ІнвестицІйний капІтал на фІнансовому ринку украЇни: джерела, постачальники та споживачІ

Загальноекономічну ситуацію в Україні в даний час можна охарактеризувати як кризову. Одним із шляхів виходу з такого становища є структурна перебудова та відродження виробництва, що, в свою чергу, потребує залучення додаткових коштів через механізм фінансового ринку. Але постійне падіння показників ВВП, починаючи з 1991 року, зменшення обсягів виробництва, хронічна дефіцитність держбюджету, зростання державного боргу та стагнація фінансового ринку негативно позначаються на інвестиційному кліматі у країні. І як результат — відчувається нестача інвестиційного капіталу в рамках економіки.

Говорячи про інвестиційний капітал, ми маємо на увазі створений грошовий капітал, який є в розпорядженні суб’єктів ринку, і який у процесі інвестування набуває форми позичкового капіталу.

Інвестиційний капітал формується з двох джерел: власних та чужих заощаджень. У рамках країни власними вважаються заощадження юридичних та фізичних осіб — резидентів, а також держави; чужими — кошти іноземних компаній, держав або громадян, що залучаються в економіку даної країни.

Розглянемо чотири основні сектори — домогосподарства, корпоративний сектор, державний сектор та іноземних інвесторів — та спробуємо проаналізувати їх здатність задовольнити інвестиційний голод економіки та покрити нинішній дефіцит інвестиційного капіталу.

Домогосподарства. Саме в цій сфері з’являється основний надлишок фінансових ресурсів економіки, адже саме тут формуються заощадження приватних осіб. Мотивами заощаджень для домашніх господарств можуть бути: нагромадження коштів для придбання товарів довготермінового використання; скорочення поточного споживання з метою його поліпшення в майбутньому; отримання за рахунок заощаджень додаткових доходів; створення певного страхового фонду «на чорний день»; намагання усереднити споживання в часі у зв’язку з нестабільністю отримання доходів тощо.

Домогосподарства більшу частину капіталу формують за рахунок власних коштів і незначну — за рахунок кредитних ресурсів. Основним джерелом надходження власних коштів є заробітна плата. Якщо проаналізувати структуру ВВП, зокрема, його зарплатоємність, побачимо, що в Україні частка оплати праці найманих працівників у складі ВВП з урахуванням цінового фактора становила у 1997 році 47,8\%, у 1998 р. — 45,6\%, а за прогнозом на 1999 рік — 44,4\% ВВП. Для порівняння: у США частина оплати праці у ВВП дорівнює 60,6\%, Японії — 57,3\%, Німеччині — 54,3\% ВВП [1, с.10]. Тенденція зменшення частини оплати праці обумовлюється штучним збереженням низького рівня зарплати, що є негативним фактором, бо заниження заробітної плати призводить до зменшення доходів, що, в свою чергу, зменшує збереження та призводить до зменшення платоспроможного попиту. До цього додається і зростання заборгованості з виплати заробітної плати підприємствами всіх форм власності, що на 10.03.99 р. становила 6852,1 млн грн., із них 981,2 млн грн. — у бюджетній сфері [1, с. 10].

За таких умов неможливо говорити про зростання заощаджень з метою подальшого інвестування. Слід додати, що невідповідальна політика запозичень на фінансовому ринку як з боку держави, так і з боку підприємницьких структур, неврегульованість законодавчих питань щодо операцій з інструментами фінансового ринку призвели до численних зловживань у цій сфері і, як наслідок, підірвало довіру та зацікавленість населення в інвестуванні своїх збережень. Тому потенційні інвестиції вкладаються у вільно конвертовану валюту, нерухомість та інші матеріальні активи. І тому потенційно найбільший фінансово-надлишковий сек­тор — домогосподарства — в Україні не відіграє ролі джерела фінансування дефіцитних секторів.

Держава є найбільшим позичальником грошових коштів на фінансовому ринку. В уряду є чотири джерела отримання коштів: податкові надходження; надходження від реалізації державних активів; запозичення на внутрішніх та зовнішніх фінансових рин­ках; емісійний дохід.

Перші два джерела — це власні кошти держави, що є основою дохідної частини Державного бюджету країни. Запозичення ж на фінансових ринках здійснюються для покриття дефіциту бюд­жету, здійснення фінансування інвестиційних проектів та розвитку економіки.

Таблиця 1

Виконання зведеного бюджету України в 1995 — 1998 роках, млн грн. [6, с. 18—22]

Проблема дефіциту бюджету набула в Україні особливої актуальності, про що свідчать данні табл. 1. Протягом останніх років Україна мала дефіцит, що в 3—4 рази перевищував нормальний рівень дефіциту в інших країнах. Але крім необхідності фінансування поточних бюджетних витрат держава має виділяти значні кошти на обслуговування державного боргу та фінансування розвитку економіки. Тому саме держава є найбільшим споживачем фінансових ресурсів і виступає на фінансовому ринку чистим кінцевим позичальником.

Корпоративний сектор історично є найбільшим генератором інвестиційного капіталу, створюючи приблизно 60\% національного інвестиційного фонду в розвинутих країнах. Але його заощадження, як правило, не надходять на ринок інвестиційного капіталу. Набуваючи форми нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань, вони використовуються для фінансування власних потреб корпорацій. Більше того, фінансові потреби комерційного сектора, як правило, перевищують його заощадження і тому функціонувати без регулярних інвестиційних «ін’єкцій» він не може. Тому корпоративний сектор у розвинутих країнах виступає на ринку інвестиційного капіталу чистим кінцевим позичальником.

У корпоративному секторі України склалася катастрофіч- на ситуація, коли підприємства не тільки не можуть повністю задовольнити свої фінансові потреби за рахунок власних коштів, але не мають цих коштів узагалі. За офіційними даними, на початок 1996 року кожне третє підприємство було збитковим, а на 1.03.99 р. збитковими визнано 49\% підприємств України. Дебіторсько-кредиторська заборгованість сягає астрономічних значень (табл. 2), причому розмір кредиторської заборгованос­ті значно вищий за дебіторську. Якщо порівняти показники кредиторської заборгованості з рівнем ВВП, по- бачимо, що вона систематично перевищує показники ВВП за попередній рік. Більше половини всієї суми заборгованості є заборгованість прострочена, що свідчить про достатньо низьку платоспроможність більшості вітчизняних підприємств. В останні роки намітилася тенденція до уповільнення тем- пів зростання кредиторської заборгованості. Якщо протя- гом 1995 року вона зросла майже в 4 рази, то протягом 1998 — збільшилася лише на 34\%. Зменшення питомої ваги простроченої кредиторської заборгованості в загальній її сумі (з 74,8\% у 1996 році до 59,3\% у 1998) відбувається значно повільніше.

Таблиця 2

Заборгованість між підприємствами України, млн грн. [5, с. 48]

Серед причин, що призвели до втрати підприємствами України фінансової стійкості, слід назвати:

1) використання фізично та морально зношених основних фондів, і як наслідок, низьку конкурентоспроможність продукції;

2) недоамортизацію значних сум основних фондів протягом 1991—1996 років, коли індексація вартості основних фондів відставала від зростання цін на продукцію;

3) конфіскаційний характер податкової системи, коли високі податки гальмують здійснення інвестицій та збільшення виробництва на основі нерозподіленого прибутку;

4) високі ставки банківських кредитів. Середня ставка банківських кредитів на сьогодні в Україні дорівнює 45—55\% з урахуванням інфляції. Середня реальна процентна ставка в країнах, з якими мають конкурувати українські підприємства, — лише 3,3\% [3,с. 81]. Висока вартість капіталу на внутрішньому ринку не дає змогу підприємствам здійснювати інвестиції для виходу на рівень рентабельності та зводить нанівець рентабельність підприємств, що наважилися отримати позику з метою інвестування та поповнення обігових коштів;

5) нерозвиненість маркетингової служби на більшості підприємств та відсутність ґрунтовних досліджень ринкової кон’юнк­тури призводять до низької конкурентоспроможності продукції.

За таких обставин склалася ситуація, коли питання залучення інвестиційного капіталу стало для комерційного сектора в країні питанням виживання.

На жаль, в Україні перелік реальних постачальників інвестиційного капіталу дуже обмежений. З одного боку, це є результатом загального дефіциту внутрішніх ресурсів унаслідок економічної кризи, а з іншого — нерозвиненості та слабкості цілої системи фінансового ринку країни. Вихід з такої ситуації можна частково вбачати у залученні коштів іноземних інвесторів.

За оцінками спеціалістів Національного банку, потреба України в іноземних капіталовкладеннях для реалізації інвестиційних проектів становить $40 млрд. За рахунок прямих іноземних інвестицій ця потреба забезпечується лише на 10—12\% [4, с. 5]. Взагалі за період 1992—1998 років обсяги іноземних інвестицій в економіку України були вельми незначними. 1992 року вони складали 3,8\% ВВП, у 1993 — 4\% ВВП, у 1994 — 1,3\% ВВП, у 1995 — 1,42\% ВВП, у 1996 — 1,22\% ВВП, у 1997 — 1,25\% ВВП. У той час, коли нормальний рівень іноземного інвестування для забезпечення економічного зростання у 5—6\% на рік становить 12—16\% ВВП [2, с. 35].

Для держави більш вигідним є пряме іноземне інвестування. В цьому разі всі ризики несе іноземний інвестор. Але активність інвестиційних процесів в Україні сьогодні більшою мірою залежить від непрямих фінансових капіталовкладень. Саме на них орієнтується більшість західних інвесторів, оскільки ті забезпечують нижчу ризиковість, пов’язану з вищою ліквідністю, порівняно з реальними інвестиційними проектами. Формуються портфельні інвестиції, в результаті чого інвестори претендують лише на чисті доходи від акцій та облігацій.

Як видно з вищенаведеного, потенційно найбільший інвестор — домогосподарства — більшу частину ресурсів спрямовують на споживання, а не на фінансовий ринок. Держава та корпоративний сектор є дефіцитними та виступають на фінансовому ринку як конкуренти в отриманні позик. Якщо додати фінансових посередників як механізм, що опосередковує відносини між позичальниками та інвесторами, то перерозподіл фінансових ресурсів в економіці України можна подати у вигляді такої схеми (рис. 1). На ній безперервною лінією відмічено превалюючий рух фінансових ресурсів від надлишкових секторів до збиткових. А пунктир вказує на незначні обсяги трансакцій між секторами.

Рух фінансових ресурсів існує також і в середині секторів. Так, комерційні фірми надають фінансові послуги одна одній, утворюючи дебіторсько-кредиторську заборгованість. Але най- значніші обсяги такого перерозподілу ресурсів характерні для фінансових посередників, коли «гроші роблять гроші» в прямому розумінні.

Тож вимальовується система тотального дефіциту, коли майже єдиним джерелом надходження коштів є іноземний сектор.

Але й тут існують проблеми. Так, у зв’язку з фінансовою кризою 1998 року нині спостерігається спад активності на ринку цінних паперів та обмеженість доступу до приватних капіталів, тому єдиним джерелом іноземного інвестування залишаються міжнародні фінансові організації. Проте очікувати великого припливу іноземного капіталу в країну не слід, адже інвестиційний клімат залишається досить несприятливим. Україна протягом усього періоду реформ знаходиться між 146 та 152 місцем у світовому рейтингу привабливості для інвестування.

Для подолання проблеми інвестиційного голоду слід використовувати передусім внутрішні резерви економіки, стимулюючи насамперед інвестування з боку домогосподарств. На сьогодні значною перепоною до залучення заощаджень на фінансовий ринок України є недовіра та необізнаність населення щодо функціо­нування фінансових інституцій в економіці ринкового типу. Тому слід втілити дієвий механізм захисту прав споживачів на фінансовому ринку, ліквідувати заборгованість із заробітної плати та відновити довіру населення до державних гарантій. Першим кроком у цьому напрямку могло б стати реальне повернення вкладів громадян в Ощадбанку колишнього СРСР.

Надання фінансової допомоги з боку іноземного сектора має стати більш адресним, на відміну від сьогоднішнього кредитування «на розвиток економіки». Це сприятиме підвищенню ефективності використання отриманих коштів.

Удосконалення податкової системи має бути спрямованим на зменшення відтоку доходів з легального сектора економіки.

На наш погляд, лише пожвавлення економіки та поява позитивних тенденцій у відродженні виробництва сприятимуть збіль­шенню зовнішніх надходжень, а не приплив іноземних капіталів є передумовою виходу економіки України з кризи.

Література:

1. Беседин В. Ф. Евдокимова И. М. Анализ макроэкономических показателей Украины в 1998 — начале 1999 годов // Финансовая тема. — 1999. — № 4.

2. Мар’єнко А. В., Принц Г. В., Патика Н .І. Проблеми залучення іноземних інвестицій в економіку України // Фінанси України. — 1999. — № 7.

3. Хансен Дж. Украина: дефицит бюджета и экономический кризис // Финансовые риски. — 1998. — № 2 (14).

4. Ющенко В. Здобутки та втрати минулого року // Вісник НБУ. — 1999. — № 2.

5. Українсько-Європейський консультаційний центр з питань законодавства // Тенденції української економіки. — 1999. — Червень.

6. Статистичний щорічник України, 1999.

М. Д. Олексієнко,

 канд. екон. наук, доц.