4.1. правові засади та механізм соціального партнерстваОсновними інструментами на основі яких здійснюється регулю- вання соціально-трудових відносин, є відповідні державні програми національного, регіонального, галузевого рівнів. Останні розробля- ються з урахуванням соціальних нормативів і індикаторів, які вико- ристовуються для формування мети і завдань програми та способів їх реалізації. Для регулювання соціально-трудових відносин держава застосовує як адміністративні (накази, інструкції, постанови та ін.), так і економічні (дотації, держзамовлення, фінансово-кредитні та по- даткові пільги і т.п.) та організаційні (створення інфраструктури, со- ціальних служб контролю за виконання програм) методи. Основною формою і найпростішим методом регулювання соці- ально-трудових відносин в ринкових умовах є соціальне партнерство. Концепція соціального партнерства відображає ідеологію со- ціально орієнтованої ринкової економіки і передбачає взаємодію інституціональних одиниць (соціальних груп) на основі принципів співробітництва і компромісу. Тобто соціальне партнерство являєть- ся методом регулювання усіх громадських відносин, і перш за все — соціально-трудових. Правовою основою соціального партнерства в Україні є наці- ональні та нормативні акти, які регулюють соціально-трудові від- носини. Це законодавство розроблялось на основі ратифікованих Україною конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП). У західних країнах світу для означення соціального партнер- ства використовують такі терміни як соціальний діалог і тристоронні консультації суб’єктів трудових відносин, трипартизм. Формування правових засад соціального партнерства в Україні почалося з прийняття в 1991 році Закону України «Про зайнятість населення», в якому передбачено, що для підготовки погоджених
рішень щодо здійснення політики зайнятості створення координа- ційних комітетів сприяння зайнятості з представників профспілок, органів державного управління та підприємців. Першим органом соціального партнерства став Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення — постійно діючий тристоронній ор- ган, утворений на громадських засадах. Основними завданнями комітету є участь у розробці й удоско- наленні правової і нормативної бази функціонування ринків праці, в розробці програм зайнятості та джерел їх фінансування, координації зусиль господарських, профспілкових і державних органів щодо по- шуку шляхів запобігання безробіття та забезпечення соціального за- хисту працівників найманої праці тощо. З метою розбудови системи соціального партнерства в 1993 році в Україні було створено Національну раду соціального партнерства (НРСП) — постійно діючий тристоронній орган, що діє на державно- му, галузевому (міжгалузевому) і територіальному рівнях. Головною метою Національної ради соціального партнерства яв- ляється створення засад для формування основ нового менталітету і поведінки соціальних партнерів на всіх рівнях від національного до виробничого; проведення соціального діалогу, консультацій, пере- говорів, запобігання соціально-трудовим конфліктам та їх правове регулювання. Наступним кроком розвитку соціального партнерства в Україні стало прийняття Закону України «Про колективні договори і угоди» (1993 р.), розробленого з частковим урахуванням міжнародного досві- ду, норм і положень конвенцій і рекомендацій Міжнародної організа- ції праці. Названим законом визначені сфери укладання колективних договорів і угод, суб’єкти переговорів, порядок ведення колективних переговорів і врегулювання розбіжностей, процедура підписання ко- лективних договорів і угод, відповідальність сторін та інші норми. Подальшому розвитку системи соціального партнерства також сприяло прийняття у 1996 році Конституції України, яка визначила статус нашої держави як демократичної, соціальної і правової, вра- хування загальновизнаних міжнародних правових актів, прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, чіткіше визначила функції дер- жави і органів влади, структурування організацій роботодавців, утво- рення й діяльність нових профспілок та інші соціально-економічні
чинники, які впливають на порядок укладання і виконання колек- тивних договорів і угод. Механізм соціального партнерства характеризується постійним переговорним процесом, нормативно-правовим, організаційним та політико-ідеологічним забезпеченням, нормативним встановленням процедур узгодження інтересів, участю представників громадських об’єднань у розробці договорів і угод. За рівнем охоплення соціально трудових відносин можна виділити макро-, мезо- і мікроекономічний механізм соціального партнерства. Основними елементами механізму соціального партнерства є: — постійний переговорний процес між представниками інститу- тів соціального партнерства, тобто профспілок, об’єднань ро- ботодавців (підприємців) та владних структур; — постійно діючі органи (тристоронні комісії) з регулювання соціально-трудових відносин; — встановлення і дотримання процедур узгодження інтересів і позицій сторін; — кодифікація відносин соціального партнерства в законах Укра- їни, нормативних документах органів державного управління; — системи контролю за виконанням ухвалених договорів і угод; — робота експертів партнерських відносин з аналізу стану та перспектив розвитку соціального партнерства. В сучасних умовах в Україні система соціального партнерства систематично реалізується на основі проведення консультацій з питань формування і реалізації соціально-економічної політики, укладання угод з питань забезпечення зайнятості населення, вдо- сконалення організації праці, посилення ії мотивації, забезпечення соціальних гарантій на всіх рівнях. У рамках Генеральної Угоди між кабінетом міністрів України і профспілковими об’єднаннями щоро- ку укладається близько 70 галузевих і 27 регіональних угод, а також близько 55 тис. колективних договорів, що являється дієвою складо- вою механізму соціального партнерства. Однак в цілому в Україні існуюча система соціального партнер- ства розвинена слабо. Останнє обумовлено нерозвиненістю елемен- тів її механізму, зокрема, правового, нормативного та організаційного забезпечення. Не чітко структуровані суб’єкти соціального партнер- ства, не чітко визначено їхній статус. Потребує поліпшення система
здійснення комплексного системного моніторингу стану соціально- трудових відносин на національному та інших рівнях, забезпечення на цій основі їх керованості. Не всі працівники охоплені колектив- ними договорами (лише близько 80\% штатних працівників). Окрім того, ті колективні договори, які укладаються, нерідко мають фор- мальний характер. Не повною мірою використовуються можливості примирних процедур, що часто призводить до загострення багатьох проблем на рівні підприємств, страйків. |
|