Шляхи розвитку оперативно-розшукової діяльності в сучасних умовах - Збірник (Клочко А.М.)

Історичний нарис щодо правового  та організаційного становлення взаємодії  спеціальних підрозділів по боротьбі  з організованою злочинністю

З погляду на період становлення Української міліції після так званої перебудови і розпаду СРСР ми побачимо, що він визначився дестабілізацією кадрів.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років органи міліції залишали професіонали з великим досвідом роботи, яким пропонували набагато кращі умови роботи й оплати в різних комерційних структурах.

1990-1993 рр. стали періодом нестримного перманентного зростання кримінальних правопорушень. Стрімка зміна відносин власності, приватизація, масова поява та банкрутство шахрайських фінансових пірамід та ін., поховала сподівання й останні трудові заощадження довірливих громадян. Зросло безробіття, поглибилось соціальне розшарування населення, загострилась міжусобну боротьба за сфери впливу між конкуруючими угрупованнями, з’явився небезпечний симбіоз економічної і масової, загальнокримінальної злочинності.

У цей скрутний для країни час (1990-1994 рр.) Міністерством внутрішніх справ України керував Андрій Володимирович Василишин, який доклав чимало зусиль, щоб зупинити ці явища. На цьому етапі органи внутрішніх справ переживали складний період трансформації всього суспільного устрою держави, адаптувалися до нових умов функціонування і виконання покладених на них завдань щодо захисту прав і свобод людини.

Кримінальний світ розглядає територію України як полігон для розповсюдження наркотиків та зброї, відмивання коштів кримінального походження. З метою протистояння цим явищам МВС України активно вивчається зарубіжний досвід, налагоджується обмін оперативною та іншою інформацією, проводяться спільні операції з правоохоронними органами інших країн та взаємодія правоохоронних органів України.

Особливу загрозу для суспільства становить організована злочинність, яка давно набула транснаціонального характеру. Вона становить небезпеку для України, яка йде шляхом економічних перебудов і зазнає серйозних кризових явищ. Саме в тих умовах, коли держава недостатньо може впливати на регулювання законних та інших соціально-економічних відносин, організована злочинність намагається встановити над цими відносинами свій контроль [1. с. 39–40].

Створена в 1992 р. з ініціативи міністра внутрішніх справ А. В. Василишина спецслужба по боротьбі з організованою злочинністю стала відповіддю на виклик криміналітету. Відтоді реалізовано цілий комплекс заходів щодо організаційно-правового, кадрового, матеріально-технічного зміцнення підрозділів служби, визначення напрямів її діяльності, удосконалення форм і методів оперативної роботи. Як відомо, формувалася вона на базі служб карного розшуку і захисту економіки. Не маючи ні досвіду, ні свого специфічного оперативного інструментарію, служба займалася головним чином супроводженням порушених кримінальних справ. Етап становлення тривав приблизно 2—3 роки.

Ситуацію вдалося змінити після прийняття у 1993 році Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю». Насамперед службу було переорієнтовано на захист особи від насильницьких посягань, ліквідацію бандитизму, знешкодження рекетирських угруповань, боротьбу з корупцією, зловживаннями у кредитно-банківській системі, сфері зовнішньоекономічної діяльності, приватизації [2. с. 121]. Під ці завдання була реформована структура Главку БОЗ (боротьби з організованою злочинністю) і його підрозділів на місцях. При всій економічній скруті країни спецслужбі БОЗ надавався пріоритет у технічному оснащенні та йшло формування і розгортання роботи оперативно-технічної служби. У міністерствах і відомствах, а також у банках були введені посади помічників їх керівників з питань взаємодії у боротьбі з організованою злочинністю, які укомплектовували офіцерами діючого резерву.

Досвід довів, що ефективно протидіяти злочинності в сучасних умовах можна лише на основі докорінної перебудови оперативної роботи. Об'єктом особливої уваги спеціальних підрозділів стали найбільш небезпечні кримінальні угруповання, мобільні та добре законспіровані і озброєні. З 1994 по 1996 роки кількість організованих формувань збільшилася майже на чверть. Без кваліфікованих оперативних співробітників викрити їх було б дуже важко.

У той час напрацьовуються нові тактичні прийоми профілактики і розкриття тяжких, резонансних злочинів, у тому числі вбивств на замовлення – «кілерства».

Таким чином, можна з певністю сказати, що за умов підтримки зусиль МВС з боку держави та після усунення деяких перепон у правовому полі органи внутрішніх справ у взаємодії з органами прокуратури, служби безпеки України можуть протистояти кримінальному натиску.

Якщо мова йде про великі гроші,, там вступає в дію класичний вислів О. Генрі: «Болівар двох не вивезе». Спроби перекласти політичну відповідальність за існування перерозподілу власності чи сфер впливу на МВС і його керівництво безпідставні. Органи внутрішніх справ зобов'язані розкривати будь-які злочини, але доки в реалії результати бажають кращого.

У 1996 р. вперше за останні роки було зупинено зростання злочинності. Кількість зареєстрованих злочинів скоротилася майже на 12 тис. Спостерігалося значне зменшення виявлених найбільш небезпечних злочинів, було знешкоджено понад 950 організованих злочинних угруповань і майже 70 бандитських формувань. До кримінальної відповідальності лише за закінченими кримінальними справами було притягнуто майже 2,5 тис. членів організованих злочинних груп [2. с. 123-124].

Об'єктивна необхідність активізації боротьби зі злочинністю поставила перед органами внутрішніх справ нові завдання і спонукало до ретельного перегляду стратегії, форм та методів діяльності, пошуку нових підходів до організації і здійснення завдань по боротьбі зі злочинністю.

Слід зазначити, що в перше десятиліття Радянської влади у нашій державі не існувало ніяких заборон щодо опублікування кримінальної статистики. У центральних та місцевих газетах, у різних часописах систематично з'являлися статті, кореспонденції про стан злочинності і боротьбу з нею, «але починаючи з 1930 р. і до 1939 р. у колишньому Радянському Союзі офіційна кримінальна статистика була таємною і не оголошувалася, а тому більшість населення не знала дійсного стану справ у цій галузі. Крім того, багато вчених-юристів підтримували «лівий» погляд про те, що в соціалістичному суспільстві немає злочинності як соціального явища, а є окремі злочини, що при соціалізмі немає соціальних причин злочинності» [3. с. 40].

З набуттям нашою державою незалежності перша умова щодо повної, об'єктивної інформації про стан злочинності в суспільстві – забезпечена. І завдяки відкритості інформації застосовуються нетрадиційні підходи щодо боротьби з організованою злочинністю. Ці підходи базуються на сучасних інформаційних технологіях і в ряді випадків виходять за рамки кримінально-процесуальної сфери. Наприклад це може бути пов’язано з цілеспрямованим дозованим вкиданням у ЗМІ оперативної інформації за для дискредитації лідерів злочинного світу та чиновників з державних структур та виконавчої влади, які є їх «дахом». Також, для підриву економічної бази та фінансових основ злочинності компрометують через ЗМІ діяльність комерційних і фінансових структур, які працюють легально, але «під дахом» організованої злочинності.

На теперішній час правоохоронні органи мають таку практику і зараз немає інформаційного «голоду», тобто, зріс потік публікацій в пресі та сюжетів в «аналітичних» програмах телеканалів. Використання ЗМІ в інформаційних війнах політичних блоків та між собою структур, які мають протиправні відносини з організованою злочинністю надає можливість спостерігати їх саморуйнування. І в цьому процесі приймає активну участь преса та телебачення закордонних держав.

Нетрадиційні підходи в боротьбі зі злочинністю, з одного боку, повинні відображати розвиток процесу переходу цієї боротьби в інформаційні сфери, а з іншого боку, дозволять вирішувати ті завдання, які в теперішній час не можливо ефективно вирішувати в межах системи та практики використання кримінального законодавства. Правоохоронні органи повинні в повній мірі володіти технологіями щодо застосування «інформаційної зброї», включаючи технології нанесення інформаційних ударів з використанням засобів масової інформації та комп’ютерних мереж, радіоефірів і телекомунікацій[4. с.148.].

Тобто, протидія злочинності, її сучасним організованим формам усе більше стає загальнонаціональною проблемою. Реальних результатів у її розв'язанні можна досягти лише шляхом комплексного одночасного вжиття термінових заходів у всіх сферах нашого суспільства, запровадження реальних механізмів відповідальності владних структур на всіх рівнях, особливо відповідальності регіонів за стан правопорядку.

Найбільш ефективними шляхами нейтралізації організованої злочинності є концептуальне встановлення конкретних механізмів її поширення. Багато уваги, щодо вирішення цієї проблеми у контексті оперативно-розшукової діяльності, приділялося у працях В. М. Атмажитова, О. М. Бандурки, О. Ф. Долженкова, Є. О. Желєзова, В. П. Захарова. І. П. Козаченка, Я. Ю. Кондратьєва, М. В. Корнієнка, В. І. Литвиненка, В. А. Лукашова, В. С. Овчин­ського, С. С. Овчинського, М. М. Перепелиці, І. Р. Шинкаренка та інших.

Отже, виникла негайна потреба провести комплексний огляд стану спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю та прийняти спеціалізований пакет законів, спрямованих на локалізацію та нейтралізацію можливостей злочинних організацій і високопосадових корупціонерів, які будуть сприяти формуванню сектору безпеки України, спроможного забезпечити надійний захист прав і свобод громадян, їх інтересів та держави від проявів організованої злочинності і корупції.

Вовк В. Я., канд. екон. наук, доцент завідувач кафедри фінансів і кредиту ННІПЕС ХНУВС

Моніторинг кредитного ризику банку

Сучасний етап розвитку банківської системи характеризується стрімким зростанням обсягів банківських кредитів, спрямованих на задоволення споживчих, поточних та інвестиційних потреб позичальників. При цьому, незважаючи на зростання процентних ставок, кредити, надані фізичним особам, зростають випереджаючими темпами у порівнянні з кредитуванням суб’єктів господарювання, що обумовлює підвищення ролі кредитного моніторингу в процесі забезпечення повернення наданих кредитів у повному обсязі та у встановлені строки. Належним чином організована робота з кредитного моніторингу дозволяє своєчасно виявити сигнали про виникнення проблем з погашенням заборгованості за кредитом та вжити відповідні заходи спрямовані на мінімізацію втрат банку. Але, незалежно від рівня організації кредитної моніторингу та ефективності методів управління кредитним портфелем, усі банки так чи інакше стикаються з проблемою неповернення кредитів, що обумовлює актуальність дослідження даної проблеми.

Підходи до організації кредитного моніторингу розглянуті у роботах таких вітчизняних вчених, як О. Васюренка [1], Зінченко В. [2], Л. Примостки, Карчевої Г. [2] О. Кириченка [3], та ін. Але, як показав огляд економічної літератури [1,2,3] на цей час ще не в повному обсязі досліджено чинники, що обумовлюють виникнення проблемної заборгованоісті за кредитами, та не розроблено загальнотеоретичний базис організації кредитного моніторингу в банку.

Зростання євроінтеграційних процесів в Україні проявляється у збільшенні присутності іноземного капіталу на вітчизняному банківському ринку, що сприяє збільшенню ресурсної бази вітчизняної банківської системи та спектра банківських послуг, запровадженню новітніх банківських технологій тощо. Одночасне збільшення доходів населення та підвищення його платоспроможного попиту, сприяє зростанню обсягів споживчих кредитів, як пріоритетного напряму розміщення банківських ресурсів та збільшення дохідності банківських операцій. Так протягом 2007 р. у порівнянні з 2002 р. обсяг кредитів, наданих фізичним особам, збільшився у 111, 9 раз, при цьому обсяг кредитів, наданих суб’єктам господарювання – у 10,4 рази. Питома вага споживчих кредитів у кредитному портфелі банків станом на 01.01.2008 р. становить 31,6 \% ( на відповідну дату 2002 р. – 4,3\%) [4]. Високі темпи зростання споживчих кредитів спричиняють зростання рівня кредитного ризику, який проявляється у збільшенні обсягу проблемних кредитів (за перше півріччя 2007 р. темпи зростання прострочених і сумнівних кредитів збільшилися в 1,9 рази, а їх частка в загальній сумі збільшилася з 1 до 1,5\% [2]). При цьому рівень неповернення коштів за споживчими кредитами в Україні становить 1 – 5 \% і в найближчі роки може збільшитися.

В економічній літературі [1, 2, 3] основними чинниками збільшення кредитного ризику при споживчому кредитуванні вважають агресивну кредитну політику банків, доступність кредитних ресурсів, використання неефективних методик для оцінки платоспроможності потенційного позичальника, наприклад, скоринг моделі, які не завжди дають змогу оцінити реальний фінансовий стан потенційного позичальника, підвищення швидкості оформлення кредитних договорів при споживчому кредитуванні, збільшення обсягів споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті, що призводить до збільшення рівня валютного ризику, незбалансованість строків залучення та розміщення кредитних ресурсів тощо.

Виходячи з цього, з метою мінімізації втрат при споживчому кредитуванні, у банку має бути належним чином організований кредитний моніторинг, мета якого полігає в тому, щоб не допустити підвищення кредитного ризику понад встановлений банком рівень. Головна вимога до процедури кредитного моніторингу – це постійний контроль та оцінка рівня кредитного ризику. Національний банк України, наголошуючи на необхідності оцінювання та управління банківськими ризиками в цілому та кредитним ризиком зокрема, розробив та надав банкам вимоги щодо організації ризик менеджменту, відповідно до яких кредитний ризик має бути зрозумілим та усвідомленим керівництвом банку, знаходитись у межах рівнів толерантності, встановлених спостережною радою банку, рішення з прийняття ризику повинні відповідати стратегічним цілям діяльності банку, мають бути конкретними і чіткими, очікувана дохідність має компенсувати прийнятий кредитний ризик, розподіл капіталу повинен відповідати рівню кредитного ризику, на який наражається банк.

Виходячи з цього, першочерговими завданнями кредитного моніторингу є ідентифікація клієнта, контроль за цільовим використанням кредиту; контроль за своєчасним погашенням заборгованості та процентів за кредитом контроль за станом, ринковою вартістю та ліквідністю застави, іншим забезпеченням кредиту; відстеження змін у фінансовому стані позичальника; аналіз якості та структури кредитного портфеля банку; виявлення проблемних кредитів і розробка заходів щодо мінімізації втрат банку; контроль за рівнем кредитного ризику. Також з метою мінімізації кредитного ризику, банкам доцільно підвищіти рівень збалансованості за строками залучення та розміщення кредитних ресурсів, особливо при при розміщенні ресурсів у довгострокові іпотечні кредити, удосконалити методики оцінки кредитного ризику споживчої особи, зокрема скорингових моделей, стимулювати роботу банків із кредитними бюро, ретельно підходити до відбору позичальникив, визначення справедливої вартості забезпечення за кредитом тощо.

Таким чином, належним чином організований кредитний моніторинг дозволяє банку оцінити сукупний кредитний ризик на рівні кредитного портфеля та визначити потребу у нарощуванні банківського капіталу та можливості розширення кредитної діяльності. Також кредитний моніторинг дозволяє банкам своєчасно виявити проблемну заборгованість за споживчими кредитами та вжити необхідні заходи спрямовані на мінімізацію втрат банку. Пріоритетний напрям подальшого дослідження становитиме розробка заходів щодо управління проблемними кредитами, які дозволять мінімізувати втрати банку від проведення кредитної діяльності та підвищіти дохідність кредитних операцій.