Власність в економічній науці та практиці

Перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової передбачає великомасштабні зміни в системі відносин власності. Відносини власності за своїм економічним змістом охоплюють усю сукупність економічних відносин, яка розкривається у всіх сферах суспільного відтворення, тобто в безпосередньому вироб­ництві, обміні, розподілі, споживанні.

Зміна у відносинах власності стає основним напрямком усієї економічної трансформації нашого суспільства. Без численних, економічно самостійних та рівноправних товаровиробників, продавців та покупців не може бути сучасного ринку. Саме вони створюють попит та пропозицію, співвідношення яких і є осно­вою ринкового механізму. Звичайно, якщо 92\% засобів вироб­ництва зосереджено в руках одного власника — держави (як було в колишньому СРСР), — про повноцінний ринок годі говорити.

Світова практика дає приклад поєднання різноманітних форм власності. Але механічна, бездумна й тотальна заміна державної власності на приватну не лише не сприятиме розвитку нашої економіки, а, навпаки, відкине до примітивного, дикого капіта­лізму. Ретроспективний аналіз показує, що державна власність збереже свою значимість і функцію опорного ланцюга господар­ської системи. Є такі галузі народного господарства, які немає сенсу дробити на елементи. Це передусім стосується великих, найважливіших комплексів, що працюють в інтересах цілого суспільства. Передусім це енергетика, виробничий транспорт, військово-промисловий комплекс та деякі інші галузі, які повинні залишатися в державній власності.

Проблема власності не є новою і турбує людей вже не одне століття. Вона досить активно досліджувалася в усі часи. Разом з тим, хотілося б навести кілька прикладів, як визначають влас­ність у сучасній постсоціалістичній економічній літературі. Зок­рема, одні стверджують, що власність на майно (засоби вироб­ництва) — поверхова характеристика глибших шарів суспільної організації економічної діяльності*.

На думку цього автора, поняття права власності включає в себе не лише економічні та соціальні відносини, а й політичні та інші сторони суспільних відносин.

Професор О.П. Гош вважає, що під власністю слід розуміти належність тих чи тих об’єктів певним суб’єктам, що виявляє суспільну форму їх реального привласнення, тобто реальних 45 відносин між цими суб’єктами і суспільством (іншими суб’єк­тами) з приводу цих об’єктів**.

Окремі українські економісти, визнаючи, що визначальним у формуванні нової економічної системи в Україні є реформування відносин власності, залишають її взагалі за межами свого наукового дослідження*.

Отже, власність є надзвичайно складною і багатоаспектною економічною категорією всієї системи суспільних відносин. Відомо, що ця система включає економічні, соціальні, а також політичні, правові, культурні, національні, психологічні, моральні та інші елементи. Тим часом з погляду методології дати синтезуюче визначення такої узагальнюючої категорії власності неможливо, а з практичної — воно б усе одно не допомогло у розв’я­занні проблем трансформування відносин власності.

Як предмет науки, власність потрібно пізнавати як цілісне явище одночасно з допомогою економічних, юридичних та історичних методів. Власність є предмет не лише економічної, а й юридичної та історичної наук. Саме економічні та історичні категорії визначають правовий статус власності як суспільного явища.

Власність — це не просто майно чи річ, а форма суспільних відносин, які виражають історично зумовлені відносини, щодо умов і результатів суспільного виробництва. В юридичному аспекті ці відносини проявляються нероздільною тріадою:

суб’єкта власності;

об’єкта власності, тобто те духовне чи матеріальне над­бання, що комусь належить;

права першого елемента по відношенню до другого.

Суть власності в юридичному розумінні — в праві суб’єкта володіти об’єктом.

Тож у категорії власність поєднуються як економічні, так і правові аспекти. Неврахування того чи того аспекту позбавляє власність змісту як суспільної категорії науки і терміна практики, бо не може бути права володіння без суб’єкта та об’єкта власності. Економічний зміст власності обумовлює юридичний зміст. У цьому відношенні вони неподільні як два боки одного й того самого явища, що взаємно не суперечать, а доповнюють одна одну.

Отже, двома найважливішими підсистемами власності взагалі (в найширшому значенні) є економічна і юридична. З погляду економіки, власність, у свою чергу, включає кількісний та якісний аспекти. Кількісний аспект власності означає різні об’єкти привласнення, серед яких насамперед слід виділити засоби виробництва, робочу силу, предмети споживання, послуги, результати наукової діяльності (патенти, ліцензії, «ноу-хау» та інші, які формують інтелектуальну власність), а в останні десятиріччя в розвинутих країнах світу таким об’єктом дедалі більшою мірою стає інформація. Залежно від оцінки ролі того чи того об’єкта в житті суспільства західні вчені намагались обґрунтувати появу і розвиток «суспільства споживання», «суспільства послуг», «інформаційного суспільства» чи «інформаційної економіки» тощо. До об’єктів власності належать також гроші, різні види цінних паперів, мінові вартості. В найконцентрованішому вигляді кількісний аспект власності виражається в її структурі, що має багато вимірів. Одним з них є зосередження тих чи тих об’єктів власності (наприклад, засобів виробництва) в руках держави, регіонів, КСП, муніципальних установ, кооперативів, трудових колективів, індивідуумів тощо. Другим виміром структури власності є співвідношення між основними фондами в різних сферах і галузях економіки. Треба істотно змінити кількісну структуру власності з погляду її форм, створити оптимальний плюралізм форм власності, що конкурують між собою.

Якісний аспект власності як економічної категорії означає систему економічних відносин між людьми, класами, соціальними групами з приводу привласнення об’єктів безпосередньо у виробництві, обміні, розподілі та споживанні. Теоретичним вираженням економічної власності в діалектичній єдності її кількісної та якісної сторін є система економічних законів і категорій. Важливість такого визначення для практики полягає насамперед у тому, що для здійснення докорінного трансформування власності в Україні недостатньо лише істотно знизити питому вагу державної власності і на цій основі забезпечити формування інших форм власності та їх плюралізм, треба також радикально реформувати кожен елемент цієї системи економічних відносин.

Теорія і практика свідчать, що розробка й розвиток ефективних форм організації різних зв’язків між індивідуумами, підприємствами, галузями, різними формами діяльності можуть здійснюватися на основі саморегуляції економічних відносин самими суб’єктами. Основою саморегуляції є інтеграція форм власності. У науковій літературі є різні класифікації форм власності. Згідно з економічними трактуваннями, в іноземній економічній думці виділяють дві основні форми власності: приватну та державну. Часом виділяється спільна (комунальна) власність. Даної класифікації дотримуються й українські економісти. Так, наприклад, В. Черняк зауважує: «Що стосується співвідношення форм власності в моделі нашої економіки, то треба зазначити таке: ми стоїмо перед необхідністю формування двосекторної моделі економіки — державного і приватного секторів. Критерій поділу такий: все недержавне є приватне»*.

На нашу думку, така класифікація форм власності є цілком можливою для їх загального аналізу, але недостатньою для оцінки її економічних можливостей.

Аналіз реальної практики господарювання засвідчує, що власність функціонує в різних формах, але основними є приватна, колективна, державна. Одночасно це й основні форми юридичного закріплення за суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження умовами та результатами виробництва.

Економічна трактовка власності найтісніше пов’язана з юридичною. Остання є формою прояву реальних економічних відносин власності, входить до надбудовних відносин, залежить від волі та свідомості людей. Юридична власність є загальною умовою і передумовою виробництва, виявленням волі певного класу та її правовим оформленням у юридичних актах і нормах. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов’язаних з певним видом матеріальних чи нематеріальних благ або з речами, то вона, як і економічна, теж має два боки:

вольове ставлення однієї людини до іншої чи однієї групи людей до іншої;

ставлення людини до речі.

В останньому випадку речі (засоби праці, предмети праці, предмети споживання тощо) належать певним особам, перетворюючись на сферу виявлення людської волі, та становлять об’єк­ти їх володіння, тобто їхнє майно, а люди є його власниками. Тим самим встановлюється вольове ставлення людини до певної речі — вона вкладає в неї свою волю. В такому плані юридична власність означає ставлення індивідуума до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на свій розсуд. При цьому речі уособлюються, персоніфікуються і протиставляються іншим, які або взагалі не перебувають у чиємусь володінні, або перебувають у володінні інших суб’єктів. Вільний доступ інших членів суспільства до таких речей не допускається. Певні речі як об’єкти володіння становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою виявлення виключно волі їх власника. У його свідомості даний процес відбивається через ставлення до цих речей як до своїх, які не перебувають у сфері виявлення волі інших індивідуумів. У свідомості таких осіб це відбувається через ставлення до чужих речей як не до свого майна. Найважливішими категоріями юридичної власності є володіння, розпоряджання і користування.

Слід зауважити, що в західній економічній літературі, де при розгляді власності переважає юридичний аспект, його розробка йде шляхом виявлення зростання диференціації прав власності. Тому власність уже розглядається не як єдине майнове право, а як цілий комплекс прав, привілеїв, обов’язків і форм відповідальності. Крім економічного та юридичного, в складній і багатоплановій категорії власності слід виділити її соціальний (у вузькому значенні слова), психологічний, моральний, національний, ідеологічний аспекти.

Соціальний аспект власності розкриває процес утворення та розвитку класів і соціальних груп, а також їх взаємодію залежно від відношення до засобів виробництва та інших об’єктів власності. Цей бік власності має надзвичайно важливе значення в процесі докорінного трансформування суспільства в напрямі до соціально орієнтованої ринкової економіки. Передовсім вона перед­бачає необхідність формування в економічній системі України, в структурі населення нових верств і прошарків, нових соціальних груп. Першорядну роль у цьому плані має відігравати процес формування середнього класу — підприємців, фермерів і т. ін.

Психологічний аспект власності відображає наявність або відсутність почуття господаря в безпосередніх виробників, їхнє ставлення до власності як до своєї, до нічийної чи до чужої.

Національний аспект власності розкриває право власності українського народу на своє національне багатство.

Основоположне значення права власності в ринковій економіці має місце для всіх форм господарської діяльності й особливо для індивідуального підприємництва. Затвердження і безперечне дотримування правових норм власності — це той фундамент, від стану якого залежить міцність усіх елементів ринку. Досвід багатьох країн показав, що для створення ефективної ринкової системи необхідне законодавче закріплення трьох різних об’єктів власності: нерухоме майно (нерухомість), рухоме, інтелектуальна власність. До категорії нерухомого майна належать приміщення, дороги, різні об’єкти інфраструктури. Одним з найважливіших об’єктів нерухомості є земля. Приватна власність на землю є основою більшості приватних володінь у ринковій економіці. Рухомість включає майно, яке допускає його вільне переміщення — машини, обладнання, прилади, автомобілі, меблі, цінні папери. Третім типом є інтелектуальна власність. Вона формується на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Інтелектуальна власність виступає у вигляді рукописів, досягнень у мистецтві та як інша продукція інтелекту людини. Патенти, авторські права, товарні ліцензії та інші реєстраційні документи дають право на цей вид власності. Вони життєво необхідні для стимулювання творчості, новаторства, ініціативи.

Тож власність — це основа, фундамент усієї системи суспільних відносин. Від характеру форми власності залежить форма розподілу, обміну, споживання.

Від власності залежать становище членів суспільства, можливості їх доступу до користування матеріальними й духовними благами.

Власність є результатом історичного розвитку і хоча в межах кожної економічної системи існують основні для неї форми власності, це не виключає існування інших форм — як старих, перенесених з попередньої економічної системи, так і нових, своєрідних паростків переходу до нової системи. Переплетіння та взаємодія всіх форм власності має позитивний вплив на весь хід розвитку суспільства.

Трансформування відносин власності в Україні спирається на теорію власності, яка ґрунтується на застарілих уявленнях. Згідно з ними, в руках власників концентруються всі можливості і права з реального використання об’єктів власності. З іншого боку, невласники позбавлені будь-яких можливостей впливати на способи використання власності. Проте вже наприкінці ХІХ ст. з’явилися економічні форми, що заперечували таке розуміння власності. Вона ставала дедалі розмитішою в правах використання об’єктів власності та продуктів її виробничого використання. Наприклад, акціонерна власність не є чітко приватною чи незаперечно колективною. З одного боку, акціонер зберігає право власності на певну частку акціонерної власності, але при невисокому її відсотку втрачає можливість брати реальну участь у керуванні нею. Таким чином, власник стає, так би мовити, «неповним власником».

Подальша еволюція економічних форм привласнення засобів виробництва і продуктів праці спричинила розщеплення єдиного монопольного права власності на окремі пучки повноважень. З цих «пучків», «гілок» колись єдиного права власності створюються різноманітні комбінації прав власності, з допомогою яких виконуються різноманітні економічні завдання.

Формування різноманітних комплексів прав не є простою кількісною комбінацією. Поява нових наборів прав несе в собі якісні зміни у відносинах власності. Так, перехід переважної більшості прав з розпорядження власністю до рук вищого управлінського персоналу у великих товариствах спричинив якісний стрибок у володінні власністю та її привласненні. Розпоряджання власністю вищим управлінським персоналом «відрізало» юридичних власників — тримачів акцій від володіння і зменшили участь власників акцій у привласненні продуктів виробництва. Як зазначає Д. Гелбрейт, великі корпорації міняють пріоритети своєї діяльності. Максимізація прибутку, яка є природним явищем, коли власник концентрує всі повноваження з приводу присвоєння засобів виробництва і його прибутку, замінюється стратегією корпорацій зі збільшення її могутності, далі продажу на ринку. Саме останнє є об’єктом докладання зусиль управлінського персоналу й робить його могутнім, визначає імідж у суспільс­тві і впливає на величину заробітної плати. Аналізуючи цю динаміку сучасної економіки, Д.К. Гелбрейт відзначає, що «…у великій фірмі цілі техноструктур превалюють над цілями її власників»*.

Аналіз відносин власності вимагає врахування розгалуження, яке характеризує привласнення в сучасних умовах. Це інша парадигма аналізу, аніж розгляд за принципом «власник — невласник». У сучасній економіці розірвався чіткий і однозначний зв’язок між власником і його виробничим управлінням і розпоряджанням власністю, власністю і присвоєнням результатів її функціонування. Переважна кількість новоутворених фірм своїми засновниками має юридичних осіб, які в свою чергу є акціонер­ними товариствами. Останніми керує вищий управлінський персонал, відтак він може і впливати на рішення новоутвореної фірми. Зв’язок між власником і об’єктом власності не є прямим і безпосереднім у фірмі — засновник стає ще більш розмитим, коли враховується взаємозв’язок між власником і новою фірмою, тобто між кінцевим власником і новою юридичною організацією.

Якщо підсумувати аналіз сучасних відносин власності, то можна зробити принаймні декілька висновків:

у значних, великих фірмах власник функціонально не володіє власністю;

великі фірми якісно змінюють ринкові орієнтири з максимізації прибутку на ріст розмірів;

зв’язок між юридичним власником і виробничим об’єктом має тенденцію «до розбігання»;

складність та багатоплановість відносин власності охоплюється юридичною наукою розщепленням єдиного права власника на «пучки» прав, які надаються різним «невласникам»;

аналіз відносин власності повинен перейти від теорії, яка базується на протиставленні «власник — невласник» до синтезу різноманітних теорій власності.

Побудова ринкової економіки, яка на перших етапах базувалась саме на протистоянні «власник — невласник» (держава — це власник, більшість дієздатних суб’єктів — невласники), повинна виходити зі складного характеру відносин власності. Розгалуженість єдиного права власності на «пучки» прав є вимогою сучасної економіки. Трансформація в бік ринку повинна відбуватися з урахуванням цього. Не слід покладати багато надій на власника, який і працює і керує. Такі намагання гальмують еволюцію організаційних форм.

На нашу думку, наголос слід зробити на прийнятті і вдосконаленні юридичних законів, у яких були б чітко відрегульовані права як власне власників, так і суб’єктів, які функціонально управ­ляють і розпоряджаються власністю. Це зробило б привабливішими колективні форми власності, які б дозволили брати участь в управлінні працівникам, наділеним певною часткою виробничої власності.

Перехідні процеси в українській економіці характеризуються необмеженим правом власника. Це суперечить практиці розвинутих країн. Там власник у своїх діях обмежений не лише конкурентами та менеджерами, яких наймає, а й суспільством, державою, яка ставить використання власності у певні рамки (види діяльності, ціноутворення, засоби конкурентної боротьби тощо). Обмеження у правах власника на користь суспільства сприятиме оптимізації соціальної структури та ефективності виробництва. Цивілізований ринок вимагає певних обмежень прав власника на користь виробничих користувачів цієї власності.

Література:

Бергер П. Л. Капіталістична революція: п’ятдесят пропозицій що­до процвітання рівності і свободи. — К.: Вища школа, 1995.

Гелбрейт Д.К. Экономические теории и цели общества. — М.: Прогресс, 1973.

Гош О. Теорія і практика приватизації постсоціалістичної державної власності // Економіка України. — 1993. — № 7.

Колчанов А. И. Коллективная собственность и коллективное предпринимательство. — М., 1993.

Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. В. М. Гейця— К.: Логос, 1999.

Л. Ф. Новікова, здобувач