РоздІл 6 роль фІскально-бюджетних ІнструментІв у ІнвестуваннІ людського капІталу І досягнення продуктивноЇ зайнятостІ населення.

У системі державних засобів регулювання ринку праці, спрямованих на досягнення повної і продуктивної зайнятості населення, особливу роль відіграють бюджетно-фіскальні важелі, які через податки і державні витрати впливають на складові сукупного попиту і сукупної пропозиції. Із безпосередньо бюджетних витрат позитивний вплив на рівень зайнятості надають в основному державні закупівлі суспільних благ. Ми визначаємо економічну категорію "суспільне благо" як товари і послуги, що призначаються для безплатного задоволення державою матеріальних, духовних та інших потреб всього суспільства або певної громади, забезпечення їх безпеки, та мають знеособленно-колективний характер споживання і є неподільними.

В даному контексті витрати на суспільні блага цікавлять нас не стільки як засіб задоволення певних потреб суспільства, а, перш за все, як фактор зайнятості. Збільшення витрат, пов'язаних із закупівлею державою суспільних благ, не тільки збільшує зайнятість напряму, але впливає на її обсяг опосередковано. Працівники, які зайняті на підприємствах, що виконують державні замовлення (наприклад, виробляють озброєння), одержують зарплату, на яку потім придбають товари і послуги, збільшуючи загальне споживання, а звідси й зайнятість населення.

Аналіз нормативно-правової бази, вітчизняної наукової літератури з проблем бюджету і державних фінансів показує відсутність чіткої концепції щодо цільового призначення державних витрат на закупівлю суспільних благ. Саме тому у Зведеному бюджеті України мають місце коливання цих витрат, які важко пояснити економічною доцільністю. Проаналізуємо структуру видатків бюджету і роль забезпеченності зайнятості населення (див табл. 1).

Таблиця 6.1.

Видатки Зведеного бюджету України, млн. грн. (у знаменнику вказана частка у загальній сумі видатків).

Аналіз даних таблиці показує значні коливання питомої ваги всіх основних видатків Зведеного бюджету. Більш ніж в два рази змінювалася питома вага витрат на загальнодержавні функції, амплітуда коливань витрат на соціально-культурні заходи перевищує 10 процентних пунктів, на економічну діяльність  - досягає майже 5 процентних пунктів.

Відсутність чітких тенденцій у видатках Зведеного бюджету України свідчить про те, що в нашій країні при прийнятті бюджетів всіх рівнів перемагає не прагматизм, а інші міркування. Часто на перший план виходять намагання політичних груп через лобіювання певних бюджетних витрат задовольнити власні або кланові економічні інтереси. Зазвичай зовнішньо це має вигляд інвестування певного регіону, галузі економіки або підприємства за рахунок придбання суспільних благ.

Проаналізуємо структуру видатків за напрямом придбання суспільних благ, в яку автор включив видатки на: житлово-комунальне господарство; соціально-культурні заходи; загальнодержавні функції; оборону; громадський порядок, безпеку, судову владу (див. табл. 2).

Таблиця 6.2.

Видатки Зведеного бюджету України на придбання суспільних благ, млн. грн. (у знаменнику вказана частка у загальній сумі видатків).

Аналіз даних таблиці 2 показує, що характер і динаміка витрат зведеного бюджету України на придбання суспільних благ має три відмінних один від одного періоди. Перший період (2001-2002 рр.) – динамічне зростання; другий (2003-2004 рр.) – падіння; третій період (2005 р.) – повільне зростання.

Найдинамічніше питома вага витрат на суспільні блага зросла у 2002р. (на 18,4 процентних пункти). Це зростання відбулося в основному за рахунок витрат на соціально-культурні заходи, частка яких у 14364 млн. грн. приросту витрат на суспільні блага склала 58,2\%, або 8349 млн. грн., та загальнодержавні функції. Останні зросли на 4850 млн. грн., і склали у загальному прирості витрат на суспільні блага 33,8\%. Значним було зростання видатків на суспільні блага також у 2005 р. – на 6 процентних пунктів. Це зростання було адекватним зменшенню видатків на економічну діяльність (3,7 процентних пункти). Останнє стало приводом для прихильників економічного зростання за рахунок бюджетного фінансування приватного сектора економіки для критики подібних тенденцій у розвитку бюджету, надання йому назви "бюджету проїдання".

Із врахуванням того, що бюджетні видатки на розвиток економіки мають вигляд інвестицій і дійсно прискорюють її розвиток, збільшуючи зайнятість населення, була висунута ідея щодо необхідності переорієнтації так званого "бюджету проїдання" на "бюджет розвитку". З цією метою її автори і прихильники пропонують значно збільшити бюджетні витрати на інвестування економіки (фактично, приватного сектора).

Проте із даним підходом складно погодитися. Справа в тому, що в ринкових умовах фінансування економічного розвитку в основному забезпечується бізнесом, а головним призначенням бюджетів є фінансування суспільних благ – державного апарату, збройних сил, освіти, охорони здоров'я, а також соціальний захист тих, хто не спроможний самостійно забезпечити своє існування.

Оскільки дані проблеми (в основному приватного сектора економіки) і більш досконало розроблені західними ученими, проаналізуємо думки і точки зору окремих з них. Згідно з теорією суспільного блага, держава, вилучаючи частину доходів у своїх громадян, повертає їх суспільству у централізованій формі у вигляді благ загального користування. В умовах ринкових відносин саме таким чином держава виконує свої конституційні зобов'язання і забезпечує права і свободи громадян, їх соціальний захист. Як правильно пише західнонімецький дослідник неолібералізму Р. Блюм, "соціальним це ринкове господарство стає завдяки тому, що "функціональний" розподіл власності перетворюється через соціальну політику в суспільно бажаний розподіл доходів"[4].

Соціальні компенсації, які реалізуються перш за все через бюджети, є безперечно стрижнем теорії соціального ринкового господарства. Зокрема, видатний німецький вчений-фінансист А. Вагнер однозначно відносить до основних завдань бюджету "фінансування діяльності державних служб та колективного споживання забезпечених суспільних благ і послуг, що визначені державою"[5]. Отже, на відміну від благ ринкового походження суспільні блага, які придбаються виключно за бюджетні кошти, мають водночас економічну, соціальну і політичну природу. На цю спрямованість бюджетних витрат чітко вказує один із авторів сучасної теорії суспільного вибору, лауреат Нобелівської премії іДж. Б'юкенен. Він трактує податки та бюджетні витрати як дві сторони одного і того ж акту, в процесі якого здійснюється обмін податків, які сплачують громадяни, на державні послуги, що вони одержують[6].

Отже, автор вважає, що призначенню і функціям бюджетних коштів суперечить фінансування окремих галузей економіки, створення преференції окремим фірмам і підприємствам у використанні державних фінансів, крім суворо визначених і дуже обмежених випадків.

Проте аналіз показує, що державні витрати на економічну діяльність зростали найдинамічніше. Якщо загальні витрати Зведеного бюджету за п'ять років зросли у 1,8 рази, то витрати на економічну діяльність - у 2,1 рази. Їх частка у Зведеному бюджеті за цей період збільшилась майже на два процентних пунктів.

Не виключаючи необхідності надання окремим бюджетним витратам при придбанні суспільних благ характеру інвестицій, автор вважає, що бюджетне фінансування має спрямовуватися не на окремі галузі, фірми і підприємства, а насамперед на розвиток соціально-культурної сфери країни. При такій спрямованості бюджетних витрат наша держава може дійсно набути ознак соціально орієнтованої, як це проголошено у Конституції України.

Досягнення високих параметрів зайнятості населення не можливо без висококваліфікованої робочої сили, розвинутого людського капіталу.

На жаль, аналіз показує, що проблеми економічного зростання, розвитку зайнятості населення у вітчизняній науці, політичних документах, урядових програмах пов'язуються в основному з кредитними вкладаннями в економіку, податковою, бюджетною, промисловою та кредитно-грошовою політикою, інвестиціями у будівництво, інші галузі економіки. Значення і роль людського капіталу в соціально-економічному зростанні країни не підкреслюється. Більше того, воно часто взагалі залишається поза увагою науковців і політиків. Окремі, розрізнені заходи щодо покращення кадрового потенціалу спрямовуються, як правило, на розв’язання досить вузьких питань, які не спроможні самі по собі радикально змінити ситуацію і не інтегруються належним чином у загальну концепцію трансформаційних перетворень. Недостатньо вагомий внесок у соціально-економічний розвиток держави кадрового потенціалу значною мірою пояснюється слабким фінансуванням заходів кадрової політики, зокрема, підготовки та перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів. А відтак, навіть ті не чисельні програми і плани, що приймаються з метою поліпшення якості людського капіталу, не будучи забезпечені інвестиційними ресурсами, залишаються тільки намірами. Дається взнаки і відсутність необхідного взаємозв’язку кадрової політики з іншими напрямками реформування економіки.

Проте, спрямовуючи бюджетні витрати на фінансування суспільних потреб, з метою досягнення продуктивної зайнятості населення необхідно максимально забезпечити їх інвестиційно-інноваційний характер. Йдеться про широке розуміння інвестицій, а не тільки їх визначення в дусі епохи індустріалізації, в розумінні капіталовкладень у будівництво підприємств, електростанцій, залізниць та придбання для них обладнання і устаткування. Слід погодитися із академіком НАНУ А. Чухно, який зауважує, що прихильники так званої "інвестиційної моделі" розвитку мають враховувати, що збільшення обсягів традиційних інвестицій може призвести до погіршення структури економіки[7]. В сучасному розумінні до інвестицій поряд з традиційними відносяться також витрати на освіту, охорону здоров'я і науку, а головним є людський капітал – знання, навички, енергія носіїв робочої сили, що можуть бути використані у виробництві товарів та послуг. Згідно з теорією людського капіталу людина та її знання стають основою економіки нового суспільства, визначають соціально-економічний прогрес. До того ж, інвестиції у людський капітал мають досить високу економічну ефективність.

За результатами досліджень, проведених відомим американським економістом Беккером Г.С., рентабельність вкладень у людину принаймні не нижче, ніж в інших сферах підприємництва, яку демонструє більшість фірм США[8]. Доречно відзначити, що в розвинутих країнах світу відбулися суттєві зміни в оцінці тих механізмів, які визначають розвиток і піднесення виробництва, соціально-економічний прогрес. В цих країнах загальне економічне зростання в останні роки досягається на 30\% завдяки високій кваліфікації і конкурентоспроможності робочої сили[9]. Тому є підстави говорити про необхідність радикальної зміни самих концептуальних поглядів на природу рушійних сил економічного зростання в Україні.

Натомість сьогодні в нашої країні виник широкий спектр проблем, пов’язаних з втратою значною частиною працівників професійних навичок, повною деградацією системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робітничих кадрів, відсутністю зацікавленості фірм і підприємств у фінансуванні професійного навчання працівників.

Адже, економічна активність людини, конкурентоспроможність на ринку праці значною мірою залежить від її професійної підготовки – професії, яку вона має, рівня кваліфікації, професійного досвіду. Особливої актуальності все це набуває в періоди бурхливих структурних змін в економіці, запровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.

Із врахуванням сучасної структури зайнятості в постіндустріальних країнах, де 70–80\% зайнятих припадає на сферу послуг, в першу чергу науку, освіту, охорону здоров'я, культуру, інвестиції в людський капітал набувають особливого значення також як чинник підвищення якості робочої сили, без чого взагалі неможливий розвиток ринку праці.

Пріоритет у бюджетних витратах в Україні як на державному, так і місцевих рівнях, має надаватися:

– освіті, культурі, охороні здоров'я;

– спорудженню таких об'єктів соціальної сфери, як дитячі будинки, лікарні, стадіони, інтернати;

– фінансування наукових досліджень, спрямованих перш за все на розробку енергозберігаючих технологій, безвідходних виробництв, пошук нетрадиційних джерел енергії;

- підтримку НДКР в галузях екології, фармацевтики і біоінженерії.

Треба надати суспільного характеру інвестиціям традиційного будівельного спрямування – радикально збільшити масштаби реконструкції і будівництва доріг, очисних споруд, каналізаційних мереж, міського транспорту, інших об’єктів міського господарства, фінансування екологічних програм.

Виступаючи проти спрямування бюджетних витрат на фінансування окремих галузей, регіонів, фірм і підприємств, у тому числі у формі інвестицій, автор вважає, що винятком із цього правила має бути сільське господарство. Його фінансова підтримка із державного бюджету необхідна, на нашу думку, через такі чинники.

Перший – панування в перші роки після вступу України в СОТ на вітчизняному ринку іноземних виробників сільськогосподарських товарів, що об'єктивно зумовить банкрутство багатьох підприємств галузі, масштабне безробіття серед сільського населення. У процесі глобалізації і інтернаціоналізації світогосподарських зв'язків, лібералізації зовнішньої торгівлі, як справедливо зауважує Дж. Стігліц, західні держави змушують бідні  країни усувати торговельні обмеження для вільного руху сільськогосподарських товарів, захищаючи при цьому бар'єрами свої внутрішні ринки[10].

Другий – ліквідація багатьох мільйонів робочих місць, що є результатом майже суцільної збитковості вітчизняних сільськогосподарських підприємств, звуженого типу відтворення, яке стало наслідком скорочення майже у 20 разів обсягу інвестицій в галузь за 1990-ті рр.

Третій – необхідність формування у сільських мешканців мотивації до праці через впевненість у сталості виробництва, що може забезпечити тільки зважена і стабільна державна політика у сфері закупівлі сільськогосподарської продукції.

Четвертий – висока залежність галузі від природно-кліматичних умов, що при занадто високій ризикованості і значних коливаннях доходів не може забезпечити стабільної зайнятості.

Треба підкреслити, що сучасний рівень бюджетної підтримки сільського господарства має скоріш символічний характер. За багато останніх років у середньому на фінансування сільського господарства спрямовувалося не більше 2\% видатків державного бюджету. Причому, кошти зазвичай розподіляються між 10 – 12\% сільськогосподарських підприємств, а до фермерів і особистих селянських господарств вони взагалі не доходять[11]. При цьому йдеться не про просте збільшення обсягу фінансування сільського господарства, а про їх ефективний вплив на досягнення продуктивної зайнятості. Треба підкреслити, що серед вітчизняних фахівців найшла поширення думка про необхідність за прикладом певних західних країн здійснювати датування сільськогосподарських підприємств пропорційно площі ріллі, якою вони володіють. На нашу думку, такий підхід є помилковим, оскільки він може спричинити у окремих осіб бажання отримати кошти, не здійснюючи (або майже не здійснюючи) виробничої діяльності, отже, не впливаючи на рівень зайнятості.

Автор згодний з думкою О.Могильного щодо доцільності використання такого засобу бюджетної підтримки виробників галузі, як часткова компенсація відсоткових ставок за кредитами комерційних банків. У порівнянні з такими засобами, як безповоротні субсидії, субвенції, дотації та податкові пільги – кредитні преференції сільськогосподарських підприємств є найефективнішими. Перший досвід підтримки доходів товаровиробників за рахунок часткової компенсації відсоткових ставок за позичками комерційних банків мав місце в Україні у 2000 р. Сільськогосподарським виробникам було виділено 175 млн. грн. бюджетних коштів на компенсацію відсоткових ставок (до 50\% облікової ставки НБУ) за позиками комерційних банків. На таких умовах 44,5 тис. сільськогосподарських підприємств отримало в комерційних банках позик на суму 10,1 млрд. грн. Отже, на 100 грн. бюджетних витрат залучалося у 2000 р. 1636 грн., а вже у 2004 р. – 2525 грн[12]. Причому, рівень повернення позик сільськогосподарськими підприємствами складає досить високу величину – близько 96\%.

Відзначимо, що поряд з частковою компенсацією відсоткових ставок за позиками  великі перспективи для підтримки доходів виробників сільськогосподарської продукції, отже, зайнятості населення, має така форма бюджетної підтримки, як довгострокове кредитування придбання основних засобів виробництва шляхом фінансового лізингу і лізингових операцій. До того ж, запровадження фінансового лізингу на закупівлю сільськогосподарської техніки та часткове відшкодування її вартості сприяє розвитку зайнятості у вітчизняному сільськогосподарському машинобудуванні та інфраструктурі сервісного обслуговування відповідної техніки. До речі, у розвинених країнах подібна форма бюджетної підтримки сільськогосподарських виробників займає провідне місце: в Англії 28,2\% усіх інвестицій здійснюється у формі лізингових операцій, Швеції – 26,3\%, Франції – 17,5\%, ФРН – 16,6\%..

Кредитні преференції як альтернативна дотаціям форма бюджетної підтримки виробника сільськогосподарської продукції має перевагу тому, що при цьому у селян формується ринкова поведінка, а не утриманство, оскільки фінансуватиметься не площа ріллі, отже, їх власники, які можуть нічого не виробляти, а кінцева продукція галузі та її реальні виробники. До того ж треба додати, що певна частка витрат бюджету на фінансову підтримку сільського господарства таким способом з часом повернуться в бюджет через механізм створення додаткової зайнятості і збільшення доходів сільгоспвиробників, що впливатимуть на збільшення податкових надходжень.

Збільшення продуктивної зайнятості населення через бюджетне фінансування придбання суспільних благ, фінансову підтримку сільського господарства прямо пов'язано із визначенням оптимального рівня податкового навантаження, забезпеченням стимулюючого характеру податкової політики. Останнє проявляється перш за все через збільшення компонентів сукупного попиту: споживчі та інвестиційні витрати, чистий експорт (рис. 6.1).

Рисунок 6.1. Вплив зниження оподаткування на компоненти сукупного попиту, рівень зайнятості

Оскільки особисті споживчі витрати включають витрати домашніх господарств, які визначаються прибутками громадян після сплати податків, то скорочення податків збільшує споживчі витрати.

Підприємці розширяють інвестиції, якщо очікують зростання чистого прибутку, який в значній мірі визначається розміром податків, зниження яких призводить до збільшення фінансових ресурсів суб'єктів господарювання, каталізує інвестиційну діяльність.

 Наступний компонент сукупного попиту - обсяг чистого експорту - змінюється у зв’язку з тим, що розмір податків відбивається на ціні вироблених товарів і послуг. Тому зменшення податків супроводжується зниженням ціни продукції, отже, підвищенням її конкурентноздатності на зовнішніх ринках і, як наслідок, – розширенням експорту. Зменшення податкового тягаря впливатиме на обсяг зайнятості також через збільшення іноземних інвестицій, які за своєю спрямованістю на сукупні витрати роблять такий же вплив, як чистий експорт. Створення з використанням іноземних інвестицій нових виробництв, випуск на нових підприємствах продукції потребує додаткових працівників, збільшує реальний обсяг зайнятості в національному виробництві.

Зростання реальних доходів населення в результаті скорочення податків спричинить зростання заощаджень, що позитивно вплине на пропозицію грошей. Внаслідок останнього відбудеться зниження відсоткової ставки, що матиме стимулюючий вплив на розмір внутрішніх приватних інвестицій та зниження обмінного курсу гривні. Це стимулюватиме збільшення іноземних інвестицій та чистого експорту.

Отже, розмір споживчих витрат домогосподарств, обсяги інвестицій і чистого експорту знаходяться в оберненій залежності від сум як прямих, так і непрямих податків, що сплачують працівники, фірми і підприємства[13]. З цього погляду необхідна оптимізація податкового навантаження на фізичних і юридичних осіб.

Проте в Україні податкова політика весь період незалежності не сприяла виконанню податками стимулюючої функції. Так, у другій половині 1990-х рр., коли виробничі потужності простоювали, безробіття зростало, необхідним було б зменшення податкового тиску, а влада, навпаки, посилювала фіскальні важелі. Відбулося розширення переліку податків, зборів і обов'язкових платежів із застосуванням досить високих податкових ставок. Зокрема, ставка ПДВ у середині 1990-х рр. досягала 28\%, податки на прибуток коливалися від 35 до 65\%. Негативний вплив на зайнятість здійснювали надзвичайно високі нарахування на фонд оплати праці – внески у Пенсійний фонд, інші державні соціальні, цільові та галузеві і місцеві фонди, яких налічувалося понад 100[14]. Серед них, зокрема, Державний інноваційний фонд, фонди ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, дорожній, паливно-енергетичного комплексу, сприяння конверсії, охорони навколишнього природного середовища тощо.

Податкова система залишалася занадто складною, так, в кінці 1990-х рр. податковий простір української економіки регулювало понад 200 законодавчих актів, відповідно до яких налічувалося 39 видів податків. Існувала занадто складна техніка розрахунку податкових зобов'язань, заплутана ситуація різних правил визначення моменту отримання доходів залежно від виду податків, принципові розбіжності між фінансовим і управлінським обліком. Податкова система страждала занадто частими змінами. Зокрема, за п'ять перших років функціонування законів про податок на додану вартість і про оподаткування прибутку підприємств було прийнято майже 90 законів, в яких містилося понад 700 змін і доповнень до них.

При формуванні податкової системи була зроблена принципова помилка: надання певним економічним суб’єктам необґрунтованих податкових пільг. Для покриття втрат, що виникали через застосування пільгових режимів для платників, близьких до владних структур, були введені нові податки та підвищені ставки існуючих податків для інших платників.

Занадто велике зростання прямого і опосередкованого податкового навантаження, постійні зміни законодавства і порядку сплати і розрахунку податків і платежів призвели не до збільшення грошових надходжень у бюджет, а до зворотного результату.

Таблиця 6.3.

Податкові надходження у Зведеному державному бюджеті і ВВП

У 1993-1994 рр. було досягнуто мобілізації доходів зведеного бюджету на рівні 43,5\% від ВВП, але після проведення у 1995 р. змін у податковій системі, в результаті яких значно підвищилося податкове навантаження на товаровиробника, їх частка у доходах бюджету починає щорічно зменшуватись: у 1995 р. вона знизилась на 5,5 відсоткових пунктів, у 1997 р. – на 13,4 пунктів. Аналогічну ситуацію ми бачимо у 2000 і 2004 рр. Аналіз надходжень свідчить, що з 1993 до 1997 р. питома вага податку на прибуток у структурі ВВП знизилась в 1,6 разів (з 9,8\% у 1993 р. до 6,2\% у 1997 р.), а по податку на додану вартість відповідно з 11,6 до 8,8\%, або в 1,3 рази.

Недосконалість податкової системи (великі податки і відрахування в соціальні фонди, части зміни і складність оподаткування) спричинило перехід багатьох підприємницьких структур у тіньову економіку, значне збільшення тіньової зайнятості. Саме проаналізовані недоліки податкової системи спричинили у 1990-х рр. зародження і вибуховий розвиток тіньового сектору у національної економіки.

Це негативне явище вирішальним чином вплинуло на українську економіку не тільки у 1990-х рр., але і визначило її хворобу у наступні роки. Саме через це, на думку автора, обсяги тіньової економіки і тіньової зайнятості у 2000-ні рр. не тільки не зменшилися, а набули ще більшої масштабності.

Значна частина суб’єктів економіки, знаходячись в тіні, не сплачує податків взагалі, а інша сплачує лише їх частину. Причому, несплата податків є характерною не тільки для юридичних осіб, але й для багатьох громадян, які працюють за наймом на підприємствах тіньовій і напівтіньовій економіки або у легальної економіці приватного сектору. Вони зазвичай отримують зарплату в двох частинах: меншу (як правило в мінімальному розміру, встановленому законодавством) – офіційно, другу (більшу) - неофіційно ("в конверті"), з якої податки не сплачують.

Саме через дію цих двох факторів (зменшення сукупного попиту і зростання обсягу тіньової економіки) намагання збільшити податкові надходження в бюджети через збільшення ставок оподаткування приводить в підсумку до зворотного ефекту. І навпаки, послаблення податкового тиску супроводжується збільшенням податкових надходжень і зростанням рівня зайнятості населення. Ефективність подібного підходу була, зокрема, продемонстрована в США у першій половині 1960-х рр., коли зменшення податкового тиску спричинило зменшення рівня безробіття з 5,7\% у 1963 р. до 4,5\% у 1965 р. До аналогічних висновків прийшов також американський вчений А. Мардсен, який на підставі аналізу економік двадцяти країн світу зробив висновок про те, що в країнах з низькими податками динамічніше зростали зайнятість, інвестиції, продуктивність праці і в цілому економіка[15]. Світовий і вітчизняний досвід свідчить про зменшення податкових надходжень в міру зростання ставок податків і ускладнення системи оподаткування.

Отже, зростання продуктивної зайнятості через два паралельних ланцюга: "збільшення бюджетних надходжень - збільшення державних витрат на придбання суспільних благ"; "збільшення офіційних доходів фізичних і юридичних осіб – збільшення внутрішнього споживання – зростання обсягів національного виробництва" в значному ступені треба пов'язувати із детінізацією вітчизняної економіки.

Залучення до легального сектору підприємств і працівників, стимулюючий ефект низьких податків щодо створення нових підприємницьких структур значно збільшать суми надходження податків, отже обсяг Державного і місцевих бюджетів. Причому, в такому випадку відбудеться збільшення надходжень в бюджет не тільки у зв’язку з виходом частини підприємців і працівників із тіньової економіки. Другою причиною є те, що кошти, які виводяться із "тіні", після легалізації стають офіційними доходами і не витікають за кордон (що відбувається майже завжди з тіньовими грошами), адже витрачаються на внутрішньому ринку, інвестуючи розвиток вітчизняної економіки, спричиняючи збільшення сукупних витрат, отже, зайнятості населення. (рис. 2).

Підкреслимо, що позитивний вплив зниження податків на компоненти сукупного попиту посилюється ефектом мультиплікатора. Але ефект мультиплікатора має місце не тільки щодо зниження податків, а й збільшення державних витрат на закупівлю суспільних благ.