4.1. правові засади та механізм соціального партнерства

Основними інструментами на основі яких здійснюється регулю- вання соціально-трудових відносин,  є відповідні  державні програми національного, регіонального,  галузевого  рівнів.  Останні  розробля- ються з урахуванням соціальних  нормативів  і індикаторів,  які вико- ристовуються для формування мети і завдань  програми  та способів їх реалізації. Для регулювання соціально-трудових відносин держава застосовує  як адміністративні (накази,  інструкції,  постанови  та ін.), так і економічні (дотації, держзамовлення, фінансово-кредитні та по- даткові пільги і т.п.) та організаційні (створення інфраструктури, со- ціальних служб контролю за виконання програм)  методи.

Основною  формою  і найпростішим методом  регулювання соці- ально-трудових відносин в ринкових умовах є соціальне партнерство.

Концепція соціального  партнерства відображає  ідеологію со- ціально орієнтованої ринкової економіки  і передбачає  взаємодію інституціональних одиниць  (соціальних груп)  на основі  принципів співробітництва і компромісу. Тобто соціальне партнерство являєть- ся методом регулювання усіх громадських  відносин, і перш за все — соціально-трудових.

Правовою  основою соціального  партнерства в Україні є наці- ональні та нормативні  акти, які регулюють соціально-трудові від- носини. Це законодавство розроблялось на основі ратифікованих Україною  конвенцій  і рекомендацій  Міжнародної організації  праці (МОП). У західних країнах світу для означення соціального партнер- ства використовують такі терміни як соціальний  діалог і тристоронні консультації суб’єктів трудових відносин, трипартизм.

Формування правових  засад соціального  партнерства в Україні почалося  з прийняття в 1991 році Закону  України  «Про зайнятість населення», в  якому  передбачено,  що  для  підготовки  погоджених

рішень щодо здійснення політики  зайнятості створення координа- ційних  комітетів  сприяння зайнятості з представників профспілок, органів державного  управління та підприємців.  Першим  органом соціального  партнерства став Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення — постійно діючий тристоронній ор- ган, утворений  на громадських  засадах.

Основними завданнями комітету  є участь  у розробці  й удоско- наленні правової і нормативної бази функціонування ринків праці, в розробці програм зайнятості та джерел їх фінансування, координації зусиль господарських,  профспілкових і державних  органів щодо по- шуку шляхів запобігання безробіття  та забезпечення соціального  за- хисту працівників найманої праці тощо.

З метою розбудови системи соціального  партнерства в 1993 році в Україні  було створено  Національну раду соціального  партнерства (НРСП) — постійно діючий тристоронній орган, що діє на державно- му, галузевому (міжгалузевому) і територіальному рівнях.

Головною метою Національної ради соціального  партнерства яв- ляється створення засад для формування основ нового менталітету  і поведінки  соціальних  партнерів  на всіх рівнях  від національного до виробничого; проведення соціального діалогу, консультацій, пере- говорів, запобігання соціально-трудовим конфліктам та їх правове регулювання.

Наступним кроком  розвитку  соціального  партнерства в Україні стало прийняття Закону  України  «Про колективні договори і угоди» (1993 р.), розробленого з частковим урахуванням міжнародного досві- ду, норм і положень конвенцій і рекомендацій  Міжнародної організа- ції праці. Названим законом визначені сфери укладання колективних договорів і угод, суб’єкти переговорів, порядок  ведення колективних переговорів  і врегулювання розбіжностей, процедура підписання ко- лективних договорів і угод, відповідальність сторін та інші норми.

Подальшому розвитку  системи соціального  партнерства також сприяло  прийняття у 1996 році Конституції України,  яка визначила статус нашої держави  як демократичної, соціальної  і правової,  вра- хування загальновизнаних міжнародних правових актів, прав, свобод та обов’язків людини й громадянина,  чіткіше визначила функції дер- жави і органів влади, структурування організацій роботодавців, утво- рення  й діяльність  нових  профспілок та інші соціально-економічні

чинники,  які  впливають  на порядок  укладання і виконання колек- тивних договорів і угод.

Механізм  соціального  партнерства характеризується постійним переговорним  процесом, нормативно-правовим, організаційним та політико-ідеологічним забезпеченням, нормативним встановленням процедур узгодження  інтересів, участю представників громадських об’єднань у розробці договорів і угод. За рівнем охоплення  соціально трудових відносин можна виділити макро-, мезо- і мікроекономічний механізм соціального партнерства.

Основними елементами механізму соціального партнерства є:

—  постійний  переговорний процес між представниками інститу- тів соціального  партнерства,  тобто профспілок, об’єднань ро- ботодавців (підприємців) та владних структур;

— постійно діючі органи (тристоронні комісії) з регулювання соціально-трудових відносин;

—  встановлення і дотримання процедур  узгодження  інтересів  і позицій сторін;

—  кодифікація відносин соціального партнерства в законах Укра- їни, нормативних документах органів державного управління;

—  системи контролю за виконанням ухвалених  договорів і угод;

— робота експертів партнерських відносин з аналізу стану та перспектив  розвитку  соціального партнерства.

В сучасних умовах в Україні система соціального партнерства систематично   реалізується  на  основі  проведення   консультацій з питань  формування і реалізації  соціально-економічної політики, укладання угод з питань забезпечення зайнятості населення,  вдо- сконалення організації  праці,  посилення ії мотивації,  забезпечення соціальних  гарантій на всіх рівнях. У рамках Генеральної Угоди між кабінетом  міністрів  України  і профспілковими об’єднаннями  щоро- ку укладається близько  70 галузевих  і 27 регіональних  угод, а також близько 55 тис. колективних договорів, що являється дієвою складо- вою механізму соціального партнерства.

Однак  в цілому в Україні  існуюча система соціального  партнер- ства розвинена  слабо. Останнє  обумовлено  нерозвиненістю елемен- тів її механізму, зокрема, правового, нормативного  та організаційного забезпечення.  Не чітко структуровані суб’єкти соціального  партнер- ства, не чітко визначено  їхній статус. Потребує  поліпшення система

здійснення комплексного  системного  моніторингу  стану соціально- трудових  відносин  на національному та інших рівнях, забезпечення на цій основі їх керованості.  Не всі працівники охоплені  колектив- ними договорами  (лише  близько  80\% штатних  працівників). Окрім того, ті колективні договори,  які  укладаються,  нерідко  мають фор- мальний  характер. Не повною мірою використовуються можливості примирних процедур, що часто призводить  до загострення багатьох проблем на рівні підприємств,  страйків.