Економіка та підприємництво - Збірник наукових праць молодих учених та аспірантів

Визнання валових витрат на основІ Їх безпосереднього зв’язку з отриманими доходами

Незважаючи на відмінності в процедурах розрахунку оподатковуваного й облікового прибутку, як податковий, так і фінансовий облік базуються на схожих концептуальних основах. Прикладом цього є закріплений у Законі про оподаткування прибутку підприємств [1] підхід до визнання витрат на основі їх безпосереднього зв’язку з заробленим доходом. Ідеться про механізм коригування валових витрат, викладений у пункті 5.9: «Платник податку веде облік приросту (убутку) балансової вартості покупних товарів (крім активів, що підлягають амортизації, цінних паперів та деривативів), матеріалів, сировини, комплектуючих виробів та напівфабрикатів на складах, у незавершеному вироб­ництві та залишках готової продукції. У разі коли балансова вартість таких запасів на кінець звітного кварталу перевищує їх балансову вартість на початок того ж звітного кварталу, різниця вираховується з суми валових витрат платника в такому звітному кварталі. У разі коли вартість таких запасів на початок звітного кварталу перевищує їх вартість на кінець того ж звітного кварталу, різниця додається до складу валових витрат платника податку в такому звітному періоді».

Очевидно, що за допомогою цієї норми намагаються досягти віднесення витрат до відповідного періоду одержання доходу. Однак її практичне застосування викликало певні складнощі. Так, у первісному варіанті закону серед об’єктів коригування не було товарів, що надавало безпідставні пільги торговельним підприємствам. Утім, цей недолік швидко усунули, одночасно створивши зайві ускладнення в тлумаченні даної норми: під терміном «товар» податкове законодавство розуміє «матеріальні і нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску та погашення», тобто він охоплює і сировину, й матеріали, і напівфабрикати, згадку про які не було виключено. Отже, в тексті закону об’єднуються в одну класифікаційну групу зовсім різні за своєю суттю та «ваговою категорією» поняття, що підштовхує бухгалтерів до ідентифікації слова «товари» з товарними запасами підприємств торгівлі. Як наслідок виникає думка, що витрати на придбання робіт (послуг) виробничого характеру не підлягають коригуванню у відповідності до вимог пункту 5.9, оскільки цей елемент затрат за своєю суттю належить до одного типу з матеріалами, сировиною і товарними запасами. Іншою причиною, яка може привести до такого висновку, є вживання в законі стійкого словосполучення «товари (роботи, послуги)», практично єдиним винятком з чого є саме пункт 5.9.

Спробуємо визначити, чи стосується описаний вище механізм коригування валових витрат робіт та послуг, які надаються сторонніми підприємствами. Вирішення цього питання має неабияке значення, оскільки в багатьох підприємств витрати на оплату робіт (послуг) виробничого характеру складають значну частку в собівартості продукції, так що неправильне розуміння даної норми податкового законодавства може призвести до заниження розміру об’єкта оподаткування, що загрожує великими штрафними санкціями. Це ж стосується і продукції, виготовленої за поширеною давальницькою схемою: фахівці податкової адміністрації схильні класифікувати її як готову продукцію власного виробництва, а не товарні запаси (лист ДПА України від 07.08.98 р. № 9402/10/16–1120–19), тому бухгалтери можуть спробувати проводити коригування тільки вартості «сировини … у залишках готової продукції», а не «вартості товарів … на складах». Проте й за малої питомої ваги робіт (послуг) у собівартості видається бажаним попередити будь-які штрафи.

На початку розгляду згаданої проблеми зазначимо також одну базову посилку: розраховуючи суму оподатковуваного прибутку, треба спиратися на визначення термінів, наведене в законі, а не на логічні, але такі, що не мають юридичної сили, міркування про необхідність ідентифікації товарів з товарними запасами. Крім того, задля кращого розуміння ситуації треба пам’ятати, що між суб’єктами підприємницької діяльності передаються не абстрактні роботи та послуги, а їх цілком реальні результати.

Ключовим моментом дослідження є відповідь на питання, чи входять результати робіт (послуг) до складу активів підприємства, що є обов’язковою умовою класифікації їх як товарів. Перелік активів міститься в Положенні про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні [2], згідно з яким «продукція (роботи), що не пройшла всіх стадій (фаз) виробництва … відноситься до незавершеного виробництва». Тож до самого моменту передачі результатів робіт (послуг) вони обліковуються як актив. Що ж до робіт, витрати на ведення яких неможливо визначити на момент передачі, то їх слід розглядати як активи, чия балансова оцінка при передачі приймається рівною нулю і буде скоригована в майбутньому. Отже результати робіт (послуг) відносяться до товарів і повинні підлягати коригуванню за правилами пункту 5.9.

На підтвердження того, що класифікація робіт та послуг як товарів не вступає у протиріччя зі здоровим глуздом і чинною термінологією, наведемо витяг з тексту Закону про зовнішньо­економічну діяльність [3], у відповідності до якого «товар — будь-яка продукція, послуги, роботи … призначені для продажу» (ст. 1).

Проте до продажу робіт (послуг) законодавство відносить і операції з «надання права на користування або на розпорядження товарами … та іншими ніж товари об’єктами власності». Такі операції не відповідають поняттю «продаж товарів», оскільки неодмінною умовою для цього є передача права власності, тоді як «право власності — це врегульовані законом відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном» (ст. 2 Закону про власність [4]), а «майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в балансі» (ст. 10 Закону про підприємства [5]). Проте в балансі відображаються не права користування чи розпорядження, а цілісне право власності на актив, тому неможливо говорити, наприклад, про передачу права власності на право користування активом, оскільки воно не є об’єктом власності.

Враховуючи все сказане вище, можна запропонувати викласти пункт 5.9. у вигляді: «Платник податку веде облік приросту (убутку) балансової вартості покупних товарів (робіт, послуг), крім активів, що підлягають амортизації, цінних паперів та деривативів, на складах…» Це дозволить як зняти непевність у визначенні об’єктів коригування, так і залучити до нього витрати, пов’язані з отриманням активів, у тимчасове користування, що сприятиме повнішому застосуванню правила відповідності витрат доходам.

Література:

1. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР // Голос України. — 1997. — № 107.

2. Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 250 // ЗП України. — 1993. — № 9. — Ст. 186.

3. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. № 950-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

4. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

5. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. № 887-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 24. — Ст. 272.

О. П. Погрібна, аспірантка

Економічна природа ВИТРАТ на виробництво в гірничодобувній промисловості

Проблема обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції дедалі більше ускладнюється особливостями в технології та організації виробництва, які мають окремі галузі народного господарства України, і змінами у виробничому процесі, які відбулися внаслідок науково-технологічних досліджень і розробки прогресивніших технологій. Це все визначає необхідність удосконалення системи обліку витрат згідно з вимогами ринкової економіки та максимально ефективним використанням виробничого потенціалу підприємств.

У нинішній час збільшення собівартості продукції гірничорудного виробництва зумовлено рядом причин об’єктивного та суб’єктивного характеру. До причин суб’єктивного характеру можна віднести: збільшення вартості придбаних матеріалів (транс­портно-заготівельних витрат); збільшення абсолютного розміру амортизаційних відрахувань; зміну обсягу виробництва продукції; збільшення матеріаломісткості, енергоємності, трудомісткості; постійне зростання затрат на забезпечення безпеки умов праці та підвищення культури виробництва. Серед об’єк­тивних факторів, що збільшують собівартість продукції, чимале значення має вплив гірничо-геологічних умов видобутку руди.

Гірничодобувна промисловість — це комплекс виробництв, що ведуть розвідку родовищ корисних копалин та їх видобування з надр землі. Основними виробничими ланками її є шахти та гірничо-збагачувальні комбінати, які мають у своєму складі рудники і кар’єри.

Основним напрямком розвитку відкритих гірничих робіт є подальше впровадження поточних технологій на кар’єрах, які дозволяють повністю механізувати та автоматизувати процес видобутку, транспортування та укладки гірничої маси у відвали. Тож використання поточної технології значно скорочує витрати на добичу і дозволяє сповільнити процес різкого падіння рентабельності кар’єрів із зростанням їх глибин.

Технологія залізорудного виробництва має ряд техніко-еко­номічних особливостей, які відчутно впливають на формування собівартості продукції. Склад собівартості тісно пов’язаний з особливостями виробництва і відображає характер його організації. Собівартість видобутку та збагачення руди формується під впливом багатьох факторів — природних, технологічних, організаційних та ін. Звідси виникає потреба дослідження ступеня впливу кожної з названих груп факторів на рівень витрат виробництва та методику обліку і контролю собівартості продукції підприємств гірничодобувної галузі.

Усі показники та чинники, що впливають на собівартість, можна умовно розділити на чотири групи: природні, технічні, організаційні, економічні.

Основоположними є фактори природного характеру, тобто потужність рудного тіла, кут падіння покладу, площа покладу і вміщуваних порід тощо. Похідними від природних виявляються фактори технічні: річне пониження рівня ведення гірничих робіт, коефіцієнт експлуатації кар’єрного поля, втрати руди, витрати матеріалів, рівень механізації виробничих процесів, кількість і продуктивність машин та механізмів, обсяги використання прогресивних систем розробки і т. ін. Велику групу складають організаційні фактори: рівень спеціалізації робіт, втрати робочого часу, режим роботи, її ритмічність, дисципліна праці.

До економічних чинників можна віднести фондомісткість, фондовіддачу, рівень заробітної платні, структуру робочої сили, продуктивність праці і т. д.

Класифікація факторів, що впливають на собівартість продукції, в загальному вигляді подана в табл. 1.

Таблиця 1

Фактори, що впливають на рівень собівартості гірничодобувної промисловості

Природні

Технічні

Організаційні

Економічні

Зміни гірничо-геологічних робіт

Зміни норм витрат матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, енергоємність, паливомісткість, працеміст­кість)

Зміни обсягу виробництва, структури ви­робництва, вартості придбаних матеріалів, ефективність використання ОПВФ і розміру збитків

Зміни фонду оп­лати праці, умовно-постійних витрат, витрат з окремих калькуляційних статей, затрат на 1 гривню товарної продукції

 

З усієї різноманітності факторів і особливостей гірничодобувної промисловості визначимо основні, на яких далі детальніше зупинимося.

Перша особливість даної галузі є найважливішою, вона — в особливому характері розміщення гірничодобувних підприємств. Вони не можуть розміщатися поза місцями розташування родовищ корисних копалин. Такий характер розташування вимагає підготовки виробничої бази, отже й широкого розвитку геологорозвідувальних робіт, що впливає на склад витрат, де велику питому вагу (до 50\%) мають гірничопідготовчі роботи (відкриття розвіданих родовищ, улаштування під’їзних шляхів, підземних споруд, водозливів і т. ін.). Специфікою залізорудної підгалузі є те, що сума погашення цих витрат за звітний період відображається в затратах на статті «Витрати майбутніх періодів». Норма погашення цих витрат визначається в залежності від загального обсягу експлуатаційних гірничопідготовчих робіт, які потрібно виконати до повного вироблення даного кар’єра (рудника) та в залежності від обсягу промислових запасів корисних копалин, підготовлених цими роботами до виїмки.

Тож при розробці родовищ відкритим способом, за допомогою коефіцієнта (норми), який періодично уточнюється, має бути забезпечено рівномірне і своєчасне включення витрат на гірничопідготовчі роботи у собівартість добутої руди протягом усього терміну експлуатації родовища. Але в практичній діяльності залізорудних підприємств здійснити це не вдається.

Запаси корисних копалин на кожному родовищі — обмежена величина. Відтак кожне гірничодобувне підприємство може видобути з родовища не більше тієї кількості корисних копалин, яка там є. Фактична кількість видобутих запасів завжди навіть менша наявних. При сучасному рівні технології гірничого виробництва втрати неминучі.

Оскільки запаси — величина постійна, то при різній річній виробничій потужності підприємства змінюється час обробки родовища і тим самим термін служби гірничого підприємства: що більшим є річний обсяг виробництва, то швидше будуть вичерпані запаси корисних копалин, і — навпаки. Іншими словами, строк служби рудників, кар’єрів перебуває в зворотній залежності від їх річної виробничої потужності. Коли ж запаси будуть вичерпані, підприємство припинить свою діяльність. Себто друга особливість пов’язана з величиною запасів корисних копалин, яка обмежує термін діяльності залізорудного підприємства. А це, в свою чергу, наперед визначає зв’язок основних фондів підприємства з величиною запасів корисних копалин, яка повинна визначати й метод їх амортизації — в залежності від кількості.

Третя особливість у тому, що на виробничу діяльність шахт і гірничо-збагачувальних комбінатів мають неабиякий вплив природні умови. Саме обсяг виробництва, якість продукції, продуктивність праці, рівень затрат і рентабельність значною мірою визначаються гірничо-геологічними умовами залягання та видобутку руд.

Предмет праці — руда, яка залягає в надрах землі, тому для спорудження рудників чи шахт і на проведення розкриття родовищ витрачаються чималі суми капітальних вкладень. Потреба в них зберігається й надалі.

Становлення ринкових відносин, суттєві зміни амортизаційної, інвестиційної та податкової політики держави — все це актуалізує потребу нових підходів до традиційних питань відтворювання основних виробничих фондів. В останній час означилися дві тенденції: зниження коефіцієнта оновлення; підвищення ролі амортизаційних відрахувань як джерела інвестицій. Це й не дивно: підприємства галузі вступили в добу ринкових відносин з практично неоновленими основними фондами і без коштів для реконструкції та модернізації наявного обладнання.

В умовах нинішньої амортизаційної та податкової політики держави амортизаційний фонд, якщо його планувати (йдеться насамперед про вибір методів його утворення), може стати основним джерелом фінансування оновлення фондів. В умовах, що передували ринковим відносинам, наша практика знала лише один такий метод — рівномірного нарахування амортизації з накопичування на особистому рахунку і подальшим централізованим перерозподілом по об’єктах, включених до плану капітального будівництва та введення в дію основних потужностей. В умовах відносної стабільності цін на обладнання, розцінок на будівельно-монтажні роботи, низьких темпів інфляції такий підхід був правомірним.

Але тепер умови зовсім інші. Потрібен перехід до нерівномірних методів утворення амортизаційного фонду — прогресивного, регресивного чи комбінованого (прискореного для однієї частини нормативного строку служби і рівномірного для решти терміну).

А тепер — про четверту технологічну особливість, що суттєво впливає на побудову обліку витрат процесу виробництва і вимагає використання особливих, лише їй притаманних заходів обліку. Як підкреслює В. В. Сопко, не завжди спостерігається тотожність послідовно пов’язаних між собою технологічних процесів (переділів) планово-обліковим переділам [3]. Тому під час складання бухгалтерського обліку витрат процесу виробництва слід враховувати цю особливість, яка багато важить для правильного підбору планово-облікових переділів і залежить також від організаційної структури підприємства.

На підприємствах чорної металургії широке розповсюдження дістав попередільний метод (напівфабрикатний варіант) обліку витрат. Він передбачає суворий системний бухгалтерський облік і контроль за рухом напівфабрикатів, визначення витрат шляхом послідовного включення витрат попередніх цехів у витрати наступних у технологічному ланцюжку. Внаслідок цього даний метод не повною мірою дозволяє використовувати можливості оперативного обліку та контролю виробничих витрат. Це виявляється передусім у відсутності систематичного контролю за витратами ресурсів.

По-п’яте, рудник, який дає високоякісну руду, може працювати і при таких низьких цінах, які виключають можливість функціонування рудників, де видобувається бідніша руда.

Крім того, схожа нерівномірність виникає й там, де виробництво не пов’язано з природними умовами. Підприємства, очолювані найздібнішими та найдосвідченішими керівниками, озброєні власним технічним ноу-хау, можуть успішно існувати в конкуренції з менш продуктивними підприємствами, при цьому всі отримуватимуть за свою продукцію дохід за однією й тією самою ринковою ціною, відрізняючись одне від одного величиною витрат на виробництво.

Таким чином, в умовах економічних перетворень підприємства залізорудної галузі змушені здійснювати переорієнтацію всієї роботи на мінімізацію витрат на виробництво для того, щоб забезпечити ефективність усіх процесів гірничодобувного виробництва.

Література:

1. Будревич И. В. Анализ воспроизводственных процессов в горнорудной промышленности и возможные инвестиционные источники воспроизводства фондов // Український промисловець. — 1996. — Листопад. — С. 2—3.

2. Мочерний С. В. Основи економічної теорії. — Тернопіль, 1993.

3. Сопко В. В., Патрик А. Н. Учет затрат и калькулирование себестоимости в промышленности. — К., 1988.

 

Н. В. Скринько, здобувач

(Криворізький економічний інститут КНЕУ)

ОЦІНКА СТАНУ ПОПИТУ НА ПРОДУКЦІЮ ПІДПРИЄМСТВ ГІРНИЧОДОБУВНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Гірничодобувна промисловість України переживає нині не кращі часи. Загальна криза виробництва в державі, звичайно ж, не могла не позначитися на стані справ у базових галузях промисловості, зокрема, в гірничодобувній. У ній, як практично й у всіх інших галузях виробництва, суттєво знизилися обсяги виробництва, відтак зросла його собівартість, типовою стала відсутність обігових коштів і т. ін.

В табл. 1 наведені дані, що характеризують динаміку виробництва основних видів продукції галузі. Ці дані свідчать про суттєве падіння обсягів виробництва порівняно з останнім роком відносної стабільності економіки тоді ще радянської України. І хоча в порівнянні з найгіршими показниками 1996 року намітилися певні позитивні зміни, все ж досі не подолано спад обсягів видобутку як власне залізорудної сировини, так і продуктів її збагачення. Так, видобування товарної залізної руди 1997 року складало лише 50,8\% від рівня 1990 року, в тому числі руди підземного видобування — 47,8\%, а концентрату — 51,8\%. Завдяки цьому зменшилося й виробництво продуктів збагачення залізної руди — виробництво обкотишів за цей період зменшилося на 46,6\%, а агломерату — на 64,8\%.

Таблиця 1

Динаміка виробництва залізорудної сировини в Україні ПРОТЯГОМ 1990—1997 рр.

 

1990

1995

1996

1997

1997 у \% до 1990

Руда залізна товарна

104,2

50,4

47,2

52,9

50,8

Руда підземного видобування

27,0

12,5

12,7

12,9

47,8

Концентрат

77,2

37,9

34,5

40,0

51,8

Агломерат

19,9

6,8

5,5

7,0

35,2

Обкотиші

27,9

14,6

12,8

14,9

53,4

 

Вказана ситуація є наслідком впливу цілого ряду об’єктивних та суб’єктивних чинників макроекономічного та мікроекономічного характеру, що значно ускладнили діяльність гірничодобувних підприємств країни.

Найважливішим з них, на наш погляд, є різке падіння попиту на залізорудну сировину та продукти її переробки, викликане цілим рядом обставин.

Як відомо, попит являє собою форму відображення потреби покупців у товарах, які представлені на ринку та забезпечені відповідними фінансовими ресурсами. Тому не всяка потреба є попитом. Досить наочною демонстрацією цього є сучасний стан попиту в господарчому комплексі України. Виробництво продукції в багатьох галузях знижується не тому, що в ній немає потреби, а тому, що на неї немає попиту, оскільки споживачі не в змозі оплатити необхідну їм продукцію.

Що ж до гірничодобувної галузі, то слід сказати, що відносно її продукції має місце не лише падіння попиту, а й зменшення потреби. Останнє в основному пов’язане з об’єктивним процесом пристосування господарчого комплексу країни до ринкових умов, позаяк колишня структура виробництва й споживання не відповідала вказаним умовам. Ідеться про демілітаризацію та реструктуризацію виробництва в країні, пов’язані зі значним зміненням питомої ваги найбільш металоємних галузей, таких як оборонна промисловість, важке машинобудування, транспортне машинобудування та ряд інших. Звичайно, наявність згаданих тенденцій об’єктивно призводить до зменшення потреби та попиту, проте вказані фактори не є предметом даної статті, тож ми зосередимо увагу лише на вивченні впливу інших чинників.

Цілком зрозуміло, що розмір попиту, або ж кількість того чи того товару, в якому є потреба і який може за встановленою на даний момент ціною закупити споживач, залежить, з одного боку, від кількості наявного продукту та його відповідності запитам споживача, а з іншого — від наявності в нього коштів та від ціни, за якою виробник згоден товар реалізувати. Виходячи з вказаних обставин спробуємо проаналізувати, як співвідношення вказаних факторів вплинуло на розміри попиту на продукцію виробничого призначення, зокрема, на залізорудну сировину.

Цілком очевидно, що навіть за наявності коштів споживач не може закупити більше товару, ніж йому пропонує ринок, тобто обсяг задоволеного попиту в конкретний період часу обмежений обсягом пропозиції. Розглянемо з цих позицій ситуацію на ринку залізорудної сировини України.

З даних табл. 1 видно, що в порівнянні з 1990 роком пропозиція товарної залізної руди дорівнювала в 1997 році лише 50,8\%, тобто вже завдяки падінню пропозиції попит на вказану продукцію повинен зменшитися майже вдвічі. Враховуючи ту обставину, що десь близько 40\% (в 1997 році — 41,3\%) товарної залізної руди підлягає переробці всередині галузі, то попит на вказану продукцію становить 29,8\% від рівня 1990 року [(50,8 ´ 59,7): 100].

Попит на агломерат відповідно дорівнює 35,2 \%, на обкотиші — 53,4\%. Тож бачимо, що верхня межа попиту на залізорудну сировину, який міг би бути задоволеним, 1997 року в порівнянні з 1990 роком складає третину по товарній залізній руді та агломерату й трохи більше половини по обкотишах.

Щодо відповідності запропонованої споживачам залізорудної сировини їхнім вимогам з якості, то вказані характеристики не мають суттєвих відхилень в порівнянні з 1990 роком і в основному відповідають технології виробництва металу на вітчизняних підприємствах.

Тепер зупинимося на аналізі чинників, що зумовили зміну обсягів попиту з боку споживачів.

Однією з таких причин є втрата чималого ринку на колишній території Радянського Союзу. Хоча темпи падіння експортних поставок залізорудної сировини становлять лише 12,5\%, тобто майже в чотири рази нижчі від темпів падіння внутрішніх поставок, усе ж попит урешті-решт зменшився на 3075,1 млн т.

Другою і найважливішою причиною є падіння обсягів виробництва, а внаслідок цього — зменшення потреби в даній сировині в галузях-споживачах. Так, виробництво чавуну скоротилося за аналізований період з 44,9 млн т до 20,6 млн т, сталі — з 52,6 млн т до 25,6 млн т, прокату — з 45,4 млн т до 20,8 млн т. Темпи падіння виробництва відповідно склали: чавуну — 54,2\%, сталі — 51,3\%, прокату — 54,2\%. У підсумку обсяги реалізації залізорудної сировини на внутрішньому ринку становили в 1997 році 34,1\% від рівня 1990 року.

Прикрий факт, але падіння обсягів виробництва в галузях, що є споживачами залізорудної сировини та продукції, що з неї виробляється, є набагато суттєвішим, ніж в інших галузях. Так, обсяги виробництва в чорній металургії 1997 року становили 40\%, у машинобудуванні та металообробці — 36\%, промисловості будівельних матеріалів — 23\% від рівня 1990 року. Тобто попит на залізорудну сировину повинен був би впасти набагато більше, як мінімум ще на 9—10\% його загальної величини.

Про те, що темпи падіння попиту на залізорудну сировину повинні бути більш високими, свідчить ще ряд фактів. Так, галузі — споживачі залізорудної сировини та продуктів її переробки більшою мірою ніж інші галузі мають відчувати дефіцит платіжних коштів, про що свідчать дані табл. 2. З даних таблиці видно, що загалом зростання цін у чорній металургії та галузях — основних споживачах металу відбувалося повніше, ніж зростання цін у таких галузях, як електроенергетика та паливна промисловість, і в промисловості в цілому. В результаті ці галузі, враховуючи також те, що падіння виробництва в них відбувалося більш високими темпами, отримували з кожним роком все менше й менше обігових коштів, що, звичайно ж, зменшувало їхній попит на засоби виробництва, на залізорудну сировину та продукти її переробки.

Якщо ціни на продукцію паливної промисловості зросли за аналізований період в 585,7 тис. разів, на електроенергію — в 445,2 тис. разів, то на продукцію чорної металургії в 327,8 тис. разів, промисловості будівельних матеріалів — 259,7 тис. разів, то на продукцію машинобудування лише в 220 тис. разів.

Паралельно відбувалося зростання цін на залізорудну сировину, яка подорожчала в порівнянні з 1990 роком в 234 тис. разів. Маючи всі ці дані, досить легко розрахувати, наскільки повинен був зменшитися попит на залізорудну сировину внаслідок дії вищезазначених факторів.

Таблиця 2

Індекси цін виробництва в галузях промисловості (грудень до грудня попереднього року, разів)

Галузі промисловості

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997, \%

Вся промисловість у тому числі Електроенергетика Паливна промисловість Чорна металургія Машинобудування Промисловість буд. матеріалів

2,6 2,7 1,6 3,0 2,5 2,7

42,3 51,9 237,54,5 32,1 43,5

97,7 94,9 51,7 56,3 74,3 97,8

8,7 10,1 11,3 13,8 6,7 6,4

2,7 2,5 2,3 2,3 3,8 2,9

1,2 1,3 1,1 1,1 1,3 1,2

105,0 102,0104,5102,0111,5 101,5

 

Оскільки основним споживачем залізорудної сировини є чорна металургія, а обсяги її виробництва, як уже зазначалося, становлять 40\% від рівня 1990 року, то грошова маса, яку галузь отримала б від реалізації своєї продукції, повинна була б скласти величину, в 134,1 тисячі разів більшу, ніж у 1990 році. Продукція гірничодобувної галузі, враховуючи індексацію ціни та падіння обсягів виробництва, становила б у грошовому вираженні величину, в 118,9 тисяч разів більшу від рівня 1990 року.

Враховуючи те, що витрати на закупівлю сировини в чорній металургії дорівнюють 58\%, можна визначити, що сума вказаних витрат 1997 року в 76,1 тисячі разів більша від рівня 1990 року. Тож 1997 року внутрішній попит на залізорудну сировину мав становити 64\% від рівня пропозиції. Фактично він становив 28 млн т, або 52,8\% від вказаного рівня. Таким чином, відхилення між розрахунковим і фактичним рівнями внутрішнього попиту дорівнює 11,2\%. Це пояснюється насамперед тим, що чорна металургія, як, між іншим, і гірничо-видобувна промисловість, або не повністю реалізують свою продукцію, або реалізують її не отримуючи за це гроші, тобто на умовах бартеру. На наш погляд, вірогіднішим є друге твердження, про що свідчать дані про дебіторську та кредиторську заборгованості вітчизняних підприємств. Так, станом на 1.01.98 р. дебіторська заборгованість лише на основних підприємствах чорної металургії становила — по гір­ничо-видобувному комплексу — 604 947 тис. грн.

Згідно з даними табл. 3 в гірничодобувній галузі нереалізованими залишилися тільки 3,8 млн т агломерату, або 7,2\% від загальної пропозиції залізорудної сировини, решта 4\%, що становлять різницю між потенційним попитом та його фактичною вели­чиною, були компенсовані за рахунок експортних поставок.

Тож можна констатувати, що гірничодобувні підприємства України в основному задовольняють потреби внутрішнього ринку в залізорудній сировині та мають певні перспективи для розширення внутрішнього ринку. За умови успішного подолання кризи неплатежів вони могли б збільшити обсяги пропозиції вказаної сировини лише на внутрішньому ринку на 5,9 млн т. Разом з тим, виходячи з розрахунків фахівців, за нинішнього рівня виробничих витрат гірничодобувна галузь може досягти рівня беззбитковості лише в тому разі, коли обсяг виробництва зросте на 32,6\% і становитиме 70,1 млн т. З урахуванням обслуговування боргів, які має галузь, збільшення виробництва повинно бути ще значнішим — на 89,9\%.

Таблиця 3

Виробництво та реалізація залізорудної сировини підприємствами концерну «Укррудпром» в 1997 році

(млн т)

 

Вироблено

Реалізовано

Залишилось

Всього

Експорт

Споживачам України

Товарна залізна руда Агломерат Обкотиші

52,9 7,0 14,9

31,1 3,2 14,9

13,8 — 7,4

17,3 3,2 7,5

— 3,8 —

Всього

 

49,2

21,2

28,0

3,8

 

Цілком зрозуміло, що таке значне зростання обсягів не є доцільним, бо для внутрішнього ринку така кількість товарної продукції перевищує реальну потребу, а перспективи збільшення експорту залізорудної сировини вельми сумнівні.

Все сказане свідчіть про необхідність пошуку інших шляхів розв’язання проблем галузі. На наш погляд, реальнішим є прогнозування внутрішнього та зовнішнього попиту й забезпечення його задоволення шляхом нарощування виробництва якіснішої сировини на підприємствах галузі, де є така можливість, та згортання виробництва на підприємствах, де такі можливості відсутні.

А. А. Пилипенко