3.2. поняття та основні завдання гігієни праці та виробничої санітарії

Гігієна праці - це галузь практичної й наукової діяльності, що вивчає стан здоров'я працівника під впливом умов праці й на цій основі обґрун­товує заходи і засоби збереження та зміцнення здоров'я працюючого, профілактики несприятливого впливу умов праці.

У системі законодавчих актів щодо гігієни праці ключове місце посі­дає Закон України «Про забезпечення санітарного епідеміологічного бла­гополуччя населення». Стаття 7 цього Закону - «Обов'язки підприємств, установ, організацій» - передбачає розробку і здійснення адміністрацією підприємств санітарних та протиепізоотичних заходів щодо умов праці стосовно рівнів чинників виробничого середовища; інформацію санітар­но-епідеміологічної служби щодо надзвичайних подій і ситуацій, що ста­новлять небезпеку для здоров'я населення; відшкодування збитків.

Забезпечення санітарного благополуччя досягається такими заходами:

гігієнічна регламентація та державна реєстрація шкідливих чин­ників виробничого і навколишнього середовища;

державна санітарно-гігієнічна експертиза проектів технологій, ді­ючих об'єктів на відповідальність їх санітарним нормам;

включення вимог безпеки щодо здоров'я до державних норматив­них актів;

ліцензування видів діяльності, пов'язаних з потенційною небезпе­кою для здоров'я людей;

гігієнічне обґрунтування проектів, будівництв, розробки, виготов­лення та використання нових засобів виробництва та технологій;

пред'явлення гігієнічно обґрунтованих вимог до житлових, діючих засобів виробництва та технологій тощо;

обов'язкові медичні огляди певних категорій працівників і ін.

Нормативними актами з гігієни праці є постанови та положення (но­рми), затверджені МОЗ України, наприклад Положення про медичний огляд працівників певних категорій.

У системі заходів із забезпечення безпеки праці велике значення мають запобіжний і поточний санітарні нагляди, які здійснюють установи та за­клади Державної санітарно-епідеміологічної служби. Запобіжний санітар­ний нагляд дає можливість значно покращити умови і безпеку праці через заборону виробництва і використання на підприємствах усіх форм власнос­ті життєво небезпечних речовин та матеріалів, технологічного устаткуван­ня, технологічних процесів та впровадження сучасних безвідходних і не­шкідливих для здоров'я людей технологій.

Поточний санітарний нагляд передбачає систематичний контроль за дотриманням чинних санітарних правил та норм на виробництві.

Основними завданнями гігієни праці є, зокрема, такі:

вивчення впливу на людину небезпечних і токсичних речовин, що викидаються в навколишнє середовище внаслідок технологічних проце­сів, роботи устаткування, та розроблення заходів захисту від них;

вивчення впливу шуму, вібрації, іонізуючого випромінювання на організм людини і розроблення заходів захисту від цих чинників;

вивчення освітленості робочих місць та розробка заходів і засобів з його нормалізації;

розробка методів і засобів контролю умов праці;

розробка та впровадження індивідуальних засобів захисту;

розробка та обґрунтування вимог до санітарно-побутового забез­печення працівників.

Виробнича санітарія - система організаційних заходів і засобів, які запобігають чи зменшують дію шкідливих виробничих факторів на пра­цюючих.

До виробничої санітарії належить санітарна техніка (системи і при­строї вентиляції, опалення, кондиціювання повітря, теплопостачання, во­допостачання, освітлення, захисту людини від шуму і вібрації, шкідливих випромінювань і полів, санітарні й побутові споруди і пристрої тощо).

Санітарія і гігієна праці розглядають ряд факторів, що можуть впли­вати на здоров'я і самопочуття людини, визначають джерела цих факторів і встановлюють способи захисту від них.

Відтак, основними завдання гігієни та санітарії є створення безпеч­них умов праці.

3.2.1. Фактори трудової діяльності та умови праці

Відповідно до ГОСТ 12.0.002-80 розрізняють 4 групи факторів тру­дової діяльності:

фізичні - мікроклімат і запиленість повітряного середовища, всі види випромінювань, вібрація, шум, освітленість, рівень статичної елект­рики, рухомі елементи машин і механізмів, гострі краї, жорсткість повер­хні деталей, інструментів та обладнання тощо;

хімічні - луги, кислоти та інші хімічні речовини;

біологічні - патогенні мікроорганізми, препарати, що вміщують живі мікроорганізми та їх спори, білкові препарати, а також грибки, най­простіші тощо;

психофізіологічні - фізичні (статичні й динамічні) й нервово-психічні перевантаження (розумове перенапруження, монотонність праці, емоційне перевантаження), втома, перевтома тощо.

Оцінка умов праці проводиться на підставі Гігієнічної класифікації умов праці за показниками шкідливості та небезпечності чинників вироб­ничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, згідно з якою умови праці поділяються на 4 класи:

1-й клас - оптимальні умови праці - такі умови, за яких зберігаєть­ся не лише здоров'я працюючих, а створюються передумови для високого рівня працездатності;

2-й клас - допустимі умови праці - характеризуються таким рівнем чинників виробничого середовища і трудового процесу, який не переви­щує встановлених гігієнічних нормативів для робочих місць, а можливі зміни функціонального стану організму відновлюються за час регламен­тованого відпочинку або до початку наступної зміни та не чинять не­сприятливого впливу на стан здоров'я працюючих та їх нащадків у най­ближчому та віддаленому періодах;

3-й клас - шкідливі умови праці - характеризуються наявністю шкідливих виробничих факторів, що перевищують гігієнічні норми і зда­тні чинити несприятливий вплив на організм працюючого (або його на­щадків);

4-й клас - небезпечні (екстремальні) умови праці, що характеризу­ються такими рівнями чинників виробничого середовища, вплив яких протягом робочої зміни (або ж її частини) створює великий ризик виник­нення важких форм гострих професійних уражень, отруєнь, каліцтв, за­грозу для життя.

Згідно з Законом України «Про охорону праці» в усіх виробничих приміщеннях, робочих зонах, на робочих місцях повинна бути забезпече­на безпека, а санітарно-гігієнічні умови - відповідати нормативним актам (ст. 6).

При прийнятті на роботу роботодавець зобов'язаний поінформувати громадянина про наявність шкідливих або небезпечних факторів на виро­бництві (ст. 5).

3.2.2. Мікроклімат виробничого середовища та його значення для здоров'я і працездатності людини

3.2.2.1. Загальне уявлення про мікроклімат, його оптимальні й допустимі норми

До мікроклімату відносять: температуру, вологість, швидкість руху повітря, температуру навколишніх конструкцій та устаткування, бароме­тричний тиск. Від стану виробничого середовища залежить самопочуття і здоров' я людини.

У повітрі завжди перебуває певна кількість водяної пари, що зале­жить від атмосферного тиску, температури, пори року, географічної зони тощо. З підвищенням температури максимальний вміст вологи у повітрі зростає. Так, при 0°С в 1 м може бути лише 5 г води, а при 40°С - близь­ко 51 г.

Вологість повітря характеризується такими гігрометричними показни­ками: абсолютна, максимальна, відносна, дефіцит вологості і точка роси.

Абсолютна вологість - кількість водяної пари (в грамах), що міс­титься в 1 м3 повітря за даної температури.

Максимальна вологість - кількість водяної пари (в грамах), яка по­вністю насичує повітря при даній температурі.

Відносна вологість - це відношення абсолютної вологості до макси­мальної, визначене у відсотках.

Дефіцит вологості - різниця між показниками максимальної і абсо­лютної вологості при даній температурі.

Точка роси - температура, за якої водяна пара з газоподібного стану переходить в краплинно-рідинний стан (повне насичення). Конденсації водяної пари в атмосфері сприяють пил, дим, електричні заряди. Якщо повітря дуже чисте, у ньому немає ніяких механічних домішок, то кон­денсація пари сповільнюється (перенасичення може сягати 400-600\%).

У робочих приміщеннях абсолютна вологість коливається в межах 5­10 г/м , відносна - 40-70\%. Абсолютна вологість підвищується в напрямку від підлоги до стелі, а відносна, навпаки, знижується від стелі до підлоги.

Від вологості залежить самопочуття людини. Вона є фактором, який впливає на загальний теплообмін в організмі. Вологе і холодне повітря поглинає велику кількість інфрачервоного випромінювання з організму людини, бо її тепловипромінювання зростає на порядок порівняно з су­хим і теплим повітрям.

Висока вологість при високій температурі повітря також шкідлива і може призвести до перегрівання організму. Однак слід враховувати, що дуже сухе повітря (вологість нижче 30\%) також негативно впливає на ор­ганізм, висушуючи слизові оболонки, шкіру з утворенням кровоточивих тріщин, знижує опірність організму, посилює спрагу.

Оптимальна відносна вологість при температурі 21-23 °С становить

40-60\%.

Температура повітря визначає теплову рівновагу організму людини. Добовий хід температури повітря залежить від інтенсивності сонячної радіації, тривалості дня, прозорості атмосфери та ін. Граничні інтервали, у межах яких можливе коливання температури на земній кулі, становить

до 150°С.

Основна теплова енергія надходить в організм як ендогенним (голо­вним) шляхом з їжею, так і частково екзогенним за рахунок вживання те­плої їжі, води тощо.

Підтримується температура тіла за рахунок хімічної та фізичної тер­морегуляції .

Людина отримує певну норму їжі, до складу якої входять білки, жи­ри, вуглеводи, мінеральні речовини, вітаміни. Саме органічні речовини, окисляючись у тканинах, дають відповідну кількість енергії: 1 г жиру -9,3 Ккал, 1 г білку і вуглеводів - 4,1 Ккал. Ця енергія використовується для проявлення функцій органів і систем, підтримання температури тіла людини тощо.

Нормальна діяльність людини досягається в температурних умовах 16-20°С, тобто у межах теплової байдужості або частково в зоні незнач­ного підвищення обміну речовин.

На організм людини в умовах її роботи також впливає середня тем­пература   сер.) усіх виробничих засобів, стін. Працівники можуть підда­ватися впливу як низької, так і високої температур.

При температурі навколишнього середовища більше 28 °С з' являється загальна втома, знижується продуктивність праці, погіршу­ється розумова діяльність, послаблюється опір організму до захворювань. При виконанні тяжкої фізичної роботи з температурою понад 30°С люди­на протягом зміни втрачає 10-12 л вологи, що є небезпечним, оскільки наступає дегідратація - зневоднення організму.

При зниженій температурі звужуються судини шкіри та м'язів. Шкіра втрачає чутливість, біліють пальці, виникають судинні розлади капілярів та дрібних артерій, шкіра припухає, синіє та свербить. Зниження температури тіла до 35°С викликає больові відчуття, при температурі тіла 27°С настає втрата свідомості. Подальше зниження температури призводить до смерті.

Оскільки організм людини здатний до самотерморегуляції, безпечною температурою навколишнього середовища при сухому повітрі (менше 60\% вологості) вважається 100°С, а при вологому повітрі (понад 75\% вологості) - 50°С. Наявність одягу знижує небезпечний вплив підвищеної температу­ри, а наявність спеціальних засобів захисту (тепловідбивний костюм) може збільшити допустимі параметри температури у 3-4 рази.

Тепловіддача іде 4 шляхами: випромінюванням, теплопровідністю, тепло випаровуванням і конвекцією.

При температурі 30°С і вище основним шляхом віддачі тепла стає випа­ровування. При випаровуванні 1 л поту віддається 2,3 х 106 Дж тепла. Разом з потом людина виділяє велику кількість мінеральних й органічних речовин (до 50 г на добу). Порушення водно-сольового обміну може призвести до захво­рювання нирок, шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної системи, центральної нервової системи. Тому при тяжкій фізичній роботі потрібно ма­ти газовану і підсолену воду (0,5\% розчин кухонної солі з вітамінами).

При перегріванні організму спостерігається слабкість, головний біль, шум у вухах тощо.

При дуже частих і сильних потіннях порушується захисний бар' єр шкіри, що призводить до гнійничкових захворювань.

Існує ряд правил при виконанні службових обов'язків працівниками в умовах впливу на них високої і низької температур:

найкращім захистом від екстремальних температур є ефективний одяг, виготовлений із натуральних матеріалів;

раціональним повинен бути добір їжі і тепла, необхідно мати за­пас води, яку пити невеликими порціями (ковтками).

при тривалій роботі при низькій температурі необхідно дихати но­сом;

при низькій температурі стежити за станом кінцівок, щоб вони не переохолоджувалися, особливо пальці, ніс, вуха;

-           у спекотний період доби не можна перенапружуватися;

-           при високій температурі, особливо під прямим сонячним промін­ням, необхідно одягти головний убір.

Рух повітря. Повітряні маси атмосфери перебувають у постійному русі, який зумовлюється нерівномірним нагріванням земної поверхні сонцем (майже вся сонячна енергія поглинається землею, а потім випромінюється і зігріває пові­тря).

Сила вітру за шкалою Бофорта вимірюється в балах, а швидкість - у м/с. Повітряні маси рухаються з місць зниженої температури і підвище­ного тиску у місця підвищеної температури і зниженого тиску.

У приміщеннях швидкість руху повітря залежить від наявності вен­тиляції, герметизації й утеплення, а також від кількості тепла, яке виді­ляють машини, люди.

Рух повітря діє на організм людини у комплексі з температурою і во­логістю. Він впливає переважно на теплообмін у результаті конвекції і провідності. У холодних приміщеннях з високою вологістю підвищений рух повітря збільшує віддачу тепла, що призводить до перехолодження організму. При високих температурах рух повітря сприяє віддачі тепла єдиним шляхом - випаровуванням.

Максимальний об'єм вентильованого повітря у приміщенні має бути та­ким, щоб кратність його заміни була не більшою 5 разів за годину, а швид­кість руху - 0,2-0,5 м/с. Людина відчуває рух повітря зі швидкістю 0,1 м/с.

Визначення швидкості руху повітря проводиться за допомогою ане­мометра.

Мікроклімат суттєво впливає на стан організму людини і тому ви­ступає важливим фактором організації праці, тривалості і періодичності відпочинку працівника.

Існують нормовані оптимальні та допустимі норми відносної волого­сті, температури та швидкості руху повітря, встановлені залежно від ка­тегорії важкості робіт, періоду року (табл. 3).

Показники мікроклімату (ДСН 3.3.6.042 - 99).

'а

а

Примітка: більша швидкість руху повітря у такий період року відповідає ма­ксимальній допустимій температурі повітря, менша - мінімальній. Для серед­ніх температур повітря швидкість його руху дозволяється визначати інтер­поляцією.

Атмосферний тиск. На стан здоров'я та працездатність людини впливає атмосферний тиск. Його величина над рівнем моря становить 101,3 к77а (760 мм рт. ст.). Організм людини може функціонувати в умо­вах підвищеного і зниженого тиску (у горах). Падіння тиску призводить до виникнення фізіологічних порушень в організмі і розвитку «гірської хворобі», обумовленої кисневим голодуванням. Може розвинутись гіпер­тонія, головні болі, зниження працездатності.

Різке підвищення атмосферного тиску може призвести до порушення функцій центральної нервової системи, розвитку «кесонної хвороби».

3.2.2.2.Режим праці і жорсткість погоди

На відкритому повітрі на робочих місцях за межами приміщень та споруд при температурі повітря 25-33°С передбачений спеціальний режим роботи і відпочинку. При температурі більше 33°С роботи на відкритому повітрі заборонені.

Ступінь жорсткості погоди залежить від температури, швидкості ру­ху повітря і вологості. У холодну пору року режим праці залежить від те­мператури і швидкості руху повітря (збільшення швидкості руху на 1 м/с відповідає зниженню температури на 2°С):

при І ступені жорсткості (-25°С) передбачається 10 хв. перерви на відпочинок і зігрівання через кожну годину праці;

при ІІ ступені жорсткості (-26 —35°С) - відпочинок 10 хв. після перших 60 хв. від початку роботи і після обідньої перерви, а потім через кожні 50 хв.;

при ІІІ ступені жорсткості (нижче -35°С) - перерва на 15 хв. піс­ля перших 60 хв. від початку зміни і після обіду, а потім - через кожні 45 хв.

Метеорологічні умови визначають можливість виконання робіт на будівельних майданчиках. Наприклад, робота баштового крана при силі вітру 15 м/с призупиняється, а кран гальмується.

3.2.2.3. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату

Нормалізація параметрів мікроклімату здійснюється за допомогою комплексу заходів і засобів колективного захисту, які включають будіве­льно-планові, організаційно-технологічні, санітарно-гігієнічні, технічні та інші. Для профілактики переохолоджень та дії високої температури вико­ристовують засоби індивідуального захисту. Нормативними документа­ми, що регламентують параметри мікроклімату для робочої зони вироб­ничих приміщень, є ДСН 3.3.6.042-99 та ГОСТ 12.1.005-88. В основу принципів нормування цих параметрів покладено диференційну оцінку оптимальних та допустимих метеорологічних умов у залежності від кате­горії робіт, періоду року та виду робочих місць.

Оптимальні мікрокліматичні умови - це поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину забезпечують зберігання нормального теплового стану організму без ак­тивації механізмів теплорегуляції. Вони забезпечують відчуття теплового комфорту та створюють передумови для високого рівня працездатності.

Допустимі мікрокліматичні умови - це поєднання параметрів мі­кроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину мо­жуть викликати зміни теплового стану організму, що швидко минають і нормалізуються та супроводжуються напруженням механізмів терморе­гуляції в межах фізіологічної норми. При цьому не виникає ушкоджень або порушень стану здоров'я, але можуть спостерігатись дискомфорт, по­гіршення самопочуття та зниження працездатності.

Допустимі мікрокліматичні умови встановлюються у випадках, ко­ли на робочих місцях не можна забезпечити оптимальних параметрів те­мператури, вологості та швидкості руху повітря за технологічних причин або економічно обґрунтованої недоцільності.

Основними заходами і засобами нормалізації параметрів мікроклі­мату на виробництві є

будівництво приміщень і споруд згідно вимог державних будівель­них норм і правил. Забезпечення здорових і безпечних умов праці починається з доцільного вибору території для розміщення підпри­ємства і раціонального розташування на ній виробничих і допоміж­них будівель і споруд. Промисловий об' єкт розміщується на рівно­му, дещо підвищеному місці, з добрим продуванням вітрами. У приміщеннях згідно з санітарно-гігієнічних вимог монтуються сис­теми вентиляції та опалення;

удосконалення технологічних процесів та устаткування. Темпера­тура повітря виробничих приміщень до певної міри залежить від самого технологічного процесу та інших джерел тепла. Виробничі приміщення, в яких загальна маса тепловиділення перевищує 20 ккал на один кубічний метр за годину, відносяться до так званих га­рячих цехів, а виробничі приміщення, в яких кількість виділеного тепла не перевищує цю величину - до так званих холодних (норма­льних) цехів. Впровадження в гарячих цехах нових технологій та устаткування, які не пов' язані з необхідністю проведення робіт в умовах інтенсивного нагріву, дасть можливість зменшити виділення тепла у виробничі приміщення. Наприклад, заміна гарячого способу обробки металу на холодний тощо.

раціональний режим праці та відпочинку. Цей захід передбачає скорочення тривалості робочої зміни, введення додаткових перерв, створення реабілітаційних кімнат або зон відпочинку в гарячих це­хах (охолоджувальні альтанки);

застосування теплоізоляції устаткування та захисних екранів. Як ізоляційні матеріали широко використовуються: азбест, мінеральна вата, пінопласт та ін.

раціональна вентиляція, кондиціонування повітря та опалення при­міщень. Вони є найбільш поширеними способами нормалізації мік­роклімату у виробничих приміщеннях. Широко використовуються у гарячих цехах для запобігання перегрівання робітників повітряне та водоповітряне душування, а для створення нормальних теплових умов у холодну пору року на постійних робочих місцях у надто га­баритних та полегшених промислових будівлях широко застосову­ють променисте нагрівання. Для нагрівання приміщень у холодний період року використовують різні системи опалення: центральні та місцеві.

До систем центрального опалення належать: водяне, парове, пане­льне, повітряне та комбіноване.

Водяне опалення відповідає основним санітарно-гігієнічним вимо­гам і тому широко використовується на багатьох підприємствах різних галузях промисловості.

Парове опалення ефективно використовується на великих підпри­ємствах, де одна котельна забезпечує швидкий необхідний нагрів при­міщень. Але ця система опалення має низку санітарно-гігієнічних не­доліків, зокрема, перегріває повітря і робить його більш сухим, створює неприємний запах гару внаслідок підгоряння пилу, що осідає на нагрівальних приладах. Окрім того, існує небезпека пожеж та опі­ків. А тому не допускається цього опалення у вибухонебезпечних та пожежонебезпечних приміщеннях.

Панельне опалення доцільно застосовувати адміністративно-побутових приміщеннях. Ця система опалення забезпечує рівномірний нагрів та постійність температури і вологості повітря в приміщенні, економію виробничої площі.

Повітряне опалення - це подача нагрітого повітря від єдиного джерела тепла. Воно забезпечує швидкий тепловий ефект, економ­ність, особливо, якщо це опалення суміщене із загально обмінною вен­тиляцією.

До місцевого опалення належать пічне та повітряне опалення, а та­кож опалення місцевими газами та електричними пристроями. Це опа­лення застосовується, як правило, у невеликих виробничих приміщен­нях малих підприємств, у житлових та побутових приміщеннях.

3.2.3.Хімічні фактори повітряного середовища робочого місця та основні джерела його забруднення

До хімічних факторів відносять природній склад повітря і шкідливі його домішки, що виділяються виробництвом.

Основними техногенними джерелами забруднення середовища є: об'­єкти енергетики, газо- і нафтопереробна промисловість, хімічна промис­ловість, виробництво будівельних матеріалів тощо. Значне забруднення атмосферного повітря здійснює автотранспорт. Вихлопні гази містять ча­дний газ, окис азоту, бензапірен, тетраетилсвинець й інші шкідливі домі­шки.

У складі атмосферного повітря міститься 78\% азоту, 20,76\% кис­ню, 0,03\% вуглекислого газу, 0,94\% інших газів. У закритому примі­щенні склад повітря змінюється у той чи інший бік. Нормальне самопо­чуття забезпечує людині вміст кисню від 19,5 до 20,5\%. Коли його рівень у приміщенні стає меншим 9\% (при нормальному барометрично­му тиску) - може наступити смерть внаслідок аноксемії - кисневого го­лодування тканин організму.

Допустима норма вуглекислого газу в приміщенні - 0,1-0,2\%, на ро­бочих місцях - до 0,5\%.

Для забезпечення ефективної трудової діяльності необхідно підтри­мувати оптимальну чистоту повітря. Внаслідок виробничого процесу, особливо при порушенні гігієнічних вимог до нього, у повітряне середо­вище можуть надходити різні шкідливі речовини, які при контакті з орга­нізмом людини викликають відхилення стану здоров'я, професійні захво­рювання.

Найбільш небезпечними є загазованість і запилення повітряного середовища.

3.2.3.1.      Шкідливі речовини та їх класифікація залежно від дії на організм людини

Усі шкідливі речовини можна розділити на токсичні, подразнюючі, мутагенні, канцерогенні, наркотичні, задушливі, такі, що впливають на репродуктивну функцію, сенсибілізуючі.

Токсичні речовини взаємодіють з організмом людини, викликаючи рі­зноманітні відхилення стану здоров' я. До них належать чадний газ, селіт­ра, концентровані розчини кислот, лугів тощо.

Подразнюючі речовини викликають подразнення слизових оболонок дихальних шляхів, очей, шкіри (наприклад, аміак).

Мутагенні речовини призводять до порушення генетичного коду, зміни спадкової інформації. Це - свинець, радіоактивні речовини тощо.

Канцерогенні речовини викликають, як правило, злоякісні новоутво­рення, пухлини (ароматичні вуглеводні, циклічні аміни, азбест, нікель, хром тощо).

Наркотичні речовини впливають на центральну нервову систему (спирти, ароматичні вуглеводи).

Задушливі речовини приводять до токсичного набряку легень (оксид вуглецю, оксид азоту).

Прикладом речовин, що впливають на репродуктивну функцію, мо­жуть бути: радіоактивні ізотопи, ртуть, свинець, нікотин, алкоголь тощо.

Сенсибілізатори - речовини, що діють як алергени (формалін, лаки на основі нітро- та нітрозосполук тощо).

Дуже негативні наслідки має вплив саме отруйних речовин, які при­зводять до враження всіх живих організмів, особливо людей.

Отруйні речовини до організму людини потрапляють через шкіру, органи дихання, шлунок. Дія шкідливих речовин на працівників нерідко ускладнюється різними супутніми факторами зовнішнього середовища (високою температурою повітря, шумом, вібрацією тощо).

3.2.3.2.Пил як один з найшкідливіших факторів виробничого середовища

Запиленість виробничих приміщень - один з найшкідливіших факто­рів виробничого середовища. Пил викликає захворювання, є причиною підвищеної пожежо-, вибухо- та електронебезпеки виробничого процесу. У відкритій атмосфері пил знижує інтенсивність сонячного світла, особ­ливо ультрафіолетових променів, сприяє утворенню туманів, хмарності та атмосферних опадів. Особливо шкідливо діє пил, вдихуваний люди­ною.

Причини пилоутворення - недосконалість технологічного процесу, обладнання, недостатня їх герметизація, порушення технологічних режи­мів, неякісне прибирання приміщень.

Пил, що вільно перебуває у повітрі, називається аерозолем, а пил, що осів на елементи будівельних конструкцій, виробничого обладнан­ня тощо, - аерогелем. Пил буває органічного та неорганічного похо­дження. З гігієнічної точки зору, мають значення розміри і форма пи­лових часточок. У повітрі переважають дрібні дисперсні пилові часточки розміром до 5 мкм. За формою вони можуть бути кулясті і пласкі.

Найбільш шкідливими є частини пилу діаметром менше 10 мкм, які легко проникають в організм при диханні. Кулясті частини осідають швидше, ніж пласкі.

Пил потрапляє в організм також з їжею, всмоктується в кров й отру­ює організм, викликаючи професійні захворювання.

Особливо небезпечним є свинцевий пил, який провокує зміни в нер­вовій системі, крові, дихальних шляхах.

Залежно від виду речовин вдихуваного пилу професійні захворю­вання діляться на пневмоконіози і силікози, азбестози, антракози і ін. Сьогодні у світі нараховується більше 27 професійних захворювань за дією пилу. Ризик для інспекторів патрульно-постової та дорожньої служб одержати пневмоконіоз при виході на пенсію складає близько

2\%.

Для визначення кількості пилу в повітрі виробничих приміщень існує ваговий метод (за допомогою аспіратора для відбору проб повітря), суть якого полягає у протягуванні через фільтр певного об'єму досліджувано­го повітря. Після цього фільтр зважують на аналітичних вагах і, таким чином, визначають запиленість. З цією метою також можна використову­вати вимірювач концентрації пилу ИКП-1.

3.2.3.3.Гранично допустима концентрація шкідливих речовин. Класифікація шкідливих речовин за ступенем впливу на організм людини

Для послаблення впливу шкідливих речовин на організм людей, тва­рин, рослин, визначення ступеня забрудненості довкілля користуються такими поняттями, як: гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідли­вих речовин (полютантів), гранично допустимі викиди (ГДВ), максима­льно допустимий рівень (МДР), тимчасово погоджені викиди (ТПВ) то­що.

Вважається, що ГДК шкідливої речовини - це такий вміст її у приро­дному середовищі, який не знижує працездатності та самопочуття люди­ни, не шкодить здоров' ю у разі постійного контакту з нею, а також не ви­кликає небажаних (негативних) наслідків у нащадків.

Вміст шкідливих речовин в повітрі не повинен перевищувати ГДК, котрі оцінюються в міліграмах на метр кубічний. При вмісті в повітрі ро­бочої зони кількох речовин односпрямованої дії для забезпечення безпе­ки праці слід дотримуватись такої умови:

Сі/ ГДКі+ С2/ ГДК2+ Сз / ГДКз ... + Сп / ГДКП = 1,

де: Сь С2, С3 ... Сп - концентрації відповідних шкідливих речовин у повітрі, мг/м ; ГДКЬ ГДК2, ГДК3 ... ГДКп - гранично допустимі концен­трації відповідних шкідливих речовин, мг/м3.

До шкідливих речовин односпрямованої дії належать шкідливі речо­вини, близькі за хімічною будовою та характером впливу на організм лю­дини.

Якщо у повітрі перебуває одночасно декілька шкідливих речовин, що не мають односпрямованої дії, ГДК залишаються такими самими, як і при ізольованій дії.

Вміст шкідливих речовин у повітрі, яке надходить до виробничих приміщень, не повинен перевищувати 0,3 ГДК, встановлених для робочої зони виробничих приміщень.

За ступенем впливу на організм шкідливі речовини поділяються на 4 класи небезпеки:

1-й - надзвичайно небезпечні - гранично допустима концентрація менше 0,1 мг/м3 повітря (свинець, ртуть, чадний газ та ін.).

й - високо небезпечні - ГДК від 0,1 до 1,0 мг/м (соляна та сірчана кислоти, бензол, хлор та ін.).

й - помірно небезпечні - ГДК від 1,1 до 10 мг/м (спирт метиловий, кислота оцтова, ксилол та ін).

й - мало небезпечні - ГДК більше 10 мг/м (гас, бензин, аміак, аце­тон та ін.).

ГДК у повітрі робочої зони найбільш поширених шкідливих речовин наведені у табл. 4.

Умовні позначення: П - пари чи гази; А - аерозолі; О - речовини з гос­тро спрямованим механізмом дії, які потребують автоматичного контролю за їх концентрацією у повітрі; К - речовини канцерогенної дії, Ф - фібріо-генної дії.

Не допускається застосовувати у виробництві шкідливих речовин у разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації.

3.2.3.4. Засоби захисту людини від шкідливих речовин

Основними засобами захисту людини від впливу шкідливих речовин є: гігієнічне нормування їх вмісту у виробничій зоні і на робочому місці, а також різні методи очищення газових викидів (адсорбція, хімічне пере­творення) та стоків (первинне, вторинне та третинне очищення). Потріб­но, щоб на належному рівні була забезпечена робота колективних (на­приклад, вентиляція) та індивідуальних засобів захисту людей.

Адсорбція - процес поглинання газів поверхнею твердих речовин (наприклад, адсорбція газів активованим вугіллям).

Нейтралізація - це перетворення токсичних речовин у нетоксичні чи малотоксичні речовини за допомогою хімічних реакцій. Наприклад, для нейтралізації сірчаної кислоти застосовують карбонат натрію:

Н2804+КЯ2 СОз + ^28О4 +Н2О+СО2

Для перетворення токсичних сумішей газів у нетоксичні чи малоток­сичні застосовується дожиг.

Пилоочистка здійснюється за допомогою спеціальних очисних при­строїв і споруд: фільтрів, пилоосаджувальних камер, пилососів, скрубе­рів, електроприладів тощо.

Найбільш ефективним і дешевим способом зменшення кількості пи­лу є вологе прибирання у приміщенні та вентиляція приміщень.

Контроль за станом робочої зони при забрудненні повітря здійсню­ється за допомогою спеціальних приладів: загазованість - газоаналізато­рами (ВПХР, УГ-2 та ін.); запиленість - фотометрією, мікроскопією то­що.

До загальних заходів попередження дії шкідливих речовин на працюючих належать:

заміна шкідливих речовин менш шкідливими;

удосконалення технологічних процесів та устаткування;

автоматизація і дистанційне керування технологічним процесом;

герметизація виробничого устаткування, локалізація шкідливих викидів;

попередні та періодичні медичні огляди робітників, які працюють у шкідливих умовах, профілактичне харчування;

використання засобів індивідуального захисту.

3.2.4. Вентиляція виробничих приміщень

У створенні сприятливих умов праці ефективним засобом є вентиля­ція - процес організованої і регулярної заміни у приміщеннях забрудне­ного повітря на чисте і свіже. Залежно від способу переміщення повітря вентиляція буває природна і механічна (штучна).

Природна вентиляція та її види

Природна вентиляція здійснюється за рахунок сили вітру і природ­ними (гравітаційними) силами. Вітер, обдуваючи споруду, попереду неї створює зону підвищеного тиску, а з протилежного боку виникає зона пе­вного розрідження. Під дією напору вітер через фрамуги, кватирки, ство­ри й інші отвори проникає у приміщення, а під дією розрідження забруд­нене повітря виходить назовні.

Перевагою природної вентиляції є її дешевизна та простота експлуа­тації. Основний її недолік у тому, що повітря надходить у приміщення без попереднього очищення, а виділене відпрацьоване повітря також не очищається і забруднює довкілля.

Природна вентиляція може бути неорганізованою (інфільтрація) та ор­ганізованою (аерація). Обмін повітря інфільтрацією відбувається при вході і виході через випадкові й нерегульовані отвори. Обмін аерацією здійснюється через спеціально обладнані шахти, кватирки, ліхтарі. Видаляють повітря з приміщень за допомогою спеціальних ліхтарів, шахт та дефлекторів.

Ліхтарі є найбільш ефективним засобом вентиляції. Їх розміщують на даху приміщення і одночасно використовують для природного освіт­лення, а створи або фрамуги на них склять.

Шахти встановлюють самостійно або обладнують дефлекторами. Дефлектори - аеродинамічні пристрої, які збільшують силу тяги в шахті (каналі) за рахунок сили вітру.

Механічна вентиляція та її види. Вимоги до механічної вентиляції

Механічна вентиляція - це примусове видалення з приміщень забру­дненого повітря і заміна його на свіже за допомогою вентиляційних агре­гатів. Сукупність вентиляційного агрегату, повітроводів, регулювальних, пускових та інших пристроїв складає вентиляційну систему для конкрет­ного виробничого приміщення.

Штучна вентиляція може бути загально обмінною, місцевою та ком­бінованою.

Загально обмінна вентиляція забезпечує створення необхідного мік­роклімату та чистоти повітряного середовища у всьому об'ємі робочої зони приміщення. Вона застосовується для видалення надлишкового теп­ла, нормалізації хімічного складу повітря при відсутності його токсично­го забруднення, а також коли неможливо використати місцеву вентиля­цію.

Вентиляційні системи бувають витяжними, припливними і приплив­но-витяжними (комбінованими).

Вибір системи залежить від призначення виробничого приміщення, особливостей виробничого процесу, інтенсивності виділення шкідливих речовин та інших причин. Наприклад, у приміщеннях, де інтенсивно виді­ляються шкідливі речовини, для запобігання їх поширенню в інші примі­щення застосовують витяжну систему вентиляції. Якщо у виробничих приміщеннях виділяються пари або гази з густиною, що перевищує густи­ну повітря(пари кислот тощо), то штучна вентиляція повинна забезпечува­ти видалення 60\% повітря з нижньої зони приміщення та 40\% - з верхньої. Якщо ж густина речовин, що забруднюють виробниче приміщення, менше за густину повітря, то потрібно видалити забруднене повітря у верхній зо­ні. У хімічних лабораторіях, акумуляторних цехах, де встановлені витяжні шафи, аспіраційні установки та пристрої, необхідно забезпечити відповід­ний приплив у приміщення свіжого повітря.

При роботі припливно-витяжної вентиляції необхідно, щоб кількість повітря, що надходить ззовні, не перевищувала або була на 10-15\% мен­шою від кількості повітря, що видаляється витяжними пристроями.

Ефективність вентиляції залежить від різниці зовнішньої і внутрі­шньої температури, від правильного розміщення і площі поперечного пе­ретину витяжних і припливних каналів. Припливні канали розміщуються у верхній частині поздовжніх стін на 40-45 см нижче горищного пере­криття у шаховому порядку між вікнами, а витяжні - у стелі з виходом на гребінь покрівлі.

Потребу в чистому повітрі на одного працівника на годину можна визначити за формулою: а = к /р - «,

де: а - необхідний вентиляційний об'єм повітря; к - кількість літрів вуглекислого газу, що виділяє людина за 1 годину; р - допустима концен-

3

трація вмісту вуглекислого газу в приміщенні (0,1 \%) - 1,0 л в 1 м повітря; g - вміст вуглекислого газу в повітрі (0,03\%) - 0,03 л в 1 м повітря. Швидкість руху повітря має становити:

для: видалення газів з холодних приміщень - 0,5-1 м/с, з теплих -1,0-1,5 м/с;

для видалення пилу - відповідно 0,8-1,5 м/с і 1,5-2,5 м/с.

Якщо у виробниче приміщення не поступають шкідливі та такі, що дурно пахнуть речовини з сусідніх приміщень і за умови, що на одного

3

працівника припадає 20 м приміщення, вентиляція повинна забезпечити подачу зовнішнього повітря не менше 20 м /год. Приточне (припливне) повітря має поступати в робоче приміщення в теплий період року на рівні близько 1,8 м від підлоги, а в холодну - не нижче 4 м від підлоги. При цьому в холодну пору року при відкритих дверях може надходити велика кількість холодного повітря. Для запобігання цьому використовують по­вітряно-теплові завіси на двері, що мають забезпечити необхідну темпе­ратуру у приміщеннях:

14°С - при легкій фізичній роботі;

12°С - при роботі середнього навантаження;

8°С - при важкій роботі.

Місцева вентиляція забезпечує нормалізацію повітряного середови­ща на робочих місцях. Вона може бути припливною (повітряні душі, по­вітряні та повітряно-теплові завіси) і витяжною(вловлювання шкідливих речовин безпосередньо біля місць їх утворення).

Для створення та автоматичного підтримування в приміщенні зада­них або таких, що змінюються за певною програмою умов мікроклімату використовують кондиціювання.

Кондиціювання повітря може бути повним, коли регулюються всі параметри повітря(вологість, температура, очищення від пилу, дезінфек­ція, озонування тощо) і неповним, коли регулюються лише частина пара­метрів повітряного середовища приміщення.

Для кондиціювання повітря у виробничих приміщеннях використо­вують такі кондиціонери:

а)         центральні, що встановлюються за межами робочих приміщень;

б)         місцеві, розміщенні безпосередньо у приміщенні.

3.2.5. Освітлення виробничих приміщень

3.2.5.1.Загальне уявлення про освітлення та освітленість

Освітлення - це отримання, розподіл та використання світлової енер­гії для забезпечення нормальних умов праці. Світло впливає на діяльність людини. При недостатньому освітленні людина працює менше продукти­вно, швидко втомлюється, зростає потенційна небезпека помилкових дій і нещасних випадків. Погане освітлення може призвести до порушення функції зорового аналізатора, розвитку професійних захворювань.

Освітлення має бути достатнім, рівномірним, щоб були видні дрібні деталі. Не повинно бути: надмірного освітлювального потоку, різких кон­трастів, затінення. Оптична частина спектру включає ультрафіолетові, видимі і інфрачервоні промені діапазоном хвиль від 0,01 до 340 мкм. Ви­диме випромінювання має довжину хвилі від 0,38 до 0,76 мкм. Потуж­ність такого проміння вимірюється світловим потоком. За одиницю світ­лового потоку прийнято люмен (лм).

Густина світлового потоку на освітлювальній поверхні визначає та­кий показник світла, як освітленість. Одиницею освітленості є люкс (лк) -освітленість поверхні площею в 1 м2 при світловому потоці випроміню­вання, рівному 1 лм (лк = 1 лм/м ). Освітленість можна оцінити орієнтую­чись на те, що освітленість Землі в місячну ніч становить приблизно 0,2 лк, а в сонячний день доходить до 100 000 лк. Здатність ока сприймати об' єкт називається видимістю.

Видимість будь-якого предмета на робочому місці залежить від освіт­леності, розміру предмета, його яскравості, контрасту з фоном і тривалістю експозиції. Завдяки яскравості, фону і контрастності людина досить добре розпізнає різні предмети. Це пов'язане з тим, що основне значення для ор­гана зору має світловий потік, відбитий від поверхні, що розглядається, і спрямований в орган зору.

Санітарні та гігієнічні норми щодо освітлення виробничих примі­щень, котрі базуються на психофізіологічних особливостях сприйняття світла та його вплив на організм людини, можуть бути зведені до наступ­ного:

рівень освітлення повинен бути достатнім, відповідати характеру зорової роботи і не нижчим встановлених гігієнічних норм;

спектральний склад світла, який забезпечується електронним дже­релом, повинен бути близьким до сонячного;

освітленість повинна бути достатньо рівномірною та постійною, щоб запобігти частої переадаптації та втоми органів зору;

між об' єктом та фоном має бути певна контрастність;

на робочій поверхні не створювати різких та глибоких тіней;

від джерел освітлення та від інших предметів, що знаходяться в полі зору не повинно бути засліплю вальної дії. Джерело світла має бути без пульсації.

У виробничих приміщеннях використовують природне, штучне і су­місне освітлення.

3.2.5.2.Природне освітлення, його значення та види. Коефіцієнт природного освітлення

Природне освітлення створюється прямими сонячними променями та розсіяним світлом небосхилу. Воно позитивно впливає на психіку люди­ну, викликає приємне почуття, впевненість, стимулює обмін речовин, ре­активність, резистентність тощо. Навпаки, його тривала відсутність при­зводить до швидкої втоми, розвитку короткозорості. Тому тільки у виня­ткових випадках у складах та спеціальних лабораторіях дозволяється ви­користання лише штучного освітлення.

Природне освітлення може бути верхнім - через світлові ліхтарі да­ху, бічним - через вікна в стінах і комбінованим - через ліхтарі і вікна.

Вид необхідного природного освітлення встановлюється на основі розмірів(ширини) приміщення. При ширині приміщення до 12 м рекоме­ндується бічне одностороннє освітлення, при ширині більше 12 м і до 24 м - бічне двостороннє. Якщо ж ширина приміщення більша 24 м , то освітлення бажано мати комбінованим.

Якість природного світла у виробничих приміщеннях оцінюють кое­фіцієнтом природної освітленості, що є відношенням освітленості всере­дині приміщення до зовнішньої освітленості:

е = (Евн / Езов) • 100\%,

де: е - коефіцієнт природного освітлення; Евн - освітленість всереди­ні приміщення; Езов - зовнішнє освітлення.

При верхньому та комбінованому освітленні цей показник змінюєть­ся в межах від 2 до 10\%, а при бічному освітленні - від 0,5 до 3,5\%.

Для кращого природного освітлення потрібно мити вікна не рідше двох разів на рік, а у разі підвищеної загазованості - не рідше 4 разів на рік.

3.2.5.3.Штучне освітлення та його види залежно від призначення та джерела світла

Штучне освітлення створюється, як правило, електричними джерелами світла. При недостатньому за нормами природному освітленні використову­ють додатково і штучне. Таке освітлення називається суміщеним.

Штучне освітлення може бути загальним, місцевим та комбінованим. Система загального освітлення приміщень передбачає розміщення світиль­ників під стелею, таким чином, щоб забезпечити рівномірний світловий по­тік або його локалізацію над певною групою обладнання.

Місцеве освітлення забезпечує концентрацію світлового потоку від сві­тильників безпосередньо на робочі місця.

Комбіноване освітлення - це поєднання загального та місцевого освіт­лення.

Штучне освітлення здійснюється лампами розжарювання або газорозря­дними лампами. Спектральний склад світла люмінесцентних ламп найбільш наближений до природного світла, бо в ньому переважають синьо-зелені промені, на відміну від червоно - оранжевих у лампах розжарювання. Газо­розрядні лампи більш економічні, володіють більш високою світловою від­дачею та дають менше тепла у порівнянні з лампами розжарювання. Проте, люмінесцентні лампи мають і суттєві вади. Так, в їхньому світловому випро­мінюванні при експлуатації в мережах змінного струму можуть з' являтись пульсація світлового потоку, що може зумовити виникнення стробоскопіч­ного ефекту - явища спотворенні зорового сприйняття об'єктів, створення чисельних уявних зображень предмету, що рухається, а також ілюзії зупинки рухомих частин обладнання, що може стати безпосередньою причиною не­щасного випадку. До недоліків цих ламп також відносяться: мала потужність при великих розмірах, значне зниження світлового потоку в кінці терміну служби та обмеженість температурних умов для нормальної пра-ці(оптимально 18....250С, а при низьких температурах вони не спалахують) та ін.

Люмінесцентні лампи виготовляються кількох типів: денного світ-ла(ЛД), білого світла (ЛБ), холодно-білого світла(ЛХБ), тепло-білого світла (ЛТБ), з виправленою кольористістю (ЛДП). Найбільш природним спектром володіють лампи денного світла і з виправленою кольористістю.

Усі люмінесцентні лампи є низького тиску і застосовуються як на виро­бництві, так і в побуті.

В умовах, коли необхідна висока світлова віддача при компактності джерел світла та стійкості до умов зовнішнього середовища, використову­ються газорозрядні лампи високого тиску: метало генні (МГЛ), дугові ртутні (ДРЛ) та натрієві(ДНаТ).

Для захисту джерела світла від впливу пожежо- та вибухонебезпечного середовища, впливу хімічно активних речовин, механічних ушкоджень, пи­лу, атмосферних осадів, бруду, а також захисту очей працівника від засліплю вальної дії ламп застосовують світильники - лампа разом з арматурою.

За характером розподілу світлового потоку світильники бувають прямо­го, розсіяного та відбитого світла.

Залежно від конструктивного виконання світильники бувають відкриті (захист відсутній), захищені(мають захист від попадання в них пилу або кра­плин води), непроникаючі, вибухозахищені.

Велике значення набуває висота встановлення світильників над підло­гою. Найбільш раціональна висота для світильників з числом люмінесцент­них ламп до чотирьох - 2,5 м, а при чотирьох і більше - 3,2 м.

Штучне освітлення за функціональним призначенням поділяється на робоче, аварійне, чергове, ремонтне, евакуаційне та охоронне.

3.2.5.4. Робоче освітлення

Робоче освітлення призначене для забезпечення виробничого процесу, переміщення людей, руху транспорту і є обов'язковим для всіх виробничих приміщень.

Освітленість на робочих місцях виробничих приміщень

При штучному освітленні вибір типів світильників, їх розміщення здійс­нюється за принципом створення достатньої освітленості на робочих місцях, яка нормується Державними будівельними нормами ДБН В.2.5-28-2006. Но­рми штучного та природного освітлення виробничих приміщень наведені в таблиці 5.

Примітки:

* - при постійному спостереженні за процесом. ** - норматив стосується періодичної роботи при постійному пе­ребуванні людей у приміщенні.

Для освітлення відкритих майданчиків застосовують спеціальні світиль­ники і прожектори. Їх встановлюють так, щоб світло не потрапляло у вікна будинків.

Висота підвішування світильників над проїжджою частиною вулиць, доріг і площ має становити не менше 6,5 м. Спеціальними нормами встанов­лена середня освітленість доріг і вулиць (1-2 лк).

3.2.5.5.Аварійне, чергове, ремонтне, евакуаційне та охоронне освітлення

Аварійне освітлення використовується для продовження роботи у випадках, коли за будь-яких причин перестає функцію вати робоче освіт­лення, а небезпечність технологічних процесів вимагає нормального об­слуговування їх (небезпека пожежі, вибуху та ін.). Потужність аварійного освітлення має складати 5\% нормативної робочої освітленості, але не ме­нше 2 лк. Аварійні світильники фарбують наполовину червоним кольо­ром або наносять на них червону лінію.

Чергове освітлення передбачається у неробочий час, при цьому ви­користовують незначну частину інших видів штучного освітлення, а за­гальна освітленість повинна складати не менше 5 \% робочого освітлення.

Ремонтне освітлення призначене для огляду і ремонту об'єктів у важкодоступних місцях. Його сила повинна бути безпечною для життя людини, а напруга 12 або 36 В.

Евакуаційне освітлення повинно забезпечувати нормальну ви­димість для евакуації людей з приміщень при аварійному вимкненні ро­бочого освітлення. Його необхідно влаштовувати: у виробничих при­міщеннях, в яких працює більше 50 чоловік; у приміщеннях допоміжних будівель, де можуть одночасно знаходитись більше 100 чоловік; в місцях, небезпечних для проходу людей, тощо.

Мінімальна освітленість на підлозі основних проходів та на сходах при евакуаційному освітленні повинна бути не менше 0,5 лк, а на відкритих майданчиках - не менше 0,2 лк.

Охоронне освітлення влаштовується за периметром об'єкта, який охороняється спеціальним персоналом. Найменша освітленість повинна бути 0,5 лк на рівні землі.

На підприємствах періодично перевіряють справність різних видів освітлення та визначають рівень освітленості за допомогою люксометра.

3.2.5.6. Кольорове оформлення виробничих приміщень

як фактор підвищення продуктивності та безпеки праці

Встановлено, що кольори діють на людину по-різному: одні кольори заспокоюють, а інші - збуджують.

Червоний колір стимулює нервові центри та енергетичні процеси в печінці і м' язах, підвищує увагу людини та її самозахист. Але при довго­тривалій дії цей колір викликає відчуття втоми і тахікардію. Червоний колір негативно впливає на людину у разі наявності гіпертонії, запальних процесів, особливо негативно він діє на яскраво-рудих людей.

Оранжевий колір сприймається людьми як теплий, він зігріває, ба­дьорить, стимулює до активної діяльності.

Жовтий колір активує рухомі центри, генерує енергію м'язів, надає хороший настрій, стимулює діяльність печінки, нирок, шлунково-кишкового тракту. Протипоказаний жовтий колір при лихоманках, надмі­рному збудженні, ейфорії, зорових галюцинаціях.

Зелений колір - колір спокою, свіжості (прохолоди), знімає спазми кровоносних судин і знижує тиск крові, а в поєднанні з жовтим кольором позитивно впливає на настрій людини.

Синій і блакитний кольори - свіжі та прозорі, здаються легкими, зні­мають фізичну напругу, тахікардію, регулюють ритм дихання, володіють протимікробною дією. Але при довготривалій дії ці кольори можуть ви­кликати втому і депресію.

Чорний колір - похмурий і тяжкий, різко знижує настрій, працездат­ність, викликає розпорошування уваги.

Білий колір - холодний, одноманітний, здатний викликати апатію.

Різностороння дія кольорів на фізіологічні процеси та емоційну сфе­ру людини дозволяє широко використовувати їх з гігієнічною метою. При оформленні інтер'єру виробничих приміщень колір використовують як композиційний засіб, що забезпечує гармонійну єдність приміщення і технологічного устаткування, як фактор оптимізації умов праці, як засіб інформації і сигналізації, для забезпечення безпеки праці.

Підтримка раціональної кольорової гами у виробничих приміщеннях досягається правильним добором світильників, які забезпечують необ­хідний світловий спектр.

3.2.6.Електромагнітні поля та електромагнітні випромінювання

3.2.6.1. Загальна характеристика електромагнітних полів та джерела їх утворення

21

Спектр електромагнітних коливань за частотою сягає 10 Гц. Залеж­но від енергії фотонів (квантів) його поділяють на неіонізуючі й іонізуючі випромінювання. До неіонізуючих відносять електромагнітні поля й еле­ктромагнітне випромінювання, інфрачервоне, видиме, ультрафіолетове та лазерне випромінювання. До іонізуючих - альфа- і бета-частинки, нейт­ронне, гамма-випромінювання та рентгенівське випромінювання.

Електромагнітні поля (ЕМП) можуть завдати значної шкоди здо­ров' ю людини. Часто люди недооцінюють цієї небезпеки або не володі­ють відповідною інформацією. Це пояснюється і тим, що післядія такого впливу є довготривалою, а органи чуття не здатні виявити опромінення.

Біосфера завжди перебуває під впливом електромагнітних полів так званого фонового випромінювання, спричиненого природою. Такі ЕМП відіграють універсальну роль носіїв інформації; як засіб зв'язку у біосфе­рі порівняно зі звуковою, світловою і хімічною інформацією вони мають такі переваги:

а)         поширюються в будь-якому середовищі: воді, повітрі, ґрунті та тканинах організму;

б)         мають максимальну швидкість поширення - 300 000 км/с;

в)         можуть поширюватися на будь-яку відстань;

г)         на них реагують усі біосистеми.

Вони також здатні нагрівати метали, взаємодіяти з речовинами та ін. Ці властивості ЕМП широко використовуються у промисловості, науці, техні­ці, медицині тощо. Зазначені ЕМП природного походження протягом ево­люції спонукали живі організми виробляти механізми захисту від їх негати­вного впливу. Але вчені все ж спостерігають кореляцію між змінами сонячної активності (магнітні бурі) та станом здоров' я людей.

Фонове електричне поле Землі має напруженість у середньому 130 В/м, а магнітне поле - 19,9-47,3 А/м.

Внаслідок науково-технічного розвитку виникли штучні ЕМП, що підсилило фонове випромінювання і перетворило ЕМП на небезпечний екологічний чинник для людей, які безпосередньо працюють з джерелами випромінювання, а також для населення, що мешкає поблизу цих джерел.

У сучасному техногенному світі джерелом штучних ЕМП є лінії еле­ктропередач (ЛЕП), засоби радіозв'язку різного призначення, телевізійні центри, ретранслятори, радіолокаційні станції тощо. При їх роботі у на­вколишньому середовищі створюються ЕМП.

Навколо провідника зі струмом виникає ЕМП, яке прийнято характе­ризувати двома нерозривно пов' язаними складовими: електричною та ма­гнітною.

ЕМП мають певну потужність, енергію і поширюються у вигляді електромагнітних хвиль. Основними параметрами електромагнітних ко­ливань є: довжина хвилі (і), частота коливань (Гц) і швидкість розповсю­дження, а також напруга електричного і магнітного полів. Довжина хвилі електромагнітних полів вимірюється поділом швидкості її розповсю­дження (300000 км/с) на частоту (Гц). Область поширення ЕМП від дже­рела випромінювання поділяють на три зони: ближню (зона індукції), проміжну (зона інтерференції) і далеку (хвильова зона).

Радіус зони (і?) визначається відповідно до довжини хвилі (А): радіус ближньої зони Л = 1/61; радіус проміжної зони Л = 1; радіус далекої зони Л = 61.

У зоні індукції електромагнітна хвиля не сформована, а тому на лю­дину діє незалежно одна від одної напруга електричного і магнітного по­лів. У зоні інтерференції одночасно діють на людину напруга електрич­ного, магнітного полів, а також густина потоку енергії. У хвильовий зоні на людину діє лише енергетична складова електромагнітного поля - гус­тина потоку енергії.

Знання довжини хвиль, що їх формує джерело випромінювання, до­зволяє обирати прилади контролю електромагнітного випромінювання. Для діапазонів частот від 30 кГц до 300 мГц необхідно використовувати прилади, які вимірюють електричну і магнітну складові ЕМП, а для діа­пазонів частот від 300 мГц до 300 ГГц - прилади, що дозволяють вимі­рювати густину потоку ЕМП.

Номенклатура діапазонів частот подана у табл. 6.

Електромагнітне поле у 5-8 діапазонах частот від 30 МГц до 300 МГц оцінюється напруженістю електричного і силою магнітного полів. Оди­ницею виміру напруженості поля для електричної складової є вольт на метр (В/м), а магнітної складової - ампер на метр (А/м).

Електромагнітне поле у 9-11 діапазонах частот від 300 МГц до 300 ГГц оцінюється поверхневою густиною потоку енергії (ГПЕ), одиницею виміру чого є ват на квадратний метр (Вт/м2), або мікроват на квадрат­ний сантиметр (мкВт/см2).

3.2.6.2.      Дія електромагнітних полів на організм людини, рівні допустимого опромінення

Біологічна дія ЕМП радіочастот характеризується тепловою дією і нетепловим ефектом. Під тепловою дією слід розуміти інтегральне під­вищення температури тіла або окремих його ділянок при загальному або локальному опроміненні. Нетепловий ефект зумовлений переходом від електромагнітної енергії у тілі людини в інші форми енергії (фотохімічну й ін.). За своїми біохімічними властивостями тканини організму неодно­рідні, тому їх нагрівання відбувається нерівномірно.

Коли дози електромагнітних випромінювань електромагнітних уста­новок радіочастот перевищують допустимі значення, виникають профе­сійні захворювання або зниження рівня здоров'я. Допустимі рівні напру­женості ЕМП наведені в табл.7.

Є відомості про те, що «електронний смог» в Англії, який створюють радіостанції (передачі на ультракоротких хвилях), радарні установки, те­левізійні транслятори, щорічно забирає життя 60-80 тис. людей.

Довготривала дія ЕМП промислової частоти (50 Гц) призводить до виникнення у людини головного болю, млявості, розладу сну, апатії, бо­лю в області серця. Хронічні враження супроводжуються аритмією серця та брадикардією, порушенням складу крові. Для довгих і середніх хвиль оцінка впливу ЕМП проводиться за величиною напруги електричного по­ля. Норма напруги на робочому місці - 5 В/м, в санітарно-гігієнічних зо­нах - 10 В/м.

Високочастотне випромінювання порушує вищу нервову діяльність людини, функції серцево-судинної системи, фіксуються зміни показників білкового та вуглеводного обмінів. Ранні ознаки впливу ВЧ, УВЧ і НВЧ полів - зниження точності робочих рухів, зміна артеріального тиску, пульсу, біль в області серця, аритмія, зміни у крові. Найбільша біологічна дія має місце в діапазоні НЗВЧ (окрім вищезазначених патологій вини­кають шкірні захворювання - поява низки послідовно розташованих пу­хирців, наповнених мутнуватою рідиною - «ефект перлинної нитки»).

Органи, тканини тіла людини, які мають слабо виражені механізми терморегуляції - мозок, очі, нирки, кишечник, сім'яники - є більш чутли­вими до опромінювання, ніж інші органи і тканини людського організму.

Вплив ЕМП на зір і слух робить цей фактор дуже небезпечним для працівників. Кришталик ока руйнується при діапазоні частот від 1 до 10 ГГц.

Вплив НВЧ на біологічні об' єкти залежить від інтенсивності випро­мінювання, від часу дії та віддаленості від джерела випромінювання. Те­плова дія характеризується загальним підвищенням температури тіла або локалізованим нагріванням тканин. Впливаючи на живу тканину організ­му, випромінювання НВЧ викликають зміну поляризації молекул і ато­мів, що призводить до порушення функції клітинних мембран, відбува­ється перегрівання клітин, а це завдає шкоди окремим органам і всьому організму людини. Особливо шкідливим є перегрівання для таких орга­нів, як мозок, нирки, очі.

Електромагнітні поля сантиметрового і міліметрового діапазонів ви­кликають зміни в крові, катаракту, погіршення нюху і смаку, алопецію, ламкість нігтів, дерматити та інші патології.

Функціональні порушення в організмі, викликані дією ЕМВ, зворот­ні, але ця зворотність має межі, що залежать від індивідуальних особли­востей, інтенсивності опромінення та тривалості дії ЕМВ.

При дії ЕМВ з частотами 300 МГц - 300 ГГц сумарна дія не повинна перебільшувати 1000 мкВт/см , а при наявності рентгенівського випро­мінювання і високої температури повітря в робочих приміщеннях (вище 280С) - 100 мкВт/см2.

Контроль інтенсивності опромінення має проводитись не рідше од­ного разу на рік, а також при введенні в дію нових чи реконструйованих старих генераторних установок і при зміні умов праці.

3.2.6.3.Захист від електромагнітних полів

Основні способи захисту від ЕМП: колективний захист, що включає організаційні, технічні та лікувально-профілактичні заходи, й індивідуа­льний захист.

Організаційні заходи захисту включають:

заборону допуску до роботи підлітків до 18 років, осіб, що стражда­ють на хвороби серця, крові, нервової системи, очей;

проведення щорічних медоглядів, надання додаткової відпустки та скороченого робочого дня;

раціональне розташування обладнання;

встановлення оптимального режиму роботи обслуговуючого персоналу.

Технічні заходи захисту реалізуються використанням здатності полів рефлектуватись (відбиватись) або поглинатись.

Метод рефлектування. Найкращі рефлектувальні властивості мають металеві екрани з високою електропровідністю. Екрани бувають сітчасті та суцільні. Листи екранів повинні мати надійний контакт між собою та обов' язково заземлюватися.

Метод поглинаючих навантажень. Використовуються екрани з погли­наючим покриттям, матеріали з каучуку, пінополістиролу, які повністю по­глинають ЕМП. Може використовуватися спеціальна гума. Для екранів, що локалізують і поглинають ЗВЧ-поля, застосовують феритові пластини, мате­ріали марки ХВ (вузько-діапазонні), марок У2Ф-2, У2Ф-3 та ін.

Коли з технічних причин неможливо екранувати джерело випромі­нювання, то екранують робочі місця або переносять їх на безпечну від­стань.

Індивідуальний захист. Індивідуальні екрани, виготовлені з металізо­ваних матеріалів; радіозахисні окуляри ОРЗ-5 зі скла, що відбиває ВЧ-, УВЧ-, НВЧ-випромінювання; капюшони, халати або комбінезони з мета­лізованої бавовняної тканини.

3.2.7. Випромінювання оптичного діапазону, нормування, засоби захисту

3.2.7.1.Інфрачервоне випромінювання

Інфрачервоне випромінювання (ІЧВ) - частина електромагнітного спектра з довжиною хвилі 760 нм — 560 мкм, енергія якого при поглинанні викликає у речовині тепловий ефект. Джерела випромінювання поділя­ються на природні і штучні. До природних джерел ІЧВ належить природ­на інфрачервона радіація сонця. Штучними джерелами цього випроміню­вання є будь-які поверхні, температура яких вища за температуру поверхні, яка підлягає опромінюванню.

Ефект дії інфрачервоного випромінювання залежить від довжини хвилі, яка зумовлює глибину проникнення. У зв' язку з цим ІЧВ поділя­ється на три групи(згідно класифікації Міжнародної комісії з освітлення): А, В і С. Група А - короткохвильове, а групи В і С - довгохвильове. Най­більш активним є короткохвильове ІЧВ (760-1400 нм), оскільки володіє найбільшою енергією фотонів, здатних глибоко проникати в тканини ор­ганізму й інтенсивно поглинатись водою, що знаходиться в тканинах.

Спектр ІЧВ (довгохвильові, короткохвильові) в основному залежить від температури джерела випромінювання: при температурі до 100°С ви­промінюються довгохвильові промені, а при температурі більше 100оС -короткохвильові.

Вплив ІЧВ на людину може бути загальним і локальним. Його дія зводиться до нагрівання шкіри, очей, до порушення діяльності ЦНС, сер­цево-судинної системи, органів травлення. Коли інтенсивність теплового опромінення перевищує допустиму величину, виникають теплові опіки різного ступеня, перегрівання всього організму, тепловий та сонячний удари. Інтенсивність інфрачервоного випромінювання вимірюється акти­нометрами, а спектральна інтенсивність випромінювання - інфрачерво­ними спектрографами типу ИКС-10, ИКС-12, ИКС-14 та радіометром -РАТ-2П.

Нормальними умовами, що відповідають санітарно-гігієнічним нор­мам, вважають такі, за яких інтенсивність опромінення працівників ін­фрачервоними променями не перевищує: 35 Вт/м при опромінюванні 50\% і більше поверхні тіла, 70 Вт/м2 при опроміненні від 25 до 50\% по­верхні тіла і до 140 Вт/м при випромінюванні від нагрітих поверхонь з використанням 3ІЗ. Концентрований пучок енергії не повинен перевищу­вати 1 Дж/см /хв.

Допустима тривалість безперервного опромінення ІЧ променями на­ведена у табл. 8.

До основних заходів та засобів зниження небезпечної та шкідливої дії ІЧ-випромінювання належать:

удосконалення технологічних процесів та устаткування;

раціональне розташування устаткування, що є джерелом інфраче­рвоного випромінювання;

автоматизація та дистанційне керування технологічними процесами;

застосування теплоізоляції устаткування та захисних екранів, ко­зирків, кабін, тощо;

раціональний режим праці та відпочинку;

використання засобів індивідуального захисту.

3.2.7.2. Ультрафіолетове випромінювання

Ультрафіолетове випромінювання (УФВ) - частина електромагнітно­го спектра з довжиною хвилі 200-380 нм. За біологічною дією УФВ поділяють на три види: УФВ з довжиною хвилі 380-315 нм, характеризується відносно слабкою біологічною дією; УФВ з довжиною хвилі 315-280 нм, володіє вира­женою біологічною дією; УФВ з довжиною хвилі 280-200 нм, активно діє на тканинні білки і ліпіди, володіє вираженою бактерицидною дією.

Особливістю УФВ є висока сорбійність - його поглинає більшість тіл. Це випромінювання становить близько 5\% щільності потоку соняч­ного випромінювання, є життєво необхідним фактором, який сприятливо впливає на організм, знижує чутливість організму до деяких негативних впливів. Оптимальні дози УФВ активізують дію серця, обмін речовин, підвищують активність ферментів, сприяють синтезу вітаміну її шкірою, чинять антирахітичну і бактерицидну дію. УФВ з надкороткою довжи­ною хвилі має дуже велику енергію і є згубним для всього живого, але в нормальних екологічних умовах ці хвилі поглинаються озоновим шаром атмосфери і до поверхні землі не доходять.

Штучними джерелами ультрафіолетового випромінювання є: елект­розварювання, апаратура електрозв'язку, станції радіомовлення.

Випромінювання штучних джерел може бути причиною гострих і хронічних професійних захворювань. Найбільш уразливими тут стають очі, шкіра. Гострі ураження очей, так звані електроофтальмії, становлять собою гострий кон' юнктивіт з відповідними симптомами. Дія УФВ на шкіру викликає дерматити, екзему, злоякісні пухлини. Внаслідок впливу ультрафіолетового випромінювання виникають загальнотоксичні симп­томи - головний біль, запаморочення, підвищена втома, нервове збу­дження. Для вимірювання інтенсивності УФ-випромінювання використо­вують радіометр УФР-21.

Вплив УФВ на людину оцінюється якісною еритемною дією, тобто почервонінням шкіри (після 48 годин). Для біологічних цілей потужність УФВ оцінюється еритемним потоком. Одиницею випромінювання потоку є ер. Один ер - це видимий потік, який відповідає потоку випромінюван­ня з довжиною хвилі 297 нм і потужністю 1 Вт. Еритемна освітленість

22

виражається в ер/м , а доза - в ер/год/м . На промислових підприємствах інтенсивність ультрафіолетового опромінювання не повинна перевищу­вати максимальну добову дозу - 60 мер/м для УФВ з довжиною хвилі понад 280 нм. Допустимі значення інтенсивності ультрафіолетових ви­промінювань наведені у табл. 9.

При використанні спецодягу та засобів захисту очей, обличчя і рук, що не пропускають випромінювання, допустима інтенсивність випромі­нювання в діапазоні хвиль 320-280 нм не повинна перебільшувати 1 Вт/м .

Захист від надмірної дії УФВ досягається раціональним розташуван­ням робочих місць, екрануванням джерел випромінювання й робочих місць. Матеріалом для екранування слугують світлофільтри, непрозорі металеві, пластикові листи. Добре захищає від дії УФП флінт глас (скло, що містить окис свинцю).

Для індивідуального захисту використовують спецодяг, рукавички, окуляри зі світлофільтром. Мазі, що містять салол, саліцилові препарати, їх аналоги затримують УФВ.

3.2.7.3. Лазерне випромінювання

Лазерне випромінювання (ЛВ) - особливий вид електромагнітного випромінювання з довжиною хвилі 0,1-1000 мкм. Відрізняється ЛВ від інших видів випромінювання монохроматичністю, потужністю і високим ступенем направленості. Висока потужність лазерного випромінювання у поєднанні з високою направленістю дозволяє одержати за допомогою фокусування світлові потоки величезної потужності (1011 - 1014 Вт/см2). Водночас, лазерне випромінювання може негативно впливати на живі ор­ганізми. Ступінь впливу ЛВ на організм людини залежить від довжини хвилі, інтенсивності (потужності та щільності) випромінювання, тривалості імпульсу, частоти імпульсів, часу дії, біологічних особливостей тканин і органів.

Ця дія обумовлена тепловим, механічним й електрохімічним ефек­том. Найбільш чутливими до ЛВ є очі та шкіра, пошкодження яких мають характер опіків. Опромінення шкіри лазерною енергією може також при­звести до утворення пухлин. При передозуванні лазерних променів на­стають функціональні зміни ЦНС, серцево-судинної, ендокринної систе­ми, зростає втомленість, з' являється головний біль, роздратованість, порушується сон.

Лазерні установки мають високу напругу (10 кВт), їх також назива­ють квантовими генераторами. Залежно від робочої речовини лазери бу­вають газові, напівпровідникові, рідинні, твердотілі. Основними елемен­тами лазерів, крім робочої речовини, є джерело накачки й оптичний резонатор.

За характером генерації випромінювання лазери діляться на імпульс­ні (тривалість випромінювання 0,25 с) і безперервної дії. Генератори не-переривного випромінювання характеризується потужністю (Вт). Імпу­льсні лазери характеризуються енергією (Дж). Енергетична експозиція -це відношення енергії випромінювання, що падає на відповідну ділянку поверхні, до площі цієї ділянки.

Нормативними величинами ЛВ є потужність до площі поверхні

22

(Вт/см ) або концентрованого пучка енергії до одиниці площі (Дж/см )

ГДР лазерного випромінювання залежно від довжини хвилі

Енергетична експозиція нормується окремо для ока та шкіри. Грани­чно допустимий рівень лазерного випромінювання встановлюється в за­лежності від тривалості дії імпульсу, довжини хвилі та частоти імпульсів, площі опромінення на сітківці тощо(СанНиП № 58 - 04-91). В таблиці 10 наведені ГДР енергетичної експозиції Нуф при опроміненні імпульсним та неперервним лазерним променем в межах ультрафіолетової області спектра рогівки ока або шкіри.

Для вимірювання лазерного випромінювання використовують при­лад ИЛД-2.

За ступенем небезпеки лазери поділяються на 4 класи:

й клас -   абсолютно безпечні лазери;

й клас - небезпечні лазери у разі опромінення очей і шкіри цілес­прямованим потоком, але безпечні при дифузному віддзеркаленні їх про­менів як для очей, так і для шкіри;

й клас - небезпечні лазери у разі цілеспрямованого потоку про­менів для очей і шкіри, а у разі дифузного віддзеркалення - лише для очей;

й клас - небезпечні лазери для очей і шкіри на відстані 10 см від віддзеркалюючої поверхні, як при цілеспрямованому потоку, так і при дифузному віддзеркаленні.

Методи захисту від лазерного опромінення поділяються на організа­ційні, інженерно-технічні та планувальні, а також включають викорис­тання засобів індивідуального захисту.

Мета організаційних методів захисту - не дати можливості людям

потрапляти до зони, де працює лазерна установка. Небезпечна зона має бути чітко обмеженою й огородженою непрозорими екранами, а операто­ри повинні дотримуватись санітарних норм і правил при роботі з лазера­ми.

До обслуговування лазерів допускаються особи не молодше 18 років, які пройшли інструктаж і навчання методам безпечної роботи. Вони підлягають при прийнятті на роботу і періодично (1 раз в рік) медичному огляду.

Інженерно-технічні методи захисту передбачають зменшення по­тужності лазерного променя та його екранізацію капітальною, невіддзер-калюючою, вогнестійкою стіною.

Оптичні квантові генератори повинні відповідати експлуатаційній доку­ментації. В паспорті мусять бути вказані: довжина хвилі(мкм); потужність ене-ргії(Вт, Дж); тривалість імпульсу(с); частота імпульсу(Гц); початковий діа-метр(см); росходимість пучка(ряд); клас лазера. Окрім паспорта на лазер повинна бути інструкція з експлуатації, техніки безпеки, виробничої саніта-рії(для лазерів II - IV класів).

Планові методи захисту ґрунтуються на створенні умов, за яких сві­тловий лазерний промінь втрачав би свою шкідливу дію на око (яскраве освітлення приміщення, світлі тони фарбування стін та стелі).

Лазер IV класу небезпеки повинен розміщуватись в окремому при­міщенні, стіни і стеля повинні мати покриття з високим коефіцієнтом по­глинання, а в приміщенні не повинно бути предметів віддзеркалювання.

До засобів індивідуального захисту належать захисні окуляри із світ­лофільтрами, маски, щитки, рукавички, спецодяг.

3.2.8. Іонізуюче випромінювання

3.2.8.1. Джерела, властивості та види іонізуючого випромінювання

Одна з найбільших технологічних катастроф на планеті - аварія на ЧАЕС у 1986 р. - показала, що може зробити навіть мирний атом, у випа­дку якщо з ним невміло поводитись. Тоді від іонізуючого випромінюван­ня непоправні втрати понесли й підрозділи ОВС, що працювали в зоні лиха. Оскільки саме на ОВС покладена охорона об'єктів, де зберігаються радіоактивні речовини, питання радіаційної безпеки є дуже актуальним для працівників міліції.

Іонізуюче випромінювання (радіоактивність) - це будь-яке випро­мінювання, взаємодія якого із середовищем призводить до утворення електричних зарядів різних знаків. Воно має місце при розпаді ядер де­яких природних елементів (уран, радій, торій і т. п.), штучних радіоак­тивних ізотопів. З точки зору фізики, це потоки елементарних частинок, які швидко рухаються. Їх хвилеподібне електромагнітне випромінювання, маючи велику енергію, здатне спричиняти іонізацію навколишнього се­редовища (повітря, матеріалів, живої тканини), тобто утворення позитив­но і негативно заряджених атомів і молекул (іонів), які змінюють фізико-хімічні властивості речовини.

Енергія випромінювання витрачається на утворення іонів. Тому чим більше утворюється іонів, тим менший шлях в речовині пройдуть хвилі до повної втрати енергії, тобто від іонізуючої здатності залежить проник­ливість та швидкість руху.

До основних видів іонізуючого випромінювання належать:

альфа-частинки (ядра гелію), які рухаються зі швидкістю 20 000 км/с, мають велику питому іонізацію і малу проникливість (в повітрі 9-11 см, рідких і твердих середовищах - 0,099 мм). Одяг захищає людину від цих променів, але небезпечним є попадання цього випромінювання все­редину людини;

бета-частинки - рухаються з швидкістю світла (300 000 км/с). Вони мають меншу здатність до іонізації, але більш проникливі (в повітрі - 20 м, воді і тілі людини - 3 см, металі - 1 см). Одяг поглинає до 50\% цих променів. Небезпечним є безпосереднє попадання цих часточок на шкіру, в очі й всередину організму;

нейтронне випромінювання - це потік нейтронів з швидкістю 20 000 км/с, що легко проникають в живу тканину і захоплюються ядрами атомів, руйнуючи їх. Добрими захисними матеріалами від них є поліети­лен, парафін, вода;

-           гамма-випромінювання - це електромагнітні промені з довжиною

8 11

хвилі 10- -10- см, які утворюються при альфа- і бета-розпаді атомів. Ви­промінювання відбувається окремими порціями (квантами) і розповсю­джується зі швидкістю світла. Іонізуюча здатність його менша, ніж в а- і в-частках, але значно більша проникливість (в повітрі - сотні метрів, у воді - 23 см, сталі - 3 см, дереві - 30 см, бетоні - 19 см). Добре захища­ють від цих променів екрани з тяжких металів (свинець);

рентгенівське випромінювання - електромагнітні промені, але позаядерного походження, які володіють високою проникливою здатніс­тю (довжина від 5 до 0,004 нм).

Основну частину опромінення населення земної кулі одержує від природних джерел. Це опромінення з космосу та від радіоактивних речо­вин, що знаходяться у земній корі.

Космічні промені можуть досягати поверхні землі або взаємодіяти з її атмосферою, породжуючи повторне випромінювання і призводячи до утворення різноманітних радіонуклідів.

Штучними джерелами іонізуючих випромінювань є ядерні вибухи, ядерні установки для виробництва енергії, ядерні реактори, прискорювачі заряджених частинок, рентгенівські апарати, прилади апаратури засобів зв' язку високої напруги тощо.

Серед техногенних джерел іонізуючого опромінення сьогодні люди­на найбільш опромінюється під час медичних процедур і лікування, пов' язаного із застосуванням штучних джерел радіації.

3.2.8.2. Дія іонізуючого випромінювання на організм людини

В ураженому організмі атоми і молекули клітин іонізуються, в ре­зультаті чого відбуваються складні фізико-хімічні процеси, які впливають на характер подальшої життєдіяльності людини. Згідно з одними погля­дами, іонізація атомів і молекул, що виникає під дією радіації, веде до ро­зірвання зв' язків у молекулах клітин, що призводить до загибелі останніх. Згідно з іншими уявленнями, у формуванні біологічних наслідків радіації відіграють роль продукти радіолізу води, яка становить біля 70\% маси організму людини. При іонізації води утворюються вільні радикали Н та ОН+, а у присутності кисню - перекисні сполуки, що є сильними окислю­вачами. Останні атакують молекули білків, руйнуючи їх, у результаті чо­го утворюються сполуки, не властиві живому організму. Це призводить до порушення обміну речовин і життєдіяльності всього організму.

Специфічність дії іонізуючого випромінювання полягає в тому, що інтенсивність хімічних реакцій, індуційованих вільними радикалами, під­вищується, й до них втягується багато сотень і тисяч молекул, не пору­шених опроміненням. Цим відрізняється дія радіації від дії інших видів енергії (теплова, електрична та ін.). Інші особливості дії іонізуючої енер­гії на організм людини полягають у тому, що вона не проявляє впливу на органи чуття, її дози можуть кумулюватись і накопичуватися в організмі (кумулятивні ефекти) і діяти не тільки на даний живий організм, але і на його нащадків (генетичний ефект).

Радіаційне опромінення може бути зовнішнім і внутрішнім. Якщо радіоактивні речовини знаходяться поза організмом і опромінюють його ззовні, то у цьому випадку говорять про зовнішнє опромінення. Ззовні може викликати ураження людини рентгенівське, гамма- та нейтронне випромінювання. А якщо ж іонізуючі частинки знаходяться у повітрі, яким дихає людина, або у їжі чи воді і потрапляють в середину організму через шлунково-кишковий тракт, то таке опромінення називають внутрі­шнім.

Внутрішнє опромінення в середньому становить 2/3 ефективної екві­валентної дози опромінення, яку людина одержує від природних джерел радіації (вуглець-14, калій-40, уран-238, торій-232). З відомих на сьогодні близько 2000 радіоактивних ізомерів 70 є природними.

Радіаційне випромінювання може спричиняти ураження окремих ді­лянок шкіри, тіла, органів або загальне захворювання - променеву хворо­бу, яка може виникати у гострій (за короткий проміжок опромінення ве­ликими дозами) чи хронічній формі (при систематичному опроміненні дозами, які перевищують допустимий рівень). Вражаючий ефект зале­жить від виду опромінення, тривалості дії, індивідуальних особливостей людини тощо.

3.2.8.3. Основні параметри іонізуючого

випромінювання та його нормування

До основних параметрів іонізуючого випромінювання відносять: експозиційну, поглинальну, еквівалентну дози та рівень радіації.

Експозиційна доза - кількісна оцінка дії іонізуючого випромінювання на атмосферне повітря. Ця величина являє собою відношення повного за­ряду іонів одного знака до маси повітря у визначеному об' ємі. Системна одиниця експозиційної дози - кулон-на-килограм (Кл/кг). Застосовується і несистемна одиниця - рентген (Р).

Поглинальна доза - фізична величина, яка дорівнює відношенню се­редньої енергії, переданої випромінюванням, що поглинається одиницею маси опроміненої речовини. Вона вимірюється в греях (Гр). 1 Гр = 1 Дж/кг. Застосовується і позасистемна одиниця - рад (1 рад = 0,01 Гр = 0,01 Дж/кг).

При опроміненні людини дозою 0,25-0,5 Гр можливі зміни в крові, понад 1 Гр - розвивається враження всього організму, при 2-4 Гр - без лі­кування можлива смерть, вище 6-10 Гр - летальність 100\%.

Еквівалентна доза - оцінна характеристика радіаційної небезпеки хронічної дії, що визначається як добуток поглиненої дози на коефіцієнт якості випромінювання. За одиницю випромінювання еквівалентної дози прийнятий зіверт (Зв). Зв = 1 Дж/кг. Використовують також позасистем­ну одиницю - бер (біологічний еквівалент рентгена), 1 бер = 0,01 Зв.

Рівень радіації - оцінка дії іонізуючого випромінювання на атмосфе­рне повітря за одиницю часу. Одиниця виміру - Р/год. Фоновим допус­тимим рівнем радіації є 50 мкР/год.

Нормами радіаційної безпеки в Україні (НРБУ - 97) встановлені три категорії (А, Б, В) опромінення людей:

А - професійні працівники, що мають безпосередній зв'язок з джере­лами іонізуючого випромінювання. Загальна доза опромінення на рік - 5 бер (50 мЗв);

Б - люди, які за умов проживання або розміщення можуть піддава­тися опроміненню. Для них гранична доза опромінення - 0,5 бер/рік;

В - решта населення держави. Доза не нормується, але не повинна перевищувати природний фон - від 40 до 200 мбер/рік.

Різні тканини тіла неоднаково радіочутливі. Всього виділено три групи критичних органів, опромінення яких є дуже небезпечним:

I група - все тіло, гонади і червоний кістковий мозок. Опромінен­ня допускається для професійних працівників не більше як 30 мДж/кг на квартал і не більше як 50 мДж/кг на рік, а для інших осіб - 5 мДж/кг на рік;

IIгрупа - м'язи, щитовидна залоза, жирова тканина, печінка, нир­ки, шлунково-кишковий тракт, легені, селезінка. Допустима доза опромі­нення персоналу - 80 мДж/кг на квартал і 150 мДж/кг на рік. Для інших осіб - 15 мДж/кг на рік;

III група - шкіра, кісткова тканина, кисті рук, передпліччя, гомілка, ступня. Допустима доза для обслуговуючого персоналу - 150 мДж/кг на квартал і 300 мДж/кг на рік, для інших осіб - 30 мДж/кг на рік.

Допустима доза опромінення наведена у табл. 11.

У 1982 р. Науковий комітет ООН запропонував величину середньо­річної дози природного опромінення, з урахуванням техногенного підси­лення фону, - 200 мбер/рік.

При рівномірному одноразовому опроміненні тіла людини дозою 1­10 Зв розвивається гостра променева хвороба (ГПХ). Розрізняють 4 сту­пеня ГПХ: легкий, при дозі 1-2 Зв; середній - 2-4 Зв; важкий - 4-6 Зв; вкрай важкий - 6-10 Зв.

Внаслідок дії радіації може спостерігатися:

а)         соматичний ефект - ушкодження різних органів тіла;

б)         соматико-стохастичний ефект - пухлини органів, тканин, злоякісні пухлини;

в)         генетичний ефект - мутації хромосом і генів, порушення спадко- вості.

Для уникнення небезпечних генетичних ефектів впливу іонізуючого випромінювання існує кілька правил безпеки:

до безпосередньої роботі з джерелами іонізуючого випромінюван­ня допускаються особи не молодше 18 років;

до 30-літнього віку накопичена доза не повинна перевищувати 12-

кратну (ГДД);

для жінок до 40 років доза опромінення в тазовій ділянці не пови­нна переважати 1 бер за будь-які два місяці.

Може бути дозволене перевищення ГДД, якщо воно виправдане по­рятунком людей і запобіганням розвитку аварій та опромінення великої кількості людей: у два рази - один раз на рік і в п'ять разів - один раз у житті з компенсацією зменшення опромінення в наступні п'ять років.

Цих норм необхідно дотримуватись:

при ймовірності різкого погіршення ситуації доза опромінення не повинна перевищувати 10 бер = 0,1 Зв;

при порятунку людей допустима доза 25 бер = 0,25 Зв;

при опроміненні дозою 25 бер особовий склад з небезпечної зони виводиться і надалі до роботи в небезпечній зоні не допускається.

3.2.8.4. Методи дозиметричного контролю іонізуючого випромінювання

Для контролю доз іонізуючого випромінювання використовують іо­нізаційний, сцинциляційний, фотографічний, хімічний методи.

Іонізаційний метод дозиметричного контролю базується на здатності газів під дією випромінювання ставати провідниками електричного стру­му. На цьому принципі працюють іонізаційні камери та газові лічильни­ки.

Сцинциляційний метод ґрунтується на здатності деяких твердих, рід­ких та газоподібних речовин світитися під дією іонізуючих випроміню­вань. Світлові спалахи через фотопомножувачі подаються на електронні лічильні схеми. За інтенсивністю спалахів оцінюється доза випроміню­вання.

Фотографічний метод базується на здатності фотоемульсії змінюва­ти свої властивості під дією випромінювання. Фотопластинка в світлоза­хисному папері розташовується в зоні впливу випромінювання. Потім пластинка проявляється, і за ступенем почорніння робиться висновок про дозу випромінювання.

Хімічний метод полягає в здатності деяких хімічних речовин зміню­вати свій колір під впливом іонізуючого випромінювання. За густиною забарвлення робиться висновок про дозу випромінювання.

Усі дозиметричні прилади поділяються на дві групи: 1) прилади для кількісних вимірювань дози та потужності дози опромінення; 2) індика­торні прилади для швидкого виявлення джерел випромінювання. Оцінку радіаційної обстановки проводять за допомогою дозиметрів ДП-5А, ДП-5Б, ДП-5В, «Прип'ять».

3.2.8.5. Захист від іонізуючого випромінювання

Захист від впливу радіоактивних речовин та іонізуючих випроміню­вань можна реалізувати використанням технічних та організаційних за­ходів. До технічних заходів відносяться екранування, герметизація, дис­танційне керування.

Установка екранів біля джерел випромінювання дозволяє істотно знизити дозу опромінення. Розміри, товщина та матеріал екрана залежить від виду випромінювання. Захистом від а-частинок є шар повітря товщи­ною кілька сантиметрів, одяг, рукавиці; від у^-випромінювання захисним екраном може бути шар повітря товщиною кілька метрів або шар алюмі­нію товщиною кілька міліметрів, оскільки ці види випромінювання ма­ють низку проникну здатність; у- та рентгенівське випромінювання ма­ють велику проникну здатність, тому для екранів використовують матеріали з великою атомною вагою (свинець, вольфрам), оскільки цими матеріалами випромінювання поглинається найбільш інтенсивно. Тов­щина екранів залежить від величини енергії випромінювання та кратності послаблення і коливається у межах від кількох міліметрів до десятків сантиметрів. Для оглядових вікон використовується свинцеве скло.

Захистом від внутрішнього опромінення є герметизація радіоактив­них речовин. Радіоактивні речовини розташовується у спеціальних кон­тейнерах. На контейнерах з радіоактивним речовинами має бути знак ра­діоактивної небезпеки.

Роботи з радіоактивними речовинами слід при можливості виконува­ти на віддалі у витяжних шафах, боксах, камерах, застосовуючи для ме­ханічних дій спеціальні маніпулятори або дистанційне керування.

До індивідуальних засобів захисту належать халати, комбінезони, шапочки, шоломи, гумові рукавиці, окуляри, респіратори, спеціальні пне-вмокостюми з подачею повітря. Індивідуальні засоби захисту ефективні при впливі «-випромінювання і малоефективні при впливі у-випромінювання. Засоби захисту періодично дезактивуються.

3.2.9 Вплив шуму, ультра- та інфразвуку на організм людини

3.2.9.1.      Шум, його характеристика, види шуму

Людина завжди жила в оточенні звуків і шуму. Звуком називаються такі механічні коливання зовнішнього середовища, які сприймаються слуховим аналізатором людини (від 16 до 20 000 Гц/с). Коливання біль­шої частоти називають ультразвуком, меншої - інфразвуком. Шум - це набір звуків різної інтенсивності і частоти, що знаходяться в хаотичному, безладному поєднанні.

Швидкість поширення звукових хвиль при нормальному атмосфер­ному тиску і температурі 20°С складає: у повітрі - 344 м/с; у воді - 1500 м/с; в тканинах тіла людини - 1500-1600 м/с.

У вільному просторі звукові хвилі поширюються від джерела звуку в усіх напрямках з однаковою швидкістю, натомість у замкнутому просторі (приміщеннях) вони багаторазово відбиваються від огороджувальних по­верхонь, якими є стіни, стеля, підлога, при цьому рівень звуку згідно з за­конами фізики може змінюватись.

Зростання рівнів виробничих шумів, котрі суттєво перевищують нор­мативні значення, шкідливо впливає на людський організм, знижує продук­тивність праці і стає фактором ризику і виробничого травматизму.

Основними фізичними характеристиками звуку є: частота (Гц), зву­ковий тиск Р (Па), інтенсивність або сила звуку І (Вт/м ).

Орган слуху людини здатен сприймати тиск, створюваний звуком, в широкому діапазоні частот - від порогу чутливості (Ро= 2* 10-5 Па) до по­рогу больових відчуттів (Рб = 2*10 Па) при стандартній частоті 1000 Гц. Пороговим значенням, виражених в Па, відповідають певні значення си-

-12 2

ли звуку (поріг чутливості Іо = 10- Вт/м , поріг больового відчуття Іб =

102 Вт/м2).

На практиці для характеристики шуму прийнято вимірювати його ін­тенсивність і звуковий тиск не в абсолютних фізичних величинах, а лога­рифмами відношень цих величин до умовного нульового рівня, що відпо­відає порогові чутливості стандартного тону частотою 1000 Гц. Ці логарифми називають рівнями інтенсивності звукового тиску і виража­ють у белах (Б). Оскільки орган слуху людини спроможний розрізняти зміни рівня інтенсивності звуку на 0,1 Б, то для практичного використан­ня зручнішою є одиниця в 10 разів менша - децибел (дБ).

Рівень інтенсивності різних звуків на віддалі 1 м становить удБ: ше­піт - 10-20; голосна мова - 60-70; шум на вулиці - 70-80; шум потягу -110; шум реактивного двигуна - 130-140.

За походженням розрізняють такі види шуму:

аеродинамічний, виникає при русі повітря, газів;

механічний, виникає під час тертя, ударів, коливань окремих дета­лей, обладнання загалом;

гідравлічний, виникає при русі води та інших рідин.

За часом дії шум може бути постійним і непостійним, а останній, у свою чергу, поділяється на коливний, переривчастий та імпульсивний. При постійному шумі рівень звуку змінюється за 8-годинний робочий день не більше ніж на 5 дБ. Для непостійного шуму характерна зміна рівня звуку протягом робочого дня: для мінливого (безперервно коливається у часі) -більш ніж 5дБ; переривчастого (змінюється ступінчасто з інтервалами 1 сек. і більше) - 5 дБ і більше, імпульсного (один або кілька звукових сигналів, кожен з яких довжиною менше 1 сек.) - не менше 7 дБ.

Якщо максимум рівня звукового тиску спостерігається в інтервалі частот до 300 Гц, то такий шум називається низькочастотним, якщо в діа­пазоні 300-800 Гц - середньочастотним, а при частоті понад 800 Гц - ви­сокочастотним.

3.2.9.2. Вплив шуму на організм людини. Нормування шуму

Шум справляє шкідливу фізіологічну дію на людський організм, зу­мовлює професійні захворювання. Шкідлива дія шуму на людину виявля­ється через пошкодження слухового апарату (140 дБ), травми нервової системи (150 дБ).

У людини, яка перебуває протягом 6-8 годин під дією шуму інтенси­вністю 90 дБ, наступає помірне зниження слуху, яке проходить через го­дину після припинення його дії.

Шум, що перевищує 120 дБ, дуже швидко викликає у людини втому, головний біль, порушує серцевий ритм, змінює кров' яний тиск, погіршує роботу органів дихання, негативно впливає на психіку. Чим вищий рівень шуму, тим згубніше він діє на людину. При великій інтенсивності шум викликає вібрацію в кістках черепа і зубах, в м' яких тканинах носа і гор­тані.

Шум з інтенсивністю 160 дБ викликає смерть тварин протягом кількох хви­лин, 180 дБ - втому металу, 190 дБ - вириває заклепки з конструкцій.

Тривалий та інтенсивний шум негативно відбивається на здоров'ї людини, її працездатності. Тривала дія шуму викликає загальну втому, може поступово призвести до втрати слуху і до глухоти. Під втратою слуху розуміють збіль­шення порогу чутливості на визначеній частоті, т.т. незворотне(стійке) зни­ження гостроти слуху від дії шуму. Для визначення втрати слуху проводять дослідження на 8-ми, на 4-х і на 2-х частотах. Оцінка результатів проводиться за середнім арифметичним значенням величини втрати слуху окремо для пра-вого(о) і лівого(х) вуха на мовних частотах 500, 1000, 2000 Гц:

О = О500 + О1000 + О2000 / 3, дБ  Х = Х500 + Х1000 + Х2000 / 3, дБ

Якщо втрата слуху на мовних частотах складає 10-20 дБ, то це легке зни­ження слуху (1 ступінь); 21-30 дБ - помірне зниження слуху(2 ступінь); 31 дБ і більше - значне зниження слуху (3 ступінь).

При систематичній дії сильних шумів і при недостатньому часі на відпо­чинок, коли під час відпочинку не встигає повністю відновитись слухова сен­сорна система, наступає стійке зниження слуху. При цьому послаблюється увага і гальмуються психофізіологічні реакції. За цих причин шум сприяє ви­никненню нещасних випадків.

Шум посилює дію шкідливих професіональних факторів: на 10-15\% під­вищує загальну захворюваність, понижує продуктивність праці. Для збережен­ня продуктивності праці людина повинна затрачувати на 10-20\% більше фізи­чних і нервових зусиль.

В одному зі звітів ВООЗ зазначено, що втрата слуху посідає перше місце з усіх професійних захворювань за загальною сумою матеріальних допомог і компенсації з непрацездатності.

Водночас, шум може впливати на людину і позитивно, наприклад, ше­лест листя дерев, приємна музика тощо. Шум відіграє велику роль в акус­тиці, радіотехніці, радіоастрономії, діагностиці. Абсолютна тиша теж нега­тивно відбивається на здоров'ї, почуттях і працездатності людини.

При виконанні визначених завдань рівень шуму не повинен переви­щувати:

40 дБА - роботи, пов'язані з розробкою концепцій, викладацька, творча діяльність;

50 дБА - розумова праця, керування виробництвом;

55 дБА- висококваліфікована робота у приміщенні;

65 дБА - розумова робота за індивідуальним планом, машинна графіка.

Для забезпечення оптимальних умов праці та відпочинку людей для міст нормується шум транспорту, що не повинен перевищувати: для легкових авто­мобілів - 77 дБА, вантажних автомобілів - 79-84 дБА, автобусів - 83 дБА.

Нормування шуму проводиться за двома методами: нормування за грани­чним спектром шуму та нормування рівня звуку в дБА. Перший метод норму­вання є основним для постійних шумів. Рівні звукового тиску нормуються в октавних смугах частот. Октавна смуга частот (октава) - діапазон частот, у якому верхня гранична частота вдвічі більша за нижню граничну частоту. Ок­тава характеризується середньо геометричним значенням частоти. Частотний діапазон чутності органа слуху людини розподілений на дев'ять октав із сере­дньо геометричними частотами від 31,5 до 8000 Гц. Сукупність гранично до­пустимих рівнів звукового тиску в дев' яти октавних смугах часто і є гранич­ним спектром шуму. Кожний із граничних спектрів має свій індекс, який вказує на допустимий рівень звукового тиску в октавній смузі при певній базо­вій частоті, наприклад, ГС 86, де 86 - допустимий рівень звукового тиску на

робочих місцях проектно-конструкторських бюро в октавній смузі з середньо-геометричним значенням базової частоти 31,5 Гц. Зі зростанням частоти допу­стимі рівні зменшуються (на тому ж робочому місці при середньо геометрич­ному значенні базової частоти 2000 Гц рівень звукового тиску повинен становити 42 дБ).

Нормування шуму за рівнем звуку в дБА здійснюється за шкалою А шу­моміра, що імітує чутливість сенсорної слухової системи до шуму різної гуч­ності. Цей метод використовується для орієнтованої оцінки постійного та не­постійного шуму при відсутності інформації про спектр шуму.

Максимальний рівень шуму, що коливається в часі та переривається, не повинен перевищувати 110 дБА. Максимальний рівень для імпульсного шуму не повинен перевищувати 125 дБА.

Допустимі рівні звукового тиску на робочих місцях визначаються ДСН 3.3.6-037-99, ГОСТ 12.003-83, ССБТ „Шум. Общие требования безопасности".

Допустимі рівні шуму залежать від важкості та напруженості роботи. На­приклад, при дуже напруженій легкій роботі чи роботі середньої важкості рі­вень шуму неповинен перевищувати 50 дБА, а при цих же роботах малої на­пруженості - 80 дБА.

Максимальна величина інтенсивності шуму в жилих приміщеннях, яка не впливає на організм людини, становить 30 дБА в нічний час і 35 дБА - протягом дня(СНиП 2-12-77).

3.2.9.3. Заходи та засоби захисту від шуму

Допустимі рівні шуму та еквівалентні рівні шуму на робочих місцях, у виробничих приміщеннях і на території підприємства регламентуються ДСН 3.3.6.077-99. Максимальний рівень шуму, що коливається в часі та переривається, не повинен перевищувати 110 дБ, а максимальний рівень для інтенсивного шуму не повинен перевищувати 125 дБ.

Відповідно до нормативних актів захист працівників від шуму може здійснюватись як колективними засобами, так і індивідуальними. Колек­тивні засоби (рис. 6) спрямовані на зниження шуму в джерелах його ви­никнення та на шляху поширення. Вони поділяються на:

архітектурно-планувальні, які ґрунтуються на впровадженні акустичних розробок при плануванні будівель, раціональному розміщенні обладнання і робочих місць, а також зон і режимів руху транспортних за­собів і вантажопотоків;

організаційно-технічні - це застосування сучасного технологіч­ного устаткування з низькими рівнями шуму, впровадження дистанційно­го керування машинами з підвищеними рівнями шуму і дистанційного контролю, заміна ударної взаємодії деталей машин безударними, дотри­мання режимів праці й відпочинку тощо;

-           акустичні: звукоізоляції (ізоляція джерела шуму або приміщення

від шуму, котрий проникає ззовні). Звукоізоляція досягається створенням герметичної перешкоди на шляху поширення повітряного шуму у вигляді стін, кабін, кожухів, екранів, глушників, акустичної обробки приміщень з використанням звукопоглинальних пористих матеріалів.

Засоби колективного захисту від шуму

            і                      і                      і          

Архітектурно-планувальні       Акустичні Організаційно-технічні

Звукоізоляції

и

л у , п

и

х

жу

о

и н а

рк

Звукопоглинання

Рис. 6. Засоби колективного захисту від шуму на шляху його розповсюдження

Індивідуальний захист працюючих від дії надмірного шуму здійсню­ється за допомогою зовнішніх і внутрішніх антифонів, протишумних касок, навушників, м' яких шоломів, які знижують рівень звукового тиску на 40­50 дБ. Простими із внутрішніх протишумних засобів є вата, марля і т.п., вста­влені у зовнішній слуховий прохід. Вата знижує шум до 3-14 дБ, вата з воском - до 30 дБ при частотах в межах від 100 до 6000 Гц.

Антифони забезпечують зниження шуму до 30 дБ при частоті 50 Гц і до 40 дБ при частоті 2000 Гц. На данний час розроблені антифони з вибірковою здатністю пропускати звуки інших частот, а також навушники протишумні ПШ -00, каска протишумна ВЦНИИОТ-2. вони є дуже ефективними засобами при високочастотних шумах. Слід пам' ятати, що при рівні шуму більше 120 дБ, навушники і вкладиши мало ефективні.

Особи, що приймаються на роботу, яка пов'язана з дією шуму, пови­нні проходити медичний огляд.

У виробничих умовах нерідко виникає небезпека комбінованого впливу високочастотних та низькочастотних звуків, що призводять до порушення стану здоров' я людини.

3.2.9.4. Ультразвук та його нормування

Ультразвук має частоту коливань більше 20 000 Гц. Він швидко зга­сає, а його механічна енергія трансформується в теплову. Ультразвук ма­лої інтенсивності сприяє нагріванню тіла людини і широко використову­ється медициною. Дещо більша його інтенсивність може призвести до парезів і паралічів, а велика інтенсивність - спричинити смерть.

Дія звуків низькочастотних ультразвукових установок (1,0х104-1,0х105 Гц) призводить до змін функцій центральної нервової системи, серцево-судинної й ендокринної систем, слухового і вестибулярного ана­лізаторів. В операторів на ультразвукових установках спостерігається ас­тенія, судинна гіпотонія, знижена електрична активність серця, мозку та скелетних м' язів.

Високочастотний ультразвук (1,0х105-1,0х109 Гц), не пошкоджуючи барабанної перетинки і середнього вуха, руйнує кортієв орган, глибокі структури органів і тканин людини, викликає порушення капілярного кровотоку, знижує відчуття болю.

Професійні захворювання зареєстровані лише при контактній пере­дачі ультразвуку на руки - вегетосенсорна і сенсомоторна поліневропатія рук. При цьому небезпечна дія ультразвуку полягає в тому, що на руки і тіло працівника, при дотику до рідких і твердих середовищ діють коли­вання високої інтенсивності, створені в цих середовищах при роботі уль­тразвукових машин. Така дія викликає нагрівання тіла і призводить до змін у тканинах організму людини.

Допустимі величини повітряного ультразвуку не повинні перевищу­вати за звуковим тиском в 1/3 октавних смугах з середньогеометричними частотами від 12500 до 100000 Гц відповідно від 80 до 110 дБ.

Для контактного ультразвуку параметром, що нормується, є віброш-видкість або інтенсивність. Допустимі величинами параметрів ультразву­ку в зонах, призначених для контакту рук оператора з органами приладів та устаткування при 8-годинному робочому дні є за віброшвидкістю (1,6 *10-2м/с) - 110 дБ, а за інтенсивністю - 0,1 Вт/см2.

Для захисту від ультразвуку, який передається через повітря, викори­стовують захисні екрани, звукоізольовані кабіни, звукоізоляційні кожухи. А для виключення впливу контактного ультразвуку роботи з коливними рідинами середовища необхідно проводити при виключеному джерелі ультразвуку. В іншому випадку використовують спеціальні інструменти, що мають ручки з еластичним покриттям, яке поглинає ультразвук. Для індивідуального захисту від повітряного ультразвуку використовують протишумні навушники, а від контактного двошарові рукавички із зовні­шнім еластичним, наприклад, гумовим шаром.

3.2.9.5. Інфразвук та його нормування

Інфразвук - область акустичних коливань з частотою нижче 16-20 Гц. В умовах виробництва інфразвук, як правило, сполучається з низько­частотним шумом або з низькочастотною вібрацією.

При дії інфразвуку на організм людини на рівні 110-150 дБ можуть мати місце неприємні суб'єктивні відчуття, порушення функцій нервової, серцево-судинної і дихальної систем, вестибулярного аналізатора; може з'явитись відчуття страху, сонливість тощо. Специфічна для дії інфразву­ку реакція - порушення рівноваги. При дії інфразвуку на рівні 105 дБ спостерігаються психофізіологічні реакції підвищеної тривоги і невпев­неності, емоційної нестійкості.

Безпека інфразвуку залежить не лише від рівня звукового тиску, але і від його діапазону частот. Найбільш небезпечною є частота інфразвуко­вих коливань близько 7 Гц, оскільки вона співпадає з альфа ритмом біо­струмів мозку і може викликати резонансні явища.

Гігієнічна регламентація інфразвуку проводиться згідно з санітарни­ми нормами. На робочих місцях рівні інфразвуку не повинні перевищува­ти 105 дБ (октавні смуги від 2 до 16 Гц). Так як загальноприйняті методи боротьби з шумом, засновані на звукоізоляції та звукопоглинанні, є мало­ефективні щодо інфразвуку, оскільки інфразвук має значно вищу проник­ливість, тому необхідно домагатись усунення або зниження його рівня в джерелі, що його генерує.

3.2.10. Вібрація

Значний вплив на функціонування системи «людина - машина - на­вколишнє середовище» може спричиняти вібрація. Вона має руйнівну дію на організм людини, на обладнання, будівлі та споруди, знижує пра­цездатність працівників, призводить до травматизму, професійних захво­рювань.

3.2.10.1. Характеристика вібрації та її види

Вібрація - це механічні коливання в області дозвукових і звукових ча­стот, що генеруються у пружних тілах або тілах, що знаходяться під дією перемінного фізичного поля, які сприймаються людиною як по­штовхи; це процес поширення механічних коливань у твердих тілах.

Механічні коливання тіл з частотою менше 20 Гц сприймаються ор­ганізмом людини як вібрація, а коливання з частотою від 20 Гц до 8000

Гц - одночасно як вібрація і шум, понад 8000 Гц - як тепло. Джерелом ві­брації є динамічно неврівноважені деталі машин, механізми та їх робочі органи, різні виробничі процеси. Залежно від джерела виникнення вібра­ції поділяються на транспортні, транспортно-технологічні і технологі­чні. На організм людини вібрація передається лише через тверді тіла. За способом передачі вона може бути загальною (передається всьому тілу через опірні поверхні) і локальною (передається через руки або ноги си­дячої людини).

Вібрації поділяються також за напрямком дії на вертикальні та гори­зонтальні.

Своєчасне виявлення тієї чи іншої різновидності вібрації дає змогу виробити найбільш ефективні заходи для нейтралізації її негативної дії у виробничій системі.

Вібрація характеризується частотою коливань (Гц), амплітудою зсуву (м), коливальною швидкістю (м/с), коливальним прискоренням (м/с ). За часовими характеристиками основних показників розрізняють постійну і непостійну вібрацію.

3.2.10.2. Вплив вібрації на організм людини

Під впливом вібрації в організмі людини спостерігаються зміни серцевої діяльності, нервової системи, спазми судин, порушення функції суглобів. Три­вала дія вібрації викликає професійне захворювання - вібраційну хворобу.

Важливе гігієнічне значення має частота вібрації. Частоти порядку 35-250 Гц найбільш характерні при роботі з ручними інструментами і сприяють роз­витку вібраційної хвороби зі спазмами судин.

Частоти нижче 35 Гц викликають зміни в нервово-м'язовій системі і суг­лобах.

Найбільш небезпечними є резонансові вібрації, які співпадають з власною частотою коливань людського тіла або окремих органів (3-6 Гц). При співпадінні власної і зовнішньої частот амплітуда коливань внутрі­шніх органів зростає. Між ними виникає тертя, яке призводить до пору­шення їх нормальної роботи. Область резонансу для голови в ортостати-чному положенні при вертикальній вібрації знаходиться в зоні між 20-30 Гц, при горизонтальній - 1,5-2 Гц. Розлад функції зорового аналізатора спостерігається при частотному діапазоні вібрації в межах 60-90 Гц, що співпадає з резонансом очних яблук.

Вібраційна патологія займає друге місце після пневмоконікозів серед професійних захворювань. При дії на організм загальної вібрації у першу чергу порушується функція ЦНС й аналізаторів (зорового, слухового, ве­стибулярного і шкіряного). Вібрація є специфічним подразником для вес­тибулярного аналізатора, зокрема, лінійні прискорення - для отолітового апарата, а кутові прискорення - для напівкруглих каналів. Під впливом загальної вібрації спостерігається зниження больової, тактильної і тепло­вої чутливості, порушення обміну речовин й енергії. У водіїв машин під впливом низькочастотної вібрації розвиваються паталогічні зміни у попе­реково-крижовому відділі хребта, розлади вегетативних функцій, пору­шень апетиту і сну.

Чималої шкоди здоров'ю працівників в умовах сучасного виробниц­тва завдає локальна вібрація. Вона викликає у людей спазм судин рук, блідість пальців і долонь, зниження тактильної чутливості, відкладання солей у суглобах пальців, деформацію і зменшення рухливості суглобів. Охолодження і зволоження рук значно підвищує ризик розвитку вібра­ційної хвороби.

3.2.10.3. Гігієнічне нормування вібрації

Основний нормативний акт з охорони праці стосовно вібрації є ДСН 3.3.6.039 -99.

Вібрація може вимірюватись за допомогою абсолютних та відносних параметрів. Абсолютними є віброзміщення та віброприскорення. Основ­ним відносним параметром вібрації є рівень віброшвидкості.

дБ

110

107

102

100

93 91

Оскільки діапазон зміни параметрів вібрацій від порогових значень, за яких вона не шкідлива, до дійсних (руйнуючих) є великим, то зручно вимірювати не дійсні значення цих параметрів, а логарифми відношень дійсних значень їх до порогових. Таку величину назвали логарифмічним рівнем параметра, який вимірюється у децибелах (дБ).

Нормованими параметрами є середні квадратичні значення віброш-видкостей, їх логарифмічні рівні або прискорення в октавних смугах час­тот (для загальної та локальної вібрації) та в 1/3 октавних смугах (для за­гальної вібрації).

Для вимірювання параметрів вібрації застосовують механічні й елек­тричні прилади. Найбільш поширеними є вимірювальні комплекси ІШВ-1, НВА-1, ШВК-1, ВШВ-003. Прилад ІШВ-1 забезпечує вимірювання ві-брошвидкості від 70 до 160 дБ та віброприскорення від 30 до 130 дБ сто­совно порогових значень у діапазоні частот відповідно 10-12 500 та 10­2800 Гц.

Норми для загальної вібрації встановлені з урахуванням джерел ви­никнення окремо для транспортної, транспортно-технологічної і техноло­гічної вібрацій (рис. 7). Гігієнічними нормами передбачені допустимі рі­вні локальних вібрацій на деталях керування машинами. Загальний час праці в контакті з ручними машинами, котрі викликають вібрацію, не по­винен перевищувати 2/3 робочої зміни. Допустимий сумарний час дії ло­кальної вібрації залежно від перевищення її гранично допустимого рівня наведений у табл. 12.

Одноразовий безперервний вплив вібрації, включаючи мікропаузи, ко­трі містить дана операція, не повинен перевищувати 15-20 хв. Забороняєть­ся робота з пневматичними приладами при температурі нижче -16°С, висо­кій відносній вологості і швидкості руху повітря більше 0,3 м/с.

Таблиця 12

З метою профілактики захворювань при роботі з віброінструментами маса обладнання, котре утримується руками, не повинна перевищувати 10 кг, а сила натискання працюючого на вібруюче устаткування не пови­нна перевищувати 200 Н.

3.2.10.4. Заходи і засоби захисту від вібрації

Заходи захисту від вібрації поділяються на колективні та індивідуа­льні. Засоби індивідуального віброзахисту - це спеціальне взуття на віб-ропоглинаючій платформі, віброзахисні рукавиці, наколінники, нагруд­ники, пояси, спеціальні костюми.

Колективні методи захисту спрямовані на зниження параметрів віб­рації джерелом збудження і на шляхах її поширення. Вони у свою чергу поділяються на організаційні, технічні і лікувально-профілактичні.

Організаційні методи віброзахисту - застосування технологічних процесів з низькими рівнями вібрації і шуму; впровадження дистанційно­го керування, що виключає постійне перебування працюючого у зоні не­безпечних рівнів вібрації; дотримання раціональних режимів праці й від­починку; огороджувальні засоби, які перешкоджають проникненню людини до зони дії вібрації, тощо.

Технічні методи віброзахисту - це система заходів і засобів з покра­щення роботи машин, зменшення рівня вібрації технологічних процесів, застосування додаткових пристроїв (віброізоляція, вібропоглинання та віброгасіння).

Віброізоляція забезпечує зниження рівня вібрації використанням між джерелом вібрації та працюючим ізолюючих засобів - пружин, ресор, пне­вматичних та гумових подушок, прокладок, віброізолюючих опор, констру­ктивних розривів, заміна ударних навантажень на безударні.

Вібропоглинання використовується з метою трансформації енергії механічних коливань в інші види енергії, переважно в теплову, а також застосування антифазової синхронізації двох або кількох джерел збу­дження.

Віброгасіння - це зниження рівня вібрації машин та механізмів за­стосуванням додаткових пристроїв. Віброгасіння може бути статичним (спеціальні фундаменти для верстатів, моторів, пневматичні та пружинні підвіски в автомобілях) і динамічним (агрегати з дискретним збурюючим впливом, віброгасіння маятникового, пружинного, плаваючого та камер­ного типів).

Лікувально-профілактичні заходи віброзахисту - своєчасне прове­дення медичних оглядів працівників, що зайняті на роботах з вібродійни-ми установками, контроль за гігієнічними параметрами у виробничих приміщеннях тощо.

3.2.11. Основні санітарно-гігієнічні вимоги до розміщення виробництв

3.2.11.1.Вимоги до розміщення підприємств, робочих і допоміжних приміщень

Майже усі види виробництва внаслідок своєї діяльності виділяють шкідливі, отруйні речовини, пил. Для уникнення негативної дії підпри­ємств на навколишнє середовище, життя і здоров'я людей їх розміщення та будівництво, устаткування їх водопроводом, каналізацією, опаленням, вен­тиляцією, електротехнічними засобами проводиться згідно вимог діючих буді­вельних норм і правил, санітарних норм і норм технологічного проектування (ДНАОП 0.03-3.01-71, СНиП 2.10.02-84, СНиП 2.09.02.85).

При цьому враховують санітарну характеристику виробничих проце­сів, метеорологічні умови, напрямок вітрів тощо.

При проектуванні систем водопостачання та каналізації необхідно впроваджувати такі технології, які б забезпечували належну підготовку та подачу води, відведення та очистку промислових стоків, найменшу за­брудненість стічних вод, можливість утилізації та використання відходів виробництва.

Норма витрат води для життя та побутових потреб для цехів зі зна­чним надлишком тепла на одну людину в одну зміну повинна складати 45 л, а в інших цехах - 25 л.

У гарячих цехах у відведених місцях монтують установки з охоло­дженою підсоленою водою(5 г солі на 1 л води), а між цехами, у вестибу­лях, приміщеннях для відпочинку встановлюють фонтанчики чи установ­ки з газованою водою. Відстань від найбільш віддаленого робочого місця до пристроїв життєвого водопостачання не може перевищувати 75 м.

Не можна розміщувати підприємства поблизу джерел водопостачан­ня, у місцях можливих підтоплень. Як правило, виробничу зону розташо­вують з підвітряного боку щодо житлових кварталів та інших зон. При цьому звертають увагу на те, щоб у місцях організованого повітрозабору системами вентиляції вміст шкідливих речовин у зовнішньому повітрі не перевищував 30\% ГДК для повітря робочої зони виробництва.

Не можна розташовувати нешкідливі виробництва, а також контор­ські приміщення над шкідливими виробництвами, оскільки при відкри­ванні вікон гази та пари можуть проникнути до цих приміщень.

Обсяг виробничого приміщення на одного працівника повинен скла-

3 2

дати не менше 15 м , а площа приміщення - 4,5 м .

Висота виробничих приміщень згідно з санітарними нормами пови­нна бути не менше 3,2 м, а складських та інших допоміжних приміщень -З м. Ширина основних проходів всередині цехів та дільниць має бути 1,5 м, а ширина проїздів - 2,5 м. Ширина виходів з приміщень повинна бути не меншою 1 м, висота - 2,2 м.

Двері та ворота, що ведуть безпосередньо на двір, необхідно облад­нати тамбурами або повітряними (тепловими) завісами. При русі транс­порту ширина воріт повинна бути на 1,6 м більше габариту транспорту.

Порядок розташування устаткування та відстань між ним визнача­ються відповідними санітарними нормами. Наприклад, до устаткування, що має електропривод, ширина вільного підходу зі сторони робочої зони має складати не менше 1 м і 0,6 м - зі сторони неробочої зони.

На підприємстві допоміжні приміщення різного призначення розта­шовують разом, в одній будівлі та в місцях з найменшим впливом шкід­ливих факторів (шуму, вібрації тощо).

Розрахунок планування санітарно-побутових приміщень проводиться залежно від санітарної характеристики виробничих процесів згідно з СниП 2.09.04-87.

3.2.11.2. Санітарно-захисні зони

Сучасне виробництво повинно орієнтуватись на безвідходні техноло­гії, які не забруднюють навколишнього середовища хімічними, фізични­ми, біологічними відходами. В іншому випадку, у разі неможливості впровадження безвідходних технологій, створюються санітарно-захисні зони (СЗЗ), які відокремлюють шкідливе виробництво від жилої забудо­ви. Для промислових підприємств, залежно від характеру та потужності виробництва, санітарні норми передбачають 5 класів СЗЗ: I клас -   1000 м (виробництва переважно хімічної промисловості); II клас -   500 м (виробництва хімічної та металургійної промисловос­ті);

клас -   300 м (гірничо-збагачувальні комбінати, виробництва буді-

вельних матеріалів);

клас -   100 м (підприємства текстильної, легкої, харчової промисло-

вості тощо);

Vклас -   50 м (великі друкарні, меблеві фабрики і ін.).

Використання СЗЗ регламентується санітарними нормами проекту­вання промислових підприємств.

Санітарно-захисні зони повинні бути озеленені, що сприятиме кра­щому захисту навколишнього середовища від шуму, газів, виробничого пилу тощо.

Визначають величину СЗЗ залежно від концентрації шкідливих речо­вин в атмосферному повітрі. СЗЗ мають дві межі. Внутрішня межа грани­чить з виробничим майданчиком. Зовнішня межа встановлюється на такій відстані від виробничого майданчика, яка забезпечує гранично допустиму концентрацію та гранично допустимий рівень шкідливих чинників в ат­мосферному повітрі.

Розміри СЗЗ для сільськогосподарських підприємств визначаються чинними санітарними нормами промислових підприємств. Так, для ферм великої рогатої худоби розмір СЗЗ становить 300 м, птахофабрик - 1000 м, свинокомплексів - 2000 м, для складів зберігання мінеральних добрив і пестицидів - 200 м, теплиць і парників з біологічним підігрівом - 100 м, сховищ фруктів й овочів - 50 м.

Питання до розділу З «Основи фізіології, гігієни праці та виробничої санітарії»

Загальне уявлення про діяльність людини. Праця як необхідна умова існування людського суспільства.

Фізична та розумова діяльність людини.

Монотонія і гіпокінезія та їх вплив на психофізіологічний стан людини.

Стомлення, його причини та психофізіологічні механізми.

Перевтома, її механізми, ступінь розвитку та засоби профілакти­ки.

Поняття про гігієну праці та її основні завдання.

Зміст поняття «виробнича санітарія».

Закон України «Про забезпечення санітарного благополуччя на­селення». Санітарний нагляд.

Фактори трудової діяльності та умови праці.

Робоче місце і робоча зона та санітарно-гігієнічні вимоги до них.

Класифікація небезпечних та шкідливих виробничих факторів і їх характеристика.

Хімічні фактори повітряного середовища і працездатність люди­ни.

Шкідливі речовини та їх класифікація за характером впливу на організм людини.

Вплив мікроклімату на організм людини. Параметри, якими ха­рактеризується мікроклімат.

Принципи нормування мікроклімату. Оптимальні, допустимі і граничні норми показників температури і вологості повітря та швидкості його руху.

Заходи і засоби, за допомогою яких здійснюється нормалізація параметрів мікроклімату.

Класифікація шкідливих речовин за ступенем небезпечності.

Вплив пилу на організм людини.

Теплообмін людини з навколишнім середовищем. Захист органі­зму людини від перегрівання й охолодження.

Загальне уявлення про вентиляцію виробничих приміщень.

Природна вентиляція та її види.

Механічна вентиляція.

Основні вимоги до системи вентиляції.

Повітряні завіси.

Кондиціонування повітря.

Методи визначення повітрообігу в приміщенні.

Основні вимоги до виробничого освітлення.

Виробниче освітлення та його види.

Характеристика природного освітлення та вимоги до нього.

Штучне освітлення та його джерела.

Виробниче, чергове, зовнішнє, аварійне та охоронне освітлення.

Нормування штучного освітлення.

Електромагнітне випромінювання, його дія на людину і засоби захисту.

Інфрачервоне й ультрафіолетове випромінювання, їх дія на орга­нізм людини і засоби захисту.

Лазерне випромінювання та його дія на організм людини і засоби захисту.

Іонізуюче випромінювання та його дія на організм людини.

Види, властивості та одиниці вимірювання іонізуючих випромі­нювань.

Захист від дії іонізуючого випромінювання.

Методи і прилади для вимірювання іонізуючих випромінювань.

Шум та його вплив на організм людини, нормування шуму.

Заходи та засоби, які застосовуються для захисту від шуму.

Інфра- та ультразвук, їх вплив на організм людини, нормування та заходи і засоби захисту від їх шкідливої дії.

Вібрація та її вплив на організм людини. Види вібрації залежно від джерела виникнення та способу дії на організм людини.

Заходи та засоби, які застосовуються для захисту від вібрації.

Основні санітарно-гігієнічні вимоги до розміщення підприємств, а також до виробничих і допоміжних приміщень.

Санітарно-захисні зони.