Методологія аналізу категорії «власність»

Розглядаючи трансформацію відносин власності в перехідній економіці сучасної України, слід насамперед звернути увагу на те, що являють собою відносини власності взагалі, яке місце вони посідають у системі економічних законів і категорій, зокрема в системі економічних відносин, і як вони співвідносяться з поняттями власності, економічної системи, продуктивних сил та виробничих відносин.

Як відомо, в економічній системі виділяють насамперед дві основні сторони, — це продуктивні сили і виробничі відносини. Кожне з цих понять є, у свою чергу, складною системою й містить у собі кілька складових. У системі продуктивних сил нас цікавлять як її речові елементи, які можуть виступати об’єктами власності, так і форми розвитку продуктивних сил. Існує дві форми розвитку продуктивних сил, — речова та суспільна. Речовою формою розвитку продуктивних сил є техніко-економічні зв’язки і відносини між людьми. Виробничі відносини є суспільною формою розвитку продуктивних сил. Виділення двох форм розвитку продуктивних сил має важливе теоретичне і методологічне значення, оскільки дає можливість розкрити структуру економічних відносин (себто й відносин власності). При такому роз­межуванні форм розвитку продуктивних сил на речову та суспільну в структурі економічних відносин виділяють дві окремі підсистеми: підсистему техніко-економічних відносин та підсистему власне виробничих відносин або відносин власності. Підсистема техніко-економічних відносин включає відносини спеціалізації, кооперування, комбінування, концентрації виробництва. Вона розвивається паралельно з розвитком техніки, основної продуктивної сили, тобто людини, та інших елементів продуктивних сил.

Відносини економічної власності — сторона суспільного способу виробництва, що виражає відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, предметів споживання, робочої сили, послуг та інших об’єктів у всіх сферах суспільного відтворення (тобто в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні і споживанні). Виробничі відносини хоча й визначаються розвитком продуктивних сил, але їм притаманні свої внутрішні закони розвитку, свої власні суперечності. Використовуючи ці внутрішні закони та суперечності, можна досягти прогресивного розвитку підсистеми виробничих відносин та її зворотнього впливу на підсистему продуктивних сил, а це сприяло б поліпшенню економічної ситуації в Україні.

Методологічна цінність виділення двох форм розвитку продуктивних сил полягає також у тому, що це дозволить значно повніше розкрити механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Це зумовлено тим, що між даними протилеж­ностями виділяється проміжна ланка — техніко-економічні від­носини, які зазнають впливу обох сторін. Таким чином, продук­тивні сили безпосередньо не впливають на виробничі відносини чи відносини економічної власності, й навпаки. Тож при виробленні економічної політики з удосконалення господарського механізму та виборі стратегії економічного розвитку слід чітко уявляти конкретний механізм впливу трансформації відносин власності у відносини спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва, а цих останніх — у рівень розвитку продуктивних сил.

Виділення двох форм розвитку продуктивних сил дає також можливість розкрити економічний зміст власності через характерні для неї закони. Адже відомо, що закон і сутність — категорії однопорядкові, і тому розкриваючи закони руху і функціонування відносин власності, можна розкрити зміст самої категорії «власність» в економічному розумінні. Для цього потрібно економічні закони класифікувати не лише за часом дії (на всезагальні, загальні, специфічні та характерні для однієї стадії певного суспільного способу виробництва), але й за їхньою приналежністю до різних підсистем (продуктивних сил, техніко-економічних відносин та виробничих відносин).

У сучасній економічній літературі є два основні підходи до опису законів розвитку власності. Перший з них ґрунтується на тому, що між законами виробничих відносин і законами власності можна поставити знак рівності. «Оскільки виробничі відносини, — пише А. І. Юдкін, — за самою своєю природою є специфічними історичними відносинами власності, остільки й економічні закони, що виражають сутність даного типу виробничих відносин, є специфічними законами привласнення, або законами даної форми власності» [1, с. 48]. Якщо погодитися, що власність є сукупністю виробничих відносин, то всі закони, притаманні виробничим відносинам, допомагають правильно розкрити зміст категорії «власність».

Представники другого підходу обстоюють думку, що закони власності не тотожні законам виробничих відносин. При цьому вони ігнорують принцип суперечності і пояснюють закони розвитку власності емпірично. Так, наприклад, В.Н. Ємченко у своєму творі «Методология исследования отношений общенародной собственности» розглядає три закони власності: перший встановлює субстанцію власності — трудову діяльність; другий — соціальну направленість власності — ступінь адекватності суспільного способу виробництва внутрішній природі людини; третій закон власності виражає з’єднання факторів у реальному, дійсному процесі виробництва [2, с. 22].

Питання про закони власності було розглянуте К. Марксом. Він писав: «Для того, щоб ті відносини, в які вступає капітал і наймана праця, виразити як відносини власності чи її закони, нам потрібно тільки виразити відношення обох сторін у процесі збільшення вартості у вигляді процесу привласнення» [3, с. 459]. З цього висловлювання Маркса можна зробити двоякий висновок. По-перше, те що закони власності розкривають її сутність і навпаки; і по-друге, те, що сутність власності невід’ємна від процесу присвоєння додаткової вартості, тобто власність лише тоді набуває свого реального економічного змісту, коли відбувається привласнення засобів виробництва, робочої сили, додаткової вартості у вигляді прибутку, ренти тощо.

Деякі економісти трактують поняття «власність» як суто правову (через категорії володіння, розпорядження й користування). Але при такому підході ігноруються методологічні принципи системності та матеріалізму.

Тож принцип системності чи системно-структурний підхід означає, що будь-яке явище потрібно розглядати як складну чи відносно складну систему, що складається з окремих відносно самостійних елементів, взаємодія яких зумовлює виникнення загальних якостей і властивостей цілої органічної єдності, не притаманних його окремим елементам. Методологічна природа системного підходу виражається насамперед у новому підході до об’єкта вивчення; сам по собі системний підхід не дає вирішення проблеми, але він є знаряддям нової постановки проблеми. Системний підхід крім того можна застосовувати і на наступних етапах процесу наукової діяльності. При використанні системного підходу як методологічного інструмента щоразу використовується новий дослідницький апарат або конструюється спеціальний апарат досліджень. Цілісна система — це не лише проста сума складових частин, а й зв’язки між ними. Згідно з А. Бамом, система передбачає єдність або цілісність певного роду, завдяки чому її частини зв’язуються одна з одною. Складні явища являють собою дещо більше, ніж суму ізольованих властивостей причинних ланцюгів або властивостей їхніх компонентів, досліджених окремо. Такі явища мають бути досліджені не лише через їхні компоненти, а також з урахуванням усієї сукупності зв’язків між ними. Методологічна функція принципу цілісності — це не прагнення до абсолютного охоплення об’єкта вивчення, а орієнтація на підхід до об’єкта як до принципово незамкнутого, що допускає розширення за рахунок залучення нових типів зв’язків. Конкретизацією цілісності є структурний аналіз, тобто вивчення внутрішніх зв’язків між окремими елементами. Структура в цьому разі є внутрішньою організацією системи.

Щодо вивчення проблеми власності принцип системності зумовлює доцільність розглядати таку складну категорію, як власність, як систему взаємодіючих та взаємодоповнюючих елементів, що належать до різних сфер суспільного життя (економіка, політика, право, культура, релігія тощо), а також зв’язки між ними. Ієрархічність системи означає, що кожен її компонент у свою чергу може бути розглянутий як система, а сама досліджувана система є лише одним з компонентів ширшої системи. У нашому випадку власність у економічному смислі є лише одним з елементів складної системи вищого рівня (йдеться про власність як соціологічну категорію) і в свою чергу власність в економічному аспекті має в своєму складі підсистеми нижчого рівня, які можна виділяти в кількох площинах. Твердження про ієрархічну будову системи висловлюються більшістю авторитетних спеціалістів.

Принцип матеріалізму також має важливе значення в дослідженні власності та її трансформації. При вивченні суспільства цей принцип виступає у формі первинності буття та вторинності свідомості. Принцип матеріалізму зумовлює необхідність виділення з усієї системи, що утворюється поняттям власність (власність в економічному, політичному, юридичному, соціальному, психологічному розуміннях), базисних відносин, які є основними. Подальша конкретизація принципу матеріалізму відбувається після абстрагування від надбудовчих елементів власності й роз­гляду суті власності в економічному смислі, тобто як сукупності виробничих відносин. Цей принцип передбачає виділення як основоположних відносин — відносин власності у сфері безпосеред­нього виробництва. Відносини власності між людьми в процесі безпосереднього виробництва визначають відносини власності в інших сферах суспільного відтворення (у розподілі, обміні та споживанні).

Принцип матеріалізму, якщо його застосувати при розгляді форм розвитку продуктивних сил, має велике практичне значення. Адже для трансформації виробничих відносин, або відносин власності потрібно спочатку здійснити перетворення в речовій формі розвитку продуктивних сил, тобто налагодити зв’язки між окремими господарськими ланками як на рівні виробничих підрозділів, так і на рівні підприємств та їхніх об’єднань. У свою чергу, для перетворення речової форми розвитку продуктивних сил потрібні вдосконалення самих продуктивних сил, а саме: заміна застарілої техніки, застосування новітніх технологій, використання останніх наукових досягнень, підвищення кваліфікації працівників і т. ін.

Одним з основних методів дослідження власності в економічному розумінні є закон єдності та боротьби протилежностей або принцип суперечності. Принцип суперечності найчіткіше виявляється в боротьбі між речовим змістом та суспільною формою. У власності в економічному смислі також можна виділити речовий зміст (це об’єкти привласнення) та суспільну форму (тобто відносини з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг тощо). Суперечність є джерелом руху будь-якого явища, у тому числі джерелом розвитку власності. «Розкрити рух власності — означає виявити її внутрішні суперечності і показати процес їх розв’язання» [2, с. 13], — зазначає Г. В. Задорожний у своїй монографії «Собственность и экономическая власть». Далі автор пропонує своє розуміння принципу суперечності щодо проблеми власності. Він вважає, що аналізувати тимчасові форми прояву принципу суперечності недоцільно, що «суворо науковий аналіз передбачає, що досліджуватися повинні лише дійсні суперечності» [2, с. 13]. Він зазначає, що «до дійсних суперечностей потрібний конкретно-історичний підхід» [2, с. 14]. І на цій основі він робить висновок, що на сучасному етапі власність набула форми розділено-спільної [2, с. 18]. На нашу думку, автор у такий спосіб підміняє традиційне трактування суперечності між суспільним характером виробництва і відносинами капіталістичної власності. Крім того, відмовляючись від аналізу тимчасових форм прояву принципу суперечності, він тим самим ігнорує абстракції другого та третього рівнів, а отже, й сам метод абстракції.

Важлива роль у дослідженні власності належить принципові історизму. Його застосування в даному контексті передбачає необхідність з’ясування якісних змін, які відбулися в останнє сторіччя, зокрема що відбулося з власністю при переростанні класичного капіталізму в монополістичний, а потім у державно-моно­полістичний. Наприклад, при державно-монополістичному капіталізмі характерною особливістю є зростання частки державної власності в економіці. Теорія фіксує істотні відмінності у відносинах власності тепер та в минулому столітті, і навіть на початку століття теперішнього. Головна специфіка в тому, що власність тепер соціалізується.

Власність — вельми містка категорія суспільного життя: без неї неможливо обійтися при аналізі будь-якої складової виробничих відносин, а також при аналізі процесів реформування економіки. Аналіз відносин власності дозволяє, з одного боку, проникнути в глибинну сутність кожного історично певного способу виробництва, а з другого — логічно впорядкувати всю сукупність елементів його економічної та соціальної структури. Тому власність, будучи самостійним об’єктом дослідження, виступає також активним і дійовим інструментом пізнання соціально-економічних процесів.

Важливо розглядати проблему власності з використанням робіт тих авторів, які створюють найяскравішу картину власності як категорії, її місця та ролі в суспільному процесі, відображають особливе значення цієї категорії у економічному та соціально-політичному житті суспільства. Серед вітчизняних економістів, які глибоко вивчають проблеми власності та шляхи її трансформації, можна назвати таких: О. Гош, В. Голіков, С. В. Мочерний, І. В. Лазня, В. К. Черняк, Г. В. Задорожний та інші.

Література:

1. Юдкин А. И. Метод исследования системы производственных отношений в «Капитале» К. Маркса. — М.: Изд-во Московского университета, 1985.

2. Задорожний Г. В. Собственность и экономическая власть. — Харьков.: Основа, 1996.

3. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 46. — Ч. 1.

М. І. Диба, А. В. Коровський, кандидати екон. наук, доценти