Розділ 2. правовІ та органІзацІйнІ питання охорони працІ 2.1. гарантії прав на охорону праці

2.1.1. Законодавча база з охорони праці в Україні

та міжнародні нормативно-правові акти з охорони праці

Складовими охорони праці є законодавство про працю, виробнича санітарія і безпека застосування різних технічних засобів у виробничих процесах, включаючи пожежну і вибухову безпеку.

Основні положення з охорони праці в Україні встановлені і регламе­нтуються Конституцією України, Кодексом законів про працю, Законом «Про охорону праці», іншими законами України, а також розробленими на основі і відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з Конституцією України найвищою соціальною цінністю є людина, її життя, здоров'я і безпека (ст. 3). Стаття 43 гарантує право не тільки на працю, але і на безпечні умови праці, ст. 49 - право на охорону здоров' я, медичну допомогу, страхування. У Законі «Про охорону праці» визначені основні напрямки з практичної реалізації конституційних прав громадян України. Його дія розповсюджується на всі заклади, підприємс­тва, організації незалежно від форми власності і діяльності, і на всіх гро­мадян, які працюють у цих організаціях.

Кодекс законів про працю регулює трудові відносини всіх працівни­ків, сприяючи ефективності суспільного виробництва і зростанню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни. Законодавство про працю встановлює високий рі­вень умов праці, всебічну охорону трудових прав працівників. Право на працю реалізується укладанням трудового договору.

Закон «Основи законодавства України про охорону здоров'я» визна­чає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоро­в'я в Україні. Закон надає гарантії соціального забезпечення працівників при втраті працездатності, одержанні професійних захворювань, інвалід­ності, забезпечення усіх громадян гарантованим рівнем медико-санітарної допомоги, а також затверджує здійснення державного нагляду у сфері охорони здоров'я.

Закон України «Про пожежну безпеку» визначає правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України. Законом встановлено, що забезпечення пожежної безпеки об'єктів покла­дається на керівників цих об'єктів. Державний пожежний нагляд за ста­ном пожежної безпеки в населених пунктах і на об'єктах, незалежно від форм власності, здійснюється державною пожежною охороною.

Закон України «Про охорону навколишнього середовища» регламен­тує відносини в галузі охорони праці, захист природних ресурсів, ефекти­вне використання їх, забезпечення екологічної безпеки, попередження і ліквідації негативного впливу господарської діяльності людини на навко­лишнє середовище.

Конвенція № 155 Міжнародної організації праці (МОП) «Про безпе­ку і гігієну праці та виробниче середовище», яка набула чинності 11 сер­пня 1983 р., визначає систему організації охорони праці на національно­му та виробничому рівнях. Згідно з Конвенцією на роботодавців покладається обов' язок надавати робочі місця, механізми та обладнання, організовувати виробничі процеси, у відповідності з встановленими між­народними нормативами безпеки, вживати заходів щодо створення відпо­відних служб з управління та нагляду за охороною праці.

Конвенція також передбачає надання необхідної інформації органам громадського контролю за охороною праці, проведення навчань і консу­льтацій. За вимогами документа роботодавець зобов' язаний розробляти заходи і засоби щодо попередження виробничого травматизму та прово­дити розслідування й облік нещасних випадків і професійних захворю­вань.

МОП, одна з найдавніших міжнародних організацій, створена у 1919 р. Вона є основним міжнародним координуючим органом у галузі охорони праці. Україна є членом МОП з 1954 р. Значну кількість докуме­нтів, прийнятих МОП, ратифіковано в Україні. Серед них - найважливіші нормативні акти, що стосуються основоположних прав людини в процесі праці. У МОП діє система контролю за виконанням у країнах-членах ви­мог конвенцій і рекомендацій. В Україні реалізується проект МОП "Мо­білізація підприємств і працівників на запобігання зловживанню шкідли­вими речовинами".

У рамках програми ТАСК з метою співробітництва в галузі охорони праці України з Європейським Союзом створено "Проект сприяння у за­безпеченні охорони праці в Україні (з метою підвищення рівня ефектив­ності)", яким передбачається удосконалення нормативної бази, заснуван­ня Інформаційного центру з агітації та пропаганди і відпрацювання механізму економічних розрахунків на підприємстві, спрямованих на створення безпечних і здорових умов праці для працюючих, тощо.

Україна є членом Міжнародної агенції з атомної енергетики (МАГАТЕ), Міжнародної Організації Охорони Здоров'я (МООЗ) та ін­ших спеціалізованих установ Організації Об'єднаних Націй і виконує схвалені ними нормативні акти та рекомендації стосовно охорони здо­ров' я та життя працюючих.

2.1.2. Права працівників при укладанні трудових договорів що­до охорони праці

У відповідності до ст..21 Кодексу законів про працю України між праців­ником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою укладається трудовий договір (угода), за яким працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цим договором, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зо­бов' язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбаченої законодавством про пра­цю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержан­ня письмової форми є обов'язковим при укладанні трудового договору з непо­внолітнім, з фізичною особою, при укладанні контракту та в інших випадках, передбачених законодавством України.

Форма трудового договору між роботодавцем і фізичною особою і Поря­док його реєстрації затверджені наказом Міністерства праці і соціальної полі­тики України від 27 червня 2001 року № 260.

Укладання трудового договору оформлюється наказом чи розпоряджен­ням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпоря­дження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Умови трудового договору не повинні мати положень, які протирічять законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці.

Під час оформлення трудового договору власник зобов' язаний проінфор­мувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його ро­бочому місці небезпечних та шкідливих виробничих факторів, які ще не усу­нено, можливі наслідки їх впливу на здоров' я та про права працівника не пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору (ст. 5 Закону України "Про охорону праці").

Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров' я.

Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов' язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання.

Чинне законодавство гарантує права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві. Умови праці на робочому місці, безпека техно­логічних процесів, машин, механізмів та інших засобів виробництва, стан

засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівниками, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати нор­мативним актам. Якщо з'ясується, що власник не створив належних умов праці і вони становлять небезпеку для життя і здоров' я працівника, або вла­сник вимагає від працівника виконання робіт, які не передбачені трудовим договором, працівник має право відмовитися від дорученої роботи, повід­омивши про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці, представниками профспілки, членом якої є працівник, а також стра­ховим експертом з охорони праці.

За період простою з вищезазначених причин за працівником зберіга­ється середній заробіток.

У разі невиконання роботодавцем вимог законодавства про охорону праці, порушення умов колективного договору з цих питань працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням. У такому випадку, згідно зі ст. 6 Закону «Про охорону праці», працівникові випла­чується вихідна допомога, розмір якої не може бути нижчим від триміся­чного заробітку.

Працівника, який за станом здоров' я, відповідно до медичного ви­сновку, потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевес­ти його на відповідну роботу на термін, зазначений у медичному виснов­ку, у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.

Якщо з будь-яких причин зупинено тимчасову експлуатацію підпри­ємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування, за пра­цівником зберігається місце роботи, а за період простою нараховується середній заробіток.

2.1.3. Обов'язки роботодавця (керівника)щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та обов'язки працівника за трудовим договором

Згідно з чинним законодавством роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі належні умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити дотримання вимог законодавства щодо прав працівників з охорони праці.

З цією метою роботодавець забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх техні­чним станом, впровадження прогресивних технологій, досягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва, вимог гігієни праці, виробничої санітарії.

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на ро­ботах, пов'язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, роботодавець зобов'язаний видати безплатно за встановленими нор­мами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захи­сту, а також мийні та знешкоджуючі засоби (ст. 8 Закону). Працівники, які за­лучаються до разових робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварії, стихійного лиха тощо, що не передбачені трудовим договором, повинні бути забезпечені зазначеними засобами.

Роботодавець зобов'язаний забезпечити за свій рахунок придбання, ком­плектування, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці та колективного договору, а уразі передчасного зношення цих засобів не з вини працівника, замінити їх за свій рахунок.

Особлива увага має приділятися виявленню та усуненню причин, що можуть призвести до нещасних випадків, професійних захворювань, здій­сненню профілактичних заходів з метою недопущення аварії на виробни­цтві. Для цього проводяться лабораторні дослідження умов праці, аналі­зується технічний стан виробничого обладнання та устаткування, здійснюється атестація робочих місць на відповідність їх нормативно-правовим актам з охорони праці, за підсумками якої роботодавець розро­бляє та впроваджує заходи усунення небезпечних і шкідливих для здо­ров' я виробничих факторів.

Роботодавець через створену ним службу з охорони праці, комісію з питань охорони праці здійснює контроль за додержанням працівниками вимог виробничої санітарії, гігієни праці, техніки безпеки, використання засобів колективного та індивідуального захисту, виконання робіт згідно з розробленими і затвердженими на підприємстві положеннями, інструк­ціями та іншими актами з охорони праці.

У свою чергу, працівники, виконуючи свої трудові обов'язки, пови­нні дотримуватись трудової і технічної дисципліни, підвищувати продук­тивність та якість праці.

Згідно із Законом України «Про охорону праці» працівник зо­бов'язаний:

дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здо­ров' я оточуючих людей у процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;

знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

проходити у встановленому законодавством порядку медичні огляди;

виконувати зобов' язання з охорони праці, передбачені колектив­ним договором (угодою, трудовим договором), та правила внутрішнього трудового розпорядку;

співпрацювати з роботодавцем у справах створення безпечних і нешкідливих умов праці, особисто вживати заходи щодо усунення будь-якої виробничої ситуації, яка створює загрозу життю працівника чи здо­ров' ю людей, які його оточують, і навколишньому природному середо­вищу, повідомляти про небезпеку своєму безпосередньому керівнику або іншій посадовій особі;

працівник, який не виконує обов' язків щодо охорони праці та ви­мог нормативних актів, правил внутрішнього трудового розпорядку, несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Згідно із законодавством роботодавець зобов' язаний організувати навчання працюючих, вдосконалювати їхні знання та навички у сфері охорони праці проведенням інструктажів, підвищенням кваліфікації з ви­робничої санітарії, техніки безпеки, цілеспрямовано вести пропаганду безпечних методів праці.

Основним документом, який регламентує взаємовідносини між тру­довим колективом і роботодавцем, є колективний договір. Цей договір розробляється роботодавцем та профспілковою організацією підприємст­ва і затверджується на зборах (конференції) трудового колективу.

Для запланованих заходів з охорони праці роботодавець зо­бов' язаний виділити цільові кошти та необхідні матеріальні ресурси, ви­трачати які на інші цілі заборонено. Порядок використання цих коштів визначається у колективному договорі і контролюється трудовим колек­тивом.

До обов' язків роботодавця входить своєчасне проведення загально-обов' язкового державного соціального страхування працівників від нещас­ного випадку на виробництві та професійного захворювання, вживання те­рмінових заходів для допомоги потерпілим, у т.ч. залучення за необхідності професійних аварійно-рятувальних формувань, вести облік і розслідування нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві.

Роботодавець також може за рахунок власних коштів здійснювати додаткові виплати потерпілим працівникам і членам їх сімей відповідно до колективного або трудового договору.

2.1.4.   Тривалість робочого часу на підприємстві, тривалість

відпочинку

Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень (ст. 40 КЗпП України). Підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму трива­лості робочого часу, ніж передбачено в частині першої цієї статті.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

для працівника віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учні віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, т.т. не більше 20 годин.

для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більше як 36 голин на тиждень.

Крім того, законодавством встановлено скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочу­ється на годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже пе­редбачено скорочення робочого часу.

Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихід­ним днем. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку.

Забороняється залучення до роботи в нічний час:

вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років;

осіб молодших 18 років;

інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Робота жінок в нічний час не допускається за винятком тих галузей на­родного господарства, де це викликається необхідністю і дозволяється як тим­часовий захід, але це не поширюється на жінок, які працюють на підприємст­вах де зайняті лише члени однієї сім' ї.

За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, та і згодом неповний робо­чий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім' ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зо­бов' язаний встановити їй неповний робочий день або неповний робочий тиж­день.

Оплата праці в цих випадках проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Робота в умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівника.

При змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в по­рядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Трива­лість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Призначен­ня працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється (ст.. 59 КЗпП України). Надурочні роботи, як правило, не допускаються.

Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи тільки у таких випадках:

при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвер­нення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усу­нення їх наслідків;

при проведенні громадсько-необхідних робіт по водопостачанню, газо­постачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку - для усу­нення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також необхіднос­ті невідкладного ремонту машин, верстаків або іншого устаткування, коли не­справність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

для продовження роботи при нез' явленні працівника, який заступає, ко­ли робота не допускає перерви; в цих випадках власник зобов' язаний негайно вжити заходів до заміни іншим працівником.

До надурочних робіт забороняється залучати (ст.. 63 КЗпП):

вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років;

осіб молодших 18 років;

працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять.

Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інваліда, мо­жуть залучатись до надурочних робіт лише за їх згодою.

Залучення інвалідів до надурочних робіт можливо лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чо­тирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

Для відновлення фізичного, психофізіологічного стану людини, енерге­тичних витрат і т.п. працівником згідно законодавчих і інших нормативних ак­тів передбачений час відпочинку.

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше 2 годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпо­чинку і харчування повинна надаватись, як правило, через 4 години після по­чатку роботи.

Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.

На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не мож­на, власник за узгодженням з представником профспілки надає можливість прийняття їжі протягом робочого часу.

Працівникам, що працюють в холону пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам та деяким іншим катего­ріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціа­льні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Власник (керівник) зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників.

При шестиденному робочому тижні працівникам надається один вихід­ний день, а при п'ятиденному робочому тижні - два вихідних дні. Загальним вихідним днем є неділя.

Другий вихідний день при п' ятиденному робочому тижні, якщо він не ви­значений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, уста­нови, організації за погодженням з представником профспілки і , як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.

На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути пе­рервана в загальний вихідний день у зв' язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, театри, музеї і інші), вихідні дні встановлюються місце­вими Радами народних депутатів.

В інших обставинах, коли роботу перервати неможливо з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування насе­лення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов' язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником (керів­ником) за погодженням з профспілковим працівником підприємства, установи, організації.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не ме­нше як сорок дві години.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до ро­боти у ці дні допускається тільки з дозволу виборчого органу первинної проф­спілкової організації підприємства, організації, установи і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством, а саме:

- для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епі-зоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;

для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;

для виконання невідкладних, насамперед непередбачених робіт, від не­гайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота підприємс­тва, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні проводиться за письмовим наказом (розпорядженням) роботодавця (керівника).

Усім працівникам надаються щорічні відпустки із збереженням на їх пе­ріод місця роботи (посади) і заробітної плати.

2.1.5. Право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці

Законом України «Про охорону праці» передбачені права працівника на пільги і компенсації за наявності на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів. Зокрема, він забезпечується безоплат­ним лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінни­ми харчовими продуктами. У разі роз'їзного характеру роботи працівни­кові виплачується грошова компенсація на придбання відповідних продуктів для покращення стану здоров'я.

Перелік виробництв, професій та посад, робота на яких дає право на безоплатне лікувально-профілактичне харчування у зв'язку з небезпеч­ними і шкідливими умовами праці, затверджений Міністерством праці і соціальної політики. Наприклад, при виконанні роботи в умовах високої температури відбувається інтенсивне потовиділення, за якого організм втрачає воду і мінеральні речовини, що негативно відбивається на психо­фізіологічному стані працівника. Тому в гарячих цехах працівники забез­печуються газованою солоною водою.

Робітники, що працюють у вищезазначених шкідливих і небезпечних умовах, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого при­значення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавст­вом. Керівник підприємства (роботодавець) може за свої кошти додатко­во встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим догово­ром) додаткові пільги і компенсації працівникам понад передбачених законодавством.

У випадку зміни виробничих умов, розмірів пільг і компенсації, пе­редбачених трудовим договором, керівник підприємства повинен не піз­ніше як за 2 місяці письмово поінформувати про це працівника. При цьо­му працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням.

2.1.6.   Особливості охорони праці жінок

Конституція України (ст. 24) на вищому законодавчому рівні закрі­пила рівність прав жінок і чоловіків. Разом з тим, трудове законодавство, враховуючи фізіологічні особливості організму жінки, інтереси охорони материнства і дитинства, встановлює особливі вимоги щодо охорони праці жінок і неповнолітніх.

Статтею 10 Закону України «Про охорону праці» забороняється за­стосування праці жінок на важких роботах і роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встанов­лені для них граничні норми:

підіймання і переміщення вантажів при чергуванні з іншою робо­тою (до 2 разів на годину) - 10 кг;

підіймання і переміщення вантажів постійно протягом робочої зміни - 7 кг.

Законодавством про працю забезпечені права жінок на максимально досконалі режими праці і відпочинку, обмеження праці жінок на роботах у нічний час. При цьому значна увага приділяється наданню пільг вагіт­ним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років: не допуска­ються роботи у нічний час, надурочні роботи і роботи у вихідні дні, на­правлення у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП). Жінкам надаються відпустки по вагітності і пологам тривалістю 70 календарних днів до і 56 календарних днів після пологів, а також перерви для годування дитини. Вони, відповідно до медичного висновку, можуть мати знижені норми виробітку або бути переведені на легку роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою (ст. 178 КЗпП).

Гарантії трудових прав жінок чітко визначені ст. 184 КЗпП. Заборо­няється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробіт­ну плату з мотивів, пов' язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, також забороняється звільнення вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років, самотніх матерів у випадку наявності у них дітей віком до 14 років чи дитини-інваліда, крім випадків повної лік­відації підприємства, установи, організації, але з обов' язковим працевла­штуванням.

Жінкам, які працюють і мають двох і більше малолітніх дітей або ди­тину-інваліда, надаються пільги до відпустки.

2.1.7.    Особливості охорони праці неповнолітніх

Охорона праці неповнолітніх закріплена законодавством України. Не­повнолітні (особи, що не досягли 18 років) у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, відпусках та деяких інших умов користуються пільгами. Зокрема, забороняється залу­чати їх до важких робіт і до робіт із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також до підземних робіт. Порядок трудового і професійного на­вчання неповнолітніх професій, пов'язаних з цими роботами, визначається Положенням, затвердженим наказом Державного комітету України з нагля­ду за охороною праці 15.12.2003 р. № 244.

Забороняється також залучати неповнолітніх до підіймання і пере­міщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми (табл. 1).

Усі особи, молодші вісімнадцяти років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду й у подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов' язковому медичному огляду. За згодою батьків або опікунів можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п' ятнадцяти років.

Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні (ст. 192 КЗпП), а тривалість робочого часу для пра­цівників віком від 16 до 18 років має складати 36 годин на тиждень, віком від 15 до 16 років - 24 години на тиждень.

Щорічна відпустка неповнолітнім надається в літній час або, за їх бажанням, у будь-яку пору року.

Звільнення неповнолітніх з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім дотримання загального порядку звільнення, здійснюєть­ся тільки за згодою районної (міської) комісії у справах неповнолітніх

(ст. 198 КЗпП).

Категорії робіт, на яких забороняється застосування праці жінок і не­повнолітніх, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками і неповнолітніми затверджуються МОЗ за погодженням з Держпромгірнагляду.

Охорона праці інвалідів

Інвалідами рахуються особи зі стійким розладом функцій організму, обу­мовленим захворюванням, наслідком травм або природженими дефектами, які призводять до обмеження життєдіяльності, до необхідності у соціальній допо­мозі та захисту.

Інваліди в Україні володіють всією повнотою соціально - економічних, політичних, особистих прав і свобод (ст. 1 Закону України „Про основи соціа­льної захищеності інвалідів України").

Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створюва­ти для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експе­ртної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових за­ходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників (ст. 12 Закону України „Про охорону праці").

У випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноваже­ний ним орган покладається обов' язок організувати навчання, перекваліфіка­цію і перевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, вста­новити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці.

Залучення інвалідів до надурочних робіт та робіт у нічний час без їх згоди не допускається.

Нормативні акти з охорони праці

2.1.9.1. Загальне поняття про нормативно - правові акти з охорони праці. Система стандартів безпеки праці

Нормативно-правові акти з охорони праці - це правила, норми, рег­ламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи з охорони праці. Вони є обов' язковими до виконання і дотримання усіма підприємс­твами, для яких вони розроблені.

Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних но­рмативно-правових актів з охорони праці проводяться спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охоро­ною праці за участю професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків та за погодженням з органами держа­вного нагляду за охороною праці, а санітарні правила та норми затвер­джуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Нормативно - правові акти з охорони праці розглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, але не рідше одного разу на де­сять років.

Розгляд та впровадження їх має за мету поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я умов праці роботодавець зобов'язаний повідомити про це відпо­відний орган державного нагляду за охороною праці, а також звернутись до нього при необхідності з клопотанням про встановлення строку для проведення умов праці згідно нормативних вимог. Отримавши згоду або інше рішення з цього приводу від органу державного нагляду, роботода­вець зобов' язаний невідкладно повідомити про це заінтересованих пра­цівників (ст. 29 Закону „Про охорону праці").

Державні стандарти Системи стандартів безпеки праці (ГОСТ ССБТ) колишнього СРСР застосовуються на території України до їх заміни ін­шими нормативними документами, якщо вони не суперечать чинному за­конодавству України. Відповідно до Угоди про співробітництво в галузі охорони праці, укладеної керівними органами урядів держав СНД, стан­дарти ССБТ надалі визнаються Україною як міждержавні стандарти за угодженим переліком, що переглядається в міру необхідності з урахуван­ням національного законодавства держав СНД та результатів спільної ро­боти, спрямованої на удосконалення Системи стандартів безпеки праці.

ГОСТ мають п'ять класифікаційних груп, яким надано шифр підсистем:

організаційно-методичні стандарти - 12.0;

стандарти вимог та норм за видами небезпечних і шкідливих ви­робничих факторів - 12.1;

стандарти вимог безпеки до виробничого устаткування - 12.2;

стандарти вимог безпеки до виробничих процесів - 12.3;

-           стандарти вимог безпеки до засобів захисту працюючих - 12.4. Вимоги щодо охорони праці регламентуються також Державними

стандартами України з питань безпеки праці, Будівельними нормами та правилами, Санітарними нормами, Правилами улаштування електроуста­новок, нормами технічного проектування та іншими нормативними акта­ми.

2.1.9.2. Міжгалузеві та галузеві акти з охорони праці

Державні міжгалузеві нормативні акти про охорону праці - це нор­мативні акти загальнодержавного користування, дія яких поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від їх форм власності та відомчої (галузевої) належності (наприклад, «Правила монтажу і без­печної експлуатації ліфтів» та ін.).

Державні галузеві нормативні акти про охорону праці - це нормати­вні акти, дія яких поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що належать до певної галузі.

Галузеві нормативні документи з охорони праці підприємств та уста­нов конкретної галузі (міністерства або іншої управлінської структури) розробляються і затверджуються за встановленим порядком установами цієї галузі за погодженням з профспілкою.

Затверджені у встановленому порядку нормативні документи для пра­цівників реєструються службою охорони праці підприємства у відповідно­му журналі та видаються керівникам підрозділів під розпис. Кожний керів­ник підрозділу підприємства повинен мати комплект чинних інструкцій для працівників усіх професій і видів робіт на даній дільниці.

2.1.9.3. Нормативні акти з охорони праці на окремих об'єктах

Крім державних нормативних актів з охорони праці існують і норма­тивні акти, що діють на окремих об'єктах. Власники підприємств, уста­нов, організацій або уповноважені ними органи розробляють на основі Державних нормативних актів з охорони праці (ДНАОП) і затверджують власні положення, інструкції або інші нормативні акти з охорони праці, що діють в межах підприємства, установи, організації. До таких актів на­лежать:

Положення про систему управління охороною праці на підприємс­тві;

Положення про службу охорони праці на підприємстві;

Положення про комісію з питань охорони праці на підприємстві;

Положення про роботу уповноважених трудового колективу;

Положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівни­ків з питань охорони праці;

Положення про організацію і проведення первинного і повторного інструктажу, а також пожежно-технічного мінімуму;

Положення про організацію попереднього і періодичного медич­них оглядів працівників;

Положення про санітарну лабораторію на підприємстві;

Інструкції з охорони праці для працюючих за професіями і видами робіт;

Інструкції про заходи пожежної безпеки;

Інструкції про порядок проведення зварювальних та інших вог­невих робіт на підприємстві;

Перелік робіт з підвищеною небезпекою;

Перелік посад посадових осіб підприємства, які зобов'язані про­ходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці;

Наказ про організацію безкоштовної видачі працівниками певних категорій лікувально-профілактичного харчування;

Наказ про порядок забезпечення працівників підприємства спец­одягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту;

Наказ про організацію безкоштовної видачі молока й інших рів­ноцінних харчових продуктів працівникам, що працюють у шкідливих умовах.

Виходячи зі специфіки робіт та вимог чинного законодавства, керів­ник об' єкта затверджує нормативні акти із вищезазначеного списку та інші, що регламентують питання охорони праці.

2.1.10. Відповідальність за порушення вимог щодо охорони праці

За порушення законодавства та нормативних актів з охорони праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду і громадського контролю винні притягуються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності (ст. 44 Закону України "Про охорону праці").

Кодекс законів про працю України (ст.47) передбачає наступні дис­циплінарні стягнення: догана, звільнення з роботи.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваже­ним ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.

Адміністративна відповідальність при порушенні вимог законодавст­ва про охорону праці тягне за собою накладання штрафу на працівників від двох до 5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян і на посадо­вих осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та громадян - суб' єктів підприємницької діяльності - від 5 до 10 неопо­даткованих мінімумів доходів громадян (ст. 4 КпАПУ).

Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних пра­вил і норм тягне за собою накладення штрафу на громадян від одного до дванадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від шести до двадцяти п' яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян.( ст. 42 КпАПУ).

Матеріальна відповідальність робочих і службовців регламентується статтями 130-138 Кодексу законів про працю України і іншими нормати­вними актами.

При накладанні матеріальної відповідальності права і законні інтере­си працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених за­конодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, уста­нові, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) праців­ника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподі­яної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявністю зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисцип­лінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Законодавством передбачені різні види матеріальної відповідальності в залежності від того, чи є в діях працівника ознаки кримінального зло­чину чи ні. При наявності в його діях ознак злочину на працівника може бути в силу ст. 134 КЗпП України покладена повна матеріальна відпові­дальність, а при відсутності таких ознак на працівника накладається об­межена відповідальність в розмірі його середньомісячного заробітку.

Суттєве значення має загальний об'єм і розмір збитку у зв'язку з по­рушенням вимог відносно охорони праці. Ця шкода може включати кош­ти, виплачені потерпілому на відшкодування втраченого заробітку, одно­разової допомоги, додаткових витрат на лікування і т.п., коли потерпілий залишився живий, а також кошти, витрачені на поховання на випадок смерті потерпілого, виплачених коштів одноразової допомоги на сім' ю і на утриманців.

До матеріальних збитків у зв' язку з порушенням законодавства з охорони праці, крім вищесказаних виплат, пов' язаних з травмуванням або смертю працівника, відноситься також шкода, заподіяна:

знищенням майна, устаткування, приміщень власника внаслідок вибу­ху, пожежі, руйнування;

псування матеріалів, напівфабрикатів;

виплатами коштів страховим компаніям у зв' язку з пошкодженням або зіпсуванням застрахованого майна та ін.

Кримінальна відповідальність має місце при порушенні правил без­пеки, санітарних, протипожежних правил і норм, які призвели до аварії, травматизму і інших негативних наслідків і визначаються відповідними статтями Кримінального кодексу України. Так, ст. 271 цього Кодексу пе­редбачає, що:

порушення вимог законодавства та інших нормативно-правових актів про охорону праці службовою особою підприємства, установи, органі­зації або громадянином - суб' єктом підприємницької діяльності, якщо це порушення заподіяло шкоду здоров' ю потерпілого, - карається штрафом до п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк; - те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, - карається випраними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п' яти років, або позбавленням права обі­ймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до двох років або без такого.

Кримінальним кодексом також передбачено відповідальність за: по­рушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпе­кою (ст. 272); порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підпри­ємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273); порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274); порушення правил, що стосу­ються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд (ст. 275).