Перспективи співпраці страхових компаній та банків в україні

Про необхідність розширення співпраці страхових і банківських інститутів у вітчизняній економіці свідчить багато фактів, які випливають з невизначеності нинішньої ринкової ситуації. Відмінною рисою банківської діяльності є підвищений ризик, і насамперед неповернення кредиту, що може статися як із вини позичальника, так і в силу незалежних від нього обставин. Тому страхування на такий випадок — це форма отримання банками гарантій повернення виданих коштів. Крім того, співпраця зі страховими компаніями веде до розширення сфери послуг банку, що робить його привабливішим для потенційних клієнтів і приносить додатковий прибуток. Тісна взаємодія страхових і банківських інститутів є найважливішою умовою стабілізації економіки і початком виробничого зростання.

Банківському бізнесу притаманна велика концентрація грошових ресурсів, комп’ютерних технологій, він є джерелом корисної інформації. Все це приваблює і різні кримінальні структури. Спостерігається нездоровий інтерес та метушня навколо системи банківських розрахунків серед представників тіньової економіки. Рівень кваліфікації шахраїв зростає. Вони нерідко вдало використовують і розроблені проти них нові, більш вдосконалені технології. Обсяг збитків неухильно зростає і внаслідок злочинів, довершених висококваліфікованими шахраями в банківській сфері. З огляду на це банківське страхування є одним із способів забезпечення надійного функціонування банку. В разі нанесення банку шкоди страхові виплати дозволяють відновлювати нормальний фінансовий стан банку.

Українські банки зацікавлені в розробці та впровадженні нових страхових продуктів, спрямованих на захист від фінансових збитків, зумовлених шахрайськими діями. При емісії банками пластикових карт шахрайство може відбуватися як навмисно клієнтами в змові зі співробітниками банків, процесингового центра і торгових точок, так і ненавмисно шляхом втрати кредитної карти і використання її будь-якою сторонньою особою з метою отримання готівки, товарів і послуг у кредит.

За умови доброї роботи служби безпеки банків, легко відрізнити помилку персоналу банку від шахрайських дій співробітників. Основними показниками є дії співробітника, які були довершені для отримання вигоди для себе чи будь-якої іншої приватної особи або організації. Так само до шахрайства відносять дії, внаслідок яких банку завдано збитку, і він потребує страхового захисту, а саме внаслідок підробки, зміни, використання фальшивих письмових розпоряджень по операціях з кредитними картами. Цей вид страхування кредитних карт покриває (в розумних межах) витрати клієнта чи банку на юридичні консультації, судові позови тощо. Укладання таких угод страхування між банком, страховою компанією та клієнтом передбачає тривалий процес досліджень, обміну даними для отримання інформації, що дозволяє реально оцінити ризик. Для цього необхідно дослідити наступні питання, перелік яких варіюється в залежності від ситуації.

Організація розсилки, доставки, зберігання пластику (ризик перехоплення карт, що відправляються поштою; засоби боротьби — активізація карт лише після отримання клієнтом). Умови і терміни зберігання списаних карт з минулим терміном дії (реальний ризик використання матеріалу, бо це найдорогоцін­ніша сировина для підробки діючих карт. З метою безпеки використання інформації тут не описуються способи підробки карток). Максимально наближена до повної інформація про торгову мережу (враховуючи конкуренцію інших банків у залученні торгових точок). Кількість випущених карт на певну дату й обсяги, що плануються. Обороти коштів по кредитних і дебітних картах (вивчення максимально можливих і реальних розмірів кредитних ліній, що використовуються по кожному типу карт). Терміни та організація постановки в стоп-список, інші заходи гарантування безпеки. Умови ембосування, організація і порядок обробки інформації (виключення ембосування дублікатів карт).

Особливу увагу під час аналізу ситуації приділяють розгляду кількості випадків шахрайства по картах, а головне — обсягу збитків, понесених як банком, так і клієнтами. Такі фінансові втрати банку, як «овердрафт» від шахрайського використання карт, не розглядаються в статистичних дослідженнях платіжних систем, а відносяться до категорії «кредитних ризиків банку».

За умови розвитку різних форм кредитування, в тому числі споживчого, в найближчій перспективі потрібно чекати зростання купівель у кредит квартир, автомобілів і інших предметів тривалого користування, що дорого коштують, клієнтами навіть із середнім достатком. Ризик неповернення подібних кредитів досить великий — як внаслідок суб’єктивних обставин, відстеженням яких займаються служби безпеки комерційних банків, так і внаслідок обставин об’єктивного порядку, пов’язаних з випадковими, ненавмисними подіями, що є класичними страховими ризиками. Практика свідчить, що основною причиною, яка спонукає іноземні банки співробітничати зі страховими компаніями, є власний захист. Комерційні банки зацікавлені в страхових продуктах, що знижують саме ризик банку, і передусім забезпечують захист їхніх кредитних ресурсів. Чимало зарубіжних банків, враховуючи ризик неповернення заборгованості по кредиту, однією з обов’яз­кових умов отримання кредиту пропонують укладення угоди зі страховою компанією. Вона в разі виникнення зумовленого договором випадку покриває відповідальність позичальника перед банком за непогашення кредиту. Поліс розглядається як порука страховика перед банком-кредитором за фінансовими зобов’язаннями його клієнтів-позичальників.

Взаємовідносини здійснюються за такою схемою:

1) Банк-кредитор кредитує клієнта-страхувальника. 2) Банк-кредитор сплачує страховій компанії страхову премію. 3) Страхова компанія сплачує банку комісію. 4) Клієнт-страхувальник сплачує до банку суму платежів, що складаються з процентів за кредит, страхових внесків, і всієї суми кредиту. 5) При невиконанні позичальником його зобов’язань перед банком, тобто настанні страхової події, страхова компанія, що несе відповідальність, відшкодовує банку суму заборгованості, включаючи відсотки і витрати по погашенню кредиту, зазначені в договорі.

Під страховий захист мають потрапити як кредитор, так і позичальник, тобто надається комплекс страхових послуг, що забезпечують реальний захист одночасно кредитних ресурсів банку і майнових інтересів позичальника. Це, з одного боку, мінімізує ризики банку, а з іншою — посилює привабливість банківських послуг для клієнтів, передусім захистом від фінансових втрат конкретного позичальника, а також страхуванням життя. Страхування життя і медичних витрат власників пластикових карт, що емітуються українськими банками, має позитивні результати, приваблює клієнтів послугами, що надаються як в Україні, так і за кордоном, на світовому рівні.

Питанням, що обговорюється, залишається страхування життя позичальника. Даний договір передбачає погашення всієї заборгованості перед банком, включаючи проценти, в разі настання страхової події. Основними страховими подіями є смерть з будь-якої причини та постійна втрата працездатності, тобто інвалідність усіх категорій, отримана внаслідок пригоди.

Подібні договори надають захист майнових інтересів усім сторонам. Позичальнику вони дають можливість зменшити витрати на утримання непрацездатного члена сім’ї на розмір заборгованості перед банком, а так само втрати, пов’язані з відшкодуванням заборгованості померлого позичальника, родичам якого вже завдані моральні та матеріальні втрати. Кредитору надається можливість ретельніше захистити свої кредитні ресурси, оскільки такого роду угода зменшує ризик неповернення кредиту, судові витрати, пов’язані з даним процесом, а також витрати з реалізації застави в разі іпотечних кредитів фізичним особам. Страхувальнику надається розгорнута мережа кредитора і джерел отримання прибутку, при цьому зменшуються витрати на залучення клієнтів.

Договорами страхування передбачаються умови, за яких страхувальником виступає сам позичальник — фізична особа, він же є застрахованим. Страхувальником також може бути і кредитор, а застрахованими особами — позичальники. У першому випадку плата за страхові послуги стягується з клієнта, в другому входить у вартість послуг при отриманні кредиту. Страховий захист залишається при цьому однаковим і поширюється на випадки, пов’язані з життям і працездатністю застрахованої особи. Основним вигодонабувачем є кредитор, тобто основна виплата по полісу доводиться на кредитний договір, решта коштів іде позичальнику (чи спадкоємцям згідно із законом). Як у кредитному договорі, так і в договорі страхування необхідне дотримання умов, за якими страхувальник направляє кошти страхового забезпечення насамперед у погашення заборгованості за кредитним договором, потім частина страхової суми (після сплати кредитору), що залишилася, виплачується спадкоємцям або в разі інвалідності — самому застрахованому позичальнику. Кошти, що надходять від щорічного страхування життя, є складовою частиною довготермінових пасивів банку, а отже, довготермінових інвестицій у реальні виробничі проекти. Мережа комерційних банків дозволяє реалізовувати поліси зі страхування життя позичальників. Це реальний спосіб переливу багатомільйонних валютних накопичень населення, що, на превеликий жаль, не працюють на економіку України.

Повертаючись до повного спектра страхових послуг, що пропонуються комерційними банками нарівні з уже діючим страхуванням майна, транспорту, життя і здоров’я клієнтів і співробітників, хочеться наголосити на актуальності напряму, що розробляється українськими банками спільно зі страховиками, — страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту.

У ситуації, що склалася на ринку угод страхування життя і відповідальності позичальника, альтернативно договорам поруки можуть виступати вагомими інструментами мінімізації ризику при кредитуванні. У банківській практиці кредитна діяльність є джерелом значної частки прибутку. Проте неповернення кредиту, особливо великого, може заподіяти банку серйозної шкоди. Це, в свою чергу, ставить під удар стан економіки в Україні, веде до банкрутств пов’язаних з даним банком підприємств, банків-кореспондентів і приватних осіб. Тому страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту має стати невід’ємною частиною стратегії і тактики виживання й розвитку будь-якого комерційного банку. Портфель банківських позик схильний до всіх видів ризику, що супроводжують фінансову діяльність, — ризику ліквідності, ризику процентних ставок, кредитного ризику, тобто ризику неплатежу по кредиту. Варіюючи між прибутковістю і ризиком, банкіри вимушені обмежувати норму прибутку, страхуючи себе від зайвого ризику.

Українські банки проводять політику диверсифікації ризику і намагаються не допускати концентрації кредитів у декількох великих позичальників. Ризик неповернення кредиту багато в чому залежить від стану економічної ситуації в країні, а також безпосередньо від внутрішньої ситуації, зумовленої неправильною політикою банку. Можливості правління банків у регулюванні економічного становища обмежені, та все ж розумні дії банку можуть пом’якшити вплив зовнішніх чинників і запобігти великим фінансовим втратам. Мінімізація ризику неповернення кредиту цілком перебуває в сфері внутрішньої політики банку. Співпраця банків і страхових компаній визначається не лише теоретичними ретельно розробленими напрямами, а й практичними діями фахівців банку, які вдосконалюють страхові продукти при подальшому їх втіленні в життя.

Незважаючи на те, що сучасний вітчизняний досвід кредитування і страхування багато в чому ще не склався внаслідок невеликого терміну співпраці комерційних банків і акціонерних (приватних) страхових компаній, останні здатні реально взяти на себе ризики. Вивчення іноземного досвіду і використання його українськими фахівцями допоможе уникнути багатьох проблемних ситуацій, з якими стикаються суб’єкти банківського страхування, чималій кількості яких елементарно бракує знань.

Таким чином, на стабілізацію економіки загалом в Україні, і на збільшення надходжень до бюджету впливає процвітання банківського і страхового бізнесу, впровадження перспективних проектів, що мають світові аналоги. Спільна робота банків і страхових компаній дозволяє взаємопідтримувати фінансові інструменти економіки за умови впровадження конкретних банківських і страхових продуктів.

Література:

Закон України «Про страхування» // Урядовий кур’єр. — 1996. — 18 квітня.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» // Відомості Верховної Ради. — 1991. — 20 березня. — № 25 .

Законодавство України про страхування. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1997.

Базилевич В. Д. Страховий ринок України. — К.: Знання, 1998.

Страхування: Підручник / Під ред. С. С. Осадця. — К.: КНЕУ, 1998.

Страхова справа: Підручник / Під ред. Л. И. Рейтмана— М.: Рост, 1992.

Страхование финансовых гарантий. — М.: Анкил, 1992.

Страхування депозитів // Фінанси України. — 1996. — № 11.

Управління ризиками комерційного банку / Під ред. Мери Е. Уорд.

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК

С. І. Ковач, аспірант

СУЧАСНІ АСПЕКТИ В КЛАСИФІКАЦІЇ ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА: ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД

Класифікація витрат виробництва є одним з важливих питань організації планування, обліку та калькулювання собівартості про­дукції, що сприяє глибшому вивченню витрат та їхнього характеру, дозволяє використовувати економічно обґрунтовані групування витрат у практиці економічної роботи.

Рис. 1. Класифікація витрат за завданнями управлінського обліку

Вітчизняну класифікацію витрат виробництва суттєво доповнює класифікація витрат, притаманна іноземній економічній думці. Така класифікація витрат виробництва (рис. 1) виділяє три напрямки групування витрат відповідно до завдань управлінського обліку, який акумулює і систематизує витрати для:

оцінки запасів і визначення фінансових результатів;

прийняття управлінських рішень;

забезпечення контролю.

Для визначення прибутків і збитків багато важить поділ витрат на вичерпані і невичерпані. Як відомо, фінансовий результат (прибуток або збиток) — це різниця між доходами і витратами звітного періоду. Тому віднесення витрат до вичерпаних чи невичерпаних залежить від того, для отримання доходу якого періоду вони були здійснені. Вичерпані (спожиті) витрати — витрати, що збільшують зобов’язання чи зменшують активи в процесі господарської діяльності для отримання доходу звітного періоду. Невичерпані (неспожиті) витрати — це витрати, що збільшують зобов’язання чи зменшують активи в про­цесі поточної господарської діяльності для отримання доходу або іншої вигоди в майбутніх періодах. Невичерпані витрати відображаються в активі балансу, а вичерпані — у звіті про фінансові результати.

У відповідності з Міжнародними стандартами бухгалтерського обліку для оцінки запасів виробленої продукції лише виробничі затрати мають включатися до собівартості виробленої продукції. У зв’язку з цим в управлінському обліку витрати підприєм­ства поділяють на виробничі та невиробничі.

Виробничі витрати — це всі витрати, пов’язані з функцією виробництва продукції, і вони включаються до її собівартості. Тому їх називають витратами на продукцію. Вони складаються з трьох елементів:

прямі матеріальні витрати;

прямі затрати на оплату праці;

виробничі накладні витрати.

Невиробничі витрати — це витрати, що не включаються до собівартості продукції і розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені. В управлінському обліку їх називають витратами періоду, оскільки їх розмір залежить не від обсягів виробництва, а від тривалості періоду, й вони відносяться на той період (місяць, квартал, рік), протягом якого були здійснені. Витрати періоду представлені витратами невиробничого характеру, які не пов’язані безпосередньо з виробничим процесом. Вони включають:

витрати на збут;

витрати на управління.

У звіті про прибуток витрати періоду звичайно включають до складу операційних витрат.

Важливою рисою витрат як у виробничій, так і в невиробничій сфері є характер їхнього зв’язку з певним об’єктом: продуктом, підрозділом, проектом тощо. Залежно від характеру цього зв’язку витрати поділяють на прямі та непрямі. До прямих відносять вит­рати, пов’язані з виконанням однієї роботи чи виробництва конкретного виду продукції. Вони безпосередньо можуть бути віднесені до певного об’єкта витрат. Витрати, які одночасно відносяться на виробництво двох і більше видів продукції, вважаються непрямими. Віднесення витрат до прямих або непрямих залежить від того, що є об’єктом витрат, оскільки одні й ті самі витрати можуть бути прямими та непрямими до різних об’єктів витрат.

Традиційно витрати виробництва поділяють на основні й наклад­ні. Основні витрати — це сукупність прямих витрат на виробництво продукції. В іноземній практиці до основних витрат включають:

прямі матеріальні витрати;

прямі витрати на оплату праці;

інші прямі витрати.

Прямі матеріальні витрати — це вартість витрачених матеріалів, насіння, кормів тощо, які стають часткою готової продукції і можуть бути безпосередньо віднесені до певного виду продукції. Проте деякі види матеріалів, які є частиною виготовленої продукції, виходячи з принципу економічної доцільності, не включають до складу прямих витрат. Такі матеріали розглядають як непрямі і включають до складу виробничих накладних витрат.

Прямі витрати на оплату праці — заробітна плата робітників, що може бути безпосередньо включена до собівартості певного виду продукції. Витрати на оплату праці інших категорій виробничого персоналу (майстри, допоміжний персонал тощо) і зар­плату робітників, що не може бути прямо віднесена на продукцію (оплата простою, додаткові виплати тощо), розглядають як непряму зарплату і включають до складу виробничих накладних витрат.

Інші прямі витрати — всі інші прямі витрати, крім прямих матеріальних витрат та прямих витрат на оплату праці. До таких витрат відносять амортизацію чи оренду спеціального устаткування, придбання спеціальних інструментів, оплату ліцензій на виробництво продукції тощо. На практиці ці витрати не завжди мають місце, тому в літературі досить часто основні витрати обмежують прямими витратами на матеріали та прямими витратами на оплату праці. Решту витрат відносять до накладних.

До накладних витрат належать:

виробничі накладні витрати;

витрати на збут;

витрати на управління.

Виробничі накладні витрати — це витрати, пов’язані з процесом виробництва, які не можуть бути безпосередньо віднесені до певної продукції і розподіляються між видами продукції пропорційно до обраної бази. До таких витрат належать непрямі матеріальні витрати, непрямі витрати на оплату праці, інші виробничі непрямі витрати — витрати на утримання і ремонт будівель, устаткування, амортизація та страхування основних засобів і т. ін.

Прямі витрати на оплату праці та виробничі накладні витрати в сумі складають конверсійні витрати. Конверсійні витрати — це витрати на перетворення сировини на готовий продукт.

Взаємозв’язок виробничих витрат і невиробничих, основних і накладних подано на рис. 2.

Рис. 2. Взаємозв’язок різних видів витрат

Для прийняття управлінських рішень конче необхідно розрізняти релевантні і нерелевантні витрати і доходи. Релевантні витрати — це витрати, які залежать від прийняття управлінських рішень і можуть бути змінені внаслідок їх прийняття. Нерелевантні витрати — це витрати, що не залежать від прийняття рішень. Наприклад, якщо необхідна заміна старого обладнання, то вартість його придбання не є релевантною, бо кошти вже витрачені. Але вартість нового обладнання є релевантною, бо стосується майбутніх операцій. Проте необов’язково всі майбутні витрати є релевантними. Якщо певні види майбутніх витрат однакові для всіх варіантів, то їх теж не враховують, бо вони не змінюються в результаті прийняття рішення.

Витрати, що складають різницю між альтернативними рішеннями, називають диференційними витратами. Тож релевантними є лише майбутні диференційні витрати.

Розглядаючи різні альтернативні варіанти рішень, слід враховувати не лише дійсні (реальні) витрати, але й можливі витрати (втрати). Дійсні витрати відображаються в бухгалтерських реєстрах у міру їх виникнення, можливі витрати (втрати) — це вигода, що втрачається, коли вибір одного напрямку дії вимагає відмовитися від альтернативного рішення. Можливі витрати не відображають в облікових реєстрах і беруть до уваги тільки в разі використання обмежених ресурсів. Поділ витрат на можливі та дійсні можливий лише в управлінському обліку, оскільки в фінансовому обліку строго дотримується принцип їх документальної обґрунтованості.

У світовій практиці широко використовується система обліку та аналізу, що передбачає поділ витрат на постійні та змінні. До перших належать витрати, абсолютна сума яких не реагує на зміни обсягу виробництва при існуючій структурі підприємства, наприклад, витрати з утримання апарату управління. На відміну від них, змінні витрати залежать від обсягу виробництва: зміна обсягу виробництва викликає зміни у величині змінних витрат. Деякі автори [3; 6] вказують на пропорційність цих змін і називають змінні витрати пропорційними. Проте, на нашу думку, ототожнення змінних витрат з пропорційними є необґрунтованим, оскільки пропорційні витрати є лише різновидом змінних витрат. В зарубіжній практиці класифікація змінних витрат є досить детальною, причому вона має не лише теоретичне, а й практичне значення. Розрізняють такі види змінних витрат:

пропорційні — витрати, що зростають в однаковій пропорції зі зміною обсягу виробництва;

дегресивні — витрати зростають меншою мірою, ніж змінюється обсяг виробництва;

прогресивні — витрати зростають швидше, ніж збільшується обсяг виробництва;

регресивні — витрати скорочуються в абсолютному виразі, незважаючи на зростання обсягу виробництва.

Крім того, можливі випадки, коли одні й ті самі змінні витрати на різних рівнях обсягу виробництва поводяться по-різному. На окремих ділянках вони можуть виступати в ролі прогресивних, дегресивних або пропорційних витрат. Такі витрати німецькі еко­номісти називають гнучкими.

Щодо постійних витрат, то серед них можна виділити відносно постійні витрати, що зберігають свою постійність на певних рівнях виробництва. Тут слід вказати на цікаве явище. Коли зменшується обсяг виробництва, то витрати часом знижуються повільнішими темпами, від тих, коли зростали. Відбувається уповільнене зниження, відставання витрат, тому такі витрати нази­вають відстаючими, або реманентними. Подібні витрати можуть бути на підприємстві, що з якихось причин вирішило скоротити виробництво продукції, але не відразу змогло скоротити чисельність адміністративно-управлінського персоналу й реалізувати надлишкові основні засоби.

Поділ витрат на середні та граничні продиктований необхідністю прийняття управлінських рішень з питань про доцільність зміни обсягу виробництва та питань ціноутворення. Середні вит­рати розраховуються шляхом ділення повних витрат на обсяг усієї виробленої продукції. Маржинальні витрати — це витрати на виробництво додаткової одиниці продукції.

Класифікація витрат на контрольовані та неконтрольовані лежить в основі системи обліку за центрами відповідальності. Таку класифікацію іноді називають структурною або правовою. Контрольовані витрати — це витрати, які менеджер може безпосередньо контролювати або на які значною мірою може впливати. Відповідно неконтрольовані витрати — це витрати, які менеджер не може контролювати або не може на них впливати. Практичний поділ витрат на контрольовані та неконтрольовані залежить від сфери повноважень менеджера.

Як бачимо, світова класифікація витрат виробництва є досить визначеною і практичною. Впровадження її в облікову практику України може значно посприяти розширенню можливостей управління різними видами витрат у конкретних виробничих ситуаціях.

Література:

1. Вахрушина М. А. Бухгалтерский управленческий учет: Учеб. пособие / ВЗФЄИ. — М.: ЗАО «Финстатинформ», 1999. — 359 с.

2. Голов С. Ф., Єфіменко В. І. Фінансовий та управлінський облік. — К.: ТОВ «Автоінтерсервіс», 1996. — 544 с.

3. Кондратова И. Г. Основы управленческого учета. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 144 с.

4. Сатубалдин С. С. Учет затрат на производство в промышленности США. — М.: Финансы, 1980. — 141 с.

5. Стуков С. А. Учет и контроль себестоимости промышленной продукции в европейских странах-членах СЭВ: спецкурс. — Калинин, 1975. — 112 с.

6. Яругова А. Управленческий учет: опыт экономически развитых стран / Пер. с пол.; Предисл. Я. В. Соколова. — М.: Финансы и статистика, 1991. — 240 с.

В. М. Диба, аспірант