічними засадами врахування цієї функції при формуванні моделі розвитку адекватної соціально орієнтованій ринковій економіці сфери зайнятості, на нашу думку, є формування відносин між різними соціальними групами і прошарками населення на основі взаємного розуміння їхніх корінних інтересів, визнанні їх законного характеру, готовності вирішувати всі протиріччя шляхом соціальних компромісів; а також зближення інтересів суб’єктів сфери зайнятості, яке ґрунтується на зацікавленості в економічному зростанні і на справедливому, в ринковому розумінні, розподілі створеного продукту відповідно до вкладених ресурсів – праці, капіталу, підприємницьких здібностей.

Мотиваційна (створення конкурентного середовища). Саме ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, змушує селян, фермерів, працівників, зайнятих іншими видами економічної діяльності на селі утримувати робочі місця, а отже, і доход в умовах гострої конкуренції, а з іншого — матеріально зацікавлює, стимулює їхню ініціативність, компетентність, кваліфікованість. З одного боку, завдяки механізму конкуренції сфера зайнятості стимулює працедавців - керівників агрофірм, фермерів, інших сіль яких підприємців до продуктивного використання професійних здібностей та вмінь найманих працівників з метою забезпечення розвитку і прибутковості виробництва. З іншого боку, вона висуває вимоги до робочої сили, стимулюючи найманих працівників поліпшувати її якісні характеристики (кваліфікації, продуктивності і т.д.), що значною мірою залежить від конкурентоспроможності робочої сили.

Оздоровлююча функція. Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільняється від економічно слабких, непрацездатних в нових ринкових умовах працівників. Прояв в процесі трудової діяльності низьких якісних характеристик робочої сили здатен забезпечити найманому працівникові лише низькооплачувану некваліфіковану роботу або статус безробітного. Реалізуючи цю функцію, сфера зайнятості підтримує рентабельність всієї економіки.

Регулююча функція забезпечує постійність зв’язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в аграрному секторі економіки та безперервність процесу відтворення. Цей механізм сприяє вирівнюванню прибутків підприємців різних галузей виробництва, утворенню середньої норми прибутку, що досягається через перелив капіталів між галузями. Останнє, в свою чергу, є регулятором пропозиції в економіці.

Функцію трансформації і розвитку відносин власності та ринкових форм господарювання слід розглядати під кутом зору її прямого і опосередкованого впливу на процес реформування зайнятості. З одного боку, урізноманітнення форм власності, зокрема, розвиток майнових відносин на селі, форм власності на землю стимулює конкуренцію в сільському господарстві, впливає на пропозицію робочої сили, яка реалізується через відповідні механізми її найму, детермінує вартість робочої сили і ціну праці селянина; з іншого – визначає попит на працю, який нині суттєво звужений в умовах неефективності господарювання переважної більшості сільськогосподарських підприємств та що викликає стагнацію аграрного виробництва, масштабну ліквідацію місць прикладання праці не лише в КСП, а й відсутність адекватного їх створення на підприємствах інших форм власності. Недосконала дія чинних механізмів, які забезпечують реформування відносин власності в Україні, поглиблює проблеми становлення та регулювання збалансованого розвитку сфери зайнятості. Оптимізувати ці механізми означає дати шанс вибору тієї форми власності і організації праці, які за інших рівних умов даватимуть найвищу віддачу власнику капіталу, впливатимуть на ціну праці та на її регіональну специфіку. Урізноманітнення форм власності внаслідок проведення аграрної реформи на селі відіграє важливе значення у формуванні специфіки регіонально-галузевих рис сфери зайнятості сільського населення, так званої спеціалізації.

Ціноутворююча функція. У сфері зайнятості діє закон вартості і відбувається загальне визначення затрат праці на відтворення товару «робоча сила» та його суспільної корисності. Тут виявляються суспільно необхідні умови відтворення цього товару і визначається його вартість. Основне, на чому базується механізм ціноутворення у сфері зайнятості, - це трудова теорія вартості та співвідношення і взаємозв'язок попиту та пропозиції. Ціна робочої сили набуває вигляду заробітної плати, за яку наймані працівники продають власні здібності до праці, і яку роботодавці сплачують. Урахування дії цієї функції в моделі соціалізації сфери зайнятості та ринку праці передбачає здійснення реформи оплати праці на основі визначення реальної вартості робочої сили.

Інноваційна функція. Впровадження досягнень НТП у господарську діяльність призвело до суттєвої інтенсифікації та інтелектуалізації праці, ускладнення процесів управління, використання величезного обсягу швидко старіючої інформації, підвищення вимог до робочої сили. У високорозвинених країнах з ринковою економікою вартість одного робочого місця постійно зростає головним чином через інтенсивний розвиток високих технологій та інформаційних систем і необхідністю створення нових робочих місць за міжнародними стандартами. Сучасний працівник повинен мати широкі базові знання і вміння, економічне мислення, високу техніко-технологічну культуру, різнопланову кваліфікацію, здатність оволодівати новими технологічними розробками, прагнення до розвитку своїх творчих здібностей, професійних навичок. В контексті запровадження в Україні інноваційної моделі господарювання аграрний сегмент національної економіки не може розвиватись без активізації впровадження прогресивних новітніх технологій обробітку ґрунтів, дотримання прогресивних світових екологічних стандартів вирощування сільськогосподарських культур, що потребує адекватного забезпечення новітньою сільськогосподарською технікою. При цьому створення та розвиток нової технологічної бази на селі передбачає інвестиції в людський капітал, суттєвого підвищення професійно-кваліфікаційного рівня сільського трудівника.

Інвестиційна функція. Простежується зв’язок між рівнем інвестицій, ростом виробництва і збільшенням кількості робочих місць, що стимулює структурні зміни в сфері зайнятості. Занепад інвестиційної діяльності, який відбувався протягом тривалого часу, обумовив знищення в аграрних господарствах значної частини виробничого апарату та втрати кваліфікації великих контингентів робочої сили, викликав глобальне економічне падіння. Аналізуючи інвестиційну функцію в процесі ринкових перетворень, слід відзначити, що надто висока ціна капіталу в Україні перебуває в протиріччі з об’єктивно необхідною інноваційною спрямованістю економічного розвитку не лише аграрного сектору, а й інших видів та сфер економічної діяльності на селі. Лише інвестування в інноваційну діяльність в процесі реформування економіки дасть змогу вийти на суттєві інвестиції в людину, в розвиток сфери її життєзабезпечення: освіту, охорону здоров’я, житлове будівництво, науку, культуру та інші галузі соціальної інфраструктури села.

Тісно пов’язана з попередніми функціями інтегруюча функція. Вона призводить до посилення відкритості економіки регіону та загалом країни в трудовому вимірі. Загострення конкуренції як наслідок розширення ринку поглиблює спеціалізацію і міжнародний поділ праці, які стимулюють, у свою чергу, зростання виробництва, підвищення продуктивності праці в результаті раціоналізації виробництва на глобальному рівні, поширення передової технології. У кінцевому рахунку це сприяє підвищенню якості трудового життя, розширенню життєвих перспектив населення (при більш низьких для нього витратах). Але зв’язок між відкритістю економіки, її глобалізацією і станом найманих працівників у сфері зайнятості та реалізацією їхніх інтересів є досить суперечливим. Вплив інтеграційної функції та її головний прояв - глобалізація і зростання відкритості національної економіки – обумовлюють високу ймовірність втрат, зростання ризиків, особливо у соціально-трудовій сфері: реальністю є „вимивання” з національного ринку праці під впливом процесів глобалізації робочих місць з високою і середньою освітньою місткістю, створення робочих місць, які погіршують професійну структуру зайнятості, скорочення перспектив зайнятості, зростання недовикористання накопиченого людського капіталу тощо. Тому в умовах політики відкритості економіка України має інтегруватися у світову економіку, а не розчинитися у ній. Глобалізація, цілком можливо, потребує посилення, а не послаблення втручання держави, що слід врахувати при побудові національної соціально орієнтованої моделі сфери зайнятості економіки України.

Інформаційна. В умовах ринку ціни на продукцію, попит і пропозиція, відсоткові ставки на кредит постійно змінюються, що позначається на сфері використання людських ресурсів в процесі трудової діяльності. Цей сегмент економіки обґрунтовує інформацію про умови найму, рівні заробітної плати, пропозицію робочих місць і робочої сили, якість робочої сили тощо. Сучасна сфера зайнятості виявляє середньостатистичні витрати на робочу силу, дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили і інформує зацікавлених суб'єктів цього сегменту економіки та економічної системи країни загалом. З іншого боку, суттєво зросла роль інформації у сучасному функціонуванні аграрної сектору у високорозвинених ринкових економіках: зростання конкурентного тиску обумовлює потребу фермерів та інших господарюючих суб‘єктів-аграрників у належному інформаційному забезпеченні.

На наш погляд, запропоновані вище методологічні аспекти дослідження сфери зайнятості, дають змогу поглибити розуміння її соціально-економічної сутності, виявити особливості формування і розвитку: з одного боку, як важливого елементу національної економічної системи – господарського комплексу України, з іншого - як структурно неоднорідного утворення з метою більш ефективного використання людських ресурсів країни.